Lecture1

План

1. Проблема ідентичності України на цивілізаційному рівні.

2. Партії і політичні течії в новій державі.

3. Основні напрямки зовнішньої політики України.

1. Проблема ідентичності України на цивілізаційному рівні

Україні дуже непросто визначитися в сучасних умовах світу, який глобалізується. Причому ця складність прослідковується протягом усієї її історії. Якщо головною проблемою для багатьох нині є проблема ідентичності, то для України вона багаторазово ускладнена, насамперед на цивілізаційному рівні. Чи існує українська цивілізація? Що розуміється під словом «цивілізація». Якщо під цим словом розуміти культуру, що трапляється дуже часто, то відповідь позитивна. Якщо розглядати цивілізацію як етап розвитку, то Україна є цивілізованою країною. Визначаючи цивілізацію як культурно-історичну спільність, яка має низку базових характеристик, серед яких на одному з перших місць – наявність державності, - у випадку з Україною відповідь буде негативною. Україна виявилася на перехресті цивілізацій.

Якщо звернутися до стародавньої історії, то треба згадати Трипільську цивілізацію, яка існувала з ІУ по ІІ тис. до н.е. на території сучасної Черкащини. Дехто з дослідників вважає, що ця найбільша землеробська цивілізація стародавності на континенті стала матеріальним і духовним енергоносієм поступу всієї наступної Європи. Але вона зникла. Причини називають різні: агресивні кочівники, екологічна катастрофа, ідеологічна криза та інше. Існує також думка, згідно з якою 8-6 тисячоліть тому у трикутнику між ріками Дунай – Дніпро - Дон існувала прадавня індоєвропейська цивілізація, звідки відбулося розселення народів на інші території. Так, зокрема, вважається, що звідси індоєвропейці прийшли до Індостану, тому шукають спорідненість у санскриті – мові Стародавньої Індії – та в українській мові.

За часів середньовіччя територія сучасної України знаходилась у сфері європейської цивілізації. Київська Русь була однією з найбільших і найпередовіших держав тогочасної Європи. Ця держава із центром у Києві, безперервно проіснувала більш ніж три століття. Разом з тим її територія була зоною зустрічі та взаємодії декількох цивілізацій. Багатоманітні торговельні, політичні та династичні відносини пов`язували її із Західною і Центральною Європою, з одного боку, з Візантією та Азіатським Сходом – з іншого. Київська держава поєднувала переважно греко-візантійську культуру і релігійну традицію переважно західною суспільною і політичною структурою. У до монгольській Русі, як і на середньовічному Заході, державна і церковна влада були не злиті, а розділені. ЇЇ державність була пройнята західним духом свободи. Це виявилося у шануванні прав і гідності індивіда, обмеженні монархічної влади князя боярською радою й народним вічем, самоуправному житті міських громад, важливості для суспільного ладу договірних відносин та іншому. Проте подальший історичний поступ завадив перетворенню на справжню європейську державу, а в цивілізаційному плані українські землі все більше втягувалися до орбіти інших цивілізацій, насамперед російської. Окремі частини України в різні періоди були під владою практично всіх сусідніх держав – країн з різним рівнем економічного і культурного розвитку, різного політичного ладу і різних релігій. Історія показує. Що існують «народи між цивілізаціями» які знаходяться у так званому «лімітрофі» - проміжному просторі між суперетнічними системами або утвореннями імперського типу – або «лі месі» - являють собою нестійкі окраїни імперій або цивілізацій. Україна являє собою класичний приклад положення між Заходом і Сходом, між європейською та напівазіатською спільнотами. Остання характеристика стосується і російської, і радянської імперій.

Проблема визначення цивілізаційних аспектів подальшого поступу виявилась не простою після здобуття державної незалежності в серпні 1991 р. Віддаючи шану борцям за свободу України в попередні часи, все ж не можна не визнати, що то була легка перемога. І ця обставина відіграла певну деморалізуючу роль. Історичний досвід показує: якщо велика країна зазнає поразки, зазнає національного приниження, це стимулює її енергійну «відповідь» на виклик долі. Яскравими прикладами можуть бути успіхи Німеччини та Японії. Вони капітулювали в Другій світовій війні і лежали в руїнах, але швидко, за історичним виміром, не тільки відродилися, але й рушили вперед прискореними темпами. В українства та його еліти було переконання, що республіка є сильною і багатою ресурсами, які постійно забирає радянська імперія. Досить скинути «колоніальне ярмо», і на ранок люди прокинуться у новій заможній, цивілізованій, щасливій країні. Проте реальність виявилася набагато суворішою. Україна увійшла у глибоку системну кризу у всіх сферах життєдіяльності. Історичний досвід постколоніальної трансформації виявив чотирикомпонентну природу перетворень. Вона включає в себе демократизацію, маркетизацію, державно-інституційне і національно-громадянське будівництво. І всі ці перетворення мають відбуватися одночасно.

