Богдан- Ігор Антонич. Біографія

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині. Ця найбільш віддалена на захід українська етнічна територія нині належить Польщі. Його батько - греко-католицький священик Василь Кіт, що змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина. Дитячі роки Антонича припали на час Першої світової війни, коли його батьки були змушені 1914 року переселитися до Відня, а 1919 року - на Пряшівщину, до Чехословаччини. Із середини 1920-х років жили в с.Бортятин (Львівська обл).

Хлопець спочатку навчався вдома під наглядом приватної вчительки, а з 1920 року - у Сяноцькій гімназії, яку він закінчив 1928 року. За шкільні роки перечитав польською всіх Нобелівських лауреатів. Після закінчення гімназії Богдан-Ігор вступив на гуманітарний факультет Львівського університету за спеціальністю «Польська філологія» (1928-1933 рр.). Паралельно із загальними філологічними студіями і поетичною творчістю Антонич багато уваги приділяв оволодінню українською літературною мовою.

Уперше прилюдно з читанням власних творів Антонич виступив 20-річним юнаком 1929 року, як член товариства студентів-україністів, у «Живій літературній газеті».

Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу Б.-І. Антонич не влаштувався, а почав співпрацювати із львівськими українськими журналами, збірниками, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі теми.

Вірші Богдан-Ігор Антонич писав зазвичай уранці, щойно зі сну. Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань («Вогні», «Дзвони», «Вісник», «Назустріч», «Наша культура», «Ми» тощо). Не бажаючи обмежувати свою поетичну творчість якоюсь певною ідеологією, Б.-І. Антонич з 1934 року припинив публікуватися у «Віснику», що його редагував Д. Донцов, та релігійному часописі «Дзвони», віддаючи перевагу позапартійному часописові «Назустріч».

Якийсь час він редагував молодіжний часопис «Дажбог». Перша збірка поезій Б.-І. Антонича «Привітання життя» вийшла 1931 р., коли авторові було 22 роки. Згодом з’явилися ще дві: «Три перстені» (1934 р.) та «Книга Лева» (1936 р.). Уже після смерті поета побачили світ «Зелена Євангелія» (1938 р.) та незакінчена збірка «Ротації» (1938 р.).

Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, компонував музику, малював. У приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не встиг одружитися.

Влітку 1934 в цукерні “Оаза” Антонич познайомився з майбутньою нареченою. Ольга ще вчилася в гімназії у Тернополі. Поет був уже відомим у Львові. Вони планували весілля, але Антонич не дожив кілька місяців до цього. Помер Антонич 6 липня 1937 на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Похований у Львові.

Через офіційну заборону став відомий лише з середини 1960-х.

 

ЗАПИСАТИ У ЗОШИТИ

ü  Міфологі́зм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці у першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору.

ü Асоціативність – певна сукупність, можливо, навіть паралельність існуючих у цій суміжності явищ і предметів, здатних утворити зв`язок між собою.

 

АВТОПОРТРЕТ

“Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені”.

“Я — закоханий в житті поганин”.

“Привітання життя”. З першої книжки “Привітання життя”

Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п’яніти?

Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.

ДОРОГИ

Розгорнулась земля, наче книжка
(дороги, дороги, дороги).
Зашуміла трава і принишкла,
простелилась нам юним під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця
(над нами, за нами, під нами).
Тільки безкрай і далеч іскриться,
тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень
(яруги, галявини, кручі).
Розспівались таємно: дзінь-дзелень
цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці
(дороги, дороги, дороги).
О, відкрий нам свої таємниці,
дивний місяцю мідянорогий!

Бо в дорогах звабливая врода
(о зелень! о юність! о мріє!).
Наша молодість, наче природа,
колосистим ще літом доспіє. 1934 р.

ВИШНІ

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. 16 квітня 1935.

ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ

Весна — неначе карусель,
на каруселі білі коні.
Гірське село в садах морель,
і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі
слов’янський дзбан, у дзбані сонце.
Ти поклоняйся лиш землі,
землі стобарвній, наче сон цей!. 1934.

РІЗДВО

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх. 1934.

ü Ідейно-художній аналіз поезій Б.-І. Антонича

ü «Різдво»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Тема: факт народження Христа.

ü Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.

ü Провідний мотив: таїнство різдвяного вечора (переплетення християнських і язичницьких мотивів).

ü Мотиви: «велике в повсякденні»; «краса»; «Батьківщина»; «природа».

Рік створення: 1934.
Збірка: «Три перстені».
Напрям: модернізм.

Течія: символізм, авангардизм, міфологізм.

Історія написання: в умовах польської експансії на Західній Україні Антонич відбувається як український поет, який шукає нових форм і продукує новий погляд на світ, поезію, де поєднуються християнська міфологія із традиційними національними фольклорними ідеями й образами.

Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.

Літературознавці про твір. Б.-І. Антонич не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві однаково рідні українцям релігійні системи. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження Спасителя тонко помережане язичницькими мотивами. Саме воно відбувається в українському, лемківському середовищі. І навіть волфи уподібнюються до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий». Образ місяця, що проймає увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народження нового світу. Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтимним переживання віри.

