Тема 3. Цивільні правовідносини

Тема 1. Поняття та система цивільного права

Методи цивільного права – це сукупність правових засобів і прийомів впливу на майнові та особисті немайнові відносини, які дістали відображення в цивільно-правових нормах.

Приватне право — це поєднання юридичної доктрини, правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є суб'єктами держави, не знаходяться між собою у відносинах влади — підпорядкування, рівноправно і вільно встановлюють свої права і обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.

Принципи цивільного права — це основоположні ідеї, що або висловлені в законі, або випливають з нього, відповідно до яких здійснюється регулювання майнових та особистих немайнових відносин.

Публічне право – це сукупність правових інституцій, правил та норм, що є основою функціонування певним чином структурованої владно-організаційної системи, за допомогою якої шляхом використання імперативного методу досягається мета забезпечення публічного правопорядку і в кінцевому підсумку — реалізації та захисту прав людини.

Система цивільного права — це структура галузі права, яка характеризується внутрішньо узгодженою єдністю і одночасно диференціацією її елементів.

Функції цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин (власності, товарно-грошових, особистих немайнових), що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання.

Цивільне право – це  сукупність концепції, ідей та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави придбання та порядок реалізації й захисту прав та обов'язків фізичними і юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають, як суб'єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.

Тема 2. Цивільне законодавство України

Аналогія закону — рішення конкретної юридичної справи на основі правової норми, розрахованої не на даний, а на подібний випадок.

Аналогія права — це вирішення конкретної юридичної справи на основі загальних принципів права (справедливості, рівності перед законом та судом тощо).

Закон – це нормативно-правовий акт вищого представницького органу держави або безпосередньо народу, який регулює найбільш важливі і загальні суспільні відносини, виражає волю та інтереси більшості населення і має вищу юридичну силу щодо інших норма-тивно-правових актів.

Зви́чай — це основна форма регулювання поводження, правила поведінки, які склалися внаслідок їх практичного застосування протягом тривалого часу серед людей і уособлювали собою підсумок історичного досвіду та зародки майбутнього.

Кодекс — кодифікований нормативно-правовий акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права.

Майнові відносини, тобто відносини, які виникають з при­воду належності, користування і переходу майна (законодавець визначає правомочності власника, регулює відносини, пов'язані з оплатною (купівля-продаж, міна) та безоплатною передачею майна (дарування, спадкування)

Нормативино-правовий акт – це письмовий юридичний документ компетентного державного органу, який містить загальнообов’язкові норми, які забезпечуються державою і спрямовані на врегулювання суспільних відносин.

Нормативно-правовий договір – це угода двох чи більше суб’єктів, спрямована на встановлення прав, обов’язків та відповідальності за невиконання даного договору.

Особисті немайнові відносини, тобто відносини, об'єктом
яких є нематеріальні блага, які не можна відділити від особи
(честь, гідність, ділова репутація)

Підзаконні нормативно-правові акти – це акти, прийняті компетентними державними органами чи іншими, уповноваженими державою, суб’єктами на підставі закону, відповідно до нього і з метою його виконання (укази, постанови, розпорядження тощо).

Прецеде́нт (від лат. praecedens — той, що передує) — випадок або подія, що мала місце в минулому та є прикладом або підставою для аналогічних дій у сьогоденні. Правовий прецедент (від лат. від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. Правовим прецедентом вважається рішення суду чи адміністративного органу, винесене в аналогічній справі в межах аналогічного судочинства.

Прогалини у праві — це повна чи часткова відсутність у чинному законодавстві необхідних юридичних норм.

Цивільне законодавство — це сукупність нормативних актів, які регулюють цивільні відносини.

Тема 3. Цивільні правовідносини

Цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майнова відокремленими, юридичне рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Суб'єктом ци­вільного правовідношення визнається особа, яка бере участь у врегульо­ваному правовими нормами відношенні, поведінка якої трактується правом як юридично можлива або необхідна. До суб'єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб'єктів публічного права (ст. 2 ЦК України).

Об'єкти цивільних правовідносин — це матеріальні та немате­ріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяль­ності суб'єктів цивільного права.

