2014-02-02
482
Таких цикла! 3 цикла для беременных, работников д/с и после восходящей gN.
Беременным гоновакцина противопоказана (!и в mensis!), им проводится смазывание шейки матки 1% раствором Люголя.
3. Физиологическая: взятие мазка у женщин из канала шейки матки во время mensis и в течение 3х дней после неё.
4. Химическая: введение в мочеиспускательный канал химических раздражающих веществ: нитрат серебра:
3-4 мл 0,5-1% раствора у мужчин
3-4 мл 1-2% раствора у женщин.
Мазки после химической провокации лучше брать спустя 2-3 дня.
5. Физиотерапевтическая (термическая): прогревание половых органов индуктотермическим током.
6. Механическая: введение в мочеиспускательный канал прямого бужа, размер которого соответствует размерам наружного отверстия мочеиспускательного канала.
Лучше использовать комбинированные методы провокации.
Чаще всего используют химическую и алиментарную провокацию с одновременным введением гоновакцины.
У женщин провокацию надо проводить сразу после окончания mensis.
У мужчин через 24, 48, 72 часа после провокации берут для бактериоскопического исследования отделяемое из уретры, а при отсутствии такового – нити из мочи, соскоб со слизистой уретры.
Необходимо знать, что примененяемые при лечении gN АБ при двойной инфекции (gN+α) могут удлинять сроки проявления α и видоизменять клинические симптомы.
В целях своевременной диагностики α-больных, лечившихся по поводу gN и не знающих своих и.и., следует наблюдать в течение 3х месяцев и брать кровь на сифилис 1 раз в месяц.
У детей: у девочек через неделю после лечения мазки из уретры, влагалища, прямой кишки. Диспансерное наблюдение 3 месяца.
Методика оказания проф. п/венерической помощи: стр. 192-194 Виленчик
· державною прерогативою є стягнення податків і зборів, необхідних для утримання численних державних службовців і матеріального забезпечення державної політики.
Ці ознаки відрізняють державу від інших організацій і об’єднань, але не розкривають її зв’язки з суспільством і чинниками, що лежать в основі її виникнення та еволюції.
Які ж причини виникнення держави? Існує кілька точок зору щодо цього питання. Більшість дослідників погоджуються, що держава з’явилася внаслідок розпаду родоплемінного ладу, появи верств управлінців-професіоналів і поступового зосередження в їхніх руках управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв під впливом цілої низки чинників. Зазвичай до них відносять:
· розвиток суспільного розподілу праці, виокремлення управлінської праці у спеціальну галузь. Внаслідок розвитку всього суспільства і виробництва, появи додаткового продукту, розширення господарських і зовнішніх зв’язків у суспільства з’явилася потреба в укріпленні управлінських функцій і створенні для цього державних органів;
· виникнення із розвитком суспільства приватної власності, класів і експлуатації. Найбільш детально цю точку зору обґрунтовує марксизм, який на перший план у діяльності держави ставить функцію класового пригноблення. Сучасна наука не заперечує важливого впливу виробничих відносин і економічно панівних класів на державу. Але водночас його поява й існування не пов’язуються з виникненням приватної власності і класів. І те, що спочатку управління здійснювалося безпосередньо всіма членами роду без спеціально уповноважених осіб та установ, пояснюється зовсім не тим, що суспільство було вільне від класів, а незначним обсягом і простотою суспільних відносин;
· завоювання одних народів іншими. Існує точка зору, за якою держава виникає не внаслідок внутрішнього класового розмежування, як стверджує марксизм, а в результаті зовнішнього і політичного насильства, що поглиблюють соціальну нерівність і ведуть до утворення класів і експлуатації. Автори цієї теорії – Ф. Оппенгеймер і Л. Гумплович. Однак вплив завоювань на утворення і розвиток держави не слід абсолютизувати;
· демографічні фактори. Це передусім зростання чисельності і густоти населення, перехід народів від кочового до осілого способу життя, упорядкування шлюбних відносин;
· психологічні фактори. Держава розглядається як плід людського розуму, який формувався під впливом певних потреб і емоцій людини. Деякі вчені вважають, що потужним мотивом створення держави був страх людей перед агресією, побоювання за своє життя, свободу і майно. Інші висувають на перший план людський розум, який дійшов висновку про необхідність створення спеціального органу – держави, здатного краще забезпечити природні права людей, аніж їхні традиційні, додержавні форми співжиття;
· антропологічні фактори. Вони означають, що державна форма організації має коріння в самій суспільній природі людини. Вона виникає в результаті розвитку людської природи і за допомогою права вносить в життя людей справедливі моральні начала.
Доведено, що держава виникає та розвивається під впливом цілої низки факторів і виділення одного з них майже неможливе.
