Державне регулювання пасажирських перевезень

Предметом державного регулювання пасажирських перевезень є обсяг пасажирообороту, що характеризує роботу пасажирського транспорту.

Для вибору напрямків та методів державного регулювання обсягів пасажирообороту необхідно провести розрахунок його очікуваного обсягу.

В основу розрахунку очікуваного обсягу пасажирообороту покладена транспортна активність населення.

Транспортна активність населення вимірюється:

1) Кількістю поїздок, що здійснює у середньому одна людина за рік. Одиниця виміру – поїздок /людину. Визначається за формулою:

Тр.а = N поїзд.: Т насел., (6.13)

де Т насел. – чисельність населення у країні у розрахунковому році;

N поїзд – кількість поїздок, що здійснює усе населення за рік. (Чисельно дорівнює кількості пасажирів).

2) Обсягом пасажирообороту, що приходиться у середньому на одну людину на рік. Одиниця виміру – пас·км /чол. Визначається за формулою:

Тр.а = Q пас/об: Т насел (6.14)

На транспорту активність населення впливають наступні фактори:

- зміна грошових доходів населення;

- зміна транспортних тарифів;

- зростання цін на предмети першої необхідності;

- розвиток туризму у країні.

Методика визначення очікуваного обсягу пасажирообороту являє собою наступну послідовність розрахунків:

1. За кількістю проданих білетів визначається чисельність пасажирів у базисному році та на її основі розраховується транспортна активність населення:

N поїзд° = Т пас° (6.15)

Тр.а° = N поезд°: Т насел° (6.16)

2. Розраховується середня дальність однієї поїздки пасажира у базисному році

L пер° = ∑Q пас/об°: ∑Т пас° (6.17)

3. Під впливомзазначених вище факторів прогнозується очікувана у розрахунковому році зміна транспортної активності населення (∆Тр.а) (для цього використовуються регресійні моделі) та визначається очікувана транспортна активність населення у розрахунковому році:

Тр.а¹ = Тр.а° + ∆Тр.а (6.18)

4. Експертним шляхом прогнозується очікувана зміна показників середньої дальності однієї поїздки пасажира у розрахунковому році (∆ L пер) и визначається середня дальність однієї поїдки пасажира у розрахунковому році:

L пер¹ = L пер° + ∆L пер (6.19)

5. Розраховується очікувана у розрахунковому році чисельність пасажирів:

Тпас¹ = Тр.а¹ · Т насел¹ (6.20)

6. Визначається очікуваний у розрахунковому році обсяг пасажирообороту:

Q пас/об¹ = Тпас¹ · L пер¹ (6.21)

Порівняння розрахованого показника з можливим обсягом пасажирообороту, що вираховує виробничі можливості пасажирського транспорту, дозволяє виявити необхідність розвитку або стримання функціонування пасажирського транспорту у розрахунковому році або на перспективу.

Тема 7. Інституціональні форми інтеграції

у світове господарство

7.1. Національна економіка як об’єкт світової економічної системи.

7.2. Особливості міжнародних економічних зв’язків України.

7.3. Зовнішньоекономічна та зовнішньоторговельна політика держави.

7.4. Баланс зовнішньоекономічних зв’язків держави.

7.1 Національна економіка як об’єкт світової економічної системи

Сьогодні на земній кулі нараховується велика кількість країн. Вони досить помітно відрізняються одна від одної як за розміром території й чисельністю населяння, так і за економічною потужністю, тобто їх місцем у світовій економіці. Проте національна економіка кожної країни є складовим елементом глобальної економічної системи. Навіть найменш розвинуті країни докладають свій внесок у світовий процес економічного розвитку – своїми природними чи людськими ресурсами, виробництвом (навіть якщо воно незначного розміру у глобальному вимірі), споживанням імпортної продукції.

