Факторные теории темперамента

Гуморальна теорія

У V ст. до н. є. грецький лікар Гіппократ зробив спробу з'ясу­вати, чим зумовлені індивідуальні відмінності перебігу фізичних і душевних захворювань. Він висловив думку, що різні стани ор­ганізму, а також індивідуальні відміності у поведінці людей зале­жать від пропорцій, в яких змішані основні рідини, або «соки», ор­ганізму: кров, слиз, жовта жовч і чорна жовч. Якщо переважає кров (лат. sanguis), людина є сангвіником, слиз (гр. phlegma) — флегматиком, жовта жовч (гр. chole) — холериком, чорна жовч (гр. melaina chole) — меланхоліком. Так зародилась гуморальна (від лат humor — рідина) теорія темпераменту. Слід зазначити, що Гіппо­крат не пов'язував темперамент із психічною діяльністю людини; він говорив про темперамент окремих органів, наприклад, серця чи печінки.

Думка про те, що переважання крові, жовчі та інших рідин яки­мось чином пов'язані з психічними властивостями людини, з'яви­лась значно пізніше. її висловив давньоримський анатом і лікар Гален (II ст. до н.е), який розробив першу типологію темпера­ментів. У майбутньому запропоновані ним дев'ять типів темпера­менту античні медики звели до чотирьох.

До середини XVIII ст. анатомо-фізіологічні основи темпера­менту вбачались у будові та функціонуванні кровоносної системи. Спроба узагальнити та систематизувати знання про темперамнт належала німецькому філософу і математику J. Канту («Антро­пологія», 1789). Основою темпераменту, як і його попередники, він вважав хімічний склад крові, тобто поділяв позицію прихиль­ників гуморальної теорії. Концепція про залежність динаміки по­ведінки від «рідин» організму частково підтверджена і у сучасних дослідженнях ендокринології і психофармокології.

Теорія Гіппократа-Гал єна була провідною у науці до початку XX ст. Під впливом конституційних відмінностей між людьми, які було виявлено в антропології і психіатрії, а також їхні схильності до психічних захворювань, почали з'являтися концепції, що пов'язували темперамент із будовою тіла.

Конституційна теорія

Лідерами конституційної теорії темпераменту є німецький психіатр Е. Кречмер і американський учений У. Шелдон. У 1921 р. Е. Кречмер видав працю «Будова тіла та характер», у якій на ос­нові клінічних спостережень висунув припущення, що люди ма­ють чотири типи будови тіла, або чотири конституційні типи:

1. Лептосоматики (від гр. leptos — слабкий; soma — тіло). Це тендітні, високі на зріст люди, зі слабкою мускулатурою. Мають вузькі плечі, витягнуте обличчя, довгі худі ноги. Крайня вира-женість цього типу — астеніки.

2. Пікніки (від гр. pyknos — товстий, повний). Це повні люди, які мають малий або середній зріст, широкі груди, великий живіт, круглу голову і коротку шию.

3. Атлетики (від гр. athlon — боротьба, сутичка). Це люди з міцною будовою тіла, середні або високі на зріст. Мають сильно розвинену мускулатуру, широкі плечі, вузькі стегна.

4. Диспластики (від гр. dys — погано; plastos — сформований). Будова тіла неправильна, диспропорційна.

Кожен із цих типів має вроджену схильність до певного психічного захворювання і типу темпераменту. Отже, Е. Кречмер вирізнив три типи темпераменту: шизотиміка, циклотиміка та іксотиміка. Шизотиміки мають астенічну будову тіла, вони зану­рені в себе, замкнуті, погано пристосовані до оточення. Проявля­ють схильність до надмірних абстракцій. Шизотиміки схильні до захворювання шизофренією. Циклотиміки мають пікнічну будову тіла. Вони комунікабельні, відкриті, реалістично дивляться на світ, характеризуються різкою зміною настрою. Схильні до цикло­тимії. Іксотимікам притаманна атлетична будова тіла. Вони мало вразливі, зациклюються на дрібницях, стримані у жестикуляції. Схильні до епілепсії.

