Л.О. Рощина, Н.М. Романенко

Державний університет інформатики і штучного інтелекту

 

        Українська греко-католицька церква за кордоном

                         (кін. ХІХ – кін. ХХ ст.).

Інтерес до Української греко-католицької церкви в вітчизняний історичній науці останнім часом помітно зріс. З одного боку, це пояснюється зняттям ідеологічних рамок, які релігійне життя українського народу залишали поза межами дослідження. Релігійний чинник в історії українського народу часто набував національних рис. Саме греко-католицька церква відігравала значну роль в збереженні самобутності української діаспори в світі. Особливо важливим цей чинник стає після усвідомлення того факту, що асиміляційні процеси в світі є об’єктивною реальністю, а українська діаспора в більшості не лише не піддалася цим процесам, але й зберегла національну ідентичность та здатність до самовідтворення. В цій площині проблема характеру та тенденцій розвитку Української греко-католицької церкви за кордоном як один з факторів духовного розвитку української діаспори у ХХст. є актуальною і важливою для вивчення.

Метою статті є історичний аналіз розвитку української греко-католицької церкви за кордоном кін. ХІХ – кін. ХХ ст., її ролі в збереженні національної самоідентифікації української діаспори.

Проблема розвитку української греко-католицької церкви за кордоном знайшла відображення у вітчизняній та закордонній історіографії. При написанні роботи автори використовували дослідження релігієзнавчого, соціологічного та історичного спрямування, роботи вітчизняних та закордонних дослідників. Серед них слід виділити праці з історії розвитку УГКЦ в Канаді та США. В роботах В.  Куропатського, С.Білоножко здійснено аналіз розвитку УГКЦ в США в перші десятиріччя її діяльності в цій країні [1-2]. Праця П. Божика присвячена дослідженню становлення греко-католицьких громад в Канаді в період з 1890р. по 1927р. [3]. Проблемі започаткування в Канаді власного епископату присвячено роботу С. Савчука, Ю. Мулика [4]. Авторами використано роботи Куропася М., Кецика А., Бодяка В., Трощанського В. та інших [5-9]. Дослідники аналізують сучасний стан української діаспори в різних країнах Європи. Ці роботи особливо цінні тим, що в них міститься чимало статистичного та фактичного матеріалу. Отже, узагальнюючих праць з визначеної проблеми не було, тому спроба розглянути це питання є актуальною.

Поза межами України нині проживає 4-5 млн. етнічних українців (без урахування східної діаспори в СНД). Серед традиційних віросповідань українських спільнот світу, поряд з православ’ям та окремими течіями протестантизму, чільне місце посідає греко-католицизм. Він представлений цілою низькою автономних церковних організацій Української католицької церкви (далі – УКЦ). Рішення про створення зарубіжної УКЦ на базі діючих у світі парафій було прийнято в 1959 році на конференції греко-католицьких єпископів у відповідь на ліквідаційні рішення Львівського собору 1946 року. До УКЦ належить близько 1,2 млн. віруючих, до її складу входять 3 митрополії (дві у США та одна в Канаді).

Створення закордонної Української греко-католицької церкви пов’язано з міграційними процесами українців. Прийнято розрізняти чотири хвилі масового переселення українців за кордон. Перша – з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, друга – період між світовими війнами ХХ ст., третя – період після Другої світової війни, четверта – з 1990-х років. Перша хвиля української еміграції була в основному соціально-економічною, трудовою. Масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії – у 1880-і роки, Канади – з 1891 року, Російського Сибіру – після революції 1905-1907 рр. В історії української еміграції і греко-католицької церкви в США особливе місце посідало містечко Шенандра в штаті Пенсільванія. Тут в 1884р. виникло перше поселення українців – русинів, яке й стало осередком організаційного життя українців у США. Саме тут було засновано першу греко-католицьку церкву. Розгортання в Шенандра громадських організацій релігійного та національно-культурного характеру пов’язано з діяльністю священика греко-католицької церкви Івана Валянського.