У наші часи немає жодної країни, яка б знаходилася за межами світового ринку, не входила в економічні стосунки з іншими державами. Зміцненню економічної взаємодії між країнами, зміцненню їхньої взаємозалежності сприяють процеси глобалізації; глобалізація обумовлює певну стандартизованість не тільки зовнішньоекономічних стосунків країн, але й національних економік. Разом з тим, кожній країні властива певна специфіка її національної економічної структури, властиві саме цій країні риси ділової культури; тим самим за рахунок цього збагачується і світова економіка, вона стає більш різноманітною.

Сукупність національних економік у їх взаємозв’язку становить світове господарство. Але, варто пам’ятати, що не просто сума народних господарств різних країн, а саме їх взаємодія складає цілісну економічну систему.

Основою виникнення світового господарства є поглиблення міжнародного територіального поділу праці. Цей процес полягає у дедалі більш виразній спеціалізації національних економік на виробництві певних товарів та послуг і, як наслідок, у зростанні обсягів обміну ними. Тривалий час міжнародний поділ праці виражався у поширенні міжнародної торгівлі. На певній стадії розвитку його проявом стають міжнародні потоки капіталу та робочої сили, а також виробнича кооперація між підприємствами різних країн, яка особливо активізувалася з другої половини ХХ століття під впливом науково-технічного прогресу. Виробнича кооперація здійснюється не лише у формі обміну деталями, технологіями між фірмами, але й у створенні міжнародних підприємств. Усе це є стимулом для розвитку міжнародної економічної інтеграції, в процесі якої взаємодії національних економік настільки посилюються й ускладнюються, що вони стають невід’ємним органічним доповненням, додатком одна до одної.

Отже, світове господарство являє собою сукупність національних економік, взаємопов'язаних міжнародним поділом праці, науково-технічною та виробничою кооперацією, міжнародною торгівлею, валютним, кредитним та іншими економічними відносинами.

7.2 Особливості міжнародних економічних зв’язків України

Всі держави світу пов’язані між собою складними схемами зовнішньоекономічних відносин – торгівлею, переміщенням капіталів, робочої сили, валютними операціями тощо. Зовнішньоекономічні відносини будь-якої країни розвиваються на основі міжнародного поділу праці та відкритості економіки.

Зовнішньоекономічні зв’язки – це сфера економіки, яка включає комплекс напрямів, форм і методів, спрямованих на переміщення матеріальних, інтелектуальних ресурсів між країнами з метою їх залучення до світової науки, техніки, промисловості, культури.

Зовнішньоекономічні зв’язки існують у різних формах (іншими словами, це форми зовнішньоекономічної діяльності, які відповідно до чинного законодавства, передусім, Закону України «Про ЗЕД», можуть здійснювати суб’єкти ЗЕД, тобто об’єкти ЗЕД):

- зовнішня торгівля товарами та послугами,

- рух капіталів та іноземні інвестиції,

- міграція робочої сили – переміщення працездатного населення, обумовлене економічними чинниками,

- науково-технічна співпраця із зарубіжними державами,

- валютно-фінансові операції,

- міжнародні перевезення,

- міжнародний туризм, маркетинг, лізинг – довгострокова оренда устаткування, інжиніринг – інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні послуги комплексного характеру під час проектування та спорудження промислових об’єктів,

- інші види ЗЕД, не заборонені законодавством (дивись Закон «Про ЗЕД»)

Суб'єкти ЗЕД — це її учасники, здатні відносно незалежно і активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Такими є:

· безпосередньо суб’єкти ЗЕД - фізичні особи та юридичні особи – підприємства, фірми, організації. Специфічними суб'єктами ЗЕВ виступають міжнародні підприємства — багатонаціональні корпорації (міжнародні за капіталом та управлінню і міжнародні за сферою діяльності), транснаціональні корпорації (національні за капіталом та управлінням і міжнародні за сферою діяльності);

· держави. Держава беруть участь у міжнародних відносинах як безпосередньо, так і через регулювання діяльності інших суб'єктів;

· міжнародні організації. Міжнародні організації беруть участь у ЗЕВ в залежності від мети створення, завдань і напрямків діяльності.

Зовнішньоекономічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях:

Ø інтеграції (рівень участі у міжнародних організаціях), коли внаслідок інтернаціоналізації переплітаються національні господарства двох або декількох країн і ними проводиться узгоджена торговельно-економічна політика;

Ø на рівні двосторонніх відносин:

o контактів (найпростіших економічних зв'язків, які мають епізодичний характер і регулюються, переважно, одиничними угодами);

o взаємодії (стійких економічних зв'язків на основі міжнародних угод і домовленостей, укладених на тривалий час);

o співробітництва (міцних економічних зв'язків на основі спільних, попередньо вироблених і. узгоджених намірів, закріплених довгостроковими угодами і домовленостями).

І. Стосовно участі України у міжнародних організаціях:

а) Україна співробітничає в більшості найважливіших й найавторитетніших глобальних організаціях. Насамперед, це ООН та її структури, МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку та СОТ.

б) Україна підтримує зв’язки з країнами-сусідами. Ці зв’язки мають:

- макрорегіональний характер – у формі великих інтеграційних міждержавних об’єднань;

- мезорегіональний характер – у формі прикордонного співробітництва.

На макрорегіональному рівні Україна є членом інтеграційних об’єднань, що сполучають країни Східної й Центральної Європи та Азії. Це – СНД, ЧЄС, ГУАМ.

Україна як європейська держава прагне інтегруватися в ЄС. Однак ця організація висуває такі вимоги до своїх потенційних членів, які Україна поки що неспроможна задовольнити. Крім того, наростає конкуренція між європейськими державами за членство в ЄС. Вступ до ЄС відкрив би великі можливості щодо прискорення економічного розвитку і підвищення добробуту нашої країни.

Інтеграція на мезорівні (співпраця прикордонних адміністративних регіонів) успішно розвивається у Західній Європі з кінця 50-х років минулого століття, вона одержала назву «єврорегіони». До компетенції еврорегіонів входить розробка і реалізація комплексних програм з розв'язання спільних соціально-економічних, екологічних та інших проблем. Єврорегіони здебільшого охоплюють транскордонні території сусідніх країн, стимулюючи та активізуючи їхній економічний розвиток на основі інтеграції спільних інтересів. Україна, розташована у центрі Європи, бере активну участь у 4-х єврорегіонах: «Буг» (Волинська область, прикордонні регіони Польщі),; «Карпати» (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області та суміжні території Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії); «Нижній Дунай» (Одеська область та суміжні території Молдови та Румунії); «Верхній Прут» (Чернівецька області та суміжні території Молдови та Румунії). В межах єврорегіонів здійснюється транскордонне співробітництво між сусідніми країнами. Основними напрямками співробітництва є торгівля, спільне підприємництво, екологія і культура.

ІІ. Рівень двосторонніх відносин

На двосторонньому рівні міжнародних відносин Україна має зв’язки переважно у формі зовнішньої торгівлі та інвестицій.

7.3 Зовнішньоекономічна та зовнішньоторговельна політика держави

Усі форми зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) регулюються зовнішньоекономічною політикою держави.

Під зовнішньоекономічною політикою держави розуміється система заходів, що здійснюється країною (діяльність держави), спрямована на регулювання економічних відносин країни з іншими державами; на досягнення економікою цієї країни певних переваг на світовому ринку та одночасно на захист внутрішнього ринку.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється правовими, адміністративними та економічними методами.

Правові методи ґрунтуються на використанні положень законодавчих актів України, що регулюють зовнішньоекономічної діяльності: Законів України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про державне мито», «Про квотування та ліцензування експорту товарів (робіт, послуг), «Про єдиний митний тариф» тощо.