На той час, як у Західній Європі набувала популярності типо­логія Е. Кречмера, у 40-х роках XX ст. в Америці поширилась конституційна концепція У. Шелдона, на яку значною мірою вплинули соціальні стереотипи американської культури того часу. В основу покладено поняття соматотипу, який визначається за допомогою трьох параметрів:

1. Ендоморфізм (від гр. endos — всередині; гр. morfis — вид, фор­ма). Переважає розвиток внутрішніх органів, надлишок жирової тканини у будові тіла. Зовнішній вигляд справляє враження м'якості та округлості, опорно-рухова система розвинена слабо.

2. Мезоморфізм (від гр. mezos — середній; гр. morfis — вид, фор­ма). Опорно-рухова система розвинена добре. Сильне міцне тіло.

3. Ектоморфізм (від гр. ektos — зовні; гр. morfis — вид, форма). Слабкі м'язи, довгі руки і ноги. Тендітна будова тіла. М'язи слабо виражені.

Встановивши відповідність між типами тілобудови і динамічними особливостями людини, У. Шелдон запропонував такі три типи темпераменту: вісцеротоніки (від лат. viscera — нут­рощі), соматотоніки (від гр. soma — тіло), церебротоніки (від лат. cerebrum — мозок).

Вісцеротонікам характерний ендоморфізм. Вони розслаблені у своїй поставі і рухах, мають заповільнену реакцію на зовнішні под­разники, добрий сон. Люблять комфорт і отримують задоволення від вживання їди. Зі всіма привітні, легкі і м'які у спілкуванні, люблять компанії, активно включаються у громадське життя. Емоційно рівні і терпимі до інших. Відсутня непрогнозована по­ведінка. Орієнтуються на сім'ю і дітей. У важкі хвилини відчува­ють потребу в людях. Соматотонікам характерний мезоморфізм. їх характеризує різка поведінка і жорстокість. Впевнена постава і рухи, схильні до фізичної діяльності, енергійні. Отримують задо­волення від руху. В товаристві поводять себе галасливо, доміну­ють, схильні до ризику і пригод, рішучі, хоробрі, агресивні. Неспівчутливі, легко переносять біль. Бояться замкнутого просто­ру. У важкі хвилини мають потребу діяти. Церебротонікам харак­терний ектоморфізм. Постава скута, рухи загальмовані. Підвище­на швидкість реакцій. Поганий сон, хронічна втома. Схильні до усамітнення, розмірковування. Замкнуті, некомунікабельні, емоційно загальмовані. У товаристві поводять себе тихо або непрогнозовано. Мають надмірну чутливість до болю, страх кон­тактів із людьми і відкритого простору. Орієнтуються на людей похилого віку. У важкі хвилини відчувають потребу усамітнитися.

Сучасна наука стверджує, що особливості будови тіла самі по собі не визначають динамічних особливостей поведінки людини. Отже, конституційна теорія темпераменту з експериментальної точки зору недостатньо обґрунтована. Однак від зовнішнього ви­гляду людини може залежати її поведінка. У психіатрії описано випадки хворобливого уявлення щодо фізичного дефекту — дис-морфофобія. Особливо часто воно виявляється у підлітково-юнацькому віці. Молоді люди вважають, що в них, наприклад, над­то довгий ніс або що вони надто повні. В результаті починають уникати товариства, збіднюється коло їхнього спілкування. Вони годинами простоюють перед дзеркалом, вишукуючи пози, у яких їхні «дефекти» менш помітні. В результаті можуть настати розла­ди самосвідомості і руйнування «Я-бразу».