За браком власної церкви українські емігранти, що працювали у вугільних шахтах Шенандра, відвідували богослужіння в німецькій та литовській церквах, або в Польському костьолі. Вкрай нетолерантне ставлення до них місцевих священнослужителів змусило українських емігрантів звернутися з листом до Львівського митрополита Сільвестера Сембратовича з проханням прислати їм греко-католицького священика для проведення богослужіння, церковних обрядів та сповіді [1, c. 45]. Ним став отець Іван Волянський, який 21 листопада 1886р. у присутності великої кількості парафіян освятив новозбудовану церкву. Священник Іван Волянський сприяв заснуванню першої української газети, яка побачила світ 15 серпня 1886р. Він приймав активну участь у громадському житті, з його іменем пов’язана перша широка участь українських іммігрантів у страйковому русі. Під його патронатом греко-католицькі церкви утримували за свій рахунок школи та читальні. У 1898р. у США налічувалося понад 50 українських греко-католицьких церков, а у 1913р. виникла окрема Русинська американська церква [2, c. 157].

Українська греко-католицька церква в Канаді своїм започаткуванням зобов’язана переселенцям із західноукраїнських земель, переважно селянам. Західні українці прямували на захід, до Нового Світу, де їм довелося зітк­нутися не лише із незнайомою землею, а й із незвичними для них політичними, соці­ально-економічними та культурними умовами. В період з 1896р. по 1914р. до Канади прибуло приблизно 200 тисяч українців [10, с. 65]. Всього ж існувало три хвилі інтенсивної еміграції українців до Канади та США, що були викликані різними історичними обставинами. Більшість переселенців складали греко-католики. Через складні умови життя на нових місцях церковна справа стояла на другому плані; проте трохи обжившись, проблема власної церкви стала для переселенців вкрай актуальною. В першу чергу слід було вирішувати питання чисто релігійні і обрядові, відчувався брак священиків, необхідно було організувати церковні громади, побудувати церкви і упорядкувати цвинтарі. Тому вже з першою хвилею еміграції гостро постає церковне питання.

В кінці ХІХст., через брак власних священнослужителів, в релігійних справах обслуговували українців різні протестантські священики. Проте дуже скоро українці відчули відсутність у них рідної духовності [3, с.185]. Вони неодноразово зверталися до церковної влади Галичини, передусім митрополита Галицького та архієпископа Львівського Андрея Шептицького, щоб вів надіслав своїх священиків. Влітку 1899р. біля залізничної станції Стар (Альберта), була заснована перша українська греко-католицька церква. До Вінніпегу із Сполучених Штатів Америки в Канаду прибув греко-католицький священик Дамаскін Поливка, перший представник чину святого Василія Великого. Проте Дамаскін Поливка пробув в Канаді короткий час, за ним приїхали о. Іван Заклинський і о.Василь Жолдак.

Необхідність забезпечити українських поселенців у Канаді священнослужителями поставила Галицьку митрополію в складне становище. Головна її трудність полягала в тому, що поселенці підлягали місцевому латинському єпископові; митрополит А.Шептицький не мав права на власну руку відряджати в Канаду священиків з Галичини. Присилати їх мала право тільки Конгрегація Прав Віровчення (далі – КПВ). Митрополит міг відібрати в Галичині кандидатів на душепастирство, але і вони мали бути апробовані Конгрегацією. Ця ж КПВ, з свого боку, могла апробувати тільки галицьких священиків для Канади, які відповідали вимогам латинської ієрархії. Вимоги були такі: присилати тільки священиків-монахів василіан, як вийняток можна було і світських, але не одружених [4, с. 231]. Лише в 1901 р. митрополит Андрей Шептицький направив до Канади трьох постійних українських священників з ордену Василіан, що розмістились у місцевості Майдер, неподалік від Едмонту [11, с.20]. У 1902 році прибули черниці-Служебниці і кілька місіонерів Редемптористів [12, с.266].

