Література. 2. Групові норми та етапи групового процесу

Лекція 9. ЗАСТОСУВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ІННОВАЦІЙ В ГРУПОВИХ ФОРМАХ ПСИХОКОРЕКЦІЇ ТА ПСИХОТЕРАПІЇ

1. Процедурні аспекти груп.

2. Групові норми та етапи групового процесу.

Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности (Психосемантический подход). ‑ Киев, 1991.

Групповая психотерапия / Под ред. Б.Д. Карвасарского, С. Ледера. ‑ Москва, 1990.

Емельянов Ю. Н. Активное социально-психологическое обучение. ‑ Ленинград, 1985.

Наэм Дж. Психология ипсихиатрия в США. ‑ Москва, 1984.

Петровская Л.А. Теоретические и методологические проблемы социально-психологического тренинга. ‑ Москва, 1982.

Петровская Л.А. Компетентность в общении: социально-психологический тренинг. ‑ Москва, 1989.

Рудестам Н.М. Групповая психотерапия. Психокоррекционные группы: теория и практика. ‑ Москва, 1990.

Семья в психологической консультации: Опыт и проблемы психологического консультирования / Под ред. А.А. Бодалёва, В.В. Столина. ‑ Москва, 1989.

Яценко Т.С. Социально-психологическое обучение в подготовке будущих учителей. ‑ Киев, 1987.

Спиваковская А.С. Профилактика детских неврозов (комплексная психологическая коррекция). ‑ Москва, 1988.

У 1932 р. Дж. Морено скористувався своїм прізвищем для позначення методу об'єднання людей за соціометричними оцінками. Перед тим Морено заснував перший фаховий журнал із групової психотерапії, а в 1942 р. створив професійну організацію групових психотерапевтів. Першим методом групової психотерапії була психодрама, тобто драматична імпровізація, яка використовувалася для вивчення внутрішнього світу кожного учасника групи, його особистісних проблем, мрій і страхів. Основним прийомом психодрами була рольова гра, яка й донині досить інтенсивно застосовується і в інших терапевтичних підходах для навчання бажаної та адаптивної поведінки.

Паралельно з Морено в середині 40-х років відомий американський психолог К. Левін дійшов висновку, що більшість ефективних змін особистості здійснюється в груповому, а не в індивідуальному контексті. Праці Левіна в галузі групової динаміки стали класичними, а його ідея створення груп і вивчення їхньої діяльності на базі науково обґрунтованих фактів стала наріжним каменем у русі так званих Т-груп. Метою цих груп були формування міжособистісних стосунків і вивчення процесів, що існують у малих групах, а також орієнтація на розвиток умінь для ефективної організаційної діяльності. Одним із різновидів Т-груп, де акцент робився на загальному розвитку індивіда, а групове функціонування та набуття особистісних умінь були вторинними, виступали групи сензитивності. Але навіть тоді, коли Т-група була спрямована на розвиток індивідуальності, у ній завжди існував і другий контекст: розуміння групового процесу, тобто зміст взаємодій ставав засобом розуміння процесу взаємодій.

Найхарактернішою рисою Т-груп було те, що вони являли собою навчальну лабораторію, де опрацьовувалися нові форми поведінки учасників. В. Бенніс визначив такі чотири «метацілі» Т-груп:

1) учасники вчаться знаходити альтернативні види поведінки при зустрічі з життєвими проблемами;

2) учасники заохочуються до дослідницького ставлення до дійсності. Питання, що постійно стоїть перед членами групи, таке: «Що зараз відбувається і чому?»;

3) Т-групи підкреслюють значення автентичності (спонтанності та «справжньості») в комунікації;

4) Т-групи прагнуть до цінностей демократичного стилю, оскільки завдання тренера полягає в залученні учасників до співпраці в дослідженні їхніх взаємин і поведінки, а згодом — у самоусуненні від керівництва.

Т-групи допомагали учасникам розвивати такі специфічні комунікативні вміння, як опис поведінки іншої людини без приписування їй якихось намірів, оцінок чи особистісних якостей; уміння передавати свої почуття та внутрішній стан;

активне слухання людини з проясненням її думок та почуттів;

емпатійне розуміння іншого, а також уміння протиставити себе іншим з повним усвідомленням своїх мотивів і конструктивних цілей цієї конфронтації.

