Функції політичних партій

План

Лекція № 5.

“Політичні партії і партійні системи”

1. Поняття і сутність політичних партій.
2. Виникнення і розвиток політичних партій.
3. Партійні системи.
4. Класифікація політичних партій.
5. Ідеологія, програми, передвиборні платформи та основні функції політичних партій.
6. Інституалізація політичних партій.

Метою даної лекції є формування у студентів знань щодо поняття і сутності політичних партій; вивчення етапів виникнення і розвитку політичних партій у зарубіжних країнах, а також класифікації й інституціалізації політичних партій.

Додаткова література:

1. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Тома 1-2. Общая часть/ Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: Бек, 1996. – С. 239-278.

2. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація. Вид-во «Право», 1996. – 544 с.

3. Современное буржуазное государственное право. - М.: Наука, 1987. - Т.2. -С. 156-181.

4. Юдин Ю.А. Политические партии и право в современном государстве. – М., 1998.

1. Поняття і сутність політичних партій.

Політична партія (лат. — частина, група од­нодумців) — це добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для вираження і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів по­літичними методами, тобто шляхом завоювання влади, учас­ті в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є "найбільш політичними", оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени полі­тичних партій здійснюють управління державою, а через нього — всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних і політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. По­літичний плюралізм — це легальна діяльність різних полі­тичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (див.: ст. З Основного Закону ФРН 1949 р., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. 14 Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 р.).

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї — опозиційною (лат. — протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керува­ти країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям де­монструє, що опозиція здатна запропонувати свою концепту­альну модель управління, виходу з кризи, реформ і т. ін., як­що правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в державі. Чим професійніша і авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про набли­ження суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтверджен­ням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об'єднан­ня за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 — по­чатку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції вико­нують так звані “тіньові кабінети”. Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. в Англії; у 1960 р. — у ФРН; у 1981 р. — у Франції. Члени "тіньових кабінетів" перебу­вають на утриманні державної казни і мають деякі привілеї діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості квалі­фіковано міркувати про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтрим­ки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють пар­тійну систему країни. Це може бути багатопартійна система (Франція, Італія, Японія), двопартійна система (США, Вели­ка Британія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

1. Виникнення і розвиток політичних партій.

Первісно політичні партії в їх сучасному розумінні виникли в Європі в період буржуазних революцій. Процес виникнення політичних партій пов’язується з характером політичних змін, а саме: замість королівського суверенітету прийшов суверенітет народу; з’явилося й народне представництво. Боротьба за представницькі мандати підштовхнула прибічників різних поглядів об’єднуватися в партії. При цьому можна говорити про формування двох таборів: ті, хто намагався відстоювати колишні порядки, привілеї монарха і феодалів, з одного боку, і ті, хто виступав за політичні свободи, права людини і рівноправність – з іншого. На цьому етапі політичні партії були небагато чисельними й маловпливовими. Їх роль була допоміжною.

З часом ситуації почала швидко змінюватися. Факторами, що прискорили розвиток партій стали: ускладнення соціальної структури суспільства; загострення соціальних протиріч і, як наслідок, залучення до політики все більших категорій населення; ускладнення державного механізму, загальне підвищення регулюючої ролі держави; бурхливий економічний розвиток регіонів, що зумовлювало появу специфічних регіональних інтересів, які потребували свого захисту; технічний розвиток засобів комунікації, що призвело до інформаційного вибуху тощо. Наслідком цих процесів була кількісна й якісна зміна партій. В кінці 19 сторіччя значно розширився спектр політичних сил, проте з точки зору закону політичні партії залишалися лише різновидом суспільних організацій.

Якісно новим етапом у розвитку політичних партій можна вважати середину ХХ сторіччя. Швидко зростаюча роль і значення політичних партій підштовхнули законодавця до конституційного врегулювання їх статусу, свідченням чого є перші післявоєнні конституції (Франції, Італії, Японії тощо). Декілька пізніше – в 60-ті роки – в більшості зарубіжних країн стали прийматися спеціальні закони про політичні партії. Останні отримали визнання де-юре, стали конституційно-правовим інститутом. Був розроблений детальний правовий регламент порядку створення і діяльності політичних партій. Вони стали органічною, тобто невід’ємною частиною державного механізму.

Ще один етап розвитку політичних партій – 70-80-ті роки характеризується введенням інституту державного фінансування політичних партій, тобто виділення їм грошей із державного бюджету.

Деякі дослідники вважають, що сучасний етап розвитку політичних партій характеризується занепадом останніх і зв’язку з зростаючою роллю підприємницьких спілок, лобістів тощо.

3. Партійні системи.

Термін "партійна система" використовується як для ха­рактеристики взаємовідносин між політичними партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.

