Поняття та види строків позовної давності

Наділяючи суб’єктів цивільних правовідносин певними правами та обов’язками, законодавець водночас піклується і про їх охорону. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК). Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.

Строки позовної давності мають загальний характер. Вони поширюються на всі правовідносини, крім випадків, передбачених законодавством. Норми, в яких містяться правила щодо позовної давності, складають самостійний цивільно-правовий інститут, який є однією із складових загальної частини цивільного права.

Строки позовної давності встановлюються законом, але сторони за угодою можуть збільшувати їх, уклавши правочин у письмовій формі. Скорочення строків позовної давності угодою сторін не допускається (ст. 259 ЦК). Суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК).

При порушенні суб’єктивного цивільного права особа може звернутися з позовом до суду за захистом. Необхідно розрізняти право на позов у матеріальному розумінні і право на позов у процесуальному розумінні.

У матеріальному розумінні право на позов – це право вимагати від суду винесення рішення про захист порушеного суб’єктивного права і право отримати такий захист. Закінчення строку позовної давності позбавляє сторону можливості вимагати примусового здійснення права через суд (ч. 4 ст. 267 ЦК), але не позбавляє права звернутися за захистом до суду взагалі, оскільки для подачі позовної заяви до суду про захист порушеного суб’єктивного права законодавець ніяких строків не встановлює (ч. 2 ст. 267 ЦК).

Право на позов у процесуальному розумінні – це право на подачу позовної заяви з метою захисту порушеного права, і це право строками позовної давності не обмежується. Вимоги щодо захисту порушеного права розглядаються судом незалежно від строку позовної давності, але закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, стабільність господарських відносин.

Якби законодавець не обмежував можливість захисту порушеного права певним строком, це знижувало б дієвість матеріальної відповідальності за порушення договірних зобов’язань, створювало б перешкоди для розгляду справи по суті та встановлення істини, оскільки з перебігом часу докази втрачаються, а фактичні відносини опиняються під загрозою постійного оспорювання.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятками, передбаченими безпосередньо в ЦК (ст. 268 ЦК) або в інших нормативних актах.

Позовна давність не поширюється:

ü на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Особливість особистих немайнових прав полягає в їх безстроковості, тому законодавець і не обмежує можливість їх захисту в часі;

ü на вимоги вкладників до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

ü на вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Задовольняються ці вимоги не більше ніж за три роки, що передують пред’явленню позову;

ü на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, яким порушене його право власності або інше речове право;

ü на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

ü на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв";

ü інші випадки, передбачені законодавством, наприклад, відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної особі (Закон України від 8 лютого 1995 року "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку").

У статті 268 ЦК України наведено невичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється. У частині другій цієї статті передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Але в деяких випадках позовна давність не може поширюватись і на інші категорії вимог, хоча про це прямо й не зазначено у законі.

Так, позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. Отже, власник може пред'явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав. Обов'язковою умовою негаторного позову є існування порушення прав власника на час пред'явлення такого позову. Водночас у відповідних випадках судам слід враховувати правила про набувальну давність, передбачені статтею 344 названого Кодексу[2].

В цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності: а) загальні; б) спеціальні. Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності.

Загальний строк позовної давності встановлений у три роки і не залежить від суб’єктного складу відносин (ст. 257 ЦК).

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки порівняно із загальними можуть бути або скороченими, або подовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю у один рік поширюються на вимоги:

1) про стягнення неустойки (пені, штрафу)[3];

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації;

3) про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК);

4) у зв’язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК);

За приписами пункту 4 частини другої статті 258 і статті 681 ЦК України до вимог у зв'язку з недоліками проданого товару застосовується позовна давність в один рік. А частиною восьмою статті 269 ГК України передбачено шестимісячний строк пред'явлення позовів, що випливають з поставки товарів неналежної якості. Однак це не один і той самий строк, а два різні строки, оскільки перший з них (річний) застосовується щодо договорів купівлі-продажу (стаття 655 ЦК України), а другий (шестимісячний) - договорів поставки (стаття 265 ГК України, стаття 712 ЦК України). Різниця між ними полягає ще й у тому, що законом не передбачено можливість захисту порушеного права в разі пропущення, в тому числі й з поважних причин, шестимісячного строку пред'явлення позову. Отже, у вирішенні питання про застосування зазначених строків господарському суду слід ретельно з'ясовувати правову природу укладеного сторонами договору на предмет його відповідності ознакам договору купівлі-продажу або поставки[4].

5) про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК);

6) у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК).

За деякими вимогами скорочені строки позовної давності встановлені в транспортному законодавстві. Так, відповідно до ст. 388 Кодексу торговельного мореплавства України (КТМУ) до вимог, що виникають із договору морського перевезення вантажу, незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закордонному сполученні, застосовується річний строк позовної давності.

Дворічний строк позовної давності застосовується до вимог, що виникають з договорів перевезення пасажирів і багажу, фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна, буксирування, морського страхування, угод, укладених капітаном судна в силу наданих йому законом прав, здійснення рятувальних операцій (ст. 389 КТМУ).

У законодавстві передбачені й випадки, коли строк позовної давності встановлено більш тривалий порівняно із загальним строком:

ü позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману (ч. 3 ст. 258 ЦК);

ü позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину;

ü позовна давність у 10 років застосовується до вимог про відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної майну чи навколишньому середовищу (ст. 76 Закону України "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку").

Умова про збільшення позовної давності може бути вміщена як в укладеному сторонами договорі купівлі-продажу, поставки, надання послуг тощо, так і в окремому документі або в листах, телеграмах, телефонограмах та інших документах, якими обмінювалися сторони і які повинні однозначно свідчити про досягнення згоди сторін щодо збільшення строку позовної давності[5].