Якщо процес утворення держави розглядати з точки зору особливостей взаємовідносин держави і особи, втілення в державному устрої раціональності, принципів свободи і прав людини, то можна виділити тільки два глобальних етапи її розвитку: традиційний і конституційний, а також проміжні стадії, що поєднують риси традиційних і конституційних держав.
Традиційні держави виникли та існували здебільшого стихійно, на основі звичаїв і норм, коріння яких сягають у сиву давнину. Типовим втіленням такої держави є монархії.
Конституційний етап у розвитку держави пов’язаний з його підпорядкованістю суспільству і громадянам, з конституційною визначеністю сфери державного втручання, з правовою регламентацією всієї діяльності держави і створенням гарантій прав людини.
Конституційні держави істотно відрізняються від держав традиційних засобами формування, внутрішньою побудовою і функціями.
Більшість сучасних держав будуються і функціонують на базі конституції. Конституція – це система зафіксованих у спеціальному документі відносно стабільних правил, що визначають устрій держави, її організацію, способи виявлення політичної волі, прийняття рішень, а також положення особи в державі.
У сучасних демократичних державах конституції, як правило, складаються з двох частин. У першій частині визначаються норми взаємовідносин громадян і держави, права і свободи особи. У другій – характер держави, статус гілок влади, правила взаємовідносин парламенту, президента, уряду і суду, а також структура і порядок функціонування органів управління.
Наявність демократичної конституції – важливий показник конституційності держави лише в тому випадку, якщо вона реально втілена в державній організації і безперечно виконується органами влади і громадянами.
4.3 Устрій сучасної держави
Устрій держави характеризує її форми: форми правління і форми територіального устрою. У них втілюється організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і громадян.
Форми правління поділяються відповідно до засобу організації влади і її формального джерела на монархії і республіки.
Монархія – форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом влади вважається вищий правитель (король, імператор).
Абсолютна монархія існує сьогодні в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням в руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влади. Така форма правління існує зараз у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Бахрейні, Брунеї.
Конституційна монархія – така форма правління, за якої повноваження монарха обмежені конституцією. Конституційна монархія може бути дуалістичною (Йорданія, Кувейт, Марокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково законодавчою, і парламентською, в якій монарх, хоча й вважається главою держави, але фактично влада його обмежена представницькими функціями, хоча інколи він має право вето на рішення парламенту.
Більшість сучасних конституційних монархій – парламентські. Уряд у них формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху.
У специфічній формі монархія збереглася сьогодні майже у третині всіх країн світу, в тому числі у державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. Сучасні монархії мало чим відрізняються від республік – другої основної форми правління.
У республіці джерелом влади вважається народна більшість, вищі органи влади обираються громадянами. В сучасному світі існує три головні види республік: парламентська, президентська і змішана або напівпрезидентська. Історія знає і багато інших різновидів республік: рабовласницьку, аристократичну, радянську, теократичну та ін.
Парламентська республіка. Характерною рисою парламентськоїреспубліки є утворення уряду на парламентській основі і його відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює щодо уряду такі функції: формує і підтримує уряд, видає закони, що приймаються урядом до виконання, затверджує державний бюджет і завдяки цьому встановлює рамки діяльності уряду. Здійснює контроль над урядом, критикує урядову політику, подає альтернативні варіанти урядових рішень і всього політичного курсу.
На відміну від парламенту, уряд має виконавчу владу, а нерідко і законодавчу ініціативу, а також може клопотати перед президентом щодо розпуску парламенту.
У більшості країн членство в уряді не виключає збереження депутатського мандату. Це дозволяє залучати до роботи в уряді не тільки лідерів правлячих партій, але і впливових депутатів парламенту.
Офіційно керівник уряду (прем’єр-міністр, канцлер) не є главою держави, але реально саме він – перша особа в державі. Президент у парламентській республіці займає більш скромне місце. Він обирається або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його роль у парламентській республіці мало чим відрізняється від функцій глави держави в парламентських монархіях.
Наприклад, у Німеччині Бундестаг – вищий орган, що представляє німецький народ і є вирішальним у законодавчому процесі. Бундесрат (Рада федерації), на загальну думку, не є другою палатою парламенту, через цей конституційний орган земельні уряди впливають на законодавство й управління на рівні федерації, і саме завдяки йому працює вся федеральна система. Федеральний принцип державного устрою Німеччини вплинув на структуру виконавчої влади – вона «двоголова». Федерального президента обирають Федеральні збори, що складаються із членів Бундестагу й однакового числа депутатів, обраних на пропорційній основі представницькими зборами земель. Його повноваження дуже обмежені компетенцією канцлера, міністрів, уряду в цілому. Уряд є вищим федеральним колегіальним органом, рівним по рангу Бундестагу, і виконує завдання політичного керівництва державою. Федеральний уряд (кабінет) складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Канцлер відіграє в ньому керівну роль.