Фізіологічна теорія

Фізіологічну теорію темпераменту запропонував російський фізіолог /. П. Павлов у 30-х роках XX ст. Вивчаючи умовно-рефлек торні реації собак, він зі своїми співробітниками звернув увагу на відмінності у їхній поведінці. В одних тварин умовні рефлекси утво­рювались швидко, однак так само швидко і зникали; в інших — повільно, однак зберігались на значно довший час. І. П. Павлов ви­сунув припущення, що в основі цих особливостей поведінки лежать три основні властивості нервової системи: сила, врівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування. Сила визначається працездатністю нервової системи і виявляється у здатності витри­мувати сильні подразники. Якщо людина тривалий час, не втомлю­ючись, витримує сильне збудження, може довго перебувати у шумній компанії, вона має сильний тип нервової системи; якщо ж незначний подзразник викликає перевтому людини, сонливість, — то слабкий тип. Врівноваженість — це баланс між збудженням і гальмуванням. Якщо в людини немає великої різниці між збуджен­ням і гальмуванням, вона є спокійна, приймає обдумані рішення, то в неї врівноважена нервова система; якщо ж між збудженням і галь­муванням велика різниця, наприклад, переважає збудження, і тому людина є надмірно імпульсивна, дратівлива, тривожна, то вона має неврівноважену нервову систему. Рухливість — це швидкість, з якою збудження переходить у гальмування, і навпаки. Люди з рух­ливою нервовою системою легко переключаються з однієї роботи на іншу, легко переходять зі стану активності у стан спокою, і навпаки. При інертній нервовій системі людині важко перейти з однієї справи до іншої; зранку їй важко прокинутись, а увечорі заснути.

Ці властивості утворюють певні комбінації, що зумовлює чоти­ри загальні типи нервової системи і, на думку І. П. Павлова, відповідні їм чотири типи темпераменту:

1. Сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи — сангвінічний темперамент.

2. Сильний, неврівноважений, рухливий тип нервової систе­ми — холеричний темперамент.

3. Сильний, врівноважений, інертний тип нервової системи — флегматичний темперамент.

4. Слабкий, неврівноважений, інертний тип нервової системи — меланхолічний темперамент.

Типи нервової системи І. П. Павлов назвав генотипами, вважав їх вродженими і недостатньо схильними до змін під впливом ото-

чення. Подальші розроблення фізіологічної теорії темпераменту показали, що не завжди кожному із чотирьох типів нервової систе­ми відповідає зазначений тип темпераменту. Крім того, є факти, які свідчать про опосередковану залежність типу темпераменту і від анатомо-фізіологічних особливостей організму загалом.

Дослідження, які провели наприкінці 50-х років XX ст. Б. М. Теплое і В. Д. Небиліцин показали, що існує не три, а більше основних властивостей нервової системи. Зокрема, було виявлено динамічність, лабільність та інші властивості. Динамічність — це швидкість і легкість утворення умовних рефлексів; лабільність — швидкість виникнення і перебігу процесів збудження і гальмуван­ня. З'ясувалось також, що існують не лише загальні, а й парціальні властивості нервової системи, які також впливають на темпера­мент. Тому положення про те, що тип нервової системи є фізіологічною основою темпераменту вже не відповідає сучасним науковим досягненням.

Регуляторна теорія

Регуляторну теорію темпераменту запропонував у другій поло­вині XX ст. польський психолог Я. Стреляу. Вона ґрунтується на традиціях Павлова. Темперамент тут розуміється як сукупність стабільних властивостей (енергетичних, часових і афективних), які визначаються особливістю нервової і гуморальної систем. При цьому взято до уваги особливості як центральної, так і автономної нервової системи.

Вважають, що механізми темпераменту закладено від народ­ження і можуть частково змінювтися в результаті фізіологічного дозрівання і впливу середовища.