Нині Т-групи в «чистому» вигляді трапляються досить рідко. Вони трансформувались якнайменше двома лініями:

по-перше, у групи, де розвиваються специфічні вміння (групи тренінгу вчителів та адміністраторів, групи сімейних взаємовідносин і т. ін.); по-друге, у групи, що почали включати техніки інших напрямів.

Одночасно з розвитком Т-груп з'являлися групи, що мали більш виражену терапевтичну орієнтацію — так звані групи зустрічей, або групи особистісного зростання, їх виникнення пов'язане з іменами двох видатних американських психологів К. Роджерса та В. Шутца.

Роджеріанський підхід заснований на теорії консультування, що сконцентроване на клієнті та на меті досягнення особистістю автентичності. Роджерс вважав, що групи зустрічей можуть протистояти відчуженню людей одне від одного. Він писав:

«Є всі можливості для швидкого розвитку близькості між людьми, не штучної близькості, а справжньої та глибокої, яка пристосовується до зростаючої мобільності нашого життя. Її тимчасові взаємовідносини зможуть досягти такої глибини та значущості, яка раніше асоціювалася лише зі справжньою дружбою».

Підхід Шутца зорієнтований на інтеграцію свідомості та тіла.Йому належить сучасне визначення поняття зустрічі:

«Зустріч є засіб встановлення стосунків між людьми, що заснований на відкритості та чесності, усвідомленні самого себе та фізичного «Я», на відповідальності, увазі до почуттів, орієнтації на принцип «тут і зараз».

В. Шутц розробив концепцію так званої відкритої зустрічі, де поєднано психоаналітичну теорію з груповою динамікою. Його основним теоретичним положенням було те, що емоційні конфлікти блокують ті чи інші області тіла, і тому в групах багато уваги приділялося тілесним вправам.

Поступово всі описані напрями групового руху лягли в основу сучасного розмаїття групових форм психокорекції та психотерапії. Серед них можна назвати, по-перше, тілесно орієнтовані групи, це групи первинної терапії, біоенергетики та структурної інтеграції, і, по-друге, групи, націлені на усвідомлення інтра- та інтерособистісних проблем (групи зустрічей, групи психодрами та гештальтгрупи).

Процедурні аспекти груп. Якщо давати загальне визначення груп, то можна сказати, що це невеликі тимчасові об'єднання людей під керівництвом психолога або соціального працівника, що мають загальну мету міжособистісного дослідження, особистісного зростання та саморозкриття.

Слід розрізняти психотерапевтичні та психокорекційні групи — залежно від того, на що вони націлені.

Психотерапевтичні групи — це групи, у яких здійснюються цілісний глибинний особистісний розвиток та самоактуалізація так званої нормальної, здорової людини, прискорюється процес її психічного визрівання. Психокорекційні групи пов'язані з виправленням тієї чи іншої якості, з формуванням бажаної чи адаптивної поведінки, з набуттям таких умінь та навичок, які б відповідали віковим та ситуативним нормам.

Хто ж може бути учасниками груп?

Ними можуть бути як люди порівняно добре пристосовані, емоційно стабільні, що прагнуть особистісного зростання, так і люди, що потребують психокорекції — зміни емоційних і поведінкових стереотипів. Попередній відбір кандидатів до групи за допомогою діагностичних методик мало що дає, оскільки результативність групи залежить від її цілей, а також особистості керівника. Загальновизнаним є підхід, коли до групи включаються всі бажаючі, за винятком надто тривожних, надто агресивних, а також людей з дуже низькою самооцінкою.

Що ж до складу групи, то вважається за необхідне, щоб вона була гетерогенною за віком і статтю, життєвим досвідом, особистісними стилями та конфліктами. Разом із цим деякі автори доводять переваги гомогенних груп, які забезпечують більшу взаємопідтримку та меншу конфліктність.

Стосовно загальної кількості учасників, то вона можебутирізною: від 4—10 у психоаналітичних групах до 8—16 у групах особистісного зростання.

Цікавим є питання про режим роботи групи, але це залежить від цілей і можливостей учасників. Це можуть бути заняття раз на тиждень по три-чотири години протягом кількох місяців, можуть бути щоденні заняття протягом тижня по 6-8 годин, а може бути марафон, де заняття проходять упродовж декількох діб і тривають не менше 12 годин на добу. Це дає змогу заглибитись у групову ситуацію.

