2020-10-11
538
www.e-puzzle.ru
Серія «Вічна Січ»
Василь Чумаченко
КРИК пугача
книга перша
Кривий Ріг Видавничий дім 2004
ББК 86.420.1+84.4УКР6 490
Чумаченко В. А.
490 Крик пугача: Есе, повість. - Кривий Ріг: Видавничий дім, 2004. - 224 с.
ISBN 966-7388-77-8 (серія)
ISBN 966-7388-78-6 (кн. перша)
Як і в своіи попередній книзі «Шлях у невимовне», Василь Чумаченко звертаеться до теми езотеричноі культури Украіни, знаходячи в глибинах культурно-історичноТ спадщини украінського етносу першовитоки становления духовного світу людини. Своі судження автор грунтуе на розкритті сакрального шляху стародавніх культур, ознаки якого і по сьогодні зберігаються в основних архетипах етнічноі' культури Украіни, шо дае підставу, на думку автора, вважати й територію іньською праматеринською зоною формування світосприйнятгя людини.
До книги війшли есе «Таемниця старого шляху, або Розвиток природних початків людини в украшському етносі» та повість-фентезі «Кріри», в яких автор намагаеться визначити лоходження та розкрити основні засади етнічноі езотеричноі культури, зокрема козацького характерництва як найближчого до нас у часі Ті прояву.
ISBN 966-7388-77-8 (серія)
ISBN 966-7388-78-6 (кн. перша)
© В.А. Чумаченко, 2004 © Б.П. Куновський, гравюра, Я.В.Мулява, графіка, 2004 © ПП «Видавничий дім», макет, 2004
ББК 86.420.1+84.4УКР6
Володимир Мулява. Украінське козацтво як спосіб життя, діяльності та поведінки... і украінське козацьке характерництво 5
Таемниця старого шляху, або Розвиток природних початків
людини в украшському етносі 11
Встул 12
Правило третього суглоба 15
Пан Ніхто 17
Руки майстра 21
Мовчання Шакьямуні 26
Духоведення 29
Дотик духу 37
Коло світла на темній сцені 41
Зимовий вітер колисае гнучкий очерет на ставку 42
Козацька наука 45
Виток сили 48
Пояснения для вченого читана 51
Стара земля 54
Коли «не сходить сонце» 57
Коли квітне папороть 61
Відтінки пір’я у птиць, що летять на схід 66
Правдивий шлях зіркового пилу 69
Кріри. Повістъ 77
Частина перша. Байдюк 78
Частина друга. Січ 120
Частина третя. Похід 176
Посвячення 207
Післямова 219
Характерникам Січі та моему дідові Шакулі Василю Терентійовичу присвячует ься
Не забувайтеся...
В. Т. Шакула
Украінське козацтво як спосіб життя, діяльності та поведінки... і украінське козацьке характерництво
Не лише передне слово до книги Василя Чумаченка “Крик пугача ”
— Чолом тобі, пане-брате! — козак брав за потилицю побратима правою рукою, а ліву клав міцно на праве вухо, правою — немов притягуючи до себе побратима, а лівою — ніби надійно притримуючи аби легенький доторк лобами в емоційному збудженні не переріс в удар з тріском черепів.
— Чолом і тобі, пане-товаришу, — відповідав побратим, легко торкаючись лобом чола близького друга і бойового споборника.
Так віталися один з одним козаки-побратими. А до гурту козаків шанобливо:
— Чолом вам, панове-козаки!
Або:
— Чолом Вам і уклін сердечний, панове-товариство!
Із глибокого темно-синього, аж чорного, але усіяного ясними зорями неба, зі світло-туманного, битого і уторованого козаками, чумаками і украінеькими козацькими характерниками Чумацького Шляху зійшов до нас стежинами і дорогами землі украінськоі, через ліси і переліски, через гори Карпатські та Кримські, через плоскогір’я і нагір’я, повз яри і байраки, крізь рідні украінські степи, долини і діброви прийшов до нас Василь Чумаченко і привітався новою збіркою матеріалів про украінське козацьке характерництво, збіркою з проблем украінськоі' козацькоі езотерики “Крик пугача
— Пугу - пугу-у-у...! Козак з лугу! Чолом тобі, украінський козацький народе!
— Чолом і тобі, пане-брате, шанований і дорогий козаче! — відповімо йому і ми з вдячністю. 3 вдячністю, позаяк уже другий десяток літ збирае т відтворюе Василь Чумаченко все, що стосуеться таемноі' і нетаемноі науки укра'тнського козацького характерництва. Вивчав і досліджуе, пи.пьно вдивляючись у сьогодення, дбаючи про прийдешне (майбутне), здійснюе ретроспективний пошук у пройдешне (минуле). І той, відкритий автором метод есперного ретроспективного пошуку, дае можливість проводити пряме дослідження самих основ і підвалин стародавніх езотеричних культур, прояснюе щось незвичайне і несподіване у сучасній культурі людства, уможливлюе складання цілісноі картини взаемовідносин людини Знания і довкілля. І чужому навчаеться, і, головне, свого не цураеться. Тому в процесі вивчення, досліджень і порівнянь виявляеться, що у розмаітті культур «чуже» у свош сакральній глибині і е свое, рідне, одвічно украінське — індо-орійське (арійське), трипільське...
Від природи наділений, без сумніву, незвичайними, чи пробудженими, винятковими здібностями, Василь Чумаченко розкодовуе, відтворюе та осмислюе досвід і знания свого роду, своіх пращурів — та зрештою, всього украінського народу та украшського довкілля. У чому читач переконаеться, освоівши першу його збірку «Шлях у невимовне» і другу
— «Крик пугача».
Василь Чумаченко — кандидат технічних наук, украінський козацький полковник, майстер украінських езотеричних мистецтв, духовноі енергетично-інформаційноі практики «Спас». Принагідно звертаю увагу широкого загалу читачів, що «Спас», «Бойовий Гопак», «Собор» та й інші украінські національні духовні енергетично-інформаційні практики були, е і мають бути завжди також і бойовими мистецтвами украінських козаків, системами підтримання та укріплення здоров’я, у разі потреби - оздоровления, виліковування і зцілення, не менш ефективними і результативними, ніж індійські, китайські, японські чи будь-які інші. Потрібно лише іх відроджувати, відновлювати і, оберігаючи та розвиваючи національне, бути відкритими до досвіду інших народів.
Той, кому поталанило працювати разом чи під керівництвом Василя Чумаченка, міг переконатися у реальності можливостей розширення свідомості через входження у природний стан поширеного сприйняття світу. До речі, Василь Чумаченко стверджуе, що первісні, віддавна притаманні украінцям здібності можна відродити та відновити шляхом навчання, у процесі повернення у життя ритуалів, звичатв і традицш украінського народу, звернувшись до першоджерел украінських езотеричних знань.
Украінське козацьке характерництво так само древне, як і саше украінське козацтво. Археологія і санскрит науково переконливо віднаходять і розкривають індо-арійські (орійські) корені, індо-арійські (орійські) витоки украінського козацтва (див. з цього приводу, наприклад, монографію Василя Кобилюха «Украінські козацькі назви у санекриті». — ЛьвівКиів-Донецьк, 2002). Украінське характерництво дохристиянських часів мало несуперечливе безконфліктне подовження і в християнській езотериці украінського козацтва. Стародавній шлях Аріів не зник у пітьмі тисячоліть, він по сьогодні, як переконливо доводить автор, е сакральною суттю езотеричних підвалин украінського етносу. Цей шлях духовного сходження людини до поширеного сприйняття світу через індоорійську, волховську, характерницько-козацьку, і, врешті-решт, Ісусову науку, поеднуе у одне велике ціле етногенез усіх народів, які колись жили на землях Украіни чи приходили в Украіну, звані і незвані. Одержане в Украіні знания вони і розносили потім по усьому світу.
Украінські козацькі характерники належать до тих людей, яких видатний вчений, філософ і поет Йоганн Вольфганг фон Гете називав лівітаторами. Славетний німецький мислитель, один з найвидатніших представників класицизму, твори якого е квінтесенціею німецькоі' гуманістичноі думки, відкрив для себе і своіх співвітчизників дивовижне явище — набуття свідомістю людини раніше незнаного нею пробудженого стану зі здатністю поширеного сприйняття світу і виходу за межі антропологічного буття у царину раніше недосяжних таемниць. Достовірність, істинність і правдивість тих «таемниць» сьогодні доводиться наукою.