Подібні трансформації трохи раніше почалися у Центральній і Східній Європі. Проте вони входили до «зовнішньої радянської імперії». Разом із тим в обох випадках простежувалися певні схожі риси. Відбулася загальна революція. Було відкинуто модель «реального соціалізму» і проголошено повернення на шляхи розвитку цивілізованого світу (під цим розумілася модель розвинених європейських країн). Але у трансформаційних процесах бракувало динамізму. Це було зумовлено кількома обставинами. Насамперед, замість того, щоб іти шляхом модернізації, Україна рушила шляхом реформування. Реформування ж можливе з деякими «косметичними» змінами. Керівництво намагалося створити щось зручне для себе із старого матеріалу. Як свідчить історичний досвід деяких інших країн, до успіху це привести не може. Були і великі очікування і з боку мас, з одного боку, і неадекватність лідерів потребам часу, з іншого. В деяких країнах, насамперед в Україні, старорежимні еліти, яким суспільство не довіряло, залишилися на своїх місцях. За кризових умов, коли роль держави повинна була б зростати в організації роботи з їх подолання, навпаки, цього не сталося, посилювалася неповага до інституцій. Це пояснюється незрілістю суспільств, поганим розвитком політичної культури, втратою довіри до держави, верховенства права і конституції. Загальною рисою стає нестабільність стає нестабільність, Вона зумовлюється насамперед відсутністю загальної згоди щодо сутності, напрямку, послідовності і темпів змін і виявляється у частих змінах урядів. Це, звичайно, не сприяє динамічному та успішному розвиткові економіки. Життєвий рівень переважної більшості населення суттєво погіршується, посилюється почуття незахищеності і розгубленості. Відсутні загальноприйняті ідеологія та основні принципи, що сприяє безладдю і вакууму у сфері моралі. Загальною характеристикою ситуації може бути «настання епохи дикого капіталізму».

Найбільш наочною його рисою є надзвичайно швидке і колосальне розшарування радянського суспільства. Від початку 90-х рр. життєвий рівень в Україні знизився у 10-12 разів. На терені колишнього СРСР, зокрема в УРСР, з`являються величезні капітали. Джерела цих капіталів такі: у старої «номенклатури» та її родичів це – гроші КПРС; майно державних підприємств, безкоштовно передане у власність директорів та їх оточення; режим «спец експортерів», який дозволяв привласнювати різницю між зовнішньою і внутрішньою цінами товару, який експортувався; довільні податкові пільги з імпорту та інше. У нових «прибульців» у бізнес «добре виходило» там, де їм вдавалося урвати свій шмат державного майна. Вони також широко використовували і використовують торговий прибуток – від повернення податку на додану вартість до прямої контрабанди; валютні та фінансові спекуляції; різноманітні «піраміди». За кордон перераховуються колосальні кошти. Великого поширення набула тіньова економіка та кримінальна діяльність. Первісний перерозподіл власності в Україні ще не завершився. Одним із наслідків є зацікавленість певних кіл у нечіткому законодавстві. Це призводить не тільки до численних суперечностей між різними законами, а й послаблює силу Закону взагалі. Від цього страждає все суспільство.

Українське суспільство постраждало і продовжує страждати через невизначеність програмного курсу перетворень.

2. Партії і політичні течії в новій державі

Становлення багатопартійності в Україні процес складний і неоднозначний. Він проходив у період пожвавлення громадського життя в ході перебудови. Це результат демократизації життя суспільства, розширення поінформованості населення. Суспільство стрімко політизувалося. Разом із тим мільйони людей, котрі пережили сталінську диктатуру та її наступні модифікації, виявилися неготовими негайно відмовитися від ідеологічних догм. Як і будь-яка революційна дія, перебудова розмежувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету тільки в руйнуванні старого, віджилого, причому в найкоротші строки. На другому полюсі опинилися ті, хто не бажав «поступитися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. Сам Горбачов тяжів все-таки до консерваторів.

