2014-02-02
549В умовах наростаючої революційної кризи партія більшовиків організувала в жовтні 1917 р. переможне повстання в Петрограді. ІІ Всеросійський з’їзд Рад проголосив перехід усієї влади до Рад, а також прийняв Декрети про землю і мир. Після встановлення Радянської влади в Петрограді почався перехід влади до Рад на місцях.
У результаті подій 25-30 жовтня (7-12 листопада) в Києві установилася влада УЦР. 7 (20) листопада У ЦР прийняла ІІІ Універсал, у якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР) без відокремлення від Росії, а також програму демократичних і соціальних перетворень. Формально УЦР була єдино законною владою на Україні. Підтримку УЦР висловили всі політичні сили. Однак у УЦР не було адміністративного апарату, армії, її влада на місцях була чисто номінальною. УЦР проводила політику лавірування, прагнула враховувати інтереси різних верств. Формування державності проходило часто на шкоду вирішенню соціальних проблем. В умовах зростаючого господарського занепаду і паралічу влади це вело до втрати УЦР підтримки мас.
УЦР не вважала, що влада Ради Народних Комісарів (РНК) більшовицької Росії стійка і поставилася до неї недостатньо серйозно. РНК уважала себе центральним урядом і розглядала всі інші периферійні державні утворення, у тому числі й УНР, як контрреволюційні. Конфлікт між УЦР і РНК ставав неминучим. 4 (17) грудня РНК направила до Києва «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», невиконання яких означало війну.
У відношеннях із УЦР українські більшовики мали намір використати тактику непрямого відсторонення від влади УЦР шляхом її переобрання на з’їзді Рад і перетворення за російським зразком в Центральний виконавчий комітет Рад. Однак Всеукраїнський з’їзд Рад, що відкрився у Києві 4 (17) грудня і на який УЦР удалося провести більшість своїх прихильників, висловив підтримку УЦР. Тоді незначна меншість більшовицьких делегатів покинула з’їзд і об’єдналася зі з’їздом Рад Донецько-Криворізького басейну, що проходив в Харкові та конституювався як «Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів за участю частини селянських депутатів». З’їзд працював 11-12 (24-25) грудня 1917 р. Він проголосив встановлення Радянської влади в Україні, обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), котрий 14 (27) грудня затвердив перший український радянський уряд УНР – Народний секретаріат.
Народний секретаріат, як і Генеральний секретаріат мав формальну владу. Однак для РНК його існування мало важливе юридичне значення. Тепер Радянська Росія воювала не проти УНР, а проти УЦР, відстоюючи право на існування українського радянського уряду, обраного представниками трудящих України.
Спочатку чисельність радянських військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка, що вели боротьбу проти УЦР, не перевищувала 6-7 тис. чол., їх боєздатність була низькою, але в міру просування по території України їхня чисельність зростала. У багатьох містах України відбувалися збройні повстання. УЦР формально мала біля 20 тис. військ. Але їхня боєздатність була вкрай низькою, під впливом більшовицької агітації багато полків відмовлялося захищати УЦР, гарнізони здавалися практично без бою, переходили на бік Радянської влади. В цих умовах УЦР в ніч на 12 (25) січня 1918 р. прийняла свій IV Універсал, що проголосив УНР самостійною державою. Однак незабаром вона змушена була покинути Київ, котрий був зайнятий радянськими військами на чолі з колишнім царським полковником М. Муравйовим. На більшій частині території України була встановлена Радянська влада.
Передбачаючи неминучу поразку, УЦР шукала іноземної допомоги. IV Універсал УЦР, проголошуючи незалежність України, усував формальні перешкоди для ведення переговорів із Німеччиною. 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті був підписаний договір між державами Четвертного союзу і УЦР. Його сутність зводилася до того, що Німеччина зобов’язувалася надати ЦР військову допомогу в обмін на постачання сировини і продовольства. Уряд Радянської Росії був змушений визнати цю угоду, оскільки сам, сподіваючись на сепаратний мир, вів невдалі переговори з Німеччиною. Спираючись на угоду, австро-німецькі війська почали наступ на Україну. Разом із ними в наступі взяли участь війська УЦР. У лютому-квітні 1918 р. австро-німецькими військами була зайнята майже вся територія України.