Украінські козацькі характерники пробуджували в собі обдарування бачити невидиме, чути невимовне, читати думки інших, мати здатність поширеного сприйняття світу і осягати поширеною свідомістю таемниці сьогодення, проникати в пройдешне (минуле) і прийдешне (майбутне), набували багато інших найнесподіваніших дивовижних властивостей і здібностей. Відновлене, осучаснене украінське козацьке характерництво здатне надати новий поштовх у розвитку науки, культури і мистецтв, стати активною складовою украінськоі' національноі' ідеологи, усталити провідну роль украінськоі громади в украінському суспільстві, бути необхідним і важливим чинником переможно-результативноі діяльності справді украінських нацюнальних патрштів, як носнв культури, що розкривае значения та змістовність того навантаження життя, яке веде до зрілості людськоі душі і опанування нею знания світу.
Мовиться саме про козацьких характерників, яких у княжі часи дружинники називали крірами, або ж скорочено — кірами. Творения і створення сьогодні чисельних "козацьких” товариств свідчить про високий історичний престиж, по-сучасному скажемо, імідж самого слова козак і довіру до нього украінського народу. На жаль, е люди та організаціі, які спекулюють словами “козак”, “козацький”, ховаючи і прикриваючи ними своі' політичні та корисливі цілі і шкідливу народові мету. Але хто б себе ким і як не називав, хто ж він е насправді, скаже про нього і про них іх діло-діяння.
Украінське козацьке характерництво виростае саме з козацького діло-діяння. У Вічній Січі украінського народу козак - це, передовсім, той, у кого високий, незламний і незборимий, справді козацький дух і хто не лише називае себе козаком, але й щиро усвідомлюе та практично реалізуе себе козаком за рівнем духовності і станом душі, за способом життя, діяльності та поведінки...
Лише той справді украшський козак, у кого, по-перше, душа правдива, незрадлива та справедлива; по-друге, хто активно і рішуче діе, як оборонець, захисник і рятівник украінського народу, украінськоі' державності, мови та культури, забезпечуе і сам творчо здійснюе іх розвиток; по-трете, хто завжди щиро дбас про моральне та фізичне здоров'я, духовний і матеріальний добробут, позитивну енергетику украінського народу та всього світового украінства.
І тільки той справді украшський козак, хто для реалізаціі ціеі вищезазначеноі тріади завше з чистим сумлінням, зі світлими емоціями та ясним розумом діе енергійно й винахідливо і не боіться ні життя, ні болю, ні смерті. Для украінського козака в ньому самому внутрішньо існуе альтернатива: Украіна (а для украінського козака — це життя і перемога) або смерть!
Бо Божа правда захована в украінській землі. Тут іі і слід шукати. А хто стоіть за правду у цьому світі, мае непоборну силу духу.
Навіть при таких високих і найвищих характеристиках украінського козацтва украінські козацькі характерники належать до його еліти. I лише ті із них, хто досягае найдосконаліших Знань і вмінь, внутрішньоі' гармоніі та гармонійноі едності “Я” з оточуючим світом, стають просвітленими за рівнем духовності, станом душі, розширеноі свідомості і поширеного сприйняття світу. В цьому руслі і йде на сьогодні процес пошуків, збору матеріалів, іх освоения та усвідомлення, нарощення знань і напрацювання вмінь.
Вельми добру і необхідну Украіні справу робить Василь Чумаченко. Зичимо йому і нам успіху! Най таланить! Слава Украіні, украінському народові і украінському козацтву!
Володимир МУЛЯВА, Почесний Гетьман Украінського козацтва, генерал-майор Збройних Сил Укра іни, провідний иауковий співробітник Науково-досліДного інституту украінознавства, професор Донецького державного інституту штучного інтелекту.
А із Пендеба йдемо досі до неба — сварги синьоі'... Белесова книга
Вступ
Минуло зовсім небагато часу, шановний читачу, від нашоі першоі подорожі в світ стародавніх магічних культур, як настав час новоі' мандрівки. Цього разу стежинка проляже в світ езотеричноі' культури Украіни. Глибина та незвичність того, що відкриеться перед тобою, потребуе дещо розширеного вступу. Тому перед основною (художньою) частиною книги, що мае назву «Кріри», вміщено своерідне введения в світ езотеричноі культури «Таемниця старого шляху». Вся ж книга дістала назву «Крик пугача».
«Чому саме крик пугача?» — спитаете ви. Крик цього нічного птаха нічого доброго не віщував людині. Моторошно і страшно стае в лісі, коли серед глупоі ночі там кричить пугач. Все пробуджуеться і лякаеться того провалля, що розкриваеться за цим криком. Провалля, що веде у велике ніщо, пробуджуючи із забуття нашу предковічну пам’ять.
У минулих мандрівках у світ невимовного[1] ми з тобою, шановний читачу, дійшли зовсім неочікуваного висновку: звичайний шлях людського життя може вести до пробудження вищих станів свідомості. Тобто йдеться про те, що всі ті початки, на яких стоіть будь-яка езотерична школа, цілком присутні у повсякденному людському житті.
Всім того, як стало зрозуміло з подальшого, то і е найбільш повний шлях зростання людськоі свідомості на противагу пануючій думці про життя, як про юдоль людськоі скорботи і тільки. Ми також ви словили думку, що цей
Василь Чумаченко
шлях становить головну таемницю того завдання на життя, яке одержуе кожна людина по народженні.
Ніяких монастирських стін, ніякого медитативного усамітнення він не'передбачае. Але е одна умова: взаемовідносини людини з довколишнім повинні бути змінені. I ця умова е головною.
Про що тут ідеться?
Спілкуючись через відчуття з оточуючим середовищем, ми створюемо образи-понятгя речей або подій, що вирують довкола. Ці образи накопичуються у нашій пам’яті, стаючи багажем усвідомленого, а від того — знайомого. Саме завдяки цьому наша пам’ять дозволяе розпізнавати у довколишньому знайомі з минулого досвіду подіі та явища. Такий спосіб взаемодіі між людиною і довколишнім світом може існувати тільки завдяки нескінченному іх діалогу, що не перериваеться ні на мить. Саме він і зумовлюе, врештірешт, коло наших усвідомлень. Коли в житті пересічноТ людини трапляеться незнайоме явище, вона жахаеться його, ціпеніе від несподіванки, не маючи досвіду поводження у такій ситуаціі. В ІУ образно-понятійному світі такий досвід відсутній. Знайомим та звичним е лише те, що зафіксоване в пам’яті як минулий досвід і не білыле. На сьогодні вся наша природознавча картина світу, всі наші дослідження виходять саме з таких взаемовідносин.
Найперше, що з цього випливае, це те, що ми знаемось не з усім світом, а тільки з якоюсь певною його частиною, яка стае доступною нашим відчуттям.
Вчений читач скаже, що то е лихозвісний антропологічний бар’ер, стіна платонівськоУ печери, від якоі людина не може ступити ні кроку. 3 цього виходить, що нам також незнайомий до кінця і світ самоі людини. Може статися так, що ми насправді не ті, за кого себе маемо. «Ти не цей, ти — той», — стверджуе з цього приводу стародавній езотеричний вислів.
Тому антропологічним бар’ером, врешті-решт, може бути існуючий на сьогодні спосіб пізнання світу, який віддзеркалюе ступінь розвитку нашоТ самосвідомості. «Сказати про це — не означае вирішити цю одвічну проблему, — зауважить нам обізнаний читач. — Що, як від слів перейти до діла?»
Проблема справді велика і, мабуть, не мае свого вирішення у рамках старих усвідомлень. Надія ІТ вирішення з’являеться у поширеному сприйнятті світу, за межами антропологічного бар’еру, за який людина переходить при зростанні своеі' свідомості.
Кожне усвідомлення новоі' природознавчоі картини світу завжди починалося з невеличкоі хмаринки на обріі, яка ніяк не укладалася в ту вироблену картину світу, що панувала на той час.
У нашому випадку такою хмаринкою е те, що в першу черту впадае в око у взаемовідносинах людини з оточуючим світом. Людина, вочевидь, відокремлена від нього (на відміну від рослинного та тваринного світів, що існують поруч), чого в принципі не повинно бути. Проведене дослідження стародавньоі історіі людства в наших минулих подорожах засвідчуе: взаемостосунки людини і світу не завжди були такими і можуть бути вибудованими на іншій основі.
