Лекція 5: Діалектика дотепності

Таємне джерело гумору – не в радості, а в смутку; на небесах гумору немає.

Марк Твен

План.

1. Природа дотепності.

2. Сутність «психологічного айкідо».

Природа дотепності

Станіслав Лем у своїй «Сумі технології» зазначав, що “яку машину ми повинні вважати як таку, що має свідомість - № 7852 чи тільки №9973? Вони відрізняються одна від одної тим, що перша не вміла пояснити, чому вона сміється над анекдотом, і лише повторювала, що він до біса смішний, а друга вміє. Але і деякі люди сміються, коли чують анекдоти, хоча не можуть пояснити, що у них смішного. Відомо, що теорія гумору – міцний горішок”[1,156].Що ж, спробуємо і ми прийняти деяку у часть у справі його розколу.

В першу чергу нас буде цікавити, звісно, як і будь-якого філософа, смисл і зв'язок між поняттями.

Отже, проаналізуємо спочатку, як і годиться, літературу з цього питання. А її таки дійсно, чимало. Ось яке визначення дає, зокрема, Тамберг Ю.Г., колишній завідуючий кафедрою робототехніки у Новгородському ІПК, нині доцент кафедри новітніх педагогічних технологій Новгородського регіонального центру розвитку освіти, пояснюючи феномен «дотепної людини». Після перерахування семи її «особливих якостей» він робить висновок, що “…коротше кажучи, дотепна людина – це творча людина, прониклива і спостережлива, яка вміє бачити смішне…Таким, зокрема, був Сократ”[2,22]. Вже після цього висловлювання, думається, стає зрозумілим наше перескочення з «гумору» Лема на «дотепність». (Цей зв'язок, як і зв'язок гумору і сміху взагалі вважається очевидним, особливо після широко відомої праці психолога і філософа О.Н.Лука «Про почуття гумору і дотепність»(1977р.)). Але відмітимо ще одну «цікавину»,- це вживання прикметника «творча», до чого ми ще повернемося. Ми не будемо далі аналізувати усі теорії сміху, гумору, комічного, дотепного, які розробляли філософи впродовж багатьох епох, починаючи з Платона і Арістотеля. Відмітимо тільки, що таких теорій було таки досить багато. Фактично усі великі мислителі приділяли цьому питанню достатньо багато уваги. Але необхідно відмітити, що ще з часів іспанського мислителя Бальтазара Грасіана(1601-1658) і його трактата «Остроумие, или Искусство изощренного ума» дотепність не була конкретним предметом дослідження. Здебільшого її безпосередньо повязували і розглядали(і це цілком обгрунтовано) в контексті аналізу вже означеного поняття «комічного».І тільки на початку ХХ-го сторіччя З.Фрейд знову спробував охарактеризувати її безпосередньо у своїй праці «Остроумие и его отношение к бессознательному», але на відміну від більше методологічного аспекту Грасіана в аспекті передусім соціальному і медико-психологічному. Останньою працею, автор якої безпосередньо торкається проблеми дотепності і претендує, за його власними словами на те, що “розгадка гумору знаходиться в нашій роботі” є «Теорія гумору» Константина Глінки. Це прозаїчний псевдонім Криштафовича Ігоря Олексійовича (він же Ігор Южанін за поетичним псевдонімом), доктора технічних наук, винахідника(майже півсотні патентів), публіциста, поета-пародиста.

Отже, звернемо увагу на ті точки зору дослідників, які, як нам вважається, будуть «проливати світло» на природу саме дотепності.

Так, зокрема, Теофіл Готьє називав комізм «логікою безглуздя» і що “..будь-який комічний ефект повинен містити в собі протиріччя в якому – небудь відношенні. А сміятися нас примушує безглуздя, втілене у конкретну форму, або те, що безглуздо з одного боку, але має природне пояснення з іншого”[3,7]. Далі хотілося б відмітити роботи французького філософа Анрі Бергсонa, який вніс суттєвий внесок у розгляд соціальної сутності сміху. По Бергсону сміх втрачає своє значення поза соціальною групою, тобто смішне пов′язано або з людським, або з чимось, що відноситься, або може бути віднесено до людини. Роботи Л.Карасьова з′явилися в кінці 80-х - початку 90-х рр. ХХ сторіччя у ряді російських, французьких і польських видань. В них пропонувалася нова концепція гумору і сміху. Згідно Карасьову усе видиме різноманіття проявів гумору і сміху принципово зводиться до двох основних типів: «сміху тіла» і «сміху розуму». І “...якщо перший тип - «сміх тіла» - здебільшого відноситься до «низу» людської чуттєвості, то другий – «сміх розуму» - до її «верху». Це область рефлексії, парадоксальної оцінки, сфера прояву дотепності”[3,10].

