Суть, види та процедура банкрутства

Отже і самій дійсності, і в усіх науках Нового часу проявляються діалектичні тенденції. Діалектика ж німецьких філософів виступає своєрідним завершенням цього розвитку, систематизаціює діалектичної думку. Цьому також сприяло і те, що саме у Німеччині діалектичні традиції було достатньо розвинуті у попередній філософії, зокрема у Миколи Кузанського, Готфріда Лейбніца.

План

Лекція Німецька класична філософія

1. Соціальні і теоретичні передумови формування німецької класичної філософії.

2. Загальні риси німецької класичної філософії

3. Теорія пізнання Канта.

Німецькою класичною філософією називається сукупність філософських вчень Іммануеля Канта (1724 –1804), Іогана Готліба Фіхте (1762-1854), Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга (1775-1854), Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831), Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804-1872), які розвивалися в Німеччіні наприкінці ХУІІІ - початку ХІХ ст.

Німецька класична філософії є закономірним результатом розвитку соціальної реальності і мислення Нового часу. Це закономірний результат розвитку європейської культури у цілому. Тому для розкриття передумов її виникнення слід враховувати як особливості Німеччини того часу, так і ту соціальну і духовну атмосферу, яка склалася на той час у Європі.

Новий час у європейській культурі – це період буржуазних революцій – нідерландської (1566-1609), англійської (1640-1650), французької (1789), німецької (1848-1849). Революційне утвердження буржуазії у своїх правах – це загальноєвропейське явище. Буржуазне ж суспільство відрізняється від усіх попередніх своєю динамічністю, стрімкістю розвитку, загостренням соціальних суперечностей, які починають сприйматися як рушійні сили суспільного розвитку. Така специфіка буржуазного суспільства сприяла формуванню і утвердженню в європейській свідомості діалектичних ідей, які були притаманні усім представникам німецької класичної філософії і остаточно оформились у діалектиці Гегеля. Цьому також Сприяло виявлення діалектичних моментів у природознавстві того часу. Якщо у галузі механіки античні мислителі розвивали статику (Архімед), то вчені Нового часу –Галілей, Кеплер, Гюйгенс, Ньютон та інші – динаміку земних і небесних тіл. антична математика є наукою про постійні величини, тоді як математика Нового часу розпочинається із введення перемінних. Ідеї еволюційного розвитку проникають у геологію (Бюффон "Історія землі", Ломоносов "О слоях земли") та біологію (Гете "Метаморфози рослин", Ламарк "Філософія зоології", теорія природного відбору Дарвіна).

Ще одна загальна риса німецької класичної філософії - її ідеалізм, також зумовлюється як загальними особливостями Європейської культури того часу, так і особливостями Німеччини.

У вихорі революційних подій європейська культура шукає ідеал суспільного устрою і намагається утвердити його у дійсності. Так, для нідерландської і англійської революцій живильним ідейно-духовним ґрунтом є ідеологія реформації, у Франції – ідеологія Просвітництва. революція у Німеччині взагалі здійснюється передусім у сфері мислення, оскільки сама дійсність в останній країні ще не дозріла до революції і знаходилась у стані застою.

В той час як Англія завдяки буржуазній та промисловій революціям перетворилась на найкрупнішу країну світу, а Франція, внаслідок революції 1789 - 1794 р. знищила феодалізм та швидко просувалася шляхом розвитку капіталізму, Німеччина все ще залишалась політично та економічно роздрібненою та напівфеодальною країною. Це була одна із самих економічно і політично відсталих країн Європи того часу. Тридцятилітня війна 1618-1648 рр. суттєво затримала розвиток країни. Німеччина відставала на 200 років від Англії і на 50 від Франції. Це пояснює чому у Європейській культурі того час домінують три тенденції, втілені у певній країні: економічна у Англії, політична у Франції, філософська у Німеччині. Гейне поетично висловив це у своїй "Зимовій казці":

Французам и русским досталась земля,

Британець владеет морем,

А мы – воздушным царством грез,

Там наш престиж бесспорен.