3 чого починаеться шлях до становления тих нових взаемовідносин?
6 ще одна хмаринка у наших стосунках з довколишнім
— ми досить погані стратеги в житті, тому часто не знаемо відповіді на питания, які воно ставить перед нами: «Що стоіть за тими чи іншими подіями або фактами? До чого, врешті-решт, все йдеться?»
Звідси й наша неспроможність у вирішенні головного питания: «Бути тій або іншій подіі' чи не бути?» Незнания саме цього заганяе нас у глухий кут невизначеності через упереджене ставлення до тих проблем, які ставить перед нами життя. «Не судіте (не вирішуйте), то не судимі будете», — саме з цього приводу застерігав Ісус із Назарета.
Але ми не можемо не вирішувати в цьому житті — для нас це означав не діяти у ньому, а відтак — і не жити. 3 таких взаемовідносин людини і світу і утворюеться замкнене коло, коло колеса Сансари, у якому проходить все життя пересічноі людини за східним езотеричним уявленням.
На рівні свідомості пересічноі людини виходу з того колеса Сансари немае. Через це и існування стае життям втрачених сподівань. Крокуючи таким шляхом, людина може витримати зовсім небагато, адже мае розраховувати тільки на сбоі власні сили. Тому під ударами долі вона досить швидко ламаеться і рано йде з життя. Всі сподівання на краше, вся наполеглива праця, все набуте людиною іде одного разу шкереберть через якийсь прикрий випадок, коли вже не стало сили духу, щоб вірно повестися в тому новому іспиті, який приготувало іи життя.
Хтось скаже, що той прикрий випадок закладаеться з перших невірних, упереджених кроків у житті, які, зрештою, й заганяють люди ну у глухий кут.
Так дійсно е, але чи так мае бути?
Ось про що говорить з цього приводу характерницький вислів: «Ти можеш робити (в житті) все, що завгодно, але зробити все мусиш вірно».
Що ж сто'іть за отим «вірно»?
Тут ми з тобою, шановний читачу, і виходимо на стежинку нашоі' новоі' мандрівки, що веде до розкриття таемниці того забуття, у якому знаходиться на сьогодні людина. Підемо тим шляхом, накопичуючи дивовижні факти, крізь які, мов через окремі сяючі скельця, проглядае велике і незвичне, що складае зовсім нову для нас глибинну ІТ суть.
Спиратисъ у своій мандрівці ми знову ж таки будемо на знания, яким володіли характерники Запорозькоі Січі і яке можна сміливо вважати золотою застібкою на шатах езотеричноі культури Украіни, як це з’ясуеться далі.
Правило третього сугловл
Розуміння вірних рішень у житті ми можемо знайти в одному з характерницьких правил, яке мае назву «правило третього суглоба». Назва, як і все у характерництві, оригінальна і торкаеться само! природной суті явища. Зовні це правило нам доволі знайоме, бо за першими двома його поворотами, як говорили характерники, стоять наші звичайні свідомі діі в житті.
КРИК ПУГАЧА
Наприклад, виникла у вас необхідність у придбанні якоісь речі, без якоі вже не можна обійтись. Звісно, ви йдете задля цього до крамниці чи на базар, взявши з собою відповідні кошти. То і е перший крок, перший поворот у справі.
Керуючись порадами продавців або, скажімо, обізнаного в цьому питанні приятеля, якого завбачливо взяли з собою, ви купуете те, що стало вкрай необхідним. Це е другий поворот у справі.
«Кожен у житгі діе у такий спосіб, — скаже нам найбільш прискіпливий читач, — нічого нового в цьому немае».
Але, переходячи від одніеі торговоі'точки до іншоі', ви щось примітили, щось запало вам в око. «То все пусте, — вирішуете ви, — ніякоі' необхідності у придбанні тоі речі немае». Але щось зупиняе вас, примушуе вернутись — і ви таки купуете річ, на якій зупинився ваш погляд. То і е третій суглоб, третій поворот у справі, як стверджують характерники.
Необхідність того, що ви придбали у такий спосіб, з’ясуеться тільки через певний проміжок часу — трапляеться якийсь випадок, і саме те придбане якраз стае у нагоді. Найбільш вдумливий читач скаже, що подібне може відбуватися не лише з речами, а й з вчинками людини, які вона інколи робить, не знаючи достеменно навіщо. Але минае час, і той ваш несподіваний вчинок стае напрочуд доречним.
Часто такі випадки трапляються з нами одночасно з поворотом нашоі долі, коли завдяки Тм ми з честю виходимо з випробування, яке приготувало нам життя. I ця випадковість, мимо якоТ ми могли пройти, навіть і'і не пометивши, і е тим вірним рішенням, головним правилом, за яким треба жити, як запевняють характерники.
€ над чим замислитись. Дотримання такого правила не потребуе від людини якихось зусиль. Скоріше навпаки — для цього нічого не треба робити, необхідне приходить саме, треба тільки не пройти повз нього, як у випадку з незапланованою купівлею речі, в якій, як здавалося, не було потреби.
«Як же тоді треба жити, щоб кожноі миті мати можливість дотику до того незбагненного? Коли і де мае статися той третій поворот? — цілком справедливо може запитати читач. — Все це потребуе якогось нового способу життя, коли наші власні бажання та наміри мають відійти на задній план».
Так воно і е. За характерницьким уявленням, з вірноі відстороненості людини починаеться шлях до новоі' свідомості, саме з цього постае мистецтво людини знания. На Сході говорять про недіяння як головний принцип, який повинна сповідувати людина у житті. Але ми вже говорили, що не діяти — для пересічноі людини означае вмерти, припинити процес самого життя.
3 цього приводу у дзен-буддизмі існуе твердження, що лише смерть пересічноі людини (точніше, іТ самосвідомості) відкривае той обрій життя, де воно проходить вже за іншими принципами. Один з таких дзен-буддійських афоризмів прямо проголошуе: «Будь мертвий, будь абсолютно мертвий і роби, що хочеш, все буде вірно». Цим висловом стверджуеться, що у недіянні, коли людина перестае діяти за старими усвідомленнями, на зміну свідомості пересічноі' людини на сцену життя виходить хтось, хто білъш спроможніший від неі у його впорядкуванні. Саме він «зачепив» наш погляд за ту річ, яка потім нам так знадобилася.
Пан Ніхто
Вище, шановний читачу, ми говорили про неповноту того світу, який усвідомлюе людина через обмеженість своіх відчуттів, і зауважили, що та неповнота тягне за собою й обмеженість наших уявлень про самих себе. Тоді ми не зупинили свою увагу на цьому вельми дивному факті і не надали надежного значения тим висновкам, що з нього витікають.
Найперше, що потрібно тут усвідомити: людина е цілісною системою, у кожному Гі русі або погляді на довколишне беруть участь усі системи іі організму, а не тільки м’язи або очі. Забезпечення такоі единоі системи можна порівняти із забезпеченням великого міста, виживання якого залежить від кількості накопичених або вчасно поставлених газу, вугілля, продовольства і багато чого іншого, в чому е постійна необхідність.
Як ми знаемо, в місті е короткострокові поставки, але е й довготермінові накопичення запасів, наприклад, на зимовий період. У нашому організмі також проходять процеси, розтягнуті як у коротких, так і в багаторічних циклах. Наприклад, при переході людини від творчоі праці до фізичноі' і т. ін., при п’ятиступінчастій зміні настроів людини, описаній у минулій нашій подорожі.
Забезпечити протікання відповідних процесів на великих проміжках часу наш організм фізично не може. Запаси, які він повинен утримувати на такі випадки, були б непомірно великими, і можна тільки уявити, що то було б за життя з таким перевантаженням. Вихід із ціеі ситуаціТ природа й знайшла у вигляді передбачення того, що може трапитись з людиною в житті.
Нам сняться сни, де ми діемо у зовсім незнайомому для нас місці. Через відповідний проміжок часу, який може тривати місяці або й роки, обставини зрештою збігаються так, що людина саме на те місце і потрапляе. Усім відоме шокуюче враження, коли ми абсолютно точно знаемо, що у цьому місці знаходимось вперше, але вже багато чого знаемо про нього. Часто навіть знаемо подіі, які нам випадае тут пережити.