В наш час вважається загальновизнаним, що будь-який дотепний вислів заснований на свого роду протиріччі, якійсь несподіванці, яка суперечить суворій логіці. Цим ми зобовязані Г.Гегелю, який підійшов до аналізу дотепності саме як форми мислення. Так, зокрема, він наголошував, що “…когда ставится задача указать какое-либо различие, мы не считаем большим остроумием различение таких предметов, отличие которых друг от друга непосредственно явно (как например перо и верблюд); с другой стороны, скажут, что тот, кто умеет сравнивать между собой только близкие предметы (например, бук с дубом или собор с церковью), не обнаруживают большого искусства в сравнивании. Мы требуем, следовательно, тождества при различии и различия при тождестве”[4,275].Отже, Гегель в цьому висловлюванні напряму вказує на таку якість дотепності, як її діалектичніст ь. Звернемо увагу ще і на такі слова Гегеля, що “…изобретателем диалектики называют Платона…У Сократа диалектика, в согласии с общим характером его философствования, имеет еще преимущественно субективную форму, а именно форму иронии”[4,207].Безумовно також, що Гегель визначає діалектику, як “…вообще принципом всякого движения, всякой жизни и всякой деятельности в сфере действительности”[4,206].Отже, з цих висловлювань можливо зробити два висновки: по-перше, діалектика, як така, почалася саме із сфери соціальної, із процесу спілкування; по-друге, її першою формою була іронія.Що ж таке іронія? Словник дає нам визначення, що це вид комічного, при якому заперечення чи висміювання удавано облаштовуються у форму згоди, або схвалення. Тобто опонент начебто і згоден із пропонентом: «Так, …але». Відмітимо також, що, дійсно, поняття комічного ширше, ніж поняття іронії, воно охоплює і видимі недоладності, протиріччя, які викликають сміх. Але Гегель не перший, хто подав нам іронію в такому аспекті. Ще Цицерон в трактаті «Оратор» розглядав іронію як словесну форму дотепності. Квінтілліан вважав дотеп однією з причин, яка викликає посмішку і сміх. О.Лук вже напряму вказує на іронію як на один з прийомів дотепності.

Йдемо далі. Джон Локк у трактаті «Досвід про людський розум» наголошував, що дотепність полягає перш за все у зближенні ідей і в їх обєднанні, швидкому і різноманітному, яке надає почуття задоволення. А О.Лук відмічав, що найбільшу радість може надати людині робота мислення.

Психолог І.М.Розет відзначав, що “…можливо виділити дві суттєві обставини, які обумовлюють реакцію сміху: по-перше, це різке ухилення ходу подій від того, що очікується в даній ситуації”[5,129]. А “…цікавим вважається анекдот, кінцівку якого важко передбачити, тобто коли сюжет його сильно і різко відхиляється від звичного ходу наших думок”[5,138].З цим погоджується і М.Войнаровський, який визначає гумор(в реалізації т.зв. «аніксу») як “несподіваність, що різко перетворюється у зрозуміння”[6,79]. Він називає це «осяянням», причому наголошує, що його швидкість повинна бути дуже великою, практично миттєвою. “Тоді виникає цей самий ефект – подібний до спалаху, удару барабана або поштовху, який зовні розряджається у сміх, або посмішку”[Там же]. (До речі, чи не нагадує цей опис визначення такого поняття, як «інсайт» або «інтуіція»? Тим більш що далі він дає пояснення цьому осяянню, а саме, що “осяяння – це зясування того факту, що несподіваність, яка відбулася, не була випадково вибраною дією чи збігом обставин, а має логічний або смисловий зв'язок з тим, що трапилося безпосередньо перед точкою несподіваності. Цей зв'язок будемо називати розгадкою”[Там же].) М.Войнаровський також, подібно І.Криштафовичу, провів кропітке дослідження в тому числі і дотепності у своій праці «Алгоритм юмора». Серед багатьох інших видів смішного, які він дослідив, автор особливо виділяє зазначений «анікс»(від англ. "unexpected" - несподіваний), як такий, що найбільш складний для засвоєння, але й найбільш цінований. Хотілося б тепер навести висловлювання вже згадуваного психолога І.М.Розета, дослідника уже в першу чергу в галузі проблем творчості (до якої ми обіцяли повернутися на початку статті).Так ось, у своїй праці «Що таке евристика» він наголошував, що “найбільш складним і тонким є прийом дотепності, в якому…гострота замаскована на перший погляд узгодженністю з тим, проти чого вона направлена”[5,138].Думається, що в результаті порівнянь останніх двох наведених цитат можливо зробити висновок, що означений анікс і є дотепністю у чистому вигляді. І хоча М.Войнаровський і не робить безпосередньо такого висновку, але далі він наголошує, що “однак, коли ми зясовуємо смисл, схований у аніксі, це доказує нам, що ми все ж таки достатньо розумні. Це знімає з нас підозру у глупості. Що викликає радість… Наприклад, реакція на цікавий анікс-анекдот може бути співставлена по ефекту з радістю від успішного здання екзамену. Там і там ми доводимо свій розум “ [6,80]. (Хотілося б відмітити також схожість, певну «синонімічність» у попередньому визначенні дотепності із визначенням іронії.) На те, що кожний жарт містить в собі якусь інтелектуальну загадку, яку слухачу пропонується вирішити, вказував і І.Криштофович. “Наявність загадки відрізняє смішне від несмішного. Це – необхідна умова. Сміх викликається задоволенням від вирішення загадки”[3,68].

