Розвиток ідей толерантності

Рух за толерантність набуває все більшого визнання та поширення. І не тільки загалом у світі, а й (що вельми показово) в Україні. Адже толерантність стосується всіх ланок суспільного життя нашої молодої держави. Перед українським суспільством постала гостра потреба у «людині культури», націленій на діалогічне сприйняття світу, здатній працювати з різними знаннями, різними типами мислення, з ідеями різних культур для подальшого розвитку демократії і збереження миру.

Ідея толерантності стала актуальною не сьогодні, вона з’явилася ще в глибокій античності як рішення проблеми ставлення до релігійної меншості. ЇЇ мотиви спостерігаються в працях мислителів таких як Аристотель, Геракліт, Антифон, Сенека та інших. Наприклад, уже Аристотель визначає терпимість як можливість рівноцінного існування речей та людей. Як суспільне явище толерантність віддзеркалювала потребу у виявах релігійної терпимості під час діалогу і взаємодії різноманітних культурних традицій та практик. Слугувала однією з підстав для пізнання інших культур, створювала умови розуміння та прийняття. [2, с. 72]. До розгляду цієї категорії звертався Вольтер. Гьоте розглядав толерантність як проміжний елемент на шляху до визнання.

Толерантність, як етичний принцип, ввів у науку англійський філософ Джон Локк у своїх працях «Нариси про терпимість», «Листи про віротерпимість», (1688 р.) [15, с. 104]

На думку філософа, аргументом на користь толерантності може слугувати, по-перше, те, що примус не здатний навернути людину на шлях щирої, релігійно повноцінної віри; по-друге, основні завдання і функції, що їх мають виконувати церква і держава, мають істотні відмінності. У 1689 р. британський парламент ухвалив Акт терпимості і досить швидко з’ясувалося, що легітивне співіснування кількох церков зовсім не веде до анархії та втрати керованості, а робить державу сильнішою. У таких спосіб толерантність уперше продемонструвала свій потенціал дієвого інструменту досягнення політичної злагоди різноманітних сил за умов збереження ними законної свободи і права бути самим собою. Тому надалі поняття толерантності набуло поширення не тільки на сферу міжрелігійних стосунків.

Проблема толерантності розглядається багатьма науками: філософією, психологію, етикою, педагогікою.

Особливої актуальності ця проблема набуває в період докорінних суспільних перетворень, зламу монопольно-ідеологічних концепцій, загострення міжнаціональних і міжрелігійних конфліктів, утвердження гуманних взаємовідносин між людьми й державами - характерні риси сучасності, що спричинюють значний інтерес до визначення сутності цього поняття, винайдення ефективних форм і методів виховання толерантної особистості. Однак порівняно короткий термін застосування спричинює неоднозначність його тлумачення.

Що ж означає слово «толерантність»? У перекладі толерантність (від. лат. tolerantia - терпимість) на українську мову це - терпимість. Терпимість до чогось своєрідного, істотно інакшого - чиєїсь думки, позиції, переконань. Це досить містке та глибоке поняття. Воно торкається і міжнародних відносин, і діалогу культур, і міжетнічних та міжконфесійних взаємин, і культури світу.

Толерантність означає поважання, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості.

Толерантність включає в себе і глибокі правові засади. Без терпимості, врахування інтересів одне одного, без рівноправності народів, їхніх культур неможливий розвиток, прогрес цивілізації.

Тобто за основу береться згода сприйняти щось (духовне, морально-ідейне, етико-естетичне, релігійне) навіть за умов входження його в суперечність зі світоглядними установками того, хто сприймає.

В. Тишков розуміє толерантність як особистісну або суспільну характеристику, що припускає усвідомлення того, що світ і соціальне середовище багатовимірні, а отже, погляди на цей світ є різними.

Т. Шихардіна, досліджуючи внутрішню суперечність толерантності як моральної цінності, доходить висновку, що ця суперечність обумовлена поєднанням двох початків: особистісної автономії та моральної нормативності. З одного боку, «моральний індивід - суверенна особистість, що має вільну волю і діє як причина та мета своїх учинків», а з іншого, сфера моралі характеризується найвищою мірою нормативності, де відповідні вимоги мають абсолютну владу: «Толерантність не є універсальною моральною цінністю, оскільки є якимсь компромісом між тими принципами, на яких будуються сфера моралі, моральна свідомість і поведінка індивіда. В основі будь-якого компромісу як різновиду операціонально-інструментальної або прагматичної угоди лежать взаємні поступки, взаємовигідність, тимчасовість і обмеженість сфери застосування [22, с. 306].