Той, хто знайомий із системним підходом, скаже, що для цього потрібна окремо виділена система, яка б вела людське життя, забезпечуючи його відповідність щодо планів можливого.
Найбільш вдумливий читач зауважить, що такий шлях у житті людини стае судженим і система, яка це забезпечуе, функціонуючи цілком автономно, повинна діяти поза усвідомленням пересічноі людини. Тільки у такий спосіб можливо уникнути очевидних конфліктів між бажаннями та упередженнями звуженого кола людськоі' свідомості та судженоге Уй шляху. «3 таемних кордонів тчуться килими людськоі долі», — зауважуе з цього приводу Олена Реріх.
Як же підійти до розуміння тоУ «таемноі» сутності людини?
Знайти и слід можливо у'такий спосіб. Уявіть собі, що ви садовите двох осіб одну проти одноі і пропонуете Ум поговорити, запитуючи у співбесідника про щось нескладне, на що можна одразу ж отримати відповідь. Припустимо, розмовляють між собою Наталка і Андрій. Через деякий час ви запитуете в одного з них: з ким він тільки що говорив? У відповідь вам назвуть ім’я того, хто сидить навпроти. Андрій скаже, що розмовляв з Наталкою.
Тоді ви запитуете у нього: «Що стоіть за ім’ям, як ви щойно назвали: обличчя, очі? Чи все тіло носить те ім’я?»
— Та ні, — одержите ви відповідь, — мабуть, все це і е Наталка.
— I ви спілкуетесь з цим усім на ім’я Наталка? — ведете ви далі. — Хто ж тоді відповідав вам?
— Наталчин голос.
— Тобто ви, Андрію, стверджуете, що можливо спілкуватись з Наталчиним голосом? Не з обличчям, не з очима, не з усім тілом, а саме з голосом?
— Та ні, говорила Наталка, використовуючи можливості тіла, в даному випадку голосових зв’язок, якими керував Наталчин мозок.
— Тобто мозок Наталки — і е та сутність, що подае голос?
Хвилина роздумів.
— Мабуть, ні, мозок людини — це орган Ті тіла, й сам по собі, певне, вести розмову не може. Говорив хтось, хто стоіть за ним. Так само, як голосові зв’язки та нервова система реагувала на команду, що йшла від когось.
— Це була Наталка? — допитуетесь ви далі.
— Скоріше, говорило те, що ми називаемо Наталкою, насправді неможливо сказати, хто говорив, — чуете ви, кінець кінцем, відповідь після довгих роздумів.
Так з простоі бесіди витікае те, що являе на сьогодні таемницю таемниць. Чи діемо і говоримо в цьому житті ми, чи хтось це робить за нас?
Життя за звуженим колом усвідомлень зробило з нами зле, розділивши людину навпіл. При цьому одна наша частина зовсім нічого не знае про іншу, яка повністю знаходиться по той бік антропологічного бар’ера в невимовному, а разом з нею залишаеться і вся повнота світу. Тому й говорить стародавне ведичне вчення, що пересічна людина живе у світі ілюзій — світі Мая (мабуть, однокорінне з украінським — Мара) і обертаеться в колесі Сансари — колесі безперервних, не маючих свого остаточного вирішення, проблем.
Незвичні спроможності людини можна побачити в діях оператора біолокаційного ефекту (БЛЕ), до якого ми вже зверталися у минулій подорожі.
Оператор БЛЕ може знаходити копалини чи порожнини у землі, часто на значній відстані від поверхні. Може це здійснювати, знаходячись далеко від самого місця пошуку, користуючись лише картою місцевості. Може діагностувати хвороби людини, яка перебувае за тисячі кілометрів від нього, наприклад, як це робить неперевершений фахівець у цій справі, професор Кшвського держуніверситету О.Горошко.
Як і коли все це діе?
Оператор БЛЕ працюе цілком відсторонено. Він несе тільки відповідний образ-настрій у своему енергокомплексі, який вже діе без участі його свідомості. Еспер у ретроспективному психометричному дослідженні взагалі працюе з винесеним за межі його енергокомплексу дублем.
Тоді хто все це здійснюе?
На поверхню знову виходить дія тіеі незнаноі сили, про яку ми говорили. Вона може діяти на будь-якій відстані і у будь-якому часі, як це слідуе зі сказе.ного вище.
«Щоб мати саму можливість здійснення подібних ефектів, — зауважить нам обізнаний читач, — ваша сила повинна діяти поза часово-просторовим виміром, у якому виділена свідомість звичайноі людини. Діяти там, де минуле і майбутне, близьке і далеке знаходяться в одному місці, зливаючись в одне ціле».
Звернемось до першоджерел. У «Велесовій книзі» е згадка про Яву, Праву й Наву, що лежать у першооснові світу. I весь світ, за «Велесовою книгою», людина повинна як відати, так і розумом осягати. Відати — знати ще до осягнення його розумом. У характерників е дивне, як на сьогодні, правило, яке проголошуе: «Ніколи не вчи того, хто ще не знае». Тобто не мае внутрішньоі зрілості для опанування істин, які лежать за межами його свідомості.
Що е Права у Велесовій книзі, про яку людина може тільки «відати», мати внутрішне знания, або «знати», за хараюгерницьким висловом? У даосизмі е поняття Дао — вічно плинучого потоку, який породжуе все. Згідно стародавнього слов’янського світобачення, із Прави виникае Ява, тобто оточуючий нас феноменальний світ, в якому одержуе свое поширення людська свідомість.
3 цього виходить, що, за стародавніми уявленнями, наша скеровуюча сила мусить існувати у Праві, тільки тоді вона може стати вісником великого Дао — відтворюючоі' та скеровуючоі сили всього Всесвіту. В езотеричній культурі така сила з давніх-давен зветься духовною силою. Тобто друга половина людськоі' сутності, яка веде та скеровуе шлях и життя, стае, за існуючим уявленням, душею, духовним планом людини.
Від того й існують два шляхи в людсысому житті. Один безсвідомий, яким іде людина у житті, не маючи ніякого уявлення про причину та наслідки своіх дій, а інший — свідомий, коли вона вже слідуе за своею духовною силою.
Руки МАЙСТрА
Яке значения для людини мае те характерницьке знания? Яка вправність у житті набуваеться у слідуванні за тою силою, яку ми звемо духовною?
Припустимо, вам необхідно зробити доволі просту справу — підкувати коня. Ви можете це здійснити двома шляхами.
Перший: придбавши підкови десь на ярмарку, беретеся за діло самотужки. При цьому ви підковуете свого коня звичайними підковами.
Але можете вчинити і по-іншому. Берете коня і прямуете до коваля, якого знаете як неперевершеного майстра в цій справі. Пильно глянувши на вас і на вашого коня, коваль береться за свою роботу. Він починае кувати підкови зі штаби заліза, яку знаходить попорпавшись десь у кутку кузні. Нагрівае п у горні і неспішно робить вашому коневі підкови, щось відсторонено наспівуючи до самого себе.
Зовні виготовлені ним підкови майже нічим не відрізняюгься від звичайних. Лише фахівець, уважно і'х оглянувши, побачить, що підкови місцями товстіші, ніж звичайні, на них нанесено якісь незрозумілі насічки, та й за формою вони дещо інші. Зрештою коваль підковуе коня і бажае вам наостанок щасливоі дороги.
У житті вам і вашому коню випадае витримувати велик! наваитаження, долати перешкоди, терпіти скруту й негоду. Але з усіх тих негараздів кінь з честю виносить вас. I головне - підкови витримують.
Одного разу волею долі ви знову опиняетесь у тих краях і завертаете до знайомоі кузні. Сердечно дякуючи Ковалев!, оповідаете йому своі пригоди: скілыси подолано верст, і яких верст, а підкови тримаються на кінських копитах, як влиті. Коваль відповість вам на це: «То не тільки з вами таке. Всі зроблені мною підкови тримаються напрочуд довго, бо я іх роблю ще й під вашу вдачу». Коли ж ви спитаете в нього, як він це робить, він відповість вам: «Моі руки самі роблять ту роботу, воно видно, які саме підкови вашому коневі потрібні».
Як таку роботу виконують руки майстра? Що йому видно?
