Теорія гегемоністської стабільності Р. Гілпина

У теорії гегемоністської стабільності Р. Гілпин [Gilpin 1981; Gilpin 1987; концепція гегемонізму розвивалася також у роботах: Organski 1968; Kindleberger 1973; Krasner 1976; Mckeown 1983; Stein 1984; Mansfield 1992] висунув альтернативу й одночасне доповнення теорії Уолца, вказавши на статичність поняття структури. Концепція Гілпина є варіантом теорії довгих циклів з елементами структурного реалізму й історизму. У ній також підкреслюється, що міжнародна система існує в безперервному розвитку. В основі вчення лежать узагальнення економічних досліджень про тенденції розвитку великих імперій й інтерпретація на їхній основі природи змін у світовій політиці.

Центральне місце в теорії займає концепція економічного лідерства однієї держави, що визначає розвиток міжнародної системи. Гілпин відзначає, що державний інтерес лідера не може бути статичним. До кінця XX ст. став особливо важливим контроль над міжнародним подолом праці. Він превалює над політичним домінуванням або розширенням території. Теза про вплив міжнародної структури на державу зводиться до часткового контролю гегемона. Тобто Гілпин вважає структурою міжнародних відносин той вид підпорядкування, що складається в міжнародній системі.

В історії людства виділяється три види таких структур. Перша з них, гегемоністська, фактично переважає в історії, тому що всі відомі системи мали тенденцію розвиватися убік гегемонії однієї держави. Друга форма, біполярна, відповідає періоду «холодної війни», вона була менш стабільною й недовговічною. Третя, багатополярна структура існувала за законом балансу сил, але теж відносно недовго. Аналогічно теорії циклів у Гілпина найбільш мирний стан міжнародної системи доводиться на фазу найбільш стійкого панування чергового гегемона. Панування забезпечується насамперед економічною міццю. Зліт і неминуче падіння чергового гегемона або імперії є функцією нагромадження й наступного вичерпання економічних надлишків.

Серед найважливіших постулатів Гілпина, які характерні для неореалізму в цілому, можна відзначити наступні:

· суверенні держави як головні суб'єкти в міжнародній політиці, конфліктність відносин держав через розходження інтересів;

· розподіл сили як істотна характеристика міжнародної системи;

· вплив системних обмежень на поведінку держав [13, C. 43].

Теорія Гілпина відрізняється декількома особливими ідеями. Інтереси держави не зводяться до однієї мети (або їхньої ієрархії), будь то безпека або нарощування сили. Це якийсь рівнодіючий вектор, який відбиває сукупність декількох інтересів та диктує відповідну політичну стратегію. Інтерес не може бути статичним, тому що в історії зовнішні пріоритети держав мінялися.

До кінця XX ст. найважливішим інтересом держави варто вважати контроль над міжнародним поділом праці. Він превалює над прагненням до політичного домінування або розширення території. За Гілпином, замість статичного розуміння розподілу сили як відносин потрібно опиратися на поняття «динаміки силових взаємодій у часі». Значна увага приділяється впливу внутрішньополітичних факторів на політику держави. У методології Гілпину ближче структурно-функціональна точка зору на природу міжнародної системи, хоча сам він і посилається на структурні принципи Уолтса. Він не вводить яких-небудь критеріїв про приналежності елементів до структури.

Поняття про міжнародну систему, за визнанням Гілпина, у цілому інтуїтивне й зводиться до наступного:

· Елементами є держави різного типу (міста-держави, імперії, національні держави, а також їхні властивості, політичні процеси й структури.

· У системі відбуваються регулярні дипломатичні, військові, економічні, культурні взаємодії, які можуть мінятися від рідких контактів до тісного співробітництва й взаємозалежності держав. При цьому визначальними є фінансово-економічні відносини й міжнародний поділ праці.

· Для анархічної системи характерно певний пристрій, у якому присутні різні регулюючі механізми, від неформальних правил до формальних інститутів.

За Гілпином, теза структурного реалізму про анархічність міжнародної системи не цілком коректна. Всі держави відчувають певний вплив з боку системи, обумовлений розподілом сили. Але не система взагалі, а саме держава-лідер нав'язує свою волю іншим, реалізуючи власні національні інтереси. У зв'язку з особливим розумінням анархічності Гілпин вважає структурою міжнародних відносин певний вид підпорядкування, що складається в міжнародній системі.

Розглядаючи еволюцію міжнародної системи у світі концепції гегемонії, Гілпин виділяє два головні етапи її розвитку. На імперському, котрий існував до Вестфальскої системи національних держав (1648 р.), економічний розвиток держави-лідера залежав від торгівлі й землеробства. Останнє було засновано на експлуатації праці рабів або селян і примітивних знарядь праці. Економічний приріст йшов переважно за рахунок екстенсивних методів розвитку. Технологічний й економічний прогрес відбувався досить повільно, а тому імперії існували століттями. В управлінні панували командні методи. Будь-яка імперія жила доти, поки могла забезпечити зміст армії й виробництво новітньої зброї. Але темпи росту військових витрат перевищували нагромадження економічних надлишків, що ставило часову межу існуванню древніх імперій [13, C. 44].

Новий етап розвитку, властиво гегемонізм, відрізняється трьома ознаками:

· національна держава стала головним суб'єктом міжнародної політики;

· економічний приріст став забезпечуватися головним чином за рахунок впровадження науково-технічних досягнень;

· з'явився світовий економічний ринок.

Ринкові економічні відносини прийшли на зміну командним, а на рівні держави й міжнародної системи сформувалися плюралістичні політичні структури. Підвищилися темпи економічного розвитку, а місце територіальної експансії поступово зайняли важелі управління світовою економікою й політичний вплив. Скоротився час панування гегемонів у порівнянні з «імперським» періодом. Новому етапу відповідало два типи міжнародних структур: балансу сил і гегемонії (Великобританії до Першої світової війни й США після закінчення Другої світової).

Якщо стабільність міжнародної системи за Уолтсом залежить від приблизно рівного розподілу сил, то в Гілпина вона доводиться на фазу найбільш стійкого панування гегемона. Стабільність не може тривати вічно в силу циклічності розвитку. Зліт і падіння чергового гегемона (імперії) «багато в чому є функцією нагромадження й потім вичерпання економічних надлишків». Циклічність Гілпин описує логістичною S-подібною кривою, що відбиває динаміку нерівномірного зростання показників економічної, військової й технологічної сили. На першому етапі сила й влада гегемона ростуть. У вищій точці розвитку приплив ресурсів, одержуваний у результаті експансії, приводить до найбільшого посилення його сили й влади. Але далі гегемон зіштовхується із протидією інших держав, що повертають міжнародну систему в силову рівновагу. На останньому етапі циклу лідер поступово занепадає.

Стримування безперервного поступального росту могутності гегемона визначається декількома факторами. Насамперед, існують природні межі експансії держави (географія, клімат, комунікації), які впливають на витрати. Із часом держави-конкуренти намагаються відновити баланс сил і розширити зони свого впливу. У кожну історичну епоху між умовами економічного процвітання й політичної інтеграції, з одного боку, і розмірами імперії, з іншої, існує оптимальна залежність. Виходячи за ці межі, держава-гегемон не має досить ресурсів і не може забезпечити ефективний контроль.

Теорія Гілпина не носить яскраво вираженого прикладного характеру, як теорія циклів. По його власному визнанню, вона не претендує на наукову строгість і значимість загальної теорії, подібно неореалізму Уолца, а лише пропонує інші рамки для міркувань про згадані питання [13, C. 44].