Німецькі письменники і філософи цього часу болісно переживають глибокий занепад Німеччини, суперечність між ідеалами гуманізму і бездуховною, міщанської дійсністю. “Ніхто, - писал Фрідріх Енгельс про цей період німецької історії, - не почував себе добре. Ремісництво, торгівля, промисловість та землеробство країни були доведені до наймаліших розмірів. Селяни, ремісники, підприємці страждали подвійно - від паразитичного уряду та від поганого стану справ. Дворянство та князі знаходили, що хоча вони й вичавлювали усі соки з своїх підлеглих, але їх прибутки не поспівали за їх тратами. Все було дуже погано, й в усій країні панувало загальне незадоволення”.

Одначе, ця “ганебна” у політичному та економічному від-ношенні епоха була, разом з тим, великою епохою в історії німецької літератури та філософії. Кожен з видатних творів цієї епохи був пронизаний духом виклику, незадоволення усім тогочасним суспільством. У Німеччині, як і у Франції, буржуазній революції передувала революція філософська, як її певна ідеологічна передумова. Недаремно німецьку класичну філософію називають німецькою теорією французької революції. Але після поразки революції у Франції в Європі починає поширюватись критика просвітницької ідеології і утверджується консервативна ідеологія. Так саме й у Німеччині жахи якобінського терору припиняють прекраснодушне захоплення революційними ідеями у багатьох німців. Вони наслідують заклик Шіллера:

Из тесной, удушливой жизни

Уходите в царство идеала.

"Ідеал і життя".

Але думка і фантазія не можуть живитись самі собою. Матеріал для свого ідеала вони мають шукати у дійсності. Але оскільки сучасна дійсність є жахливою, то діячи культури, філософи звертаються до минулого. Якщо філософи Франції дивилися у майбутнє, то Німецькі поети, письменники, філософи звертаються до минулого – античної і середньовічної культури, культури Відродження. У німецькій класичній філософії це призводить до формування історичного мислення і розробки філософії історії.

Ще одна риса нкф – прагнення до синтезу, створення всеохоплюючих філософських систем також була зумовлена загальними тенденціями у культурі.

Розвиток природознавства, літератури, мовознавства та інших наук призвів до накопичення величезного фактичного матеріалу, який треба було якось систематизувати. Це викликало появу ідеї створення енциклопедії, яка займала практично усіх видатних мислителів ХУІІІ-ХІХ ст.. Так романтики Гарденберг і шле гель намагалися скласти загальний, цільний огляд усіх наук. Їх наміри не здійснилися, але були реалізовані Шеллінгом і Гегелем.

Художники, письменники, природознавці висунули ідею синтезу наук. проблема синтезу стала центральною і в філософії. У Канта головне трансцендентальне питання – як можливі синтетичні судження апріорі? у Фіхте це втілюється у синтетичному методі. Ідея синтеза пронизує усю творчість Шеллінга. вона досягає своєї кульмінації у філософії Гегеля, Який створив енциклопедію філософських наук. Його система охоплює близько 20 наук.

Великий вплив на усіх німецьких класиків мала філософія Спінози.

1 Він є одним з найбільш яскравих представників раціоналізму.

2. Спіноза пантеїст. Німецькі класики сприймала природу у дусі пантеїзму Спінози як тотожність мислення і буття.

3. Система Спінози була прообразом прагнення систематизації усіх накопичених знань і створення синтетичних систем усіма німецькими класиками.

Отже у творчості представників німецької класичної філософії знайшли втілення загальні - як національні, так і загальноєвропейські соціальні і духовні процеси. У своїй творчості вони спиралися на спільну новоєвропейську культурну традицію. Звідси, незважаючи на усю своєрідність філософських поглядів представників німецької класичної філософії, їх вченням притаманна спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення. Інакше кажучи, вони створюють певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. Можна виділити такі риси німецької класичної філософії:

1. Раціоналізм, успадкоємлений від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів початку ХІХ ст. характерним було переконання що досить дійсність глибоко пізнати та переосмислити і тим виправдати, філософським переосмислюванням може бути виправдана й релігія.

2. Усі представники німецької класики критикували матеріалізм ХVІІІ ст. за його механіцизм.

3. Відбувається вироблення діалектичного методу мислення, яке здійснювалося у процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції завжди дуже впливової у Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете).

4. Критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслювалась творча активність теоретичного мислення.

5. Прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних підстав для періодизації історії, пошук яких здійснювався у сфері духу.

6. Критика традиційної розсудкової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія філософських наук” Гегеля.

7. Безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німецькій класичній філософії відбувається перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб’єктивного та трансцедентального ідеалізму критичного Канта, через суб’єктивний ідеалізм Фіхте до об’єктивного ідеалізму Шеллінгу та абсолютного ідеалізму Гегеля й, нарешті, до матеріалізму Фейербаха.

У розвитку німецької класичної філософії розрізняють два етапи: перший представлений Кантом, другий –Фіхте, Шеллінгом, Гегелем. Перший охоплює час до Французької революції. Другий – після неї. Різке загострення класових суперечностей напередодні революції у філософії знаходить вираз у суперечності між ідеалом, розумом і дійсністю. Після революції буржуазія примирюється х дійсністю і сприймає її як "розумну".

Засновником німецької класичної філософії виступає Кант. Його філософський розвиток поділяють на два періоди. В перший період до початку 70-х років він у традиційній формі розробляв проблеми буття, філософії природи, релігії, етіки, логіки, а також природознавства.

У другий період своєї творчості основну задачу філософії Кант починає вбачати у критиці розуму та інших пізнавальних здібностей людини. Тому філософія цього періоду одержала назву критичної. Вчення це було викладено у трьох трактатах: “Критика чистого розуму” (вчення про пізнання, 1781 р.), “Критика практичного розуму” (проблеми етики, 1788 р.), “Критика здатності судження” (естетика та вчення про цілеспрямованість у природі, 1790 р.).

Передумова усіх трьох “Критик” - вчення Канта про “речі у собі” та “явища”. Відокремив явища (“речі для нас”) від “речей у собі”, які за Кантом не подаються у досвіді, він намагався довести, що речі самі по собі пізнати не можна, що ми пізнаємо лише явища, чи ті засоби, якими вони впливають на органи почуттів. Тобто він зробив висновок про принципову непізнаваємість світу як такого (агностицизм). Звернемось до ходу його думок. Щось невідоме - “річ у собі” - впливає на наші органи почуттів і викликає у нас відчуття (у цієї частині свого вчення він матеріаліст, але далі міркує як ідеаліст та агностик). Відчуття, які виникли, упорядковуються за допомогою апріорних (тобто до досвідних та необхідних) форм чуттєвості - простору та часу. Розміщуючись поряд один з одним відчуття складають предмети сприйняття. Але сприйняття має особистий, суб’єктивний характер. Для того, щоб перетворитися на досвід, тобто щось об’єктивне та загальнозначуще, необхідна участь іншої пізнавальної здатності - розсудку, який виконує функції підведення чуттєвих почуттів під загальні поняття (які теж за Кантом апріорні). Розсудок, таким чином, сам створює предмет згідно з апріорними формами мислення. Тому ми пізнаємо те, що самі створили. Але розсудок - це ще не вища пізнавальна здатність. Йому не вистачає мети, тобто стимулу, який би керував їм. Такою рушійною силою пізнання є розум, який дає нам щось безумовне у вигляді ідей. Ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наш розум. Але ідеї не тотожні реальним предметам. Коли розум звертається до ідеї світу у цілому він зіткається з суперечностями, які неможна вирішити, так званими “антіноміями”, яких Кант виділяє чотири: 1)світ має кінець у просторі та часі і світ безмежний у просторі та часі; 2)усе у світі просте та неподільне, усе у світі складне та поділяється; 3)у світі існує свобода, у світі немає свободи, усе відбувається внаслідок необхідності; 4)існує бог як першопричина світу, не існує ніякої першопричини світу тобто бога. Отже, робить висновок Кант, розумове пізнання світу також не можливе. Тому у цілому ми пізнаємо лише явища, а не “речі у собі”.