Представник конструктивізму К. Леві-Стросс фактично обґрунтовував цінності міжкультурних діалогів збереження самобутності та розмаїття: «світова цивілізація може бути тільки коаліцією у світовому масштабі культур, кожна з яких зберігає свою самобутність… Треба врятувати факт розмаїтості, а не історичне стримування, що надається йому кожною епохою… Толерантність не є споглядальною позицією, роздачею індульгенцій тому, що було, і тому, що є. Це динамічна установка, вона складається в передбаченні, розумінні й просуванні того, що бажає бути…» [13].

На думку В. Кукушина, толерантність - це моральна якість індивіда, що характеризує терпиме ставлення до відмінних від наявних у нього поглядів, думок, звичок інших людей, незалежно від їх етнічної, національної або культурної приналежності. Це вміння краще розуміти себе й інших, вступати з ними в контакт, взаємодіяти без примусу, виявляти повагу й довіру.

У сучасних зарубіжних концепціях толерантність розглядається як основна доброчинність, або ментальне ставлення, як свобода різних типів поведінки, ціннісних орієнтацій і культурної діяльності. Отже, толерантність - це одна з можливих реакцій на різноманітність. Ця якість - відповідь на зіткнення з поглядами та вчинками, які значно відрізняються від наявних у людини вірувань та ідеалів. Вона немовби пропонує директиву, що допомагає людям краще оцінювати власні вчинки, дає розуміння того, як розв'язати конфлікт мирним шляхом із залученням усіх пов'язаних з ним акторів і базується на визнанні рівності прав для всіх.

Поняття «толерантність» є синонімом слова «терпимість», саме так воно звучить латинською. Толерантність людей є найважливішою умовою миру і злагоди в сім’ї, колективі та суспільстві. Адже соціальні взаємовідносини постійно змінюються. У різних людей - різні погляди на життя, працю, кохання тощо. Чи завжди ми поважаємо думки, погляди інших? Як треба поважати інших? Чи треба прагнути, щоб інша людина сприймала ваші погляди?

Філософські моделі та класифікації толерантності розробив російський учений Владислав Лекторський. У праці «Про толерантність, плюралізм та критицизм» академік визначає чотири можливих способи розуміння толерантності:

) толерантність як байдужість (існування думок, істинність яких ніколи не може бути доведена) - релігійні погляди, цінності різних культур, етичні вірування, переконання і т.д.)

) толерантність як неможливість взаєморозуміння (обмежує прояв терпимості повагою до іншого, якого разом з тим зрозуміти неможливо і з яким неможливо взаємодіяти).

) толерантність як поблажливість (привілейоване в свідомості людини положення власної культури, тому всі інші оцінюються як слабші: їх можна терпіти, але при цьому одночасно і зневажати).

) терпимість як розширення власного досвіду і критичний діалог - дозволяє не тільки поважати чужу позицію, а й змінювати свою в якості критичного діалогу. [14, с. 48].

XXI ст. з його різноманітними проблемами універсального плану спонукає створення філософії толерантності, яка в сучасному світі отримує статус «найважливішої умови максимально демократичного розв’язання можливих суперечок», її розглядають не лише як підґрунтя примирення ворогуючих сторін у так званих локальних конфліктах, «до неї звертаються, закликаючи до суспільного миру, національної злагоди - у сенсі незастосування сили та насильства з боку панівних суспільних структур під час подолання внутрішніх конфліктних ситуацій» [9, с. 77].

Дослідники виділяють декілька толерантних особистісних позицій:

толерантність як внутрішня установка, як прийняття та терпимість до іншого, чужого;     

толерантність як культурологічна норма;      

толерантність як неупередженість, як байдужість до іншого;

толерантність стосовно тих, хто наносить нам шкоду;

толерантність стосовно тих, хто наносить шкоду не нам, а комусь іншому, але нам немає до цього справи. На думку Т. Скубашівської, останнє назвати толерантністю важко - швидше за все, мова йде про байдужість, яка межує з ворожістю, якщо ми розуміємо шкоду так, як її розуміють ті, кому її завдають [18, с. 112].

В статті 1 п. 2 «Декларації принципів терпимості» визначено, що «Терпимість - це не уступка, поблажливість чи потурання. Терпимість - це, насамперед, активне ставлення, сформоване на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини. Ні за яких обставин терпимість не може служити виправданням зазіхань на ці основні цінності, терпимість повинні проявляти окремі люди, групи і держави» [7, с. 2].

Толерантність означає активну позицію людини, а не пасивно-терпиме ставлення до навколишніх подій, тобто толерантна людина не повинна бути терпима до всього, наприклад, до порушення своїх прав чи прав іншої людини або маніпуляцій та спекуляцій з боку інших (по відношенню до себе, в тому числі). Те, що порушує загальнолюдську мораль, громадянські цінності не повинно сприйматись терпимо.