7 березня в окупований німецькими військами Київ повернулася УЦР. Однак її становище було хитким. УЦР втрачала контроль над положенням на місцях. УЦР виявилася нездатною виконати свої зобов’язання перед німецьким командуванням. У результаті за його участю був підготовлений державний переворот.
29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі колишній царський генерал П.Скоропадський був проголошений гетьманом.
Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — гетьман України (1918). Походив зі старовинного українського аристократичного роду (нащадок гетьмана І. Скоропадського). Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. З 1905 р. — на військовій службі, генерал-лейтенант. З 1917 р. — командувач 34-м армійським корпусом (після українізації — 1-й Український корпус). У жовтні 1917 р. обраний отаманом Вільного козацтва. Один з організаторів оборони України від наступу більшовицьких військ. У березні 1918 р.— один з організаторів Української народної громади, яка обстоювала ідею сильної влади. Після поразки країн Четверного союзу Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти. Під їх тиском 14 листопада 1918 року гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією для створення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана. 13 грудня в Києві було проголошено Директорію. ´ вступного дня гетьман підписав зречення від влади і виїхав до Швейцарії, а згодом до Німеччини. Під час Другої світової війни Скоропадський сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких концтаборів. З його ініціативи були звільнені лідери українських політичних партій і рухів: С. Бандера, А. Мельник, А. Левицький та ін. Помер від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування.
Гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», де він зобов’язувався забезпечити населенню «спокій, законність та можливість творчої праці». УНР як форма державності скасовувалася, замість неї проголошувалася «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Сам П. Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».
Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони.
Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату1. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових і торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Як засвідчує один з мешканців столиці України, «відносний добробут Києва за гетьманських часів різко контрастував з швидким зубожінням Петрограда та Москви. На півночі вже починався голод, який був нам ще зовсім незнайомий... Після "московського пекла" Київ здавався людям своєрідним Ельдорадо».
За доби гетьманату помітними були зрушення і в галузі культури та освіти: створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державних університети в Києві та Кам´янці-Подільському; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Державний український архів, Національна галерея мистецтв, український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо), у листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський.
Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — геолог, геохімік, академік Російської АН (з 1909), академік УАН (з 1918). У 1885 р. закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. В 1917—1921 pp. жив і працював в Україні, взяв активну участь у створенні УАН, був її першим президентом (1918—1921). У 1922 р. переїхав до Петрограда. Досліджував основні геохімічні закономірності будови Землі, хімічний склад земної кори, гідросфери, атмосфери, міграцію хімічних елементів у земній корі, роль і значення радіоактивних елементів у її еволюції, розподілив хімічні елементи за їх поширенням у названих шарах Землі. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в земній корі стали фундаментом створеної ним науки — біогеохімії. Вернадський — засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу. Член багатьох академій наук і наукових товариств. У1943 р. АН СРСР встановила премію, а в 1963 р. — золоту медаль імені Вернадського.
Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної Церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.
Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та іншими державами.
Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов´язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фактично гетьманська держава перебувала у німецькому броньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Тренером. Характерно, що кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх, часто протилежних, цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. П. Скоропадський у приватній бесіді заявив, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продовольства і сировини, у перспективі — встановлення цілковитого контролю за ринком, торгівлею та промисловим потенціалом. У політичній сфері українська держава потрібна була Німеччині і як своєрідна противага більшовицькій Росії, і як слухняний суб´єкт міжнародного права (Начальник штабу Південного фронту генерал Гофман самовпевнено і самовдоволено констатував: «Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б з частиною Росії»). Очевидно, саме тому німецька сторона змусила П. Скоропадського дати їй письмове зобов´язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.
Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, німецька сторона не тільки заважала легітимній, послідовній розбудові держави, а й створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності. На жаль, плани П. Скоропадського щодо створення регулярної армії у складі 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій так і не були реалізованими. Не дала бажаного ефекту і спроба поновити українське козацтво як окремий привілейований напіввійськовий стан населення і резерв національної армії значною мірою через те, що незаможне селянство негативно відреагувало на цей крок гетьмана. Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм організації суспільного життя (сучасні історики називають запозичений з доби феодалізму гетьманат «лише декоративним обрамленням держави») не додавали Українській державі авторитету і сили, навпаки, на міжнародній арені вона створювала враження опереткової державності, ширми для австро-німецького всевладдя. З іншого боку, ці чинники перетворювали Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. У цей час в українських землях активно діють «Монархический блок», «Союз возрождения России», «Союз русского народа», «Национальный центр» та ін. У Києві знаходять притулок відомі контрреволюційні лідери Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін, Мілюков та ін. В українській столиці перебувало головне бюро у справі вербування до білогвардійської Південної армії генерала Семенова. Опорні пункти формування цієї армії функціонували в Одесі, Харкові, Житомирі, Рівному та інших містах. Вплив цього організаційно міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію гетьмана непослідовною.
Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже.
Гетьманат мав вузьку соціальну базу, до того ж вона не відповідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов´язкове передавання селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув´язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією, створення уряду «українського за формою, але московського за змістом») вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 року війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.
Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Подолати внутрішні та зовнішні протиріччя виявилося не під силу гетьманській владі.
Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.
Таким чином, період Гетьманату характеризувався певним економічним підйомом, ростом економічної активності, котра, однак, набула ажіотажного, спекулятивного характеру. Значними були досягнення гетьманського уряду в становленні і розвитку національної освіти, науки, культури. Але, з іншого боку, реальна влада в країні належала окупаційному командуванню. Проти гетьманського режиму висловилися нелегально проведені навесні селянський і робітничий з’їзди. В опозицію до гетьмана стали УПСР, УСДРП, УПСФ. У травні 1918 національні опозиційні сили оформилися в Національно-Державний Союз, перетворений у серпні в Український Національний Союз (УНС). У країні ширився повстанський рух, керований різними політичними силами – більшовиками, анархістами, есерами і т.п.
У листопаді 1918 р. у Німеччині відбулася революція, Німеччина підписала капітуляцію. Гетьманський режим залишився без підтримки. Цією ситуацією скористався УНС, почавши антигетьманське повстання. Для керівництва повстанням 13 листопада була створена Директорія, до якої увійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра (головний отаман), Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Основною військовою силою повстанців були «січові стрільці» на чолі з Є. Коновальцем. Німецьке командування заявило про свій нейтралітет. 14 грудня П.Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.
Директорія проголосила відновлення УНР і всіх революційних завоювань, передачу землі селянам, широке соціальне законодавство і т.д. Довіру Директорії висловив Всеукраїнський Трудовий Конгрес, що проходив у Києві 22-28 січня 1919 р. 22 січня Конгрес проголосив Акт злуки (об’єднання) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що утворилася в листопаді 1918 р. під час розпаду Австро-Угорської імперії, з УНР. Однак цей акт, як і інші рішення Конгресу, мали декларативний характер і не мали впливу на розвиток подій. Директорія не мала органів, які б проводили в життя її програму. Реальна влада на місцях належала комендантам і отаманам, що примкнули до Директорії. Вони, у свою чергу, не завжди могли контролювати навіть свої частини і змушені були потакати анархічним і погромним настроям, що проявилися серед повстанців. Найбільш яскраво це проявилося в хвилі єврейських погромів. Свавілля отаманів викликало невдоволення населення. Аграрна політика Директорії викликала розчарування селянства.
В Україні зростав повстанський рух, але вже проти Директорії. У самій Директорії не було єдності щодо спрямованості внутрішньої і зовнішньої політики. В. Винниченко схилявся до налагодження відношень із Радянської Росією, більшість Директорій на чолі з С. Петлюрою орієнтувалося на союз з Антантою. Війська Директорії не могли чинити серйозного опору наступу Червоної Армії. 5 лютого 1919 р. радянські війська зайняли Київ. Покинувши Київ, Директорія перебралася у Вінницю, потім у Рівно, потім у Кам’янець-Подільський.
До кінця березня – початку квітня 1919 р. на більшій частині території України була відновлена Радянська влада. Безпосереднє керівництво відновленням Радянської влади здійснював Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України. 6 січня ним був прийнятий декрет, відповідно якому радянська Україна стала називатися не УНР, як раніш, а Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив першу конституцію УСРР, з’їзд обрав ВУЦВК на чолі з Г. Петровським. ВУЦВК створив уряд – РНК УСРР на чолі з Х. Раковським.