Особисто Кант вважав, що у такому обмеженні людського розуму нема ніякої трагедії. Те, що втрачає від цього теорія пізнання виграє віра. Релігія перетворюється на предмет віри, а не науки й Кант вважає, що ця віра необхідна. Хоча Кант й прийшов до агностіцизму, який критикували як супротивники, так і прихильники філософа, але він глибоко та влучно розкрив механізм та труднощі процессу пізнання. Так, сучасна наука прийшла до висновку про принципову неможливість усунути суб’єкт пізнання з процесу пізнання, про що по суті й казав філософ. Але звідси не витікає, що між “речами у собі” та “речами для нас” існує неподільна межа. Вже Гегель обґрунтував наявність між ними нерозривного зв’язку: “явище суттєве, а сутність з’являється”, - підкреслював він. Тобто, пізнаючи явища, ми пізнаємо й певні якості “речей у собі”, інакше ми не мали б змоги узгоджено, цілеспрямовано діяти, досягати запланованої мети. Процес пізнання, безумовно, безмежний, але з цього твердження можливий й іншій, ніж у Канта, висновок - світ можна пізнати, але існують речі, які ще не пізнали, істина відносна, але містить у собі й момент істини абсолютної.

Суттєвий внесок зробив Кант у розвиток етики. Він показав, що зрозуміти природу моральних норм та цінностей неможливо виходячи лише з емпіричного чуттєвого досвіду. Відомо, що цей досвід відкриває нам не тільки перемогу моральності, але й аморальності, що дуже образно висловлено у строках Гете: “Чому під ношею хреста весь у крові стелиться правий? Чому неправого стрічають завжди і з почістю, і з славой?”. Одначе звідси Кант теж зробив не безумовні висновки: відніс мораль до сфери надприродного, інакше людина буде морально безвідповідальною (тому що у природній сфері, як він вважав, панує необхідність й немає місця свободі); якщо бога немає, він з необхідністю повинен бути вигаданий, інакше мораль буде аморальною (тому що аморально, за Кантом, вимагати від людини моральних дій якщо вони суперечать усьому устрою суспільного життя й немає ніякої надії на потойбічну відплату); якщо моральні почуття суперечать моральному обв’язку, то слід віддавати перевагу обов’язку, звідси його відомий заклик “в ім’я людини, але не для реальної людини”. Останній висновок Канта зазнав найбільшої критики, оскільки безпосередньо призводив до морального формалізму. Ще Шіллер у своєму вірші “Філософи” дав образну критику цього положення.

Вагання совісті:

Ближнім охоче слугую, але ж! - маю до них прихильність.

Ось і гнітить питання: чи справді моральним є я?

Рішення:

Немає тут іншого шляху: намагаючись мати презирство до них

Та с відразою у душі, роби що вимагає обов’язок.

Справді, формалізм у етиці неприпустимий. Відомо, наприклад, що одночасне несуперечливе застосування усіх десяти християнських заповітів неможливе, тому людина повинна завжди особисто здійснювати свій моральний вибір, керуючись не тільки почуттям обов’язку, але й велінням серця. Інакше вона може перетворитися на бюрократа чи фанатика. Крім того, історія свідчить, що в ім’я людини часто здійснювались найбільш антилюдяні та аморальні діяння, починаючи з вогнищ інквізиції та закінчуючи концентраційними таборами.

Усі названі філософи стояли на різних філософських позиціях, але їх відносять до однієї філософської школи, тому що їм властива спадкоємність у розвитку філософських ідей, спільне критичне ставлення до метафізичного матеріалізму ХУІІІ ст. та спільні принципи філософського мислення: універсалізм, намагання побудувати філософію як науку, принцип діяльності та принцип розвитку. Класичною цю філософську школу називають тому, що тут аристотелівська парадигма філософування, в межах якої філософія постає як метафізика. як умоглядне вчення про першопочатки і принципи буття, досягла найвищого рівня розвитку.

Розвиток німецької класичної філософії безпосередньо після Канта продовжили Фіхте – прибічник суб’єктивного ідеалізму та Шеллінг – представник трансцендентального, об’єктивного ідеалізму. З їх вченнями вам пропонується пізнайомитись самостійно.

Вершиною розвитку німецької класичної філософії є Вчення Гегегля. Він створив систему об’єктивного, Абсолютного ідеалізму, засновану на розробленому їм діалектичному методі мислення.