Поняття "багатопартійна система" близьке до поняття "багатопартійність", але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, функціонуючих у державі, то "багатопар­тійна система" означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки "двопартійна сис­тема" — це також багатопартійність. За наявності багатопартійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.

Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на політичній арені конкретної країни. Їх завжди більше двох. Поняття "двопартійна система" лише підкреслює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні партії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і як наслідок, — можуть сформувати уряд. Одна з цих партій стає правлячою, а друга — опозиційною. Як правило, — це дві давно сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему. Мажоритарна виборча система не дозволяє перемогти на виборах нечисленним партіям. Вона вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великій Британії діють такі політичні партії: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демократична, Демократична партія лівих сил, "Зелені". Національ­ний фронт та ін. Але прийти до влади можуть тільки пред­ставники Консервативної чи Лейбористської партії.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитар­ним політичним режимом. Нині вони існують на Кубі, в КНДР, Лаосі та ін. В умовах однопартійної системи спосте­рігається зрощування партії з державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття "партія" як частина суспільства втрачає сенс.

Заборонена діяльність політичних партій у Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, ОАЕ.

4. Класифікація політичних партій.

Класифікуючи політичні партії, необхідно враховувати, що будь-яка класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними за усталеною схемою. Залежно від змін у співвідношенні політичних сил у країні партії транс­формуються, змінюють свої назви, із партійних фракцій створюються нові партії і т. ін. В основу класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна підтримка, ідеологія, принципи організації і т. ін. Чіткість класифікації значною мірою цікавить політологів. У пропонованому виданні харак­теризуються ті політичні партії, які за сучасних умов є най­більш популярними в зарубіжних країнах і беруть участь у роботі парламентів, урядів і муніципальних органів.

Консервативні партії (лат. — зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політич­них, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, кри­тично ставляться до різних перетворень, реформ і схва­люють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності. До цих партій належать консерватори Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії, Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на по­зиціях збереження механізмів ринкового господарства і віль­ної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функ­цією держави. Вони обстоюють помірний соціальний рефор­мізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів (насамперед, у рамках ЄЕС). Партіями ліберально­го напряму у політиці є Ліберальна Партія Великобританії, Італійська ліберальна партія, Вільна демократична партія Ні­меччини.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничо­го класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. Це пов'язано, насамперед, з динамікою соціальної структури суспільства. У наш час ці партії підтримують не тільки тру­дящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних пар­тій, усунувши з цієї позиції лібералів. Широка соціальна ба­за таких партій забезпечує їм силу і вплив. Ідеологічною ос­новою соціал-демократів є доктрина демократичного соціа­лізму, основними цінностями якого проголошується свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. У соціаль­но-економічній сфері вони пропагують контроль суспільства над економікою, плюралізм форм власності, забезпечення соціальних прав, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримі­нації та експлуатації людини людиною. Досягти цієї мети пе­редбачається тільки мирними засобами, шляхом перетворень і реформ, без революцій і соціальних потрясінь. Тому соціалістичні та соціал-демократичні партії часто називають реформістськими.

У деяких країнах провідними і правлячими партіями є конфесіональні (лат. віросповідний). Вони об'єднують членів партії на основі спільності віри. Найбільш впливовими в Європі вважаються партії, що об'єднують ка­толиків: Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична партія Італії, Австрійська на­родна партія та ін. Координує діяльність конфесіональних партій католицького напряму Ватикан. Невелику підгрупу конфесіональних партій становлять клерикальні партії (лат. церковний). Лідери клерикальних партій нама­гаються підпорядкувати державу впливові певної Церкви. Усі конфесійні партії — це партії правого консервативного напряму. Найвпливовішими з них є Ісламська республікан­ська партія Ірану, Мусульманська ліга в Індії. На особливу увагу заслуговує діяльність японської партії Комейто (партія "чистої політики"), що об'єднує представників буддійської релігії країни. У програмі цієї партії зазначається, що Комей­то веде боротьбу за забезпечення добробуту всього народу і керується концепцією "гуманного соціалізму", закликає до згуртування всіх партій опозиції, крім КПЯ, Партія широко представлена в обох палатах японського парламенту.