У 1914 році в Йорктоні відбувся перший Собор українського католицького священства, на якому було схвалено окремі “Правди Руської Греко-Католицької Церкви в Канаді”, що нормувала місійну працю. На протязі років головна увага українського духовенства була спрямована на організацію шкіл, бурс та інститутів. Єпископ Будка намагався цілковито підпорядкувати виховну ділянку церкві, але тут зустрів супротив світської інтелігенції, зокрема учителів. Суперечка за Інститут ім.П.Могили в Саскатуні довела до того, що відбувся розкол, частина вірних відійшла від церкви і заснувала у 1918 році “Українську Греко-православну Церкву Канади”.

Отже, на початку ХХст. до Канади на постійне місце проживання прибувають перші греко-католицькі священики, які активно займаються питаннями розбудови церкви. Будуються храми, проводяться богослужіння українською мовою.

На середину 30-х років ХХст. УГКЦ Канади нараховувала 280 парафій, об’єднаних в три єпархії: Торонто, Вінніпег та Едмонт. На кінець 80-х років ХХст. Українська Католицька церква Канади нараховувала вже 5 єпархій: митрополича Вінніпезька, Едмонтська, Торонтоська, Саскатунська, Нью-Вестмінтерська. Керувала ними Митрополича Архієпархія Української Католицької церкви. В Монреалі функціонує філія Українського Католицького Університету, в інших містах – 4 духовні семінарії [13, с.324].

Впродовж 1930-х – 1980-х років в Канаді під керівництвом греко-католицької церкви виникла ціла мережа “рідних” шкіл, де переселенці отримали можливість вивчати українську мову та не забувати рідну культуру. З 30-х років ХХст. греко-католицька церква в Канаді надавала широку підтримку різноманітним світським організаціям і товариствам українців. Цю діяльність координувала й контролювала Всеканадська українська рада. Не без сприяння церкви встановлювались пам’ятники св.Володимиру, Лесі Українці, М. Шашкевичу, В.Стефанику, І. Франко, а також жертвам голодомору 1932 – 1933рр.

У 1976р. було засновано Канадський інститут українських студій, який утримується за рахунок провінції Альберта. Українознавчі дослідження в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатуна та інших також фінансуються за рахунок місцевих бюджетів. Яскравим проявом активності української громади протягом 70-х – 80х років ХХст. було зростання українознавчих досліджень в університетах та публікація англомовної “Енциклопедії України”, створеної на основі 10-томної праці Володимира Кубийовича; з її появою був реалізований головний проект Канадського інституту українських студій [14, с.567].

В п’яти канадських провінціях українська мова викладається як окрема дисципліна в середніх школах. Українознавство залишається предметом вивчення в дванадцяти канадських університетах. Головними центрами українознавства є Оттавський університет, який видає журнал “Студії українистики”; університет в Торонто з кафедрою українознавства; Едмондський університет з кафедрою українського фольклору, етнографії та культури; Вінніпегський і Саскачеванський університети. Активну наукову діяльність в галузі українознавства проводять Наукове товариство імені Шевченка і Українська вільна академія наук [15, с.268].

В Канаді серед української діаспори широкою популярністю користується церковна та світська періодика, зокрема, широкими тиражами видаються “Життя і слово”, “Новий шлях”, “Вісник”, “Батьківщина”. З 70-х років ХХст. транслюються по телебаченню передачі на українській мові, які ведуться в місцях компактного проживання українців. На початок 1990-х років в Канаді нараховується 150 діючих українських хорів, 100 танцювальних груп. З проголошенням незалежності України відкрились нові можливості для розширення духовних, культурно-освітніх зв’язків греко-католиків Канади та України.