Юридичний зміст цивільних правовідносин. Останнім часом у літературі поширилась думка про те, що правовідносини мають юридичний і фактичний зміст1. Якщо фактичний зміст правовідносин складають вольові дій (взаємодії) їх учасників, то юридичний зміст— це суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів цивільного права.

Суб'єктивне право — це можливість, що належить учаснику цивільного правовідношення, поводити себе певним чином у взаємостосунках з іншими учасниками цих відносин, яку гарантує та забезпечує держава.

Суб'єктивний обов'язок — це міра належної поведінки зобов'язаного учасника правовідношення. Ця поведінка може полягати в необхідності здійснення дій активного або пасивного характеру. Активні дії можуть полягати у виконанні тієї чи іншої роботи, передачі речі, наданні послуги і т. ін. У цих випадках зобов'язана сторона має активно діяти в інтересах іншої сторони. Дії пасивного характеру, навпаки, передбачають ситуацію, коли зобов'язана сторона повинна не виконувати будь-яких дій, тому що саме вони суперечать інтересам іншої сторони.

Суб'єктивне право:

1) право вимагати від іншої особи виконання обов'язку, тобто право на "чужі" дії;

2) право на "свої" позитивні дії, тобто, можливість власної юридично значущої активної поведінки, в тому числі користування певними соціальними благами;

3) право вимагати захисту — можливість привести в дію апарат примусу щодо зобов'язаної особи.

Юридичний обов'язок:

1) необхідність вчинити певні дії або утриматися від них;

2) необхідність зазнати негативних наслідків невиконання свого обов'язку;

3) необхідність зобов'язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги особи, що має відповідне суб'єктивне право.

Майнові правовідносини спря­мовані головним чином на задоволення матеріальних інтересів сторін. Більшість цивільних правовідносин є майновими (від­носини власності, договірні, із відшкодування заподіяної шкоди тощо).

Особисті немайнові правовідносини пов'язані з охоро­ною індивідуальності людини і з нематеріальними благами, які належать громадянину з народження і є невідчужуваними від нього (честь, гідність, ділова репутація тощо).

Абсолютні правовідносини – це такі правовідносини, у яких право­мочній особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. Так, у відносинах власності зобов'язаною стороною виступа­ють всі особи, що оточують власника, оскільки ніхто з них не може порушувати права власника щодо володіння, користу­вання та розпорядження річчю.

Відносні правовідносини – це такі правовідносини, у яких правомочній особі протистоїть певна особа. Так, за договором купівлі-продажу продавець має право вимагати оплати товару від конкретного покупця, а покупець — відповідно передачі речі від конкретного продавця.

Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння інших учасників цивільних відносин.

Зобов'язальні правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння боржника.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу.

Охоронні правовідносини виникають у випадку необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок або по одному праву і одному обов'язку у кожного із його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав і обов'язків.

Юридичні факти у цивільному праві — це обставини, наявність яких тягне встановлення, зміну, припинення або інші трансформації цивільних прав і обов'язків (цивільних правовідносин).

Юридичні умови — обставини, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними не прямо, а через проміжні ланки (С. Ісаков).

Група юридичних фактів (декілька фактичних обставин, кожна з яких викликає або може викликати один і той же наслідок);

Юридична (фактична) сукупність (система юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за наявності усіх елементів цієї сукупності).

Юридичні стани - це обставини, що характеризуються відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі, народження фізичної особи, усиновлення, встановлення опіки тощо.

Дії — обставини, що залежать від волі людини. У свою чергу, дії поділяються на: а) правомірні, тобто такі, що не суперечать нормам права, дозволені або прямо не заборонені нормами права (різноманітні право-чини, юридичні вчинки тощо); 6) неправомірні (правопорушення, делікти). Зокрема, деліктами є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Такі дії тягнуть виникнення зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди, змістом яких право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, яка завдала шкоду, відшкодувати її (глава 82 ЦК). Правомірні дії можуть бути поділені на: • юридичні акти; • юридичні вчинки. Юридичні акти — характеризуються здійсненням дій, що спеціально спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Юридичні вчинки — це дії, що спеціально не спрямовані на встановлення юридичних наслідків, але породжують їх внаслідок припису закону.

Події — обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і не підконтрольні їй. Вони мають юридичне значення у випадках, коли вказані у актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки. До подій належать, наприклад, явища природного (повінь, землетрус, буревій тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.