Партії "зелених" (екологічні партії) утворилися в резуль­таті злиття громадських організацій, що виступають на за­хист навколишнього середовища. Це відносно нові політичні об'єднання. Перша така партія була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р. "Зелені" завоювали 27 депутатських ман­датів у бундестазі. Сьогодні "Зелені" працюють у парламен­тах Англії, Скандинавських держав, Японії та ін. Це партії лівого, демократичного напряму, що виступають насамперед з позицій захисту прав і свобод людини, чистоти довкілля.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загально­людські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси — завдання, що їх висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня лю­дини праці, боротьба за соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики — роззброювання, без'ядерний світ та ін.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джере­лом політичної напруженості є діяльність неофашистських партій. Після закінчення другої світової війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, у деяких з них неофашисти працюють не тільки в муніципаль­них органах, айв парламентах (Італія, Франція та ін.), а у Франції на виборах президента у 2002 р. лідер неофашистів Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду президента. Ідеологія фашистів — це войовничий антидемократизм, ра­сизм і шовінізм, звеличування тоталітарної держави, автори­тарний режим, однопартійна система, загарбницькі війни і т. ін. Після розпаду Радянського Союзу і припинення ним матеріальної підтримки комуністичних партій зарубіжних країн різко зменшився їхній вплив і чисельність. Проте ці партії навіть під час найвищих своїх успіхів у перші роки піс­ля другої світової війни ніколи не лідирували (крім колишніх соціалістичних НДР, Польщі, Болгарії та ін.). Основа їх діяльності — марксистсько-ленінська ідеологія. Щоправда, деякі з них (наприклад, комуністи Франції та Італії) відмови­лися від принципу демократичного централізму, що завжди був наріжним каменем діяльності комуністів.

Деякі комуністичні партії перейшли на позиції соціал-демократів, інші — змінили свої назви. Так, італійські кому­ністи називаються сьогодні "Демократичною партією лівих сил". Зберегли свої місця у парламентах комуністи Франції, Італії, Японії та деяких інших країн.

Щодо організаційної класифікації, партії можна розподі­лити на такі.

1. Кадрові партії, що об'єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які є здебільшого професійними політика­ми. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія Франції.

2. Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення че­рез членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

3. Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови всту­пу до партії, її члени мають партійні квитки, зобов'язані до­тримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, ви­конувати партійні доручення і регулярно сплачувати член­ські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, ко­муністичні партії.

4. Партії, в яких відсутній інститут оформленого членст­ва, а належність до них виражається через голосування за її кандидатів на виборах, є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають свою діяльність під час підготов­ки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії є, скоріше, виборчими рухами. Члени організаційно неоформлених партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це ро­биться присяганням на Біблії. У США до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії — Респуб­ліканська і Демократична.

5. Ідеологія, програми, передвиборні платформи та основні функції політичних партій.

Політична партія має свою ідеологію, партійну програму і передвиборну платформу. Ідеологія (грец. поняття, уявлення; слово, вчення) — це система поглядів та ідей, в яких відбивається ставлення людей до дійсності. Ін­коли — це цілісна теорія, що містить політичні, філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та ідеї на організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндустріального суспільства, теорія плюралістичної демократії, тео­рія конвергенції, марксистсько-ленінська теорія тощо. Знач­не місце в ідеології партії посідають ідеали й цінності, до яких партія має прагнути. Коли партія приходить до влади, то концептуальну теорію партії закладають в основу діяль­ності уряду, президента. В такий спосіб ідеологія втілюється у життя, стає політикою. Відпрацьовують партійну ідеологію так звані мозкові центри, створені у партійному апараті. Зазвичай, ідеологія партії викладається у вступній частині пар­тійної програми.

Програма партії — це ті цілі та завдання, які ставить пе­ред собою політична партія і які вона зобов'язується втілити у життя, якщо прийде до влади. Вона є стратегічним доку­ментом партії. Питання про партійні програми досить склад­не. Щоб залучити до партії якнайбільше рядових членів (ад­же саме вони вирішують питання про прихід партії до вла­ди), у партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які б відповідали інтересам не тільки підприєм­ницьких прошарків, які беруть на себе величезні матеріальні витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових членів, що го­лосують за партійних лідерів і забезпечують їх прихід до вла­ди. Тому у партійних програмах і постають завдання щодо вирішення певних соціальних питань, забезпечення прав і свобод громадян, захисту навколишнього середовища, роз­зброєння тощо.

Передвиборна платформа партії — це ті цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це — до­кумент тактичного характеру. Від його продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати виборців залежить пе­ремога кожної партії на чергових виборах.

Соціальна база політичних партій є дуже строкатою. Як правило, до них входять найрізноманітніші соціальні вер­стви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного союзу Німеччини — однієї з масових партій у країні — є представники підприємницьких кіл, дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина представ­ників молоді часто голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію стало сімейною традицією, за неї голосували їхні батьки й діди. Реальна політика цієї партії знайшла схвален­ня і підтримку основної маси виборців, тому вже протягом кількох виборчих кампаній німці голосують не за соціал-демократів, "зелених" чи комуністів, а підтримують христи­янських демократів на чолі з Гельмутом Колем. У противно­му разі вони голосували б за інші партії та їхніх лідерів.

Усі, хто голосує за представників конкретної партії на парламентських, президентських або муніципальних вибо­рах, є їх електоратом (лат. виборець), а основна маса електорату складає соціальну базу партії.