Отже, впродовж 30-х – 80-х років ХХст. УГКЦ Канади значно збільшилась: з трьох до п’яти єпархій на чолі з Митрополичою Архієпархією Української Католицької церкви. Церква відіграє важливу роль в збереженні національних традицій, мови та культури української діаспори.

Дещо пізніше українці почали переселятися в країни Латинської Америки – в основному в Бразилію, Аргентину та Венесуелу. На другу половину 90-х років ХХст. в Аргентині проживає досить чисельна українська діаспора, яка по різним даним нараховує від 100 до 500 тисяч чоловік. В основному вона сконцентрована в Буенос-Айресі та провінції Латімата. Неможливо також точно визначити чисельність української діаспори в Бразилії. Різноманітні дані на кінець ХХст. коливаються в межах 180-400 тисяч чоловік [16, с.11]. Українська діаспора Венесуели розпочала свою історію з 1947 року, коли 1,5 тисячі українців прибули в цю країну з Європи із таборів для біженців.

Таким чином, Українська греко-католицька церква відігравала значну роль у житті українських переселенців на американський континент. Потрапляючи в кількісно переважаюче іншокультурне оточення, українці опинялися під загрозою повної асиміляції. Але втрати національної самобутності не відбулося завдяки їх згуртованості та збереженні національних традицій. Одним з основних національних ознак була українська греко-католицька церква. Вона мала виняткове значення в налагодженні життя емігрантів на американському континенті. Перші українські організації та товариства в еміграції виникли при церковних парафіях. Лише з годом стали з’являтися різноманітні організації, не пов’язані з церквою.                                                     

Не дивлячись на те, що перша масова хвиля української еміграції кінця XIXст. спрямовувалась у двох напрямках: на схід і на захід, в Європі в цей час вона ще не була значною. Друга хвиля еміграції в більшій мірі захопила терен Західної Європи. Перша світова війна, революція 1917р. в Росії, національно-визвольні змагання в Україні 1917-1920рр. – все це вело до масової політичної еміграції. Після Другої світової війни розпочалася третя хвиля масової еміграції в Європу, що вже складалася з воїнів УПА, членів німецьких військових формувань і допоміжних органів окупаційної адміністрації. Ця хвиля завершилася на початку 1950-х років, коли кордони Радянського Союзу було закрито “залізним занавісом”.

Фактично на кінець 90-х років ХХст. українські громади існували у всіх країнах Європи. Найбільша їх чисельність в Західній Європі була зафіксована в Великий Британії (20-30 тис. осіб.). Нечисельні українські громади існували в Австрії (5 тис. чол.), Бельгії (2 тис. чол.), Данії (1 тис. чол.), Швеції (2 тис. чол.). Зовсім незначну частку в загальній чисельності населення українці складали в Іспанії (140 чол.), Італії і Ватикані (250 чол.), Люксембурзі (100 чол.), Нідерландах (900 чол.), Норвегії (130 чол.), Швейцарії (200 чол.) [7, с. 212]. Наведені дані враховують лише громадян цих країн, не фіксуючи кількість українців-заробітчан, які виїжджають в ці країни тимчасово.

Становище УКГЦ не у всіх країнах було однаковим. Так, в Австрії, де українська діаспора з’явилася набагато раніше, ніж в інших країнах Європи (в значній кількості вони почали селитися в країні ще в кінці XVIIIст.), греко-католики мали рівні права з римо-католиками. Ще імператор Австрійської імперії Йосиф II в кінці XVIIIст. відкрив теологічну семінарію Барбареум, в якій українець міг вивчитися на священика, і навіть здобути докторський ступінь [17, с. 134]. В 1852 році було засновано другу семінарію. Ці заклади відіграли велику роль не лише в релігійному, але і громадському житті українців. Опорою греко-католиків в Австрії було українське греко-католицьке братство імені Святої Варвари у Відні, яке було закрито владою у 1945 році. Лише а 1955 році воно відновило діяльність, сприяючи релігійному і громадському життю українців в Австрії, популяризуючи українську культуру. Нині братство об’єднує біля 100 членів, працю яких очолює і контролює Тайнріх Штайнгален.У братстві діє хор під керівництвом професора Ігоря Гнатишева. На кінець ХХст. греко-католики в Австрії складали 85% української діаспори. Братство імені святої Варвари займається, в основному, освітньою діяльністю. При ньому діє суботня школа з двома класами, де в першому викладають українську мову для початківців, а в другому – українську історію, географію, літературу, культуру та релігію для дітей, які вже володіють українською мовою.