Групові норми. У кожній групі виробляються певні загальні норми. Це прийняті правила поведінки, які регулюють дії учасників і дозволяють використовувати санкції при порушенні норм. Питання про норми звичайно обговорюється під час першої зустрічі групи, але лише згодом ці норми стають правилами життєдіяльності. Наприклад, така норма, як відкритість (високий рівень саморозкриття), пов'язана з ризиком бути самим собою. Спочатку учасники бояться «прорвати оболонку» своєї захисної поведінки, вважаючи, що їхні істинні почуття нікого не цікавлять. Лише з розвитком групи відкритість стає нормою поведінки, оскільки учасники врешті-решт переймаються думкою: якщо вони не будуть замикатися в собі, то набагато більше пізнають нового та корисного.

Однією з норм спілкування в групі є принцип «тут і зараз», тобто дискутуються події, що виникають у даній групі та переважно в даний момент. Це дає змогу учасникам перейти від загальних міркувань до конкретних фактів.

Важливою нормою групового життя є заохочення емоційної виразності, тобто акцентування уваги на емоційних станах і використання слів, які описують ці стани (наприклад: «Твоя міміка на цей момент викликала в мене роздратування»). Розкриттю емоційного стану учасників групи сприяють образні асоціації та метафори, що виникають при цьому («Я зараз мов та торбинка з відірваними ручками»).

Однією з корисних групових норм виступає принцип конфіденційності, який сприяє реалізації такої норми, як саморозкриття. Учасники більше довіряють одне одному, якщо знають, що нічого не перетне меж їхньої групи. До того ж принцип конфіденційності допомагає зберегти необхідну напругу в обговоренні тих чи інших питань (якщо учасники торкаються цих питань поза групою,то потреба в їх дискутуванні у групі зменшується).

Зміст групових норм засвоюється учасниками поступово під час роботи групи після нагадувань і демонстрації конкретних помилок чи, навпаки, прикладів їх успішного використання.

Керівництво групою. Як уже наголошувалося, успішність групової психокорекції та психотерапії багато в чому залежить від особистості керівника. Як правило, групою керує психолог, принаймні на перших етапах. Його професійний обов'язок — гарантувати благополуччя кожного члена групи (хоча існують й інші думки).

Поступово з-поміж учасників групи виособлюються лідери, що намагаються виявляти більшу активність, ніж інші. Специфічними лідерськими рисами виступають ентузіазм, домінантність, упевненість, розум, рівновага, розміркованість, зрілість, сильне «Я», низька тривожність, сприйнятливість, інтуїція, багата фантазія, емпатія, бажання допомогти іншим, терпимість до фрустрації та невизначеності.

У зарубіжній літературі існує багато досліджень з приводу лідерства в групі. Наводимо результати класичного дослідження К. Левіна зі співробітниками, у якому розкриваються основні стилі керівництва в групах.

Як бачимо, стиль керівництва в групах може варіюватися в досить широкому діапазоні.

Слід також зауважити, що з розвитком групи стиль керівництва може змінюватися. Наприклад, авторитарний стиль більш адекватний на перших етапах, коли динаміка групи настільки незрозуміла для учасників, що вони не можуть усвідомити, що відбувається. Використання структурованих вправ прискорює подолання групою початкової нерішучості.

Узагалі керівник групи виконує чотири ролі: експерта, каталізатора, диригента та зразкового учасника.

Як експерт, керівник коментує групові процеси, допомагає учасникам об'єктивно оцінити свою поведінку та її вплив на ситуацію та образ «Я». Але якщо керівник стає тотальним коментатором, то група перетворюється на шкільний клас.

Як каталізатор, керівник сприяє розвиткові подій. Він використовує своє вміння діяти в міжособистісному спілкуванні в теплій емпатичній манері, що спонукає учасників до позитивного зворотного зв'язку.

Як диригент, керівник групи вирівнює внески кожногодогрупи взаємодії.

Керівник групи виступає і як зразковий учасник, якого наслідують інші у відкритості та автентичності, у високому рівні міжособистісного функціонування.

Етапи групового процесу

Усі групи послідовно проходять основні етапи своєї життєдіяльності, незважаючи на те, що вони можуть суттєво відрізнятись одна від одної за своїми цілями, стилем керівництва, ідеологією.