На думку Гегеля в основі світу лежить Абсолютна Ідея (чи як він ще її називає Абсолютний Дух, Абсолютний Розум). Абсолютна Ідея – це система понять, які саморозвиваються і проходять у своєму розвитку три осноні етапи, на яких Абсолютна Ідея все більш повно розкриває і пізнає свій внутрішній зміст.

Перший етап – це розвиток ідеї у самій собі. Це чисте мислення, логіка, в якій ідея розкриває свій внутрішній зміст у системі законів і категорій діалектики. Розкривається цей етап у праці Гегеля “Наука логіки” (1812).

Другий етап – прийняття ідеєю форми природи – неорганічного та органічного світу і людини. Цей етап розкривається у праці “Філософія природи”(1817).

Третій етап –перехід ідеї від природи до сфери розвитку духу, людської культури, де ідея проявляється у формах держави, мистецтва, релігії та філософії. Тут ідея повертається до самої себе у формі людської свідомості та самосвідомості. Таким чином цикл розвитку ідеї закінчується. Розкривається цей етап у праці “Феноменологія духу” (1807).

Філософія Гегеля пронизана ідеєю Розвитку. Він вважав, що неможливо зрозуміти явище, не осягнувши увесь шлях його розвитку. Але цей розвиток відбувається не по замкненому колу, а по спіралі – від низших форм до вищих, внаслідок переходу кількісних змін у якісні та задопомогою механізму заперечення заперечення, де заперечення включає до себе момент зняття, тобто утримання того позитивного, що було на попередньому етапі розвитку. Джерелом цього розвитку є внутрішні суперечності, які становлять принцип усякого саморуху.

Філософське вчення Гегеля має внутрішню суперечність між системою та діалектичним методом. По суті – це суперечність між скінченим та нескінченим. Відповідно до діалектичного методу, розвиток – це нескінчений процес поступового переходу від нищого до вищого, де нове з часом стане старим і буде піддане запереченню. Відповідно ж до системи, розвиток Абсолютної ідеї має кінець – він завершується третім етапом самопізнання духу, реалізацією якого Гегель вважав свою філософію. Звідси і його ідея кінця історії, вершиною розвитку якої він вважав сучасну йому Німеччину. Історія закінчується, оскільки історична міссія людського духу виконана.

До філософських заслуг Гегеля відносять наступні:

1. Він вперше в історії філософії Нового часу дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому розроблений на ідеалістичній основі діалектичний метод.

2. Впереше розробив систему категорій і принципів діалектики.

3. Поширив ідею розвитку і на суспільство. Історія – це поступовий розвиток ідеї свободи.

4. Вперше поняття свободи, яке є одним із центральних у його вченні, розкрив як творче утвердження позитивного змісту. До нього свобода розумілась як абсолютна негативність, як відсутність якихось перешкод (Гоббс). Гегель показав, що справжня свобода на відміну від свавілля передбачає певне обмеження – абсолютний розум. Тому врешті решт, він, як і Спіноза, вважав, що свобода – це пізнана необхідність.

Філософія Гегеля має і суттєві недоліки:

1. Він виходив із тотожності мислення і буття. Причому діалектика понятть визначає у нього діалектику речей, а не навпаки.

2. Історичний прогрес зводив виключно до прогресу у сфері людського духу.

3. Ідею розвитку не поширював на природу. У нього розвивається не сама природа, а в ній відбувається саморозвиток Абсолютного Духу.

4. Людина у Гегеля не має самостійності та самоцінності, а постає як “агент” Абсолютного Духу в історії. Тим самим людина повністю підпорядковується загальним (всезагальним) стуктурам, що нівелює свободу і активність людини.

5. Фаталізм і лінійність у розумінні історичного розвитку. Історія повністю підпорядковується і визначається законами розвитку Абсолютної Ідеї і з немінучистю проходить певні етапи. Якщо пізнати ці закони, то можно повністю прослідкувати, відтворити історичний розвиток людства в минулому і в майбутньому.

Останнім представником німецької класичної філософії є Фейєрбах – засновник антропологічного матеріалізму. Він виступив із госторою критикою крайнощів об’єктивізму Гегеля, особливо щодо розуміння людини і з критикою механісстичного матеріалізму ХУІІІ ст., який нівелював проблематику людини і порівнював людину із автоматом, машиною, яка підпорядкована незмінній необхідності (Ламетрі, Кабаніс, Бюхнер, Молешот).