Адміністративними важелями є реєстрація учасників, ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товарів (маркування, упакування).

Регулювання за допомогою економічних методів здійснюється через мито, податки, кредити, дотації і пільги.

Історично первинною і найважливішою формою (видом) ЗЕД є зовнішня торгівля. Зовнішня торгівля – це система економічних відносин, основна мета якої полягає у ввезенні та вивезення товарів та послуг. Об’єктами зовнішньої торгівлі є товари: готова продукція, сировина, напівфабрикати; продукти інтелектуальної власності: патенти, ліцензії, фірмові знаки та інш.; послуги: міжнародний туризм, транспортні, страхові, посередницькі, будівельні операції тощо.

На ефективність зовнішньої торгівлі впливає політика країни, щодо умов її проведення та використовуваних інструментів регулювання.

В зовнішньоторговельній політиці виділяють дві її форми: протекціонізм та фритредерство (вільна торгівля).

Протекціонізм – політика, спрямована на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Протекціонізм спрямовано на стимулювання розвитку національної економіки шляхом надання певних переваг вітчизняним виробникам та утворення певних бар’єрів для проникнення іноземних конкурентів на внутрішній ринок. Протекціонізм у міжнародній торгівлі допомагає: дещо зменшити вплив на національну економіку негативних тенденцій, що є на світовому ринку; захисти від іноземної конкуренції національні галузі економіки, які ще не зміцніли; сприяє збільшенню зайнятості населення; дає змогу реалізувати внутрішні програми економічного розвитку. Водночас, протекціонізм, створюючи різні перешкоди на шляху міжнародного товарообміну, може завдати значної шкоди національній економіці, зменшити її ефективність і конкурентоспроможність.

Політика вільної торгівлі проводиться з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо. Характеризується мінімальним втручанням держави у процеси ЗЕД, у цьому випадку експортно-імпортні операції регулюються ринком на основі попиту та пропозиції.

Тому сьогодні країни прагнуть проводити гнучку політику зовнішньої торгівлі, яка поєднує елементи протекціонізму та вільної торгівлі.

Інструменти зовнішньоторговельної політики поділяють на митні та не митні. Серед них розрізняють ті, що стимулюють експорт – прямі та непрямі експортні субсидії, й ті, що обмежують імпорт – мито, квоти, ліцензії тощо, тобто торговельні обмеження.

7.4 Баланс зовнішньоекономічних зв’язків держави

Результати взаємодії країни з зарубіжними країнами відображають у платіжному балансі. Платіжний баланс – це статистичний звіт про результати ЗЕД країни за певний період часу, як правило, за рік. Він показує різницю між валютними надходженнями у країну і сумарними платежами за кордон.

У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яка рекомендована Міжнародним валютним фондом. Відповідно до рекомендацій усі зовнішньоекономічні операції відображаються у балансі за принципом подвійного запису. До кредитних операцій, які записуються зі знаком «+», відносяться експорт товарів та послуг, отримання доходів, поточних та капітальних трансфертів від нерезидентів. (Трансферт – односторонній переказ (надходження), наприклад, гуманітарна допомога). У результаті таких угод відбувається відплив цінностей та приплив валюти у країну. До дебету відносяться операції, які характеризують придбання цінностей в обмін на валюту і записуються зі знаком «-», наприклад, імпорт товарів та послуг, надання трансфертів нерезидентам, збільшення фінансових активів.

За характером операцій усі угоди у платіжному балансі об’єднуються у три розділи:

І. Баланс поточних операцій. Відображає:

- експорт (+) та імпорт (-) товарів – торговельний баланс;

- баланс послуг та некомерційних платежів:

· експорт та імпорт послуг (оплата перевезень, сервісу, туризму, патентів тощо);

· доходи від зарубіжних інвестицій країни (надходження) і доходи від іноземних інвестицій на території цієї країни (платежі);

· односторонні трансферти, некомерційні платежі (витрати на утримання дипкорпусу, іноземна гуманітарна допомога, грошові перекази за кордон, кредит без повернення тощо).