Перший етап — це створення групи та знайомство. Усі учасники та керівник сідають у коло, щоб було видно та чутно кожного. Учасники почергово знайомляться, розповідають про себе те, що вважають за необхідне, зокрема про свої мотиви та цілі щодо участі в групі. Якщо стиль керівництва вседозволяючий і група буде неструктурованою, заняття можна розпочати фразами: «Почнемо. Усе в наших руках, і що самі захочемо зробити, те й отримаємо» або «Я трохи хвилююсь, але, подивившись на вас, заспокоююсь. Адже всім разом не так страшно. Ну що ж, з чого почнемо?» Але сказати так — це значить кинути групу в прірву невизначеності, що так важко переживається всіма учасниками.

Аби пом'якшити ситуацію, керівник може запропонувати якісь способи знайомства, бо розуміє, що учасники відчувають залежність, дуже занепокоєні, пасивні та очікують від керівника чітких порад, як їм себе поводити. Можна запропонувати такі вправи.

1. «Хто я?»

Кожний учасник десять разів письмово відповідаєнаодне й те ж запитання: хто я? Після десятихвилинної роботи учасники приколюють на груди аркушик паперу з відповідями. Починається «броунівський рух» кімнатою.

Кожний підходить до кожного, читає відповіді та, за бажанням, коментує.

2 Кожний учасник розповідає про себе від імені якоїсь речі, що йому належить. Наприклад: «Я — бантик лівого чобота, я трошки стирчу та виглядаю інколи збентеженим, але дарма. Я розумію свою необхідність на своєму місці...»

3. «Мій вибір».

У колі на підлогу викладаються малюнки або фотографії (приблизно 20 штук), бажано різного змісту. Усі учасники під музику протягом десяти хвилин ходять, роздивляються та вирішують, яка картинка їм більше до впо­доби. Потім сідають на свої місця і за мірою психологічної готовності виходять у коло, беруть картинку і розповідають усім, чому їхній вибір саме такий.

Знайомство триває близько години, але напруга та внутрішня невизначеність в учасників не вщухають. Якщо керівник не намагається структурувати груповий процес, то на другому етапі напруга сягає максимуму і супроводжується агресивними випадами на адресу керівника, звинуваченнями в некомпетентності, нерішучості. Щоб внести в групу момент конфронтації, керівник інколи вживає спеціальні засоби, що допомагають учасникам розірвати свою «оболонку» та висловити перші дійсно «живі» почуття, тобто почуття «тут і зараз». Такі почуття мають, як правило, негативний характер. К. Роджерс пояснював це таким чином: перші почуття — прекрасний засіб перевірити, чи існують у групі свобода та безпека та чи можна групі довіряти. Крім того, глибинні позитивні почуття виражати важче та небезпечніше, ніж негативні.

Керівник сприймає почуття ворожості не захищаючись, забезпечує зворотний зв'язок, щиро й відкрито висловлюючи свої почуття, підгримує вираження почуттів в інших учасників. Це веде до зростання довіри та свободи в групі.

Відтак група переходить до третього етапу — формування групової згуртованості як найважливішої умови її функціонування. Існують спеціальні вправи, які сприяють розвиткові довіри в учасників групи.

1. «Поводир».

Група розбивається на пари: перший — поводир, другий — той, кого ведуть. Останньому зав'язують очі, беруть за руку та водять по кімнаті, даючи змогу отримати якомога більший досвід. Потім міняються ролями. Вправа триває для кожного 5—10 хвилин.

2. «Дзвін».

Група стає в коло, а один із учасників — посередині, заплющивши очі. Учасники простягають руки та починають трохи штовхати його, передаючи з одного боку на інший. Бажано, щоб кожний побував у середині кола.

3. «Падіння».

Група розбивається на пари. У кожній парі один учасник падає на спину, а другий, спираючись на підставлену ногу чи присідаючи, підхоплює першого. Потім міняються ролями. Можна розбиватися на трійки та підгримувати одного вдвох.

На третьому етапі поступово складається атмосфера взаємної емоційної привабливості учасників, виникає підтримка. На цьому фоні група може витримати дискомфорт негативних емоція, які виникають при конструктивному розв'язанні проблем учасників.

Четвертий етап — це період активно працюючої групи. Тепер, спілкуючись на основі довіри, учасники можуть ак­туалізувати внутрішньоособистісні та міжособистісні конфлікти.