Отже, більшість сучасних теорій гумору пояснюють, що гумор викликається протиріччям, яке вимагає пояснення. Але комічне в цілому і сміх, як його наслідок, можуть бути зумовлені не тільки цим фактом.

Відомо, що сміх – це прояв радості. З.Фрейд, Ч.Дарвін і багато інших вважали, що для того, щоб сміятися, людина повинна знаходитися в т.зв “щасливому стані розуму”[3,28].На це вказував і І.Розет, що “сміх і посмішка – показники фізичного і душевного комфорту”[5,133].Але далі він пояснює цей комфорт своєрідним переважанням людини над обставинами. Тобто, сміх викликається тим, що людина розуміє, що ці обставини її не чіпають.Але думається, що ближче до істини точка зору З.Фрейда про те, що сміх, це наслідок “задоволення від економії психічної затрати енергії”[3,5].Звідки ж береться ця «економія»? Думається, що вона обумовлена якраз розумінням ефективності, оригінальності, своєрідної краси вирішення «проблеми» анекдоту (або жарту, або іронії, або дотепності), тобто розвязання його протиріччя. На доказ цього, ми можемо спиратися також і на слова Фрейда про те, що “комічне трапляється, а жарт винаходиться”[Там же].

З означеної позиції також цілком зрозуміло і те, що “гумор … відіграє суттєву роль у виживанні виду”[3,45], оскільки людина, яка має добре розвинуте почуття гумору, має більше шансів на знаходження виходу з проблемної ситуації. Саме тому вважається, що почуття гумору є одним з найважливіших ознак розумності. На цей факт безпосередньо звертав увагу М.Войнаровський, коли наголошував, що “людина, яка вислухала, але не зрозуміла анекдот, сміється про всяк випадок, коли бачить, як сміються інші. Вона не хоче, щоб навколишні здогадалися про те, що до неї «не дійшло». Тобто не бажає демонструвати недолік власної кмітливості”[6,81]. В свою чергу І.Криштофович підкреслював, що “в наш час фізичний поєдинок перетворився на дуель дотепності. Щоденно ми змагаємося і відшліфовуємо свою загальну майстерність не у фізичному, але у розумовому переважанні, де зброєю слугує наш розум і здібність знаходити рішення…і це підвищує наш соціальний статус”[3,22].