З відновленням Радянської влади на Україні стала проводитися політика «воєнного комунізму», котра склалася на той час у Росії. Характерними рисами «воєнного комунізму» були прискорена націоналізація, одержавлення всієї економіки, сувора централізація, організація розподілу без урахування законів товарного виробництва, згортання товарно-грошових відносин, перенесення військових методів у господарське життя і широке використання позаекономічних, примусових засобів, запровадження трудової повинності для всього населення. Була встановлена продовольча диктатура, введена продрозкладка.
Органи державного управління отримали сувору вертикальну підпорядкованість знизу доверху. Місцеві Ради замінювалися надзвичайними органами – революційними комітетами (ревкомами). Обмежувалися виборчі права громадян. Контроль за державним апаратом був зосереджений у руках більшовиків. Діяльність інших партій була або обмежена, або цілком заборонена. На антирадянські позиції стали переходити партії, які раніше лояльно ставилися до Радянської влади. Стосовно політичних опонентів більшовиками широко застосовувалися репресивні методи.
По Україні прокотилася хвиля селянських заворушень. Найбільш значним з них був виступи під проводом отаманів Н.Махна, Зеленого (Терпила) та М.Григор'єва (травень 1919 р.). На селянські заворушення уряд відповідав репресивними заходами.
Навесні 1919 р. Добровольча армія А.І. Денікіна, підтримана Антантою, активізувала свої дії в Україні. Ослаблена Червона Армія не змогла вчинити опір добровольцям і майже вся Україна до кінця літа опинилася в їхніх руках. Денікін визначив основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики: «єдина, велика, неподільна Росія», «встановлення порядку», «захист віри», «ніяких класових привілеїв» і т.д. Було прийняте робітниче законодавство, «Декларація про землю», в котрій проголошувалось «забезпечення прав трудящих» поряд зі «збереженням за власниками їхніх прав». Та незважаючи на проголошені декларації, на практиці денікінський режим означав повернення дореволюційних порядків, грабежі і терор. Характерною рисою режиму була деморалізація армії.
Активізувалися дії армії УНР, що, з’єднавшись із військами ЗУНР – Галицькою Армією (УГА) – почала наступ проти Червоної Армії. 31 серпня їй вдалося зайняти Київ, однак у той же день вона змушена була, щоб уникнути конфлікту з денікінцями, його залишити. Антанта намагалася поєднати їх зусилля для спільної боротьби проти Червоної Армії, та це їй не вдалося. Денікін негативно ставився до ідеї української державності.
Наприкінці 1919 р. Червона Армія здобула перемогу над денікінцями. На Україні втретє – вже остаточно – була відновлена Радянська влада. Третій прихід Радянської влади на Україну вніс певну стабільність у політичну ситуацію. У 1920 р. на Україні ще продовжувалися військові дії, однак реальної загрози для Радянської влади вони вже не становили.
22 квітня 1920 р. уклавши Варшавський договір з Директорією про спільну боротьбу з більшовиками, Польща розпочала 25 квітня 1920 р. наступ на Україну. 6 травня був зайнятий Київ. Союз Директорії з Польщею викликав обурення навіть у тих шарах, котрі не співчували Радянській владі. У червні Червона Армія перейшла в наступ, звільнила Київ і стала успішно просуватися на захід. У Ризі 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією і Польщею був укладений договір про перемир'я і попередні умови миру. Польський фронт був ліквідований. Армія УНР була роззброєна й інтернована. Залишки адміністративного апарату Директорії 20 листопада 1920 року остаточно залишають українські терени. 18 березня 1921 р.між РСФРР, УСРР, Білорусією і Польщеюбув підписаний Ризький договір, за яким до Польщі за "лінією Керзона" відійшло 46 тис. км2 території західноукраїнських земель, а кордон між Радянською Україною і Польщею проходив по річці Збруч. Цей договір поставив останню крапку в подіях громадянської війни. Розпочалась радянська доба української історії.