Образи: людей: лемки у крисанях; Марія; міфологічних істот (умовно): бог; природи: ніч у сніговій завії, місяць — золотий горіх; предметів і явищ: народження; сани; містечко; крисані (круглі капелюхи); стріхи; долоні.

Символічні образи: кожен образ у поезії є своєрідним символом:

сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос);

лемки (символ-аналог волхвів);

золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя);

місяць (символ батьківщини).

Автор «Трьох перстенів» — національно орієнтований митець, про що свідчить, наприклад, такий його запис: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію».
Композиція: складається із двох чотиривіршів, у яких у символічній формі розказано про волхвів, які принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»).

Система віршування: силабо-тонічна.
     Віршовий розмір: 4-стопний хорей
     Строфа: чотиривірш (катрен).

Римування: перехресне (абаб).
     Художні засоби виразності: епітет, символ, інверсія.

ü «Вишні»

Вірш Антонича «Вишні» був не надто схвально сприйнятий читачами і критиками після його опублікування. Читачі не знайшли в цій поезії звичних атрибутів класичного вірша: строфи, риму, розміру. Не зрозумілі їм були й метафори поета: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Образ поета-хруща на шевченківській вишні не зрозуміли ні читачі, ні критики. Тому авторові самому довелося його розтлумачувати. Він писав: «Антонич така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі…, частина, органічно зв’язана з загальним біологічним ростом… образ зі славним уже хрущем до деякою міри має джерело в подібному відношенні до природи…» Далі Антонич пояснює своє «перевтілення» в «хруща», як входження у світ шевченківської лірики, де він, на його думку, посідає місце скромне, а тому уособлене в образі саме хруща. В його рядках «Цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко», «як за Шевченка» чітко просліджується зв’язок із відомими усім ще з дитинства рядками Шевченка: «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». У своєму роз’ясненні до вірша «Вишні» Антонич пише: «Вірш «Вишні», що в ньому виступає цей образ (хруща), висловлює зв’язок з традицією нашої національної поезії, а зокрема із шевченківською традицією. У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням ще шевченківських часів».

Вірш «Вишні» надходить до збірки «Зелена Євангелія», яку називають, книгою природи, це візитна картка поета.

ü Ідея цілісності людини в єднанні з природою відтворена у вірші «Вишні».

ü Провідний мотив: молодечий оптимізм, відчуття польоту.

              Свою любов до батьківщини Антонич виражає через низку епітетів: «Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейкаї»

ü «Дороги»

Рік написання – 1933.

  Вид лірики: філософська.

  Тема: пошук сенсу життя, вибір життєвого шляху (дороги, що простелилась «юним під ноги») попри тяжкі ситуації.

ü Ідея: возвеличення життєвої дороги кожної людини, що сповнена привабливості й таємниць; побажання пройти її, не схибити, побачити красу й досконалість життя.

Віршовий розмір: анапест.

Римування: перехресне.

Художні засоби. Для надання більшої виразності поет використовує:

Епітети: конюшина пахуча,залізиста вода, дивний місяць, місяць мідянорогий, звабливая врода, колосисте літо;

Метафори: розгорнулась земля; далеч іскриться; безвість вітає вітрами;голубінь, золотавість і зелень розспівались; молодість літом доспіє; трава зашуміла, простелилась під ноги;цвіркуни розспівались;

Порівняння: розгорнулась земля, наче книжка; наша молодість, наче природа.

Повтори: дороги, дороги, дороги; над нами, над нами, над нами;

Риторичний оклик: О, відкрий нам свої таємниці!

Риторичне звертання: відкрий таємниці, дивний місяцю мідянорогий! О зелень! О юність! О мріє! виступають ефективним засобом зосередження й утримання уваги читача.

Звуконаслідування: «Дзінь-дзелень» допомагає створити звукові картини, що робить вірша експресивно насиченішим.

Неологізми: залізиста вода, мідянорогий місяць.

Романтична й алегорична картина дороги змальована у вірші поета в оригінальній формі повтору, уточнення-зауваження в дужках. Це створює певний оригінальний ритмічний малюнок.

ü Дорога в поезії є символом незворотності часу, його плинності й невблаганності лету, вічності людського пориву до пізнання світу й свого місця в ньому. Образ дороги дає можливість глибше відтворити стан людини, для якої постійний рух стає джерелом енергії, постійним пошуком істини.

Автор убачав у дорозі втечу від повсякденного життя, від загалу, від загальноприйнятих норм; цей образ допомагає відірватися від сьогодення й пірнути в минуле та майбутнє, у потойбічне.

Небо й пшениця ніби відтворюють кольори національного прапора: «Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами)».

ü «Зелена Євангелія»

Збірку віршів «Зелена Євангелія» називають книгою природи. Поезія «Зелена Євангелія» — ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: «Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!» Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: «Весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан», метафоричний образ «на каруселі білі коні» — неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: «…на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце».

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спостереження: дійсно, хіба заметіль із пелюсток квітучих абрикосів (морель) не нагадує карусель? І місяць інколи буває червоним, як тюльпан. Земля стобарвна, і весело ловити сонце в дзбан (глечик), радіти йому, цінувати миті життя.