На думку Фейєрбаха предметом філософії має стати людина (антропос), тому його матеріалізм і називається антропологічним. На відміну від Гегеля він звертається до живої людини в усій повноті її індивідуального буття. Людина повннна розумітися не тільки як частка всезагальних відносин, а як конкретна індивідуальність, яка знаходиться у живому спілкуванні з іншими, тобто як жива зустріч “я” і “ти”. Саме ці ідеї стали провідними в філософсько-антроплогічних вченнях ХХ-ХХІ ст.

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха має натуралістичний, абстрактний характер. Він розглядав людину як найбільш досконалу частку природу, як психофізичну єдність душі і тіла. Але він розумів людську природу переважно біологічно, недооцінював соціально-історийчний характер людини.

Фейєрбах одним із найважливіших завдань філософії вважав також критику релігії. На його думку філософії, в основі якої знання, і релігія, в основі якої – віра, є несумісними.

Він одним із перших розкрив психологічні коріння релігії і показав, що вона виникає внаслідок відчудження людини від своєї сутності. Тобто внаслідок того, що людина свої атрибути припусує Богу. Таким чином справжній творць Бога – людина розглядається як його творення, потрапляє від нього у залежність і втрачає свободу і самостійність. Отже любов до Бога – це тільки перетворена, відчуджена форма любові до людини. Тому на місце іллюзорного зв’язку з Богом повинна стати альтруїстична мораль, заснована на любові до Іншого. Фейєрбах на місце попередньої релігії поставив нову релігію любові між “Я” і “Ти”.

Основні твори Фейєрбаха, назви яких промовляють про їх зміст: “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства”, “Тези про реформу філософії”, “Основні положення філософії майбутнього”.

Банкрутство - неплатоспроможність підприємства, боргова нездатність і неможливість продовження виробничої і фінансово-господарської діяльності підприємства через відсутність коштів.

Причини банкрутства підприємства:

· порушення фінансової стійкості підприємства, що перешкоджає його господарській діяльності,

· суттєва незбалансованість обсягів його грошових потоків,

· тривала неплатоспроможність, що спричинена низькою ліквідністю його активів.

Процедура банкрутства включає:

1. подачу заяви про порушення справи про банкрутство підприємством-боржником, кредитором, прокурором;

2. судовий розгляд справи;

3. прийняття арбітражним судом рішення.

2. ПРИНЦИПИ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

Принципами системи антикризового фінансового управління є:

- постійна готовність до можливого порушення фінансової рівноваги підприємства;

- рання діагностика кризових явищ в фінансовій діяльності;

- диференціація індикаторів кризових явищ за ступенем їх небезпеки для фінансового розвитку підприємства;

- терміновість реагування на окремі кризові явища;

- адекватність реагування підприємства на ступінь реальної загрози його фінансовій рівновазі;

- повна реалізація внутрішніх можливостей виходу з кризового стану;

- використання відповідних форм санації для попередження банкрутства.

Політика антикризового фінансового управління – частина загальної фінансової політики підприємства, що полягає в розробці системи методів попередньої діагностики загрози банкрутства і включає фінансове оздоровлення підприємства.

	Етапи політики антикризового фінансового управління

1. Здійснення постійного моніторингу фінансового стану з метою раннього виявлення ознак кризового стану

2. Визначення масштабів кризового стану підприємства

3. Дослідження основних факторів, що обумовлюють кризовий стан

4. Формування системи цілей виходу підприємства з кризи

5. Вибір і використання дієвих внутрішніх механізмів фінансової стабілізації підприємства

6. Вибір ефективних форм санації підприємства

7. Забезпечення контролю за результатами вжитих заходів

3. СИСТЕМИ ДІАГНОСТИКИ БАНКРУТСТВА

Діагностика банкрутства - система цільового фінансового аналізу, спрямованого на виявлення параметрів кризового розвитку підприємства, що генерують загрозу банкрутства в майбутньому. Вона поєднує: систему експрес-діагностики та систему фундаментальної діагностики банкрутства.