В Бельгії, не зважаючи на двотисячну українську громаду, Українська греко-католицька церква не набула значного поширення. Навіть приїзд митрополита Галицького та архієпископа Львівського Андрея Шептицького у 1920-х роках на запрошення бельгійського духовенства не змінив ситуації. У 1980-х роках у Бельгії діяли Українська католицька і Українська автокефальна православна церкви, богослужіння яких відвідувало 1,5 тис. чол. На початок ХХІ ст. вони були головними релігійними конфесіями серед бельгійських українців [5, с. 78].

Українці Великобританії, в основному, проживали в самій Англії. Хоча перші українські емігранти тут з’явилися ще в середині XVIIст. (зокрема, Юрій Немирич, який вчився в Кембриджі), але масовою еміграція стала лише після Другої світової війни. Тому активним духовним життям українська діаспора почала жити тільки з 1950-х років. 73% української громади Великобританії належать до УГКЦ. Громадське життя українців тісно пов’язано з церквою. Саме греко-католицька церква відіграє вирішальну роль у збережені етнічної ідентичності та культурної самобутності українців у Великобританії. Спочатку богослужіння відбувалося в англіканських церквах, але згодом парафіяни придбали власні приміщення, і обладнали їх в українському стилі [6, c.3].

Українська діаспора в Німеччині сформувалася теж в ХХст., а саме в міжвоєнний період і після Другої світової війни. Важкі політичні умови в країні не дали в повній мірі розвинутися греко-католицькій церкві. Крім того, нове молоде покоління української діаспори фактично відірвалося від національних традицій і піддалося асиміляції. Старе ще притримується їх, але кількість їх невелика. Дещо подібна ситуація УГКЦ в українській громаді Данії. Якщо в 1940-х роках українська діаспора мала свого греко-католицького священика, отця Михайла Сивенького (помер у Копенгагені), то з 1970-х років вже в країні не існувало ні окремої церковної парафії, ні священиків. Раз на рік українців Данії відвідують духовні особи з Апостольської візеатури для Європи в Римі. Причиною такого становища стала нечисельність і розпорошеність української діаспори в Данії [8, c. 117].

Подібна ситуація склалася в Іспанії, Люксембурзі, Нідерландах, Норвегії, Фінляндії. Так, з огляду на малочисельність і розпорошеність українців в Іспанії, тут немає ні українських шкіл, ні організацій. Але час від часу українці збираються в каплиці біля церкви святого Рафаеля в Мадриді, де проходить богослужіння в українському обряді. Українська громада Люксембурга теж не має своєї церковної організації, завдяки малочисельності. Але це не заважає задовільняти їм свої духовні потреби у французькому місті Лоран, де існує досить активна українська спільнота.

Не дивлячись на спроби митрополита Андрея Шептицького, який в 1921 році відвідав Нідерланди, створити церковну організацію українців в країні не вдалося. Але після створення А. Шептицьким Апостольского з’єднання частина голландських священиків зацікавилась Українською каталицькою Церквою, вивчила українську мову, прийняла східний обряд і стала працювати тільки серед цієї категорії віруючих. Найбільш відомі серед отців греко-католиків Голландії Петер Ал, Йохан Шер, Яків Перрідон, Теодор Ван Ден Хоут, Теодор Ван Тул.