Почалося поступове становлення багатопартійної системи. Зростаюча політизація громадськості виявилася у діяльності так званих «неформальних» груп та об`єднань, серед яких одним із перших, у серпні 1987 р., у Києві виник Український культурологічний клуб. До нього належало чимало дисидентів і колишній політв`язнів.

У квітні 1988 р. на з`їзді Української Гельсінської спілки було прийнято рішення про саморозпуск і створення на її основі Української республіканської партії (УРП), яку очолив колишній політв`язень Л.Лук`яненко. Офіційною ідеологією УРП став український націоналізм, метою – вихід України з СРСР і побудова Української незалежної соборної держави. Досягнення мети партія повинна була добитися парламентськими та позапарламентськими методами.

Восени 1988 р. була створена ціла низка самодіяльних об`єднань, що прагнули утворити більш широку й потужну організацію типу прибалтійських національних фронтів і рухів. Створюється Народний рух за підтримку перебудови.

Програмні та організаційні засади УРП стали основою формування інших партій наприкінці 80-х – поч..90-х рр.: Української національної партії, Християнсько-демократичної партії (ХДП),Української народно-демократичної партії (УНДП) та ін. Під ідейно-організаційним впливом УРП виникли молодіжні організації – Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС), «Пласт», «Сокіл» та ін.

Ще однією характерною ознакою політичного життя України цього періоду стало відродження соціал-демократичного руху, який «прилягає до світового соціал-демократичного руху». Впродовж 1990 р. були створені Демократична партія України (ДемПУ), Соціал-демократична партія України (об`єднана) (СДПУ(о)), Партія демократичного відродження України (ПДВУ) та ін.. Ці та багато нових партій були не чисельні, слабкі організаційно й матеріально, через що не мали впливу в суспільстві.

Восени 1990 р. завершився процес формування Партії зелених України її головою був Щербак. Головної мети – духовного і фізичного відродження українського народу – партія прагнула добиватися політичними методами.

У жовтні 1991 р., незабаром після заборони Президією Верховної Ради України Комуністичної партії України, на політичній арені з`явилася Соціалістична партія України (СПУ), яку очолив О. Мороз. У тому ж 1991 р. була створена і зареєстрована Міністерством юстиції Комуністична партія України (лідер П. Симоненко) як правонаступниця забороненої КПУ. Її чисельність досягла майже 150 тис. членів. Обидві партії та Селянська партія України є опозиційними щодо сучасної влади і в парламенті виступають як впливові ліві фракції.

Отже, на рубежі 90-х рр. в Україні формується багатопартійна система. Демократизація суспільного життя стає фактом, отримують право на існування різні форми власності на засоби виробництва. Характерною рисою суспільно-політичного життя стало протистояння прибічників і противників соціалістичного державного ладу. Позитивні зміни відбувалися поряд із негативними процесами, передусім загостренням соціальних суперечностей, порушенням традиційних економічних зв`язків регіонів та низькою ефективністю діяльності виконавчої влади.

Найвищим законодавчим органом України є Верховна Рада. Проте час від проголошення незалежності не дає підстав говорити про справжню захисницю інтересів народу, хоч кожний депутат в тому присягається. Так само борцями за гідне життя народу проголошують себе політичні партії, репрезентовані в парламенті. Партійно-політичне життя в Україні багато в чому віддзеркалює загальносвітові тенденції. Зокрема партії, начебто, мають відстоювати інтереси певних соціальних верств населення, але такого немає. Нині прекрасні слова маскують реальність того, що ці організації виступають лише як інструменти політичної гри певної невеликої частки політиків. Час масових політичних ідеологій минає – це світова тенденція. І переважна більшість населення Украї­ни не бачить особливої різниці між ідеологіями основних суб`єктів політичної діяльності. Як свідчать соціологічні опитування, 80,1% респондентів не можуть назвати відмінності між програмами провідних партій. 61,4% опитаних людей вказали на те, що визначальним моментом в їхніх політичних симпатіях виступає особистість лідера партії. Тобто українське суспільство нині виявилося структурованим не за партійними ознаками, а за особистими симпатіями. За переконаннями багатьох, у країні діють не Партія регіонів, Соціалістична партія або БЮТ, а групи В.Януковича, О Мороза, Ю. Тимошенко та ін. Тобто зусилля політичних об`єднань спрямовані не на популяризацію своїх програм і цілей, а окремих особистостей.