Вид лірики: пейзажна.

Жанр «Зелена Євангелія»: ліричний вірш.

ü Провідний мотив твору. Це гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.

ü Ідея: показати зелений світ, який для поета є священним.

Композиція твору. Вірш «Зелена Євангелія» — це лише дві строфи-катрени, але в них поет висловив і почуття ліричного героя, і красу землі, і її божественне начало.

Образи твору. Ліричний герой — людина, що любить свою землю, її природу, оспівує весну, гірське село, місяць, усю багатобарвність і красу землі.

Художні засоби:

епітети: «білі коні», «земля стобарвна» допомагають побачити багаті кольори землі;

порівняння: «весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан, червоний», «земля, наче сон цей» змальовують спорідненість і гармонію різнобарвного світу, в якому все схоже в чомусь між собою — воно живе;

омофони: «сонце — сон цей» використовує поет задля створення багатогранного образу — зорового, звукового, тактильного;

діалектизм «морель» (пелюстки квіток абрикосів) передає національну своєрідність змалювання пейзажу, робить його впізнаваним.

Римування: перехресне.

Віршовий розмір: чотиристопний ямб із пірихієм.

Твір «Зелена Євангелія» — це Євангеліє, священна книга самого поета, який поклонявся природі, вірив, що все живе має душу. Кожним рядком вірша поет невтомно стукає в нашу душу, не просить, а вимагає любити багатобарвну землю, поклонятися їй, бачити красу в усьому.

• Які кольори згадані поетом у «Зеленій Євангелії»? Яке вони мають значення? (Білий. Це доволі частотний колір у поезіях поета. Цей колір, мабуть, автор використовує для надання своїм образам позитивного забарвлення. Червоний. Допомагає змалювати образ місяця більш насичено)

• Які асоціації у вас викликають образи вірша? Який образ можна назвати основним. Чому? (Основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело всіх слов’янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля — фундамент світового дому).

 

Аналіз твору «Автопортрет» (збірка «Три перстені»)

«Автопортрет» за жанром — медитація. Митець міркує над своїми пракоренями. Цей вірш за обсягом невеликий — усього дві строфи, проте висловлені в ньому думки важливі для розуміння світоглядних та естетичних засад творчості Б.-І. Антонича. Як відомо, поет народився на Лемківщині — у самобутньому, незвичайному краї, природа, звичаї та обряди, пісні якого не могли не вплинути на обдарованого юнака, його творчу уяву. За визначенням поета, це земля, у якій дивовижно переплелися залишки язичницьких вірувань, давнини й незбагненно-чарівний світ природи. У перших рядках вірша якраз і звучить мотив захоплення людини красою природи: «…невже ж тобою не п’яніти?».

Наступна строфа — про те, що він — людина, для якої Богом є природа. Ця думка підсилюється самовизначенням автора: «…я — закоханий в житті поганин».

Автор захоплюється природою, сонцепоклонництвом.

Вірш належить до лірики з елементами пейзажної, філософської, інтимної.

ü Міфологізм у творі: поклоніння сонцю.

Тема: розповідь про красу навколишнього світу.

ü Ідея: поетизація краси навколишнього світу, яка пробуджує в людині митця.

Віршовий розмір: чотиристопний ямб.

Строфа: катрен.

Римування: перехресне римування, жіноча рима.

Язичництво поета не тільки зумовлене суб’єктивними уподобаннями митця, а й прагненням висвітлити свій ідеал, свій духовний вимір, намалювати ситуацію, схожу на первісну, справжню, освітивши її своїми думками й почуттями. Таким було його естетичне бачення й розуміння світу й людини. В основі Антоничевого світовідчуття лежить та картина світобудови, у якій є місце й еллінському відчуттю буття як гармонії, і первісне, язичницьке бачення світу, і духовно-активне його освоєння, невіддільне від розумного проникнення в його таємниці. Прикметно, що як епіграф до поезії «Автопортрет» узяті рядки з поезії «Автобіографія» (з книжки «Привітання життя»).

Ліричний герой вірша Б.-І. Антонича «Автопортрет» — як дитина, що відкриває для себе світ. Він радіє сонцю, весняному буянню природи. У нього клени чомусь червоні і срібні, а під ними гуляють, як дітлахи, взявшись за руки, «весна і вітер». З іншого боку — він не дитина, а поет, поганин, що поклоняється Сонцю, Вітру, Блискавиці, Зеленому Дереву. І цей вірш — відображення його душі, закоханої у красу, справді «автопортрет».
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Переглянути відеозаняття та презентацію.

2. Опрацювати матеріал теми, знати біографію  Б.-І. Антонича, особливості його творчої манери, вміти аналізувати його поезії.

3. Записати у зошити визначення термінів «міфологізм», «асоціативність».

4. Вивчити напам’ять один вірш (на вибір).

5. Виконати завдання 5 практичного заняття  (визначити головні мотиви, ідеї поезій Б.-І.Антонича) в електронному вигляді або письмово, інші усно.