Т як сукупність формальних і відносно стійких характеристик поведінки, що проявляється в енергетичному рівні поведінки (активність і реактивність-інтенсивність) і часових параметрах реакції (швидкість, рухливість, післядія, темп, ритмічність, емоційність, екстро і інтроверсія)

Факторные теории темперамента

В конце ХIX и в начале ХX в. появились исследования, которые сводилось к описанию проявления свойств темперамента людей в повседневных обстоятельствах. Так, К. Юнг разделил людей на экстравертов и интровертов, в зависимости от внешних или внутренних причин активности психики. Нидерландские психологи Г. Хейманс и Э. Вирсма разработали опросник, с помощью которого старались определить главные свойства темперамента в поведении индивидов. По их мнению к таким свойствам следует отнести:

1. эмоциональность - отсутствие эмоциональности, то есть частота проявления эмоциональных реакций в повседневных ситуациях;
2. активность - пассивность, как проявление поведения во время отдыха;
3. первичная функция - вторичная функция, как показатель силы и скорости возникновения и угасание реакций на раздражители внешнего мира.

Как выяснилось в дальнейших исследованиях (например, в исследованиях Г. Айзенка), существует аналогия между преобладанием первичной функции и экстраверсией и между преобладанием вторичной функции и интроверсией в поведении индивидов. В отличие от гуморальной и конституциональной теории, в границах этих исследований было высказано утверждение, что каждое свойство, которое входит в темперамент, имеет индивидуальную степень выраженности. Поэтому в человеческой популяции существуют индивиды с разной степенью выраженности того или другого свойства.

Как подчеркивала А. Анастази, этот подход дал возможность утверждать, что распределение признаков темперамента происходит вдоль беспрерывной шкалы. Ч. Спирмен применил факторный анализ, с помощью которого попробовал сводить большое количество свойств к небольшому числу наиболее важных в психическом составе индивида. Так, благодаря использованию факторного анализа появились в психологии факторные теории темперамента, построение которых продолжили Гилфорд, Л. Терстоун, Г. Айзенк и прочие. Надо подчеркнуть, что слово "фактор" в психологии начал использоваться не в математическом понимании, а в том первоначальном значении, которое означает движущую силу, как причину явления, процесса. Иначе говоря, факторы в структуре формально-динамических составных психики -темпераменте, выступают причинами проявления его свойств в поведении индивида. Дж. Гилфорд, используя метод анкетирования на протяжении 20-ти лет, создал 13-ти факторную теорию темперамента. В основу, как известно, были положены полярные проявления свойств, или, точнее говоря, одно свойство, которое может иметь или минимальную, или максимальную степень выраженности у субъекта. Такими факторами Гилфорд считал:

Активность. Доминантность. Мужество. Уверенность в себе. Самообладание. Общительность. Рефлексивность. Депрессия. Эмоциональность. Сдержанность. Беспристрастность. Доброжелательность. Толерантность.

Основным недостатком в теории 13-ти факторов темперамента считается отсутствие четкой границы между стойкими свойствами, которые проявляются независимо от обстоятельств, и пластическими свойствами, которые, наоборот, формируются во время развития индивида. Здесь мы снова встречаем "смесь" тех составных, одни из которых относятся к темпераменту, а другие к характеру человека.

7-ми факторную теорию темпераментов разработал Л. Терстон. Он тоже использовал анкетный метод и выделил такие факторы:

1. Активность.
2. Энергичность.
3. Импульсивность.
4. Доминантность.
5. Стабильность.
6. Социабельность.
7. Рефлексивность.

Терстоун использовал такой же прием, как и Гилфорд. Каждый фактор имеет два полюса выраженности - минимальный и максимальный. Измеряя степень выраженности того или другого фактора в баллах, Терстоун предложил графическое изображение - профиль темперамента. Сравнение лишь нескольких факторных теорий позволяет обратить внимание на то, что к свойствам темперамента относятся разные качественные и количественные показатели. Среди них есть как постоянные, стойкие свойства, так и изменяющиеся свойства. Но большинство исследователей темперамента сходятся на том, что свойства темперамента - это формально-динамические свойства, которые остаются неизменными на протяжении жизни. Поэтому факторные теории, возвратились к главному толкованию: темперамент - это сложная смесь свойств, которые у каждого индивида все же находятся в надлежащем отношении.