Таким чином, поточними операціями є операції з товарами, послугами, доходами від інвестицій та поточні трансферти (тобто чисті грошові перекази).

ІІ. Баланс руху капіталів характеризує приплив (імпорт «+») і відплив (експорт «-») капіталів як довгострокового, так і короткострокового характеру.

Довгострокові операції:

· купівля та продаж цінних паперів (портфельні інвестиції);

· прямі інвестиції (купівля машин, обладнання тощо);

· надання та погашення довгострокових кредитів;

Короткостроковий капітал — високоліквідні засоби (поточні рахунки іноземців у певній країні, казначейські векселі та ін.).

ІІІ. Баланс офіційних резервів. Відображає:

- використання офіційних золотовалютних резервів, тобто ресурсів, що знаходяться у розпорядженні центрального банку (зменшення "+", збільшення "-");

- зміни у зобов'язаннях країни перед іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями (зменшення "+", збільшення "-").

Відповідно до принципів побудови платіжного балансу він має бути завжди збалансований. Поняття активного і пасивного балансу застосовується лише до окремих його статей. Активне сальдо платіжного балансу — коли надходження у країну перевищують зарубіжні платежі країни. Пасивне сальдо платіжного балансу — коли зарубіжні платежі країни перевищують надходження у країну. Держава врегульовує виникаючу нерівновагу шляхом використання переважно власних золотовалютних резервів, а також зовнішніх позик – кредитів МВФ, та інших міжнародних організацій, короткострокового кредитування.

Рекомендована література

1. Закон України «Про зайнятість населення» вiд 01.03.1991 № 803-XII.2. Кодекс законів про працю України N 322-VIII від 10.12.71 // ВВР, 1971, додаток до N 50, ст. 375.3. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.91 // Відомості Верховної Ради України, 2007 р., N 3, ст. 29.

4. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.91 // ВВР, 1991, N 47, ст.647.

5. Закон України "Про іноземні інвестиції» від 13.03.1992р. // ВВР, 1992, N 26, ст. 357.

6. Закон України "Про транспорт» N 233/94-ВР від 10.11.94, ВВР, 1994, N 51, ст.447.

7. Закон України "Про залізничний транспорт» N 274/96-ВР від 04.07.96, ВВР, 1996, N 40, ст. 184.

8. Бабашкина А.М. Государственное регулирование национальной экономики. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 480 с.

9. Бункина М.К. Национальная экономика: Учебное пособие. – М.: Палеотип, 2002. – 487 с.

10. Владимирова Л.П. Прогнозирование и планирование в условиях рынка: Учебное пособие. – М.: Издательский дом «Дашков и К⁰», 2001.

11. Волочкова Л.Т. Планирование социально-экономического развития: Теория, методология, организация. Учебное методическое пособие. – СПб, 1999.

12. Гриньова В.М., Новікова М.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – Х.: Видавничий дім «ІНЖЕК», 2004. – 756 с.

13. Державне регулювання економіки / За ред. І.Р. Михасюка. – Л.: «Українські технології», 1999. – 640 с.

14. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 316 с.

15. Дідівська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посібн. – К.: Знання-Прес, 2002. – 214 с.

16. Егоров В.В., Парсаданов Г.Л. Прогнозирование национальной экономики. – М.: Высшая школа, 2002. – 304 с.

17. Парсаданов Г.А., Егоров В.В. Прогнозирование национальной экономики. – М. Высшая школа, 2002. – 304 с.

18. Пухтаєвич Г.О. Аналіз національної економіки: Навчальний посібник. – К.:КНЕУ, 2005. – 254 с.

19. Турецкий О.А. Национальная экономика и ее регулирование. – О.: СМИЛ, 2002. – 380 с.

20. Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 435 с.