Президентська республіка. Головна ознака президентської республіки полягає в тому, що президент у ній є водночас і главою держави, і главою уряду. Він керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Президент обирається безпосередньо народом, але інколи і колегією виборців (США). Він сам призначає членів кабінету міністрів, які несуть відповідальність перед ним, а не перед парламентом.
У президентській республіці існує жорсткий розподіл влади, парламент не може винести уряду вотум недовіри, а президент не має права розпустити парламент.
Не зважаючи на всі свої позитивні якості, президентська республіка не була широко поширена в Західній Європі. У країнах Латинської Америки, деяких країнах Азії президентська республіка нерідко виступає у вигляді суперпрезидентської, де майже вся реальна влада зосереджена у президента (Сирія, Ірак періоду С. Хусейна,Єгипет, Туніс, Алжир).
Класичним прикладом президентської республіки є США. Конституція США надала законодавчій і виконавчій владі широкі владні повноваження й одночасно визначила гальма й противаги, що не дозволяють жодній із них концентрувати надто багато влади, тим більше узурпувати її. Конгрес США бікамерний, у ньому дві палати: Палата представників і Сенат. Закон не може набути чинності, доки його не схвалять в обох палатах. Основна законодавча діяльність Конгресу відбувається у комітетах, функціонують також спільні комітети Палати і Сенату. Окрім комітетів, у Палаті й Сенаті є другий шар влади – це лідери демократів і республіканців, які прагнуть максимально збільшити вплив своїх партій.
Президент США, відповідно до Конституції, має великі повноваження, але його влада одночасно обмежується владою Конгресу і суддів (це було зроблено свідомо, через побоювання «президента-короля»). Президент спирається на адміністрацію Білого дому (керівник президентської адміністрації, радники з національної безпеки, рада економічних консультантів, штат, що спеціалізується на зв’язках із Конгресом і засобами масової інформації). Президент США, здійснюючи політику, спирається на віце-президента, функції якого доволі обмежені. Та в одному його роль значна: коли президент раптово залишає пост, віце-президент займає його місце. У цілому ж президент США – це лідер нації.
Напівпрезидентська або змішана республіка. Така форма існує в Австрії, Ірландії, Португалії, Польщі, Фінляндії, Франції, Болгарії та ін. У напівпрезидентській республіці поєднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис (як президентська і парламентська) і в різних країнах має істотні відмінності. Головна риса напівпрезидентської республіки - подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом.
Класичним прикладом напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може усунути президента, котрий, у свою чергу, має право розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представляє країну на міжнародній арені, має право відкладного вето на рішення парламенту і право введення надзвичайного стану.
Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, спільно з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдяки цьому контролює його діяльність. Такі широкі повноваження президента Франції закріплено у конституції 1958 р., яка була спрямована на посилення ролі виконавчої влади, щоб покласти край парламентській нестабільності, що мала місце до цього. Демократична легітимність французького президента помітно виросла у результаті переходу після 1962 р. до процедури його прямого обрання у ході всенародних виборів.
Парламент (двопалатний, складається із Сенату і Національних зборів) контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.
Отже, ми розглянули всі головні форми правління, які існують у сучасних державах. Однак хотілося б звернути увагу на те, що ці форми не вичерпують усіх механізмів правління народу. Одним з таких механізмів є референдум (лат. Referendum – те, що має бути повідомлене) – всенародне волевиявлення з важливих державних або суспільних питань.
Референдуми широко використовуються більшістю демократичних країн світу, особливо на місцевому рівні, хоча в цілому вони мають підлегле положення щодо законотворчої діяльності парламенту. За допомогою референдуму народ здатний безпосередньо висловлювати свою волю, бути творцем законів, виявляти ініціативу. З іншого боку, можливість проведення референдуму змушує державні органи і уряд більше орієнтуватися на думку народу.
Окрім політичної організації держави, існує ще й її територіальна організація, яка характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. У сучасному світі розрізняють дві основні форми територіального устрою держави: унітарну і федеративну.
Унітарна держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. Вона характеризується простим устроєм, єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.
Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з мононаціональним населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 р.). Водночас для цілої низки унітарних держав характерна наявність певної автономії для утворень, які входять до їхнього складу. Деякі з цих автономій створені за історико-географічними (більшість областей Італії та Іспанії) або за національно-територіальними (Іспанія – Басконія, Каталонія; Індія – союзні території і округи) ознаками.
Унітарні держави бувають централізованими ( Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими(Франція, Італія, Іспанія, Україна).