Так само, як у випадку оператора біолокаційного ефекту, який діе у відповідному образі-настроі, руки майстра виконують свою роботу за його баченням, знаниям того необхідного, що дозволить коневі з вершником пройти ті випробування, шо іх чекають у житті. Він бачить необхідні підкови. Це і робить коваля великим майстром, або людиною знания.
Виходить так, шановний читачу: коли майстер бачить, він разом з тим і знае. I тут доречно було б зауважити: коли того знания немае, тоді немае і справжнього бачення, а е астральний тренажер, як на сьогодні кажуть у колах сенситивів. Тобто людина спостерігае образи своіх власних думок або намірів і нічого більше.
Найбільш вдумливий читан додасть: «Це може торкатися не тільки підков, а й одягу або зброі, та й взагалі всього людського життя. Може існувати не тільки великий коваль, але й великий кравець, великий зброяр, взагалі, великий майстер — майстер передбачуваного».
На сьогодні е, наприклад, неперевершені дизайнери, фахівці у пошитті одягу. Ім достатньо кинути один погляд на людину, і вони вже знають, що саме треба робити. Існують майстри куховарськоі справи, які будь з чого можуть приготувати неперевершену за смаком страву.
Найбільш вдумливий та поміркований читач може тут задати питания: «Звичайно, пересічна людина не володіе в житті тим баченням і тому постійно хибить у веденні то'і чи іншоі справи. У стародавні часи, коли в людині було розвинене внутрішне бачення й вона могла всяку справу виконувати у відповідності з ним, існували й створені нею речі дивноі' сили. Внаслідок іх повного злиття з оточуючим простором вони мали здатність черпати з нього енергію. Які підтвердження з цього приводу може дати ретроспективний пошук?».
Воно дійсно так і е, зразки таких речей, на щастя, збереглися і до наших днів, це в першу чергу стародавні ікони, які ми звемо чудотворними, маючи на увазі іх зцілюючу силу. Дуже цікаві з цього приводу стародавні фрески Софіі Киівськоі. Вони відтворені стародавніми митцями в ключовій щодо Прави формі, через що вони можуть відстроювати та зцілювати людей по цей час.
Неперевершеним зразком таких витворів е старослов’янські ідоли, які утримували у собі форму того образунастрою людини, завдяки якому вона одержувала змогу впливати на світ подій у довколишньому, поеднуючись з своею духовною силою. Наприклад, зображення богині Мокоші давало змогу, при набутгі людиною відповідного психофізичного стану, закликати дощову погоду. Кам’яні баби, які ще донедавна стояли по степах Украіни, несли у собі образнастрій, який поеднував людину з буйноцвіттям степу, надаючи іи зцілюючоі' сили при перевтомі або хворобі.
Головною ведучою у всіх перелічених зразках речей сили е форма та п вплив на психофізичний стан людини, відповідна відстройка якого і відкривала двері до керування подіями життя з іншого, більш глибинного рівня людськоі сутності. Тою подіею керував не ідол, який був лише інструментом відповідноі настройки, а сама людина, повторимо це іще раз.
Але в руслі зауваження нашого читача лежить, мабуть, найбілъше відкриття. В стародавні часи людство мало змогу готувати напоі' або страви великоі зцілюючоі' сили. Компонента, з яких вони скгтадалися, не були чимось надзвичайним, все те і сьогодні знаходиться під руками. Головины було саме приготування, яке повинно було слідувати за «знаниям» відповідноі послідовності дій. Що і надавало зіллю бажаноі сили.
— Ви весь час говорите про оте бачення, — чуеться нове зауваження нашого найбільш допитливого читача. — Як бачиться та мить, коли зілля входить в силу, як його вдаеться не прогавити?
Ви коли-небудь бачили вогник лампади, який блимае у кутку під іконою? Чому ми його одразу ж помічаемо? Мабуть, тому, що він живий відносно статичного образу ікони.
Або йдете ви повз довжелезну глуху стіну і раптом у просвіті бачите вузький прохід, який одразу ж зникае, якщо ви будете прямувати далі.
А ще всім знайомий стан блукання в пітьмі, коли необхідне рішення якоісь проблеми ніяк не знаходиться, але приходить мить — і настав прояснения, все стае одразу зрозумілим без слів.
От коли зібрати все вище згадане в одне — це і буде те, про що люди знания говорять як про бачення. За допомогою такого бачення і готуеться зілля.
Були, наприклад, такі рецепта. Коли виникала необхідність у підвищенні рівня енергіі' по весні або після хвороби, у літрову посудину з парним коров’ячим молоком додавали чайну ложку насіння кропу та ложку весняного меду. Все це підігрівали без кипіння до відповідноі' готовность Пили натщесерце під час сходу сонця.
Посилення енергіі життя досягалось також, коли пили сік білого винограду, який в скляному посуді ставили під промінь вранішнього сонця, що падав через отвір в даху закритого приміщення. Силу променя часто посилювали, пропускаючи його через збільшувальне скло до виникнення довкола посуду білого туману. Випивали сік натщесерце, ставши під той же промінь сонця.
Відновлення житгевих сил аж до набуття молодого енергійного вигляду досягалося вживаниям напою, який готувався на основі білого сухого вина. Бралася одна склянка вина, в яку добавлялася чайна ложка меду, кілька крапелъ молока та сік одного зубка час-нику.
Був подібний варіант напою, але вже на основі соку кропиви. У кілька столових ложок соку кропиви додавали один тертий грецький горіх, половину чайноі ложки весняного меду та сік одного зубку часнику.
Здоров’я та жагу любові давав напій, що готувався з одноі склянки старого червоного вина, куди додавали на кінці чайноі' ложки червоного перцю, половину чайноі' ложки меду та таку ж кількість соку петрушки. Коли ж у цьому напоі замінити сік петрушки такою ж кількістю соку часнику, то напій стае засторогою проти розвинення онкозахворювань.
Споживний суп, що швидко оновлював сили після хвороби, без доведения до кипіння готувався десь протягом шести годин. У звичних для супу пропорціях, або за власним смаком, уджерельну воду додавали квасолю, петрушку, моркву, картоплю, нарізану кружальцями, селянське масло та сіль.
Очистити кров’яні судини дозволяв напій, який готувався на основі склянки червоного вина або гранатового соку. В одну склянку червоного вина добавляли пів чайноі ложки молока та кілька крапель горілки.
Зниження кров яного тмску досягали вживаниям напою, що готувався на основі молока. В одну склянку молока добавляли сік одного зубка часнику та чайну ложку меду.
Найбільш просто стимулювання імунноі системи досягали, коли у склянку густого старого вина або меду добавляли терте біле яблуко.
Ось такі страви, послідовність приготування яких треба було бачити, тільки тоді й отримували належну силу. Були і досить незвичні зілля, які тут не приводиться з метою запобігання шкоди, яку вони можуть заподіяти тому, хто не мае змоги точного Ух відтворення.
Знаючий читач може зауважити, що подібних рецептів відомо дуже багато, але іх ефективність, як загалом і всього нашого життя, залишае бажати кращого через відсутність того бачення, яким володіли у старовину.
Як навчитись такій майстерності, з чого починаеться шлях у те дивне, як на сьогодні, знания?
Для цього потрібна відповідна культура, де знания беруть свій початок з вірувань і традицій, яких свято дотримуеться кожен народ. В Украіні це обов’язково біла хата, прибрана всередині до чистоти храму, мальви під вікном, вишня та соняшнику городі. Особливе вбраиня, яке вдягали гільки на свято. Відповідна мова та пісні. Все те, що формуе відповідний архетип особистості або, як слідуе з вищенаведеного, несе відповідний образ-настрій.
Навіщо? Певно, щоб повсякчас утримувати духовну силу в лробудженому стані, щоб було ій місце у житті. Щоб вподобати духу і повсякчас мати дотик до нього. Бо саме він і надае людині тоі вправності та майстерності, за якими стоіть ц щасливе майбуття.
Мовчання Шдкьямуні
Кажуть, той, хто за життя став Буддою, навчаючи сво'іх учнів, одного разу мовчки показав jm букет квітів, тримаючи його у високо піднятій руці. Потім розвернувся і пішов собі геть. То було і все заняття.
Що стояло за тіею мовчазною демонстраціею, яку важливу проблему ставив і вирішував Шакьямуні у такий спосіб?