В Норвегії при відсутності української церкви і священників, представники діаспори збираються кілька разів на рік послухати святу Літургію, яку відправляють греко-католицькі священики з Риму в каталицькому кафедральному храмі в м. Осло. Служба супроводжується церковнослов’янським співом місцевого хору, в якому є кілька українців. Лише в Фінляндії немає ніякого організаційного церковного життя української громади. На початок ХХІ ст. вона складає лише кілька десятків чоловік, які переважно мешкають в Гельсінкі й Турку [5, c. 80].

Досить активне релігійне життя веде українська діаспора в Італії і Ватикані. Попри свою нечисельність, вона вважається найстаршою в Європі, адже ще в ХІІст. в її університетах навчалися українські студенти. Головна причина української присутності у Римі зумовлена церковного унією 1596р. Відтоді у Римі безперервно навчалися українські студенти-теологи. Впродовж ХVI – ХІХст. грецьку колегію св. Афанасія закінчило близько 250 тис. студентів із Київської митрополії, з’єднаної з Апостольским престолом. У грудні 1897 року папа Лев ХІІІ заснував Українську папську колегію Св. Іосафата, або Велику семінарію. За час свого існування вона виховала 400 священиків, 25 з яких стали єпископами[18, c. 367].

Згідно з декретом папи Павла VI, від вересня 1970 року храм святих Сергія і Вакха зі знаменитою чудотворною іконою Пресвятої Богородиці Жировицької став першою українською парафійною церквою у Римі. В Римі існує також українська папська Мала Семінарія. Вона утримується зараз Конгрегацією Східних Церков. До 1987р. її закінчило 748 студентів, із яких 41 посвячені в сан священика. В 1963р. кардиналом Йосипом Сліпим у Римі засновано Український католицький університет [7, c. 214].

Важливу роль Українська греко-католицька церква відігравала в житті української грамади Франції. На початок 90-х років ХХст. понад 65% осіб українського походження, що мешкали в цій країні, були греко-католиками [9, c. 30]. До греко-католицького віросповідання належить і більшість швейцарців українського походження. В Швейцарії не існувло власної церковної організації, і тому тривалий час богослужіння відправлялися духовними особами-українцями, які приїжджали для цього з інших європейських країн. Лише на початку 1980-х років з’явилася парафія у Берні та селі Бльоне, де богослужіння відбувається одночасно для греко-католиків швейцарського та українського походження. Приблизно половина українців в Швеції є греко-католиками [19, c. 170]. Але і тут досі існує проблема відсутності церковної організації. Під час релігійних свят греко-католицькі священики запрошуються з Німеччини.

Отже, греко-католицька діаспора в Західній Європі не є багаточисельною. Проте церква є тим органом, котрий об’єднує емігрантів не лише за релігійною, а й за національною ознакою, підтримуючи українські традиції та спосіб життя.

Початок української діаспори в Центральній і Східній Європі поклала група українських переселенців із південно-східної Переддніпрянщини до Бачки чи Банату (територія колишньої Югославії), яка осіла тут у середині XVIIIст. У 1890-1898рр. близько 8 тис. українців з Галичини оселилося в Боснії. Все ж, в основному українська діаспора в Центральній та Східній Європі сформувалася в XXст. Причому на середину 90-х років ХХст. найчисельнішою вона залишалась у Польщі (від 250 до 500 тис. чол.), Румунії (65 тис. чол.), Словаччині (52 тис. чол.), Чехії (15 тис. чол.), Югославії (45. тис. чол.). Нечисельною українська громада була в Болгарії (1 тис. чол.), в Угорщині (674 чол.). Як бачимо, найбільша кількість українців відмічено в державах, з якими українські землі мали багато спільного в історичному минулому [20, с. 12].

Основна маса українського населення Польщі проживала в західних і північних районах країни – Гданському, Ольштинському, Кошальському та Броцлавському воєводствах. Українське населення Польщі досить тісно інтегроване в місцеве соціально-економічне і культурне середовище, а тому національне та релігійне життя не отримало значного розвитку. Лише на сучасному етапі греко-католицька українська церква почала свою діяльність. УГКЦ в Польщі видає свій місячник “Благослов”, “Перемишльські дзвони” [21, с. 55].