Політичні партії виконують різноманітні функції, до голо­вних з яких належать: 1) представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад. Швед­ська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому; 2) розробка політичного курсу, вирішення існуючих у сус­пільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.; 3) боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи передвиборних платформ; 4) вті­лення в життя свого політичного курсу, коли партія прихо­дить до влади, діставши перемогу на виборах; 5) контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна; 6) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді пар­тією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, а й у суспільстві в цілому. У демокра­тичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільної конку­ренції; 7) робота із залучення до партії нових членів, праг­нення до створення могутньої соціальної партії; 8) кадрова політика в партії. Виховання активістів, добір лідерів і їх ви­сування як у партійному апараті, так і в державних структу­рах; 9) внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різ­них внутрішньопартійних питань. У багатьох партіях надзви­чайно гострою є проблема боротьби між фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи розбіжнос­ті у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають гостріші й серйозніші, ніж між різними полі­тичними партіями. Гостра міжфракційна боротьба паралізує ту чи іншу партію, може призвести до її розпаду.

6. Інституалізація політичних партій.

Постійно зростаюча роль політичних партій у житті суспільства, ускладнення форм і методів їх діяльності зумовили необхідність їхньої інституціоналізації, тобто надання кожній конкретній партії статусу інституту, офіційно оформленого і визнаного державою. Це правове закріплення ролі та місця партій у політичній системі суспільства, регламентація по­рядку їх утворення і припинення діяльності, визначення їх внутрішньої структури і принципів роботи, вимог щодо ідео­логії і програм, врешті, порядку фінансування. Явище це до­сить нове. Тривалий час політичні партії діяли поза межами правового регулювання з боку держави. Ні в конституції США, ні в поправках до неї зовсім не йдеться про політичні партії. Щоправда, на рівні штатів така регламентація існува­ла. В Європі перші кроки на цьому шляху були зроблені Великою Британією у 1937 р. У цілому ж в зарубіжних країнах законодавство відносно правової регламентації діяльності по­літичних партій почало розвиватися після другої світової війни.

Інституціоналізація політичних партій відбувається у двох напрямах: конституційному і законодавчому. Для пер­шого напряму характерне визначення правового статусу по­літичних партій конституцією конкретної держави. Так, ст. 6 Конституції Іспанії 1978 р. гласить: "Політичні партії відпо­відно до принципу політичного плюралізму конкурують у формуванні і вираженні народної думки і є основним елемен­том політичної діяльності". Аналогічні положення зустрі­чаються у конституціях ФРН, Італії, Франції, Португалії, Болгарії та ін.

Спеціальні закони розвивають і конкретизують конститу­ційні принципи. Такими є закон ФРН 1967 р., доповнений у 1969 і 1983 рр., закони Фінляндії 1969 р., США 1974 р., Франції 1988 р. та ін. Деякі закони дають визначення полі­тичної партії. Закони про політичні партії приділяють велику увагу по­рядку реєстрації партій, визначенню умов, необхідних для цього, порядку створення партійних фракцій у парламентах і т. ін. Така детальна регламентація характеризує, наскільки глибоко партії інтегровані у політичний механізм реалізації влади.

Відомо, що політичні партії у ході виборчих кампаній заз­нають великих витрат. Кошти вони отримують в основному з трьох джерел: 1) членські внески; 2) відкриті та таємні по­жертвування підприємців і банкірів; 3) державне фінансу­вання.

Членські внески надають фінансової підтримки лише ма­совим партіям. У кадрових партіях членські внески станов­лять не більше як 10—15 відсотків їхніх різних витрат. Інко­ли вони мають суто символічний характер. Так, членство у Консервативній партії Великобританії коштує всього один фунт стерлінгів на рік, а в партії Лібе­ральних демократів — три фунти стерлінгів.

Левова пайка всіх матеріальних витрат партій покри­вається за рахунок підприємницьких структур і спілок, які щедро фінансують партії, а потім вимагають від них (у разі приходу партії до влади) додержання певного політичного курсу, прийняття конкретних законів, перегляду податкової політики, просування своїх представників на посади у дер­жавному апараті і т. ін.

Державне фінансування партій регламентується як зако­нами про політичні партії, так і виборчими законами. Робота політичних партій з рядовими членами здійс­нюється переважно за територіальним принципом.

Усе зазначене вище про діяльність політичних партій в зарубіжних країнах дозволяє зробити такі висновки: 1) полі­тичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм влади, чинять усе більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві; 2) ви­сновки про діяльність партії слід робити не за назвою, про­грамою, передвиборною платформою чи популярними гасла­ми, які вона висуває під час виборчих кампаній, а за кон­кретними справами, коли партія приходить до влади, працює у владних структурах на коаліційній основі або як опозицій­на партія.