6 одна суттева річ у людському житті, і вона полягае ось у чому. Перед кожним по досягненні відповідного віку постае питания — яким саме шляхом піти? Обрати той омріяний шлях, до якого кличе душа, чи підкоритися обставинам і йти шляхом звичайного життя, забувши про все те величие, але нереальне. «В довколишньому житті. — вирішуе людина, — немае ніяких ознак, що той шлях існуе. Скоріше навпаки — все говорить про те, що то е тільки фантазія, несвідомий порив духу молодості».
«I робить невірний вибір, — стверджуе Гаутама Будда.
- Той шлях е». Розквітлі квіти у.його високо піднятій руці досягли цього, із простого пагона одного разу ставши квіткою. I квітів багато — цілий букет тримав учитель перед учнями. Скільки квітів, стільки існуе і шляхів до стану духовного пробудження людини.
Сам Будда стояв перед учнями як живе втілення тих істин і того шляху, що вів до них. Він мовчав, ніби стверджуючи цим: «6 великі істини, які торгу не підлягають. Людина, що і'м слідуе, стае на вірний шлях. Хто зрозуміе і зробить крок у тому напрямку, дійде до мети. Кожна людина утримуе у собі той шлях, який е один для не'і». Як і для кожноі квітки, які він тримав у руці. «Пізнання головних істин життя — цілком досяжна річ», стверджував учитель тіею демонстраціею.
За істиною, що відкривав він учням, не стояли слова. «То е шлях, який проходить через невимовне, через мовчазну працю людськоі душі. Немае значения, де конкретно проходитиме подальший шлях учнів, зростання відбуваеться у них всередині. Головне — вірний вибір у житті, тому й немае про що говорити далі», — Шакьямуні мовчки повертаеться і йде, залишаючи учнів самих.
Мовчанням відповідав Будда і на запитання, які торкалися головних істин буття.
Що стояло за тим мовчанням?
С одна дуже стара людська вада. Нам здаеться, що з того рівня свідомості, який ми маемо сьогодні, можливо осягнути будь-яке питания, чого б воно не торкалося, в тому числі і голобних питань буття, і одержати зрозумілу нам відповідь.
Будда мовчав у відповідь на такі запитання в першу черту через те, що вони були невірно поставлені і тому зовсім не торкалися справді існуючих проблем.
Коли ж питания і відповідало чомусь дійсно існуючому, то відповідь теж була неможлива, бо учень, на його рівні свідомості, нічого з того зрозуміти б не зміг.
Коли відповідне розуміння вже могло мати місце, вчитель мовчав, бо розкриття тіеі сакрально; істини для учня було завчасним. Він мав и усвідомити самостійно, без підказки — тільки тоді вона ставала його досягненням і давала широту горизонту сприйняття тіеі істини. В іншому випадку учень міг просто не витримати сили простору нових усвідомлень, шо стояли за відповіддю вчителя. Міг навіть загинути від того, не маючи відповідного рівня духовноі сили.
Езотеричне знания часто плутають з інформаціею або, як на сьогодні, з інформаційними полями, існуючими десь у просторі астральних площин.
Справжне знания відповідае розвитку внутрішньоТ сутнос-ті людини, розкриваючи новий горизонт и світосприйняття. Якщо ж у людині те не відбулося, відповіді на своі' запитання вона не одержить.
.1, нарешті, останне. Не може бути запитань там, де е бачення. Всяке знания перестае бути проблемою, коли учень володіе духовним зором. Внутрішне знания мае багато відтінків, утримуе в собі цілий об’ем знань. Через що його неможливо викласти словами, його молена сприйняти тільки через інтроспективне бачення. У цьому випадку в мовчанні Будди була найбільша глибина. Він показував учням те, про що вони запитували. Але вони не бачили — то й не було про що говорити.
Доведения
Всі ми дбаемо про своіх дітей, бажаючи Ум щасливоУ долі. Робимо все, щоб це наше прагнення збулося. Та захистити іх від усіх незгод у прямий спосіб ми не в змозі, бо та справа обіймае дуже великий термін часу. Життя нам того не відпустило. '
Та й такий прямий захист можна було б порівняти з охороною якоісь залізничноі коліУ, яка простягаеться на значні відстані. Тому та охорона стае зовсім марною справою — не набігаешся уздовжтіеі' коліі'. Розуміючи це, ми, наприклад, створюемо спеціальні підрозділи для охорони залізниці, що охоплюють своУм контролем мало не всю краіну.
Знайшовши таку модель керування суто технологічним процесом найбільш ефективною, вітчизняні соціал-демократи, не довго міркуючи, взяли й розповсюдили і"і на всю крашу. Але чи одержало від того наше суспільство бажаний захист і щастя?
Всяка служба охорони стоУть на підвалинах військовоі дисципліни. Вона робить людину заручником самоі системи, таким собі безликим гвинтиком, чим зовсім припиняе розвиток УУ духовно! самовизначеності.
Такого «захисту» своім дітям та онукам годі бажати. Ми тепер розуміемо, що подібний шлях е шляхом виродження людини та втрати нею своеУ особистості. Усвідомивши це, ми звертаемо свій погляд у бік культури, розуміючи всі УУ переваги у справжньому захисті людського життя та наповненні його тіею духовною силою, яка одна може захистити людину в житті. Тоді вже, вирішуемо ми, справді нікого й ні від чого охороняти не буде потреби. Сама духовна сила стане тим захистом.
Яку ж культуру ми маемо на сьогодні?
Для створення служби охорони та і7 обслуговування цілком достатньо загальноі культури. Можна навіть сказати, що усяка подібна служба охорони може виникнути тільки там, де пануе лише загальна культура, що завжди стоУть на уламках етнічних культур, на Тх одірваних один від одного фрагментах. Що ж насправді стоУть за тими традиціями та віруваннями наших дідів, ми давно забули. Тому вихованням та становлениям людського духу займаеться сама стихія життя. Або хтось вродився з тим таланом, або у когось трапилась надорозі відповідна людина, якадопомогла відкрити та спрямувати ту духовну силу.
На сьогодні в соціумі західного зразка культура виховання та становления людського духу майже відсутня. Яке вродиться і що «Бог пошле» — то і все, врешті-решт, надбання.
Дуже дивно. Адже становления та виховання духу — то стежинка до гцасливоі людськоі долі, до врівноваженого розвитку соціуму, в якого з'являються завдяки цьому необхідний зміст та майбутне.
Хто ж від початку не одержав того становления духу, дуже швидко втрачае головні оріентири в житті. Така людина приречена на нещастя та поневіряння. Відчай та зневіра зайвоі в цьому житті людини штовхае Гі зрештою на такий шлях, котрий аж ніяк не молена назвати праведним. Соціум, перевантажений такими поламаними людськими долями, дуже повільно розвиваеться, а то й зовсім гине. Мабуть, саме тому величезні матеріальні та людські ресурси поглинають війни та соціальні потрясіння, які безкінечно лихоманять суспільство.
€ ще одна проблема, яка існуе тільки в такому суспільстві. Мова йде про так звані ідеТ його розвитку, які тісно переплітаються з загальним питаниям, що весь час висить над ним: «Що робити далі?»
Дійсно, що робити далі, коли завдання по розбудові тих залізничних рейок виконано, ними покрито всю територію держави? Напевно, повинні прийти очікувані щастя та добробут. Але щось не виходить. Розбудували транспортні лініі, а сільське господарство тим часом впало. Взялися за нього, ще якась біда лихоманить суспільство...
Тоді обираеться ідея, яка найбільш віддалена і не наступить так швидко, принаймні у житті одного покоління. Дійсно, ідея світлого майбутнього, підкріплена жорсткою військовою дисципліною, спрацювала. Але через деякий час все те знову зупинилося. Не допомогли ні суцільна
електрифікація в минулому, ні суцільна комп’ютеризація тепер.
Не хочуть, не бажають люди трудитися задля такого щасливого майбутнього. Десь поділись всі ідеі' нового, форсованого розвитку суспільства. Не знайдуть, як не шукають.
Бо все вже було.
Ви коли-небудь чули, як співае мати колискову, вкладаючи свою дитану на ніч спати? Скільки там тепла, скільки любові. Любові до своеі'дитини. Не до колиски, не до стін домівки, не до ревучих ракетних двигунів у далекому kocmoci — до дитини. До тоі людини, що виросте, і від того очікуеться щастя матері й усього роду людського. Бо нові руки, нове серце прийде розбудовувати життя, здіймаючи його на своіх руках. Таку змістовність являе людське життя за самою своею природою.