Найактивнішим релігійним і культурним центром русинів Югославії було село Руський Керестур. Відомий релігійний і громадський діяч Гаврило Костельник, сам уроженець цього села, називав Керестур “матір’ю всіх русинів”. В Керестурі була заснована греко-католицька парафія, а через 2 роки завершено будівництво першої церкви. У другій половині XVIII-XІХст. греко-католицькі парафії стали діяти в Коцурі, Новому Саді, Шиді, Петровцях, Бачинцях, Старому Врбасі, Джурджево та інших місцях проживання русинів. Навколо церкви концентрувалося не лише релігійне а і національне-культурне життя поселенців. Відразу по завершені будівництва церкви в Керестурі при ній відкрилася школа, в якій дітей навчали рідної мови. 1765р. така школа розпочала роботу й у Коцурі, а з згодом вони відкрилися і в інших місцевостях.

В Болгарії, зважаючи на її православний характер, української греко-католицької церкви не склалося. Та й чисельність української діаспори в країні не давала можливості в повній мірі активізувати релігійне життя. Те ж саме, не дивлячись на досить ранні контакти між угорським і українським народами, слід сказати і про Угорщину. За даними офіційної статистики, на початок 90-х років ХХст. в ній проживало 674 українця, а за не офіційними – біля 4 тис. осіб [22, с. 41].

На пострадянському просторі в державах, що виникли в результаті розпаду СРСР, на кінець ХХст. існувала досить чисельна українська діаспора. Найчисельнішою в регіоні та в світі на кінець означеного періоду вона була в Росії, де налічувалось 4.362.000 чоловік. Крім того, українська діаспора залишається чисельною в усіх державах СНД. Але греко-католицька церква в них не поширилася. Вийняток складають країни Прибалтики, де в радянські часи Українська греко-католицька церква була заборонена, а із здобуттям незалежності Литвою, Латвією та Єстонією відновила діяльність. В лютому 1991р. в цих країнах офіційно зареєстровано Українську греко-католицьку громаду. Особливого поширення вона набула у Литві. Українські католики країни провадять богослужіння в церкві Пресвятої Марії, яку в 1992р. було повернуто чернечому чину Св. Василія Великого. Ця церква є єдиною українською святинею поза межами України на території колишнього СРСР [18, c. 130]. У приміщеннях колишнього василіанського монастиря діє суботня школа, а також молодіжний релігійний центр ім. Св. Йосифа, служіння для українських греко-католиків проводяться також у Клайпеді та Каунасі.

Українська діаспора в Австралії активно розпочала своє формування з 1951р., коли сюди прибуло близько 21 тис. чоловік. Ізоляція та невеликий обсяг громади зробили внутрішньогрупову солідарність нагально необхідною. У 1953р. була заснована Координаційна федерація українських організацій. В країні діє українська Жіноча асоціація, молодіжні організації “Пласт” і СУМ, а також різноманітні творчі колективи. Українська греко-католицька церква сприяє діяльності суботніх шкіл, де молодь знайомиться з українською мовою та духовною спадщиною. Наприкінці 70-х років ХХст. українознавчі програми були запроваджені в університетах Монаша (Мельбурн) і Макворі (Сідней).