Хотілося б провести ще деякі паралелі. Попередній автор цитати відмічав також, що мистецтво гумориста полягає у тому, щоб підібрати оптимальну складність для відповідної аудиторії, в якості якої можуть бути, наприклад, діти, або простолюдини, або вчені. (Він навіть вивів формулу ЗРЗ=С/Тр, де ЗРЗ – це задоволення від рішення задачі, С – складність, Тр – час, витрачений на вирішення.) Так ось, ця «оптимальна складність» І.Криштофовича дуже нагадує «зону найближчого розвитку» видатного психолога Л.Виготського. Тому цілком зрозуміло, що “хороший жарт повинен містити максимальну складність, яку слухач може з великою вірогідністю вирішити в короткий строк”[3,58].Але хотілося б подискутувати щодо «солі» (за виразом Криштофовича) т.зв. абстрактних анекдотів. Він наголошує, що остання полягає у “відсутності смислу там, і саме там, де він знаходиться в анекдотах звичайних”[3,82].Дозволимо не погодитися з автором. Дійсно, це «нісенітниця», але нісенітниця правдоподібна, як сюрреалізм або наукова фантастика. Просто ми не отримали безпосередньої відповіді на вирішення проблеми, як у звичайному анекдоті («поєднати непоєднане»). Але вона є, як і те, що більшість того, про що пишуть фантасти, як відомо, все ж таки збувається. До речі, успіх сюрреалістів може бути пояснений саме діалектичним «сполученням несполучуваного»: на картинах С. Далі у слонів тоненькі «павучі» ніжки, годинник «тече» немов віск і т.д. Порівняйте з образним виразом Фрейда що “дотепність – це перевдягнений священик, який...вінчає бажаніш за все ту пару, до поєднання якої родичі відносяться нестерпно”[6,2]. Проте при подальшому аналізі віршів Криштофович фактично дуже близько підійшов до подібного пояснення. Зокрема він наголошував, що пересичений банальними і легко впізнаваними римами читач вимагає більш складних ментальних вправ, які постійно вирішує під час читання віршів. В цьому і полягає «магія слова» віршів, якій приписують таємні властивості. “Таємними вони дійсно є, але тільки до тієї пори, поки їм не знайдено пояснення”[3,83]. Тому автор справедливо зауважує, що абстрактний анекдот – для підготовлених слухачів.

Неможливо також не торкнутися звязку між естетичними категоріями «комічне», «огидливе (безобразное)» а також «гармонійне». Згадаємо знову Фрейда. “Там, де воно(огидливе в будь-якій формі) приховане, воно повинно бути виявлене у світлі комічного споглядання, де воно мале або ледве помітне, воно повинно бути вихоплено і так підкреслено, щоб воно було ясним і очевидним…”[6,48].Отже, можливо сказати навіть, що гумор виліковує, оскільки викриває недоліки, пороки, відхилення від гармонії, як у невербальній формі, наприклад у карикатурі, так і вербальній у вигляді дотепності, тобто свого роду «вчить гармонізувати».

Сутність «психологічного айкідо».

Хотілося б відмітити ще одну цікаву паралель: дотепність і оптимізм. Мартін Е.П. Зелігман, зокрема, в якості основної поради по боротьбі з неприємностями нашого життя, наголошує, що “…вивернутися від думки, яка вас тривожить – прекрасна перша допомога, але існує і більш глибокий і довго діючий засіб – вступити з нним у дискусію. Висувайте контраргументи! Атакуйте! Ефективно обговорюючи із собою думку, яка виникла з приводу цієї неприємності, можливо перебудуватися з вашої звичної реакції, яка зводилася до зневіри і капітуляції, на активність і добрий настрій”[7,332]. Це положення, як відмічалося, він висуває у якості базового принципу. А у якості методологічної настанови він радить користуватися «моделлю НДНО: неприємність-думка-наслідки-обговорення». Саме у обговоренні даються своєрідні «ліки» від песимізму, суть яких полягає у своєрідній конструкції слів по типу «ну що ж, нехай і так, але…». Після чого людина шукає будь-який позитивний фактор, який можливо вивести з даної ситуації. З огляду на важливість нюансів конкретних обставин наводимо дослівний стислий приклад схеми пропонованих автором ходу думок за вказаним методом.

“- Неприємність: Я зібрала групу друзів на обід, але та, на яку я намагалася справити враження, майже ні до чого не доторкнулася.

Думка: Напевно, уїжі був мерзений смак. Я - погана кухарка. Боюся, що мені не вдасьться зблизитися з цією жінкою.

Наслідки: Я була дуже розчарована і зла на себе. Я так турбувалася з приводу своїх кулінарних вправ, що намагалася увесь день до вечора не попадатися цій жінці на очі. Взагалі, все відбулося зовсім не так, як хотілося.