Що стоіть за тіею людиною? Чого вона прийшла в цей світ, що принесла з собою? Як допомогти ій відбутись? То і е, мабуть, та ідея, яку так старанно шукають і яка виходить сьогодні чомусь за межі нашого усвідомлення.
В людському житті е дві чітко окреслені позиціі.
Людина або керуеться своею силою, своім розумом та баченням планів можливого, а відтак рано чи пізно розбудовуе культуру, через яку одержуе таки знания істин, що панують у світі. Або все те у людині плюндруеться, знищуеться, і вона тільки й може бути здібною на те, щоб керуватись вказівками та ідеями нового вождя або партіі', або ще когось, хто веде і спрямовуе.
Не можна нікуди спрямувати людину ззовні. То плід, що зростае тільки всередині неі’ і якому для цього потрібно лише створювати умови. Ідеі розвитку вже закладені, вони існують в житті ще до того, як до них додумалася новітня наука.
Справді, дивно було б спостерігати десь у садочку таку картину — стоіть садівник коло яблуньки і каже, смикаючи за віти: «Давай рости швидше, і щоб яблука були такі, як треба». Кожен справжній садівник знае, що тільки зі створенням відповідних умов можливо досяпги бажаноі' якості плодів.
Тоді й виховання людського духу в житті треба поставите на чільне місце. I так само, як від доросло! пишно! крони дерева, від нього варто чекати сподіваних плодів: новітніх технологій, могутньо! економіки, справді культурно захищено! держави, де існують щастя та добробут. Як тільки людина народжуеться на світ, з нею разом народжуеться й та ідея, усвідомлюемо ми це чи ні.
Вашому покірному слузі в цьому плані поіцастшіо, бо трапились на життевому шляху аж двое таких вихователів. Обое походили з характерницького кореня, із старих козацьких родів, обое були мені родичами. Один доводився мені дідом по матерній лініі, інший — двоюрідним дідом по батьківській.
Головне виховання в житті випало саме від них. Але якщо ви гадаете, що то було якесь особливе виховання, то глибоко помиляетесь. Виховний процес відбувався тоді, коли випадала відповідна нагода. Найчастіше ставилися своерідні завдання, які за будь-яких умов треба було виконати.
Борони, Боже, потрапити до мого рідного діда в гості. Мала дитина, як бідкалася бабуся, до столу не допускалася доти, доки не були порубані один або декілька яблуневих коренів. Часто таке завдання доводилось виконувати глибоко!' осені, коли йшов дощ зі снігом та дув пронизливий осінній вітер. Старезні яблуневі корені були покручені в спіраль (як за життя ішло дерево за сонцем), тому і являли собою досить велику проблему. Розрубати!х можна було тільки точно поціливши у відповідну точку. В усіх інших випадках сокира застрягала, і ніякими силами і"і не можна було вирвати з того перекрученого в’язкого дерева. Дуже не скоро, але відповідна майстерність все ж таки прийшла. У житті це допомогло вийти з багатьох складних ситуацій, які потребували едино вірного рішення.
Або в лютий мороз неодмінно треба було кудись іти й щось робити, наприклад, витягувати з льоду човна, що потрапив через ранні морози у крижану пастку. Рукавиці, дбайливо зодягнені бабусею, знімалися. Вирубаного з льоду човна треба було тягти на берег голіруч, вхопивши в руки металевого цепа, до якого на морозі прилипали долоні. Від того навчання, а скоріше — від пов’язаного з ним переляку, була набута дивна якість — руки перестали мерзнути на будьякому морозі.
Інший дід, як це стало зрозуміло з часом, навчав вірно поводитись у житті, формував відповідне ставлення до нього.
Він показував безліч фокусів, коли речі, взяті прямо зі столу, тримаючисъ невідомо на чому, утворювали всілякі повітряні піраміди, вершину яких обов’язково увінчувала запалена свічка. I все це стояло доки дід того хотів. Полюбляв всілякі ігри та свята. Годі було сідати грати з ним у шашки. Не пам’ятаю, щоб хтось у нього виграв. Дід кахикав, посміхався, але неодмінно заганяв супротивника в якусь пастку. Потім починався справжній розгром, звісно, піддідове глузування.
Був неперевершеним мисливцем та рибалкою. Взимку на полювання зайця за звичаем збиралося багато народу. Мисливці використовували один спосіб полювання: йшли широким цепом по степу, здіймаючи зайця та заганяючи його у кільце. Мій дід неодмінно від того відмовлявся, частіше всього киваючи на похилий вік та слабке вже здоров’я бігати по тих глибоких снігах. Потім смикав мене за руку і відводив до найближчоі скирти сіна, що знаходилась у тилу тіеі мисливськоі шеренги. Зазвичай така скирта складалася поблизу дороги, що проходила поряд із лісосмугою. У тій лісосмузі, за деревом або кущем, ми і ставали табором. Всівшись на купу хмизу, дід дбайливо розкладав на чистому шматку полотна своі харчові припаси і запрошував снідати
— доки зайці підбіжать. Частенько наливав собі чарочку, а то й дві особливоі, настояноі на травах, горілки, щоб мороз не допікав та не тремтіли руки на прицілі.
Дідові ж очі за тим сніданком неодмінно слідкували за полем, що було у мене за спиною. Помітивши щось на ньому, він тихо брав рушницю, обережно, тамуючи подих, ставив ствола в розвилку дерева, ховаючись за його стовбуром. Цілився, стріляв, схвально кивав головою і говорив: «Піди, принеси, он там лежить». Тільки підійшовши майже впритул до вказаного місця, я нарешті помічав хвіст або вухо зайця, що стирчали із снігу.
Скільки на тих полюваннях сам не вдивлявся у сліпучо біле поле, так і не бачив жодного зайця.
— Ти слідкуй не за зайцями, — зважив на мое збентеження дід, — а за тінями на полі, які відкидають снігові замети.
Оглядаючи поле відсторонено, ніби утримуючи побачене у певному образі, що виникав у мене в голові, я, зрештою, помічав, що одна з тих тіней раптом починала рухатись.
- То і е заець, — збуджено шепотів мені на вухо дід.
Те бачення було скоріше відчутгям на кордоні перифе-
рійного зору. Дід сміявся: «Тільки не дозволяй, хлопче, тим зайцям бігати у себе в голові». А враження, дійсно, було саме таке.
Не сходячи з місця, мій дід у такий спосіб незмінно впольовував декількох зайців. Зрештою говорив: «Годі. Це останній — для твого батька». I знову сідав за перерваний сніданок, старанно слідкуючи, щоб і я не відставав від нього.
Нарешті підходили мисливці, серед яких був і мій батько. Журилися, що за весь час марного блукання по глибокому снігу не вполювали жодного зайця. «Видно, вже перевелися тут зайці», — прикро констатували вони і відразу вражено замовкали, побачивши дбайливо викладених на снігу дідових зайців. Ця мить була для нього справжньою втіхою.
А фокус був простим. Мисливці не помічапи зайців, які з наближенням великоі шеренги людей, неодмінно намагалися зачаУтися у заметеній снігом ріллі. Коли ж шеренга проходила, куцохвості чимдуж тікали у зворотній бік — ближче до скирти — іх незмінним припасом сіна на голодну зиму. А біля неУ саме й сидів мій дід, який нікуди не бігав, бо зайці самі ішли до нього в руки. Отаке було полювання.
У діда взагалі все робилося якось не так, як у звичайноі людини. Навіть коли він брав хліб, покладаючи на нього тонко нарізаний шмат підмороженого сала, зі смаком випивши перед тим чарочку. Все робилося так, що від того дійства пеможливо було відірвати очей, настільки зачаровували всі його рухи - поважні і розважливі. Але за цим відчувалося лукавство і бринів сміх.
У дитинстві ваш покірний слуга мав досить хлипісе здоров’я. Мабуть, тому, що майже нічого не ів. Нагодувати хлопця для матері було завжди проблемою. У діда ж неодмінно ілося все, що траплялося істівне під руку.