Всі партії і політичні блоки проголошують головними своїми цілями забезпечення підвищення добробуту народу і гідного місця України у світі, наполягаючи на тому, що тільки вони це можуть зробити. Так повторюється кожного разу перед виборами – президентськими, парламентськими, у місцеві органи самоуправління. Проте уважне вивчення їх програм, а потім спостереження за реальною діяльністю свідчать про нерозуміння ними того, що відбувається в сучасному світі й як це впливає на Україну. Найчастіше за тими чи іншими непослідовними діями прослідковується політичний і бізнесовий егоїзм, прагнення скористатися моментом без відповідальності за наслідки. Така позиція за сучасних умов є дуже небезпечною. І небезпека дуже швидко зростає, що зумовлюється жорсткими викликами з боку пост модернізації та глобалізації.

3. Основні напрямки зовнішньої політики України

На сьогодні проблема зовнішньополітичного курсу України є вкрай актуаль­ною. Адже період встановлення дистанційних відносин, які полягали у налагодженні добросусідських чи представницьких відносин завершився після прийняття Конституції України 1996 року. Теперішня ситуація на міжнародній арені вимагає від нас більшої рішучості та стабільності. Україну сьогодні сприймають не як новостворену державу з відповідною з цього можливістю редагувати свій зовнішньо політичний курс, а як державу з якісно позитивним геополітичним положенням, визначеними пріорите­тами та інтересами та відповідно із цього вимагають стабільного зовнішньо­політичного курсу.

Особливої уваги дане питання здобуло 1 травня 2004 після вступу більшої частини сусідів України першого порядку до Європейського Союзу та ратифікації Верховною Радою України Конвенції про Єдиний Економічний Простір. Адже саме ці умови вимагають від України рішучості щодо визначення своїх зовнішньо - політичних пріоритетів та державних інтересів.

Одним із визначальних напрямків ринкового реформування в Україні є розроблення збалансованої регіональної політики. В основу української регіональної політики покладено принципи Європейської хартії місцевого самоврядування. Проте концепція регіональної політики в Україні перебуває на стадії формування, відтак надзвичайно важливо ретельно вивчати досвід країн-членів ЄС.

Як зазначено в спільній позиції країн-учасниць ЄС від листопада 1994 року, Європейський Союз визнає проголошення незалежності України однією з найважливіших подій в історії сучасної Європі і переконаний, що демократична Україна може зробити значний внесок у загальну європейську стабільність. Інструментом реалізації цих проголошених цілей стала Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 14 червня 1994 року в Люксембурзі Президентом України. Аналізуючи дану угоду науковці В.Б. Гринев та А.С. Гу­гель у своїй праці «Потерянное десятилетие»- контуры новейшей комплексной и экономической истории Украины" вважають, що Угода з Україною була першою із низки угод, що мали бути підписані з кожною з держав колишнього Радянського Союзу. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтоварист­вами та їх державами-членами 10 листопада 1994 року згідно із Законом України № 237/94-ВР. Угода визначає широке коло сфер співробітництва між Європейським Союзом і Україною. Всеосяжною метою такого співробітництва є підтримка процесу реформування економіки та відновлення і постійний розвиток української економіки, а також допомога у вирішенні соціальних та екологічних проблем. З огляду на це в угоді визначено двадцять вісім галузей, у яких Європейський Союз і Україна хочуть зміцнити та розширити своє співробітництво. Основними з них є: промисловість; стандарти й оцінка відповідності; гірничодобувна та сировинна промисловість; наука й техніка; освіта і навчання; сільське господарство; енергетика; цивільна ядерна галузь; охорона довкілля; транспорт; космічна промисловість; поштові послуги і телекомунікації; охорона здоров`я і безпека; працевлаштування та соціальний захист; туризм; митна справа; економіка; боротьба з незаконним обігом наркотичних речовин; культура.

Указ Президента України від 11 червня 1998 року № 615 «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» можна вважати найважливішим українським правовим актом у цій сфері. Ця стратегія проголошує інтеграцію до Європейського Союзу стратегічною метою України і визначає заходи із забезпечення всебічного входження України в європейський простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі.

Наступний напрямок зовнішньої політики України – це інтеграція України на Схід в рамках Єдиного економічного простору.