Обговорення: Що ж, ця жінка, можливо, і небагато поїла, але інші проте поїли на совість. Насправді то я знаю, что їжа зовсім не була мерзеною. В того, що вона поїла небагато, могла бути сотня причин. Може бути, вона сидить на дієті, можливо, погано себе почуває. І хоча вона з′їла небагато, видно було, що на обіді їй подобається. Вона розповідала смішні історії і потім навіть запропонувала мені допомогти з посудом. Думаю, що вона так себе не поводила б, якщо почувала до мене антипатію.

Я вже не почувала себе такою розгубленою і злою і зрозуміла, що, уникаючи її, я згубила б шанс взнати її краще”[7,343].

Тепер хотілося б звернути увагу на т.зв. «психологічне айкідо» М.Литвака. Він назвав так свою методику спілкування, яка дозволяє уникнути конфліктів і, як наслідок, неврозів у людини. М.Литвак розглядав її як “…вид психологічної боротьби, прийоми якої нагадували східні єдиноборства, в основі яких лежать принципи захисту, ухилення, оборони”. Вони, в свою чергу, зумовлені “…законами інерції, які характерні не тільки для фізичних тіл, але і для біологічних систем. Щоб погасити її, ми застосовуємо амортизацію за принципом «так, …але». Наприклад, спортсмен при падінні повинен згрупуватися, щоб не отримати травму…А закони спілкування так же обєктивні, як закони природи”[8,9].Наведемо також один дослівний приклад, що розглядається при т.зв. «психологічному ударі».

“А: Ви недоумок!

Б: Ви абсолютно праві! (ухилення від удару, амортизація - «так»).

Звичайно двох-трьох ухилень буває достатньо. Партнер уже втратив рівновагу і «добивати» його буде непорядно. При крайній необхідності відповідь можливо продовжити наступним чином:

Як Ви швидко збагнули, що я недоумок. При Вашій проникливості Вас може чекати велике майбутнє! Я просто здивований, що Вас до цих пір начальство не оцінило належним чином. (атака - «але»)”[8,11].

Нарешті, розглянемо, в контексті нашого дослідження, прийом з курсу РТУ (розвитку творчої уяви) автора відомої т.зв. «теорії рішення винахідницьких задач – ТРИЗ» винахідника Г.Альтшулера. Він, зокрема, рекомендує, у вигляді своєрідної гри, розділити чистий аркуш вертикальною лінією навпіл і ліворуч від неї написати «що хорошого з того, що…», а праворуч – «що поганого з того, що». Потім можливо, в якості прикладу, написати по центру аркуша: «йде дощ». Один з учасників гри наголошує, що це добре, тому що будуть краще рости квіти. Інший підхоплює і продовжує думку в напрямку того, що коли багато квітів, то це погано, тому що від їх духмяності може розболітися голова. Третій відповідає, що коли болить голова, то це добре, тому що тоді не потрібно буде виконувати якусь роботу і т.д. Тобто, загальний мотив цієї гри такий, що у будь – якому явищі можливо знайти як позитивні, так і негативні сторони.

І наостанок необхідно відмітити ще одне цікаве зауваження. Воно стосується сфери педагогічної. М.Войнаровський робив наголос на тому, що “…повна формалізація [гумору] фактично дозволяє, хоча це і звучить трохи дикувато, навчити почуттю гумору і дотепності… Саме цій темі присвячена дана робота”[6,3]. І.Криштафович, закінчуючи свою роботу, наголошував, що її основні положення мають більш широке прикладання. Так, зокрема, “…постійне вирішення …задачок, вкраплених в текст гумористичного твору…сприяє Підвищенню Соціального Статусу читача і його самооцінки”[3,86]. Г.С.Альтшуллер також присвятив справі навчання винахідництву, творчості усе своє життя. Він розробив, за його визначенням «алгоритм вирішення винахідницьких задач» і підкреслював, що постійне рішення певного класу задач за цим алгоритмом дозволяє виробити особливий «ТРИЗний» стиль мислення, який розповсюджується на пошук рішення будь-яких інших проблем і задач. (Можливо саме цим пояснюється і вироблення почуття смаку в естетиці, і означене почуття гумору.) Той же Альтшуллер говорив, що потрібно напрацьовувати т.зв. «фонд задач» і жалкував, що поки що досить мало таких пристойних, що мають певний клас складності. В контексті цього сподіваємося, що підбирання дотепностей і викладання їх певним чином, щоб слухачі «додумували» кінцівку, і послугує справі вироблення діалектичного, гармонійного мислення, про яке, кожен у своєму трактуванні, наголошували усі означенні (і не тільки вони) дослідники.