Він завжди стояв над життям, з незмінною усмішкою спостерігаючи за всіма його вивертами. 3 будь-якоі халепи виходив переможцем, у всякій скруті знаходячи незвичне рішення, часто перетворюючи все те на справжній театр.
Пригадуеться такий випадок. Заходився дід навішувати ворота. I вийшло так, що до того закутка, де ми мали прибивати навіси, зовсім ніяк було підступитись, щоб забити двях. Дід і каже: «Бий з іншого боку». Я здивовано дивлюсь на нього. 1з зворотного.боку треба було забити цвяха крізь товстелезного сучкуватого бруса, що утворював раму самих воріт. При цьому треба було вцілити так, щоб цвях потрапив у маленьку дірочку завіси, яку дід буде тримати разом з хвірткою з іншого боку. «Бий! — наказуе дід, відкидаючи всі моі вагання. — Тільки дивись! — попереджае значуще і дае найдовшого цвяха, який був у нього під рукою. — Бий швидше, бо скоро батько прийде, а робота наша ще не зроблена».
Що ж, бити так бити. Пригадав мистецтво бачення відповідноі точки, набуте наяблуневих коренях, приставив цвяха і почав забивати. Цвях дзвенів, входячи у брус. Коли ж відчував, що нахил його не той, вирівнював і знову бив. Майже увесь цвях вже увійшов у ту деревину, коли з іншого боку почувся радісний вигук діда: «Попав, ій-Богу, попав! От буде козак, от буде козак! Шкода, що батько цього не бачив. То вже була б для нього радість!».
У такий спосіб були забиті всі три цвяхи, що утримували ті ворота. Останній цвях забивав сам дід, посміхаючись сам до себе. Ось таке було навчання.
Рідний мій дід був повною протилежністю останньому. Завжди мовчазний, завжди замкнений у собі, з гострим пронизливим поглядом з-під кошлатих брів. Всі тяжкі випробування, зокрема як оті корені або витягання човна, випадали саме від нього. У нього завжди було багато «не так» і «не можна». СтоТш не так, сидиш не так, двері прочиняеш не так, говориш не те і не тоді, коли це потрібно. Того не можна, цього не можна.
Тоді я не витримував і запитував: «А як можна, як треба?». Дід махав рукою: «Це треба бачити». Відвертався і йшов собі геть.
«А як бачити?», — кидав я йому навздогін. У відповідь завжди було мовчання.
Дуже любив коней і був неперевершеним наізником. Одного разу все почалося з козацького списа. «Навіщо його весь час тягати за собою, щоб тільки одного разу кинути? Шабля — то інша справа!», — вирвалось у мене. Погляд діда зовсім потемнів через таке очевидне мое пустословство. «Гаразд, — вимовив він, — я тобі покажу». Дід сів на свого коня, до якого комусь іншому навіть доторкнутись було, боронь, Боже. Взяв довгу палицю, що заміняла йому того списа, далеченько від’іхав, розвернувся... I це було останне, що ще досить ясно бачилося. Мимо пролетів справжній шквал, темна грозова хмара, що притискала до землі. Той спис у руках старого вертівся, як крило якогось млина. Він бив ним невидимого супротивника, висмикував, кидав списа під руку й вхопивши його через плече, знову наносив удар. Це нагадувало чимось велетенську швейну машинку — так часто бив умовного ворога той дідів спис.
Дуже не любив верхоглядства та неправди, був відданий кожній справі до нестями і того ж вимагав від довколишніх.
Була у діда заповітна скринька, у якій він тримав безліч різнокольорових камінців. Ті камінці він дробив у ступці, мішаючи з якимось відваром трав, і лікував людей, що зверталися до нього через ту чи іншу хворобу. Міг просто зв’язати декілька трав у пучок і дати хворій людині, щоб та поклала на ніч під подушку. Через це на селі поза очі його називали чаклуном.
Довго і терпляче пояснював дію кожноі трави, водячи мене ще малим по луках поблизу річки. Вчив бачити траву і й дію на людину, навчав так само бачити і людей, слідкуючи за іх манерою стояти, ходити, говорити. Часто говорив: «Видно пана по халявках». Вважав за головне бачити ту чи іншу подію, моделюючи іі наперед. Коли все починало світитися жовтим світлом у тому модельованому просторі, значить то був твій шлях, твоя правда, коли ж ні — то була неправда.
Постійно говорив: «Не забувайтеся — це головне, чого треба дотримуватись у житті. Все інше прийде, але чи захочет ти його тоді взяти?». Останні слова він промовляв, хитро посміхаючись у вуса. У житті сповідував принцип достатності, нічого зайвого, нічого зверх того, що потрібно людині. «Людина не повинна бути рабом речей», — постійно нагадував він. Але все це було не головне, головне витікало з його вимогливоі прискіщшвості — все робиться невірно, все робиться не так.
Що ж тоді вірно, коли все невірно? I що е головним, коли все не головне?
Розуміння цього прийшло значно пізніше, коли обох уже давно не було на цім світі.
Дотик AYXV
3 чого починаеться духоведення людини?
6 така заповідь назаретянина, якого за життя звали Ісусом. Навчаючи своіх учнів, він говорив: «Світло тіла — око. Як, отже, твое око здорове, все тіло твое буде світле. А коли твое око лихе, все тіло твое буде в темряві» (Свангеліе від Матвія, 6:22).
Про яке ж око сповідуе той, хто приніс людям шлях до спасіння, який пролягае через праведність? Він говорить про духовний зір, що може бути розвиненим у людині як особливе бачення через віру.
Що тут е Ісусова віра?
Говорячи про віру, ми однозначно розуміемо Гі як віру в щось. Насправді завдання віри — допомогти людині відкрити світло істини. Тоді віра являе собою те, що залишаеться одне, коли все інше вже не працюе, не може дати сподіваного. Ісусова віра — то е відступ людини від своіх суджень та упереджених рішень.
До якоі межі сягае той відступ?
Коли у людини замовкае внутрішній діалог, коли рвуться усі зв’язки зі старим світом, тоді щось швидке зупиняеться в ній, і вона починае бачити, тобто напряму спілкуватись зі світом, що стоіть за бар’ером звуженого кола п усвідомлень. Саме в цей час і приходить дотик духу.
Характерники у своій відстороненості від світу залишали тільки три речі, які мали значущість: твоя земля, твій народ і твое серце. Це було все, нічого іншого вже не було, не існувало.
3 метою відкриття у людині того бачення характерники вводили і“і у змінені стани свідомості за допомогою дуже простих практик. Наприклад, саджали козака навпроти звичайного колеса прядки або колеса воза, на якому розміщували у діаметрально протилежних кінцях два люстерка. Непорушно сидячого козака примушували невідривно дивитись на колесо, що оберталося, і фіксувати свій погляд на тих люстерках.
Поволі приходив стан перевантаження тоналю (логічноі структури мозку), через що людина входила у такий стан, де звичайний світ розлітався на скельця, і перед і7 очима поставало те, що стояло за колом п звичайних усвідомлень. Для цього прислуговувала і гойдалка — мотузяна петля, підвішена поміж двох дерев, де учень під час гойдання мав фіксувати свій погляд на блискучому лезі шаблі, покладеноі на землю. Так вводили молодих козаків у стан бачення.
Були ще так звані «човни духу». Із суцільного стовбура дерева по фігурі людини видовбувалося ложе. Те ложе настільки точно підганялося під статуру, що учень, лежачи в ньому, майже не відчував ваги тіла. Козак мав слідкувати очима за хмарами або за сходом та заходом сонця. Довга непорушність у тому човні призводила до стану пробудженого сновидіння. Тоді навіть легенький вітерець міг здійняти людину вгору й у тому стані тіла сновидіння або енергетичному дублі, як на сьогодні прийнято говорити, можна було осягнути світ, що лежав по той бік звичайноі' свідомості.
Так козаки у човнах духу навчались входити у відповідні стани і вже з того боку прозорими очима духу могли пізнавати те, що чекало Тх попереду, одержували знання про те, які діі необхідні для того, щоб іх задум був здійснений без перешкод. Щоб той набутий стан бачення мати весь час у житгі, характерники проходили особливий ритуал поеднання з тілом сновидіння.
Прозорі очі духу давали людині поширене світосприйняття довколишнього, коли ледве торкнувшись поглядом речі чи подіі, вона вже знала, що стоіть за ним, і мала змогу через