19 вересня 2003 року президенти Російської Федерації (РФ), України, Білорусі та Казахстану підписали Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП ). Як декларується в тексті документу, метою ЄЕП є створення стабільного і ефективного розвитку економік держав-учасниць і підвищення рівня життя громадян. ЄЕП визначається як єдиний економічний простір, який об'єднує митні території

У Концепції щодо ЄЕП зафіксовано, що Єдиний економічний простір формується поетапно, з урахуванням можливості різнорівневої і різношвидкісної інтеграції. Терміни переходу до вищих рівнів інтеграції визнача­ються кожною державою самостійно. Правовою основою формування і діяльності Єдиного економічного простору є національне законодавство держав-учасниць, міжнародні угоди і рішення інституційних органів ЄЕП, що створюватимуться. Першим етапом інтеграції в рамках ЄЕП визначено створення зони вільної торгівлі без виключень і обмежень, що передбачає незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових та інших спеціальних захисних заходів, дотримання єдиних правил конкуренції та форм державної підтримки.

Аргументи проти вступу України до ЄЕП ґрунтуються на економічних, геополітичних і соціальних наслідках відповідного процесу для України. Це стосується й подальшої легітимації вже не тільки де-факто, але й певною мірою де-юре, втягнення України в орбіту геополітичних інтересів Росії, яка домінува­тиме в ЄЕП. Можна також виокремити низку економіко-політичних наслідків для України в разі повноцінного вступу до ЄЕП.

Співробітництво України в рамках ЄЕП має як негативні так і позитивні перспективи. Зокрема, Україна, як держава, що за своїм геополітичними стано­вищем знаходиться на межі між Сходом і Заходом, повинна підтримувати тісні стосунки у двох напрямках. Проте з точки зору історичного аналізу та еконо­мічних та культурних пріоритетів української державами неактуальним для України є віддання пріоритету одному напрямку, як східному так і західному.

Розглянемо нормативно-правову базу відносин України і НАТО. Початком співпраці України та НАТО прийнято вважати листопад 1992 року, коли відбувся офіційний візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера в Україну. Того ж року Президент України Леонід Кравчук відвідав штаб-квартиру НАТО у Брюсселі. 8 лютого 1994 року Україна, перша з пострадянських країн СНД, підписала рамкову угоду програми НАТО «Партнерство заради миру", а 14 вересня 1995 року було офіційно затверджено індивідуальну програму партнерства України з НАТО. Наступним кроком, який наближав Україну до Північноатлантичного альянсу, стало підписання Хартії про партнерство України з НАТО у Мадриді 9 липня 1997 року. Хартія представляє собою документ, на основі якого визначаються сучасні умови світової безпеки, ролі НАТО у її підтриманні, становища та значення України у процесі збереження миру, взаємовідносини України і НАТО, зобов'язання України перед країнами - членами НАТО. Вона складається із 5 розділів, кожен з яких регламентує відносини у певній сфері діяльності.

У листопаді 1998 року було презентовано програму співробітництва з НАТО до 2001 року. У документі вказувалося, що стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки, Державна програма співробітництва України з НАТО розрахована на 2001 -2004 роки, є логічним продовженням попередньої і має на меті забезпечити максимально повне та якісне виконання Хартії. Дана "Програма дій Україна - НАТО" забезпечує реалізацію "Хартії про партнерство України з НАТО" на державному рівні, також її реалізація підтверджена Указом Президента України від 27 січня 2001 року.

Основним документом, де розроблені практичні рекомендації, що партнерських стосунків України і НАТО є План дій Україна - НАТО, що ухвалений на засіданні Комісії Україна - НАТО на рівні міністрів закордонних справ, в м. Прага 22 листопада 2002 року.

Проте нормативно закріплена діяльність між Україною і НАТО все ж не визначає готовність до подання заявки на вступ до цієї міжнародної структури. Відомо, що для цього держава-претендент має відповідати ряду вимог не тільки соціально-економічного характеру. Мають бути врегульовані питання щодо територіальних претензій до країн-сусідів (спір України і Румунії щодо острову Зміїний досі не розв'язано), потрібно провести модернізацію військової техніки згідно із стандартами НАТО. Зрозуміло, що слід враховувати економічне підґрунтя: скільки це буде коштувати для України і чи зможе вона віднайти відповідні кошти.

Отже, проголошуючи свою незалежність та суверенність у 1991 році, Україна відповідно отримала офіційне право самостійно визначати пріоритети зовнішньої політики та налагоджувати зв`язки із державами, союзами держав та міжнародними організаціями. Різносторонність міжнародного співробітництва України в рамках найвпливовіших міжнародних союзів та організаціях (ЄС, НАТО, ЄЕП) відповідає геополітичному становищу України та курсу українсь­кої держави на демократизацію, безпеку, розвиток економіки, освіти та культури.