Централізовані держави можуть надавати досить широку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не має значної автономії і безпосередньо орієнтується на виконання рішень центру.
У децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи мають власні парламенти. Вони самостійно вирішують делеговані центром питання в області організації комунального господарства, охорони громадського порядку тощо. При цьому вони зазвичай значно обмежені центром у питаннях фінансової діяльності і тому дуже залежать від центру.
Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від унітарної тим, що джерелами влади, суб’єктами державного суверенітету в ній виступають як крупні територіальні утворення, так і весь народ.
Федерація – це форма державного устрою, що передбачає наявність у складі держави низки державних утворень – суб’єктів федерації (штатів, республік, провінцій, земель, кантонів), що мають певну самостійність, свій адміністративно-територіальний розподіл і власне законодавство.
Федерація будується на основі розподілу функцій між суб’єктами і центром, що зафіксований у конституції країни. Владні повноваження поділені на:
· виняткові повноваження центру (як правило, контроль за обігом грошей, зовнішня політика, оборона, податки, мито, керівництво збройними силами та ін.);
· виняткову компетенцію суб’єктів федерації – організація місцевого самоврядування і охорони громадського порядку та ін.;
· спільну компетенцію союзу і його членів.
Розвиток федерації може здійснюватися як у бік зміцнення і розширення повноважень влади центру, так і у бік розширення компетенції влади суб’єктів федерації.
Члени федерації не мають індивідуального суверенітету і права одностороннього виходу з союзної держави.
Федерація як форма територіального устрою держави довела свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.
Конфедерація – це форма міждержавного об’єднання, союз держав для виконання певних завдань (економічних, політичних, військових та ін.). Члени конфедерації повністю зберігають державний суверенітет і передають до компетенції союзу лише рішення обмеженої кількості питань – переважно в галузях оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв’язку. Для координації дій у конфедерації, як правило, створюються загальні органи влади і управління. Ця форма державного об’єднання не досить міцна і, як правило, еволюціонує у федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787 рр.), Швейцарії (до 1848 р.), Німеччині (1815 – 1867 рр.). Зазначимо, що до кінця XIX ст. конфедерація розглядалася як тип державного устрою.
4.4 Громадянське суспільство і правова держава
Це питання теми є логічним продовженням попередніх. Такі категорії, як «політика», «держава», про які йшлося раніше, тільки у взаємодії з категорією «громадянське суспільство» дозволяють розкрити суспільний механізм, спрямований на створення умов для вільного життєзабезпечення і реалізації життєвого потенціалу кожної людини.
Громадянське суспільство – це безпосередньо не контрольована державою сфера життєдіяльності індивідів.
Громадянське суспільство – це сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних, моральних культурно-духовних, релігійних, національних; сфера реалізації інтересів вільних індивідів, асоціацій і організацій громадян, які добровільно сформувалися й захищені законом від прямого втручання й довільної регламентації з боку органів державної влади. Це поняття співвідноситься з категоріями «держава» і «правова держава».
Звернемо увагу на те, що не можна змішувати або ототожнювати «суспільство» як людську спільноту з категорією «громадянське суспільство» як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку суспільства. Громадянське суспільство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо «суспільство» характеризує спільність життєдіяльності людей, то «громадянське суспільство» – це така система зв’язків та інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав – права на життя і гідне існування, працю, свободу робити все, що не на шкоду іншим, власність, рівність перед законом тощо.
Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точки зору інтересів кожного його члена. Звідси і поняття «громадянин» - не просто людина або індивід, а особа, суб’єкт особистих прав, своїх законних повноважень, установлених суспільством.
В широкому значенні громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера. В цьому значенні громадянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і з авторитаризмом. Лише тоталітаризм означає повну або часткову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.
Найчастіше термін «громадянське суспільство» вживається у вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, захистити її від сваволі і небажаного втручання з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держави, поставити її під контроль народу.
Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібералізму і пов’язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля та інших мислителів минулого.
Громадянське суспільство – продукт буржуазної епохи, розвитку ринку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інтересів та індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взяти на себе господарську і політичну відповідальність.
Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні та правові відносини, мораль і політичні відносини між індивідами (як первинними суб’єктами політичного життя), партіями, групами інтересів та ін.
На відміну від держави, у громадянському суспільстві переважають не вертикальні, а горизонтальні зв’язки, відносини конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.
За сучасних умов провести чітку грань між громадянським суспільством і державою досить складно. Але не зважаючи на це, розподіл на громадянське суспільство і державу не втратив своєї актуальності і служить передусім своєчасному відкриттю і запобіганню тоталітарних тенденцій, забезпеченню суверенітету народу відповідно його ставлення до влади, свободи особи.
Для посттоталітарних країн формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до правової державності.
Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи та її головні права.