Важливою передумовою особистісного розвитку є самосприйнятгя. Учасник немовби вчиться бути самим собою та сприймати себе таким, який він є. Це — фундамент його змін. Він наближається до власних почуттів, якомога менше їх стримує, стає чимдалі відкритішим.

Під час вільного спілкування учасники отримують інформацію про те, якими їх бачать інші: між ними встановлюється зворотний зв'язок. Він дає змогу направляти неадекватну поведінку, експериментувати з останньою, краще зрозуміти груповий процес. Є декілька умов для того, щоб зворотний зв'язок був ефективним: він має виглядати як емоційна реакція на поведінку учасника; має бути своєчасним, а не відкладеним; має бути дескриптивним (описовим), наприклад: «Ти двічі, не дослухавши мене, відвернувся»; має бути конструктивним (а не, приміром, таким: «Мені не подобається твоє кругле обличчя»).

Основним методом роботи на четвертому етапі є групова дискусія. Розрізняють три види дискусії:

1) біографічна, коли учасник розповідає про якийсь факт своєї біографії;

2) тематична, коли обговорюється актуальна для більшості присутніх тема;

3) інтеракційна, коли обговорюються такі групові феномени, яклідерство, залежність, співробітництво, групові ролі, конфлікти та засоби їх розв'язання, формування підгруп і т. ін.

У дискусію можуть бути включені рольові ігри, розроблені на основі конкретних життєвих ситуацій. Вони допомагають учасникам краще зрозуміти проблему (відчути інсайт), емоційно відреагувати, тобто отримати ефективну розрядку, переживаючи катарсис. Катарсису зазнає не тільки автор драматизації, а й учасники-актори і навіть глядачі цієї гри.

Інколи, щоб отримати додатковий матеріал від учасників, який важко вербалізувати, керівник може запропонувати їм зробити проективний малюнок на одну з тем: «Я — до групи”, «я — після групи», «Моя сім'я», «Моя головна проблема», «Найбільша складність», «Острів щастя». Малювання триває приблизно 15—20 хвилин. Потім усі малюнки розвішують на стіні або розкладають на підлозі, і група по черзі обговорює їх. Останніми виступають автори.

У груповому процесі часто застосовують невербальні вправи, по-перше, аби скоротити емоційну дистанцію між учасниками, по-друге, щоб потренуватись у переданні та розумінні почуттів.

На п'ятому, заключному етапі робота групи вирізняється тісною згуртованістю, значним терапевтичним та коригуючим потенціалом, обов'язковим виконанням групових норм, високою інтенсивністю міжособистісного спілкування. На цьому етапі завершується дослідження учасниками своїх особистісних проблем, нових засобів поведінки та емоційного реагування. Останнім акордом є підбиття підсумків роботи групи, оцінка учасниками величини власного внеску до групи та величини отриманого від неї (за шкалою від нуля до десяти). Учасники обмінюються побажаннями, подяками тощо.

Заняття закінчуються, але груповий ефект живе в кожному з учасників. Те, наскільки він буває стійким та корисним, свідчить про результативність групи. К. Роджерс писав, що можна вважати групу успішною, якщо через місяць після зустрічей більшість учасників відчуває, що група пішла їм на користь, сприяла їхньому подальшому розвиткові.

Як показує досвід, групові форми психокорекції та психотерапії можна використовувати для осіб, починаючи з дошкільного і молодшого шкільного віку і закінчуючи дорослими приблизно до 40—45 років. Те основне, що відрізняє групові форми роботи від індивідуальних, а саме більша ефективність особистісних змін, дослідження неадаптивних установок, корекція ролевої поведінки, — усе це залишається загальними характеристиками для груп клієнтів будь-якого віку.

Останні роки характеризуються відчутним поширенням групових форм психологічної допомоги в нашій країні. Але все ще існує розрив між психологічною практикою та теоретичним осмисленням, оперуванням концептуальними схемами. Цей недолік значною мірою подоланий у теоретичних дослідженнях на базі власних практичних матеріалів таких психологів, як О. Бондаренко, Ю. Ємельянов, А. Захаров,

Л. Петровська, Т. Яценко та iн.

Ми торкнулися лише основних питань, що стосуються психології груп. Є багато нюансів — теоретичних та практичних, які можна побачити та зрозуміти лише тоді, коли маєш особистий досвід участі в групах чи ведення груп. Тому головним завданням ми вважали дати поштовх читачеві, аби він зміг зробити подальші кроки в цьому напрямку.