І.Експрес-діагностика - система регулярної оцінки кризових параметрів фінансового розвитку підприємства, що здійснюється на базі інформації бухгалтерського обліку за стандартним алгоритмом аналізу.

	Етапи здійснення експрес-діагностики банкрутства

	1. Визначення об'єктів спостереження "кризового поля"

	2. Формування системи показників-індикаторів оцінки загрози банкрутства

	3. Аналіз окремих сторін кризового стану

	4. Попередня оцінка масштабів кризового стану

ІІ. Фундаментальна діагностика – система оцінки параметрів кризового стану підприємства, що здійснюється на основі методів факторного аналізу і прогнозування.

	Етапи здійснення фундаментальної діагностики банкрутства

	1. Систематизація основних факторів, що зумовлюють кризовий стан підприємства

	2. Проведення комплексного фундаментального фінансового аналізу

	3. Прогнозування розвитку кризового стану внаслідок негативного впливу окремих факторів

	4. Прогнозування можливості нейтралізації загрози банкрутства підприємства за рахунок внутрішнього фінансового потенціалу

	5. Остаточне визначення масштабів кризового стану

4. МЕХАНІЗМ ФІНАНСОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

Фінансова стабілізація підприємства здійснюється у такій послідовності:

1. усунення неплатоспроможності;

2. відновлення фінансової стійкості (фінансової рівноваги);

3. забезпечення фінансової рівноваги на тривалий період.

Кожному етапу фінансової стабілізації притаманні певні внутрішні механізми, які в практиці фінансового менеджменту поділяють на оперативний, тактичний та стратегічний.

Етапи фінансової стабілізації	Внутрішні механізми фінансової стабілізації
оперативний	тактичний	стратегічний
1. усунення неплатоспроможності	1. система заходів, яка базується на принципі “відрубування зайвого”	-	-
2. відновлення фінансової стійкості (фінансової рівноваги)	-	2. система заходів, яка базується на принципі “стиснення підприємства”	-
3. забезпечення фінансової рівноваги на тривалий період	-	-	3. система заходів, яка базується на моделі “стійкого економічного росту ”

Основна модель фінансової рівноваги має наступний вигляд:

ЧОП – чистий операційний прибуток підприємства;

АВ – сума амортизаційних відрахувань;

∆АК – сума приросту акціонерного капіталу (пайового капіталу) при додатковій емісії акцій (збільшенні розміру пайових внесків);

∆ ВФР – приріст власних фінансових ресурсів за рахунок інших джерел;

∆ І – приріст обсягу інвестицій, що фінансуються за рахунок власних джерел;

ДФ – сума дивідендного фонду (виплати процентів на вкладений капітал);

Ппр – обсяг програми участі найманих працівників у прибутку (сума виплат за рахунок прибутку);

СП – обсяг соціальних, екологічних і інших програм підприємства, що фінансуються з прибутку;

∆РФ – приріст суми резервного (страхового) фонду підприємства.

“ Модель стійкого економічного росту ” виглядає таким чином:

∆ ОР – можливий темп приросту обсягів реалізації продукції, який не порушує фінансової рівноваги підприємства (десятковий дріб);

ЧОП – сума чистого операційного прибутку;

k КП – коефіцієнт капіталізації прибутку (десятковий дріб);

А – сума активів підприємства;

kОА – коефіцієнт оборотності активів в разах;

ОР – обсяг реалізації продукції;

ВК – сума власного капіталу підприємства.

Санація підприємства являє собою систему заходів з фінансового оздоровлення підприємства, що реалізуються з допомогою сторонніх юридичних чи фізичних осіб і спрямовані на запобігання оголошенню підприємства-боржника банкрутом та його ліквідації.

	Етапи управління санацією підприємства

	1. Визначення доцільності і можливості проведення санації

	2. Обгрунтування концепції санації

	3. Визначення напрямів здійснення санації

	4. Вибір форм санації

	5. Підбір санатора

	6. Підготовка бізнес-плану санації

	7. Розрахунок ефективності санації

	8. Затвердження бізнес-плану санації

	9. Моніторинг реалізації заходів бізнес-плану санації