Таким чином, українська діаспора в Західній та Східній Європі почала формуватися переважно з XIXст. За своєю конфесійною ознакою в більшості вона представлена віруючими Української греко-католицької церкви. Крім релігійних справ, УГКЦ займалася і займається освітнім, громадським, культурним життям своїх громад, намагаючись зберегти національну самобутність українців, хоча розпорошеність українців по багатьох країнах Західної Європи стає на заваді створенню церковних організацій. Незважаючи на це, греко-католицька церква в Західній Європі має значну кількість прихильників серед української діаспори, яка для них насамперед є національною церквою. У Центрально-Східній Європі і на пострадянському просторі українська греко-католицька церква, не дивлячись на досить багаточисленні українські громади, не отримала поширення, а відтак не відігравала важливої ролі в релігійному, громадсько-політичному і в освітньо-культурному житті. В якості вийнятку можна назвати лише українські громади в Югославії, в країнах Прибалтики, зокрема Латвії, де греко-католицька церква дійсно відігравала традиційну роль охоронця етнічної самобутності українців, охоплюючи всі сфери їх життя.

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Куропатський М. Український шлях в Америці // Берегиня. – 2001. – №2. – С. 42 - 51.

2. Білоножко С., Мисик Ю. Перші українці в новому світі // Березіль. – 1992. – № 7-8.– С. 156- 158.

3. Божик П. Церква українців в Канаді: Причинки до історії українського церковного життя в Бритійській Домінік Канаді, за час від 1890 - 1927.– Львів: Свічадо, 2004. – 208 с.

4. Савчук С., Мулик Ю. Історія Української Греко-православної Церкви в Канаді. Т.2. Період відродження ідеї існування українських греко-православних церков в Канаді. – Вінніпег: Еллезія, 1985. – 784 с.

5. Куропась М. Історичні шляхи українців в Європі // Берегиня. – 2001. – № 2. – С.75- 81.

6. Кецик А. До 50 – річчя СУБ (Союз Українців у Великій Британії) // Українська думка. – 1998. – 26 листопада. – С. 3.

7. Бодяк В. Рим як чинник духовної інтеграції українців. Науковий збірник УВУ. Т.17.– Львів, 1995. – С. 212 - 216.

8. Трощанський В. П., Шевченко А. А. Українці в світі. Україна скрізь віки. Т. 15. – К.: Альтернатива, 1999. – 457 с.

9. Трощанський В. П. Українські поселенці у Франції та Великобританії // Трибуна. – 1991. – № 6. – С. 30 - 32.

10. Українські канадці в історичних зв’язках з землею батьків: до 100-річчя перших українців. Збірник. – К.: Дніпро, 1990. – 230 с.

11.  Кравченюк О. Хроніка життя і діяльності Митрополита Шептицького // Патріярхат.– 1990.– Ч.6. – С. 20 - 22.

12.  о. Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. – Рим, 1991. – 297 с.

13. Павлов С., Мезенцев К., Любівцева О. Географія релігій. – К., 2003. – С. 323 - 325.

14.  Мартирологія українських церков у чотирьох томах. Том ІІ. Українська католицька церква. Документи, матеріали. Християнський самовидав України // За ред. О. Зінкевича, Т. Лонгина. – Торонто, 1985. – 839 с.

15. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К.: Либідь, 1990. – 345 с.

16. Лагутов С. Українці в Аргентині: історія і сьогодення (до 100 – річчя першопоселень)// Українське слово. – 1997. – 7 серпня. – с. 11.

17. Полонська-Василенко Н. Історія України-Русі. Т.ІІ. – К.: Либідь, 1992. – 456с.

18. Історія релігій в Україні. Т.10. Релігія і церква років незалежності України / За ред. А. Колодного, Р. Крижанівського та ін. – Київ-Дрогобич: Коло, 2003.– 612 с.

19. Осадчук Б. Українська Швейцарія // Всесвіт. – 1994. – №2. – С. 170 - 171.

20. Пазуняк Н. Українці на Балканському півострові (діаспора) // Українське слово. – 1995. – 27 квітня. – С. 12 - 14.

21. Василєвська Л. Українська діаспора в Польщі // Український історичний журнал. – 1992. – № 10. – С. 54 - 62.

22. Стаценко Н. Русичі і українці в країнах південних словен: історія переселення та сучасне становище // Народна творчість та етнографія. – 1993. – № 3. – С. 38 - 46.