Рекомендована література

1. Воронов І.О. Глобалізація і політика: реалії і перспективи соціальних трансформацій. ─ К., 2004.

2. Гаджиев К.С. О природе конфликтов и войн в современном мире // Вопросы философии. ─ 1997. ─ № 6.

3. Голованов С.В. Всесвітня історія. ─ К., 2007.

4. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. ─ К.: Либідь, 1993.

5. Дахно І.І. Історія країн світу: Довідник. ─ К., 2007.

6. Іваницька О.П. Новітня історія Європи та Америки (1945-2002). ─ Вінниця, 2003.

7. Історія сучасного світу: соціально-політична історія ХV─XX століть: Навч. посіб. / Ю.А. Горбань, Б.І. Білик, Л.В. Дячук та ін.; За ред.. Ю.А. Горбаня. ─ К.: Вікар, 2003.

8. Ковлер А.И. Кризис демократии? Демократия на рубеже ХХІ века. ─ М., 1997.

9. Кузьменко В.Л., Романчук О.К. На порозі надцивілізації: роздуми про майбутнє.─ Л., 1991.

10. Лубський В.І. Історія релігій.─ К., 2002.

11. Орлова Т.В. Історія сучасного світу (ХV─XXI століття): Навч. посіб. ─ К.: Вікар, 2008.

12. Орлова Т.В. Культура і суспільство Європи в епоху наукової революції. ─ К., 2000.

13. Плахотнюк С.С. Основні політичні доктрини сучасності: Навч. по­сіб. ─ Вінниця, 2003.

14. Рыбаков В. К вопросу о терроризме, или две стороны одной медали // Мировая экономика и междунар. отношения. ─ 2002. ─ №3.

15. Сакович В. Антиглобалізм: стан і перспективи // Політичний менеджмент. ─ 2005. ─ №1.

16. Сенявская Е.С. Психология войны в ХХ веке. ─ М., 1999.Кива А.В., Федоров В.А. Анатомия терроризма // Общественные науки и современность. ─ 2003. ─ №1.

17. Телешун С. Сучасний тероризм ─ українські реалії // Політичний менеджмент. ─ 2005. ─ №1.

18. Федорович В. Україна і світова політика. ─ К., 2003.

19. Чигирин Ю.Ю. Політична ідеологія: минуле, сучасне, майбутнє. ─ К., 2004.

20. Щербак Ю. Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі ХХІ століття. ─ К., 2003.

Зміст

Вступ. 2

1. Історія виникнення та місце сучасного світу в контексті світової історії 2

2. Предмет, основні завдання курсу «Історія сучасного світу». Джерела та українська історіографія. 6

3. Сучасний поділ та класифікація країн світу. 9

Тема 1. Науково-технічний прогрес в історії сучасного світу. 11

1. Етапи розвитку наукової революції, її значення в історії людства. 11

2. Науково-технічні революції ХХ ст. 17

3. Головні тенденції розвитку глобального технологічного. 21

простору. 21

Тема 2. Місце ідеології в сучасному світі 24

1. Поняття та феномен ідеології 24

2. Політичні ідеології сучасного світу. 25

3. Ідеологічні течії постіндустріального суспільства. 34

Тема 3. Основні тенденції розвитку політики. 36

1. Джерела політичних відносин сучасного світу. 36

3. Демократія: витоки, передумови становлення, роль у. 37

сучасному світі 37

4. Політичні партії: однопартійність та багатопартійність, історія та сучасність 39

Тема 4. Війни: історичні ретроспекції і перспективи. 41

1. Класифікація війн, фактори, що їх породжують. 41

2. Уроки та результати війн ХХ ст. 46

Тема 5. Тероризм: історія та сучасність. 49

1. Визначення поняття тероризму. 49

2. Рівні та різновиди тероризму. 51

3. Міжнародний тероризм як нова форма війн у світі 54

Тема 6. Глобальні тенденції розвитку сучасного світу. 56

1. Виникнення та розвиток глобалізаціййних процесів, їх вплив на економіку, суспільство та етнодержавний розвиток світу. 56

2. Антиглобалізм. 61

3. Екологічна криза і ставлення людства до неї 63

Тема 7. Україна та її місце в сучасних умовах світу. 64

1. Проблема ідентичності України на цивілізаційному рівні 64

2. Партії і політичні течії в новій державі 67

3. Основні напрямки зовнішньої політики України. 69

Рекомендована література. 73

[1] Герменевтика від грецької hermeneutika – мистецтво тлумачення