До лекції 6. Українські ідентичності, проекти, рухи

Міністерство юстиції та Вища рада юстиції

Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, який створює Президент України з метою організації здійснення державної правової політики.

Завдання Міністерства юстиції полягають у:

1) розробці проектів законів, їх змін і доповнень до них; проведенні роботи із систематизації законодавства і підготовки пропозицій щодо його кодифікації;

2) забезпечення організаційної діяльності судів без втручання в судову діяльність (проведення перепідготовки і підвищення кваліфікації судових працівників та ін.);

3) керівництві нотаріатом, судово-експертними установами, загальному керівництві органів реєстрації актів громадянського стану та адвокатури;

4) організації правового навчання населення;

5) реєстрації політичних партій, інших об’єднань громадян на території України, контролі за додержанням ними своїх статутів;

6) державній реєстрації нормативних актів інших міністерств і центральних відомств виконавчої влади, органів державного управління і контролю, які стосуються прав та інтересів громадян;

7) здійсненні (у встановленому порядку) міжнародних зв’язків з правових питань та ін.

Ця діяльність зосереджена в п’ятьох департаментах:

1) правової політики;

2) проектування нормативних актів;

3) юридичних послуг;

4) судового;

5) міжнародного права і міжнародного співробітництва.

Міністерство юстиції у межах своєї компетенції на підставі і у виконання чинного законодавства видає накази, організує і перевіряє їх виконання. В необхідних випадках разом з іншими органами державного управління і громадськими об’єднаннями воно приймає спільні акти стосовно міжгалузевого управління.

Відповідно до ст. 131 Конституції в Україні засновано Вищу раду юстиції, яка складається із 20 членів, котрі призначаються: Верховною Радою – 3 члени; Президентом – 3 члени; з’їздом суддів – 3 члени; з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ – 3 члени; всеукраїнською конференцією працівників прокуратури – 2 члени. Крім того, до складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор.

Вища рада юстиції – це вищий наглядовий (за адміністративною і дисциплінарною стороною діяльності суддів і прокурорів) орган в Україні.

До відання Вищої ради юстиції належать:

· внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

· прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

· здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

• Формування ідеології націоналізму. Початок українського національного руху. Харківський гурток. «Руська трійця». Великодержавний акцент слов’янофільської ідеології в Російській імперії.

Термін «націоналізм» вперше запровадили до вжитку філософ Йоганн Гердер зі своїм вченням про етнічну культуру селянства і абат Баррюель. Націоналізм — ідеологія і напрям політики, ґрунтовані на тезі про цінність нації як вищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі.

Від поч. ХІХ ст. питан­ня національної ідеї стали виходити на перший план. Пропаганду національної ментальності вели патріотичні інтелектуали. Працюючи у цьому напрямі, українська інтелігенція пройшла три етапи. На першому етапі переважав потяг до історич­них джерел, документів, фольклорної пам'яті, різного роду писем­них та етнографічних старожитностей. На другому етапі інтелігенція звернулася до мовного коріння, обґрунтування закономірностей існування української мови, народ­ного опрацювання та застосування в літературі, освіті та театральному житті. На третьому йшлося про необхідність створення полі­тичних організацій, які здатні розгорнути боротьбу за вільний наці­ональний розвиток та державну незалежність.

Аматорський підхід до вивчення історії укра­їнського народу та його старожитностей трансформувався в наукові дослідження різних галузей українознавства: історичного, етногра­фічного, фольклористичного та мовознавчого.

Перші автори спробували дати відповідь на питання про похо­дження українського народу (О.Шафонський, "Черниговского наместничества типографическое описание", 1786), українського козацтва (О. Рігельман, "Летописное повествование о Малой России", 1785-1786), його самобутню високу культуру (Я.Маркович, "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях", 1798), спад­коємність Київської Русі (анонімний автор "Історії Русів", кінець ХVIII – поч. ХІХ ст.) тощо.

У становлення українознавства як науки внесли відчутний вклад чотиритомна "История Малой России" (1822) Д.Бантиш-Каменського, "Краткое описание о казацком малороссийском народе" (1847) П.Симоновського, п'ятитомна "История Малороссии" (1842­-1843) М. Маркевича, перший збірник українських народних творів "Опыт собрания старинных малороссийских песен" (1819) М.Церетелєва, дві українські пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) та "Українські народні пісні" (1834) першого ректора Київсь­кого університету М.Максимовича, фольклорна п'ятитомна праця "Запорожская старина" (1833-1838) харківського вченого І. Срезневського та інших авторів.

У першій половині ХІХ ст. стали виділятися в окрему наукову галузь дослідження національної мови. Більшість за­можної верстви вважала її грубою, селюцькою, у зв'язку з цим між со­бою переважна більшість українського чиновництва та інтелігенції спілкувалася російською мовою. Батьком української літератури став І. Котляревський, який народну мову ввів у літературу, створивши такі шедеври як "Енеїда" (1792), "Наталка полтавка" (1838), "Москаль-чарівник" (1841). За цих обставин з'явилися перші наукові розвідки з метою "оживити українське наріччя". О.Павловський у 1818 р. створив "Грамматику малороссийского наречия", в якій зробив спробу довести самобутність української мови, дати її граматичний аналіз, опрацю­вати фразеологію тощо. У 1823 р. І.Войцехович склав невеликий словник української мови.

У першій половині ХІХ ст. на­родознавчі інтереси в Україні захопили широкі кола викладачів на­вчальних закладів, студентів-любителів старожитностей, націона­льної культури та мови. Інтерес гуртував дослідників у загальноукраїнські, губернські та регіональні центри українознавства.

Перший науковий центр з проблем народознавства став формуватися на базі Харківсь­кого університету, який був створений у 1805 р. його першим рек­тором Василем Каразіним. Помітну роль відігравали в ньому декан Григорій Успенський, письменник Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, прозаїк Григорій Квітка-Основ' яненко. Навколо групувалася освічена молодь, студентство, в тому числі й майбутній засновник Кирило-Мефодіївського товарис­тва Микола Костомаров. Харківський вчений-славіст І. І. Срезневський у статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) пророкував її велике літературне майбутнє. Утім, на його думку: „Доказывая, что народный язык русский теперь уже далеко не тот, что, был в древности, довольно обратить внимание на его местные оттенки, на наречия и говоры, в которых его строй и состав представляются в таком многообразном развитии, какое, конечно, никто не станет предполагать возможным для языка древнего, точно так же, как никто не станет защищать, что и наречия славянские и все сродные языки Европы всегда различались одни от других настолько, насколько различаются теперь. Давни, но не исконны черты, отделяющие одно от другого наречия северное и южное — великорусское и малорусское; не столь уже давни черты, разрознившие на севере наречия восточное — собственно великорусское и западное — белорусское, а на юге наречие восточное — собственно малорусское и западное — русинское, карпатское; ещё новее черты отличия говоров местных, на которые развилось каждое из наречий русских. Конечно, все эти наречия и говоры остаются до сих пор только оттенками одного и того же наречия и нимало не нарушают своим несходством единства русского языка и народа”.

Харківське наукове товариство організувало видання таких ча­сописів, як "Харьковский еженедельник", "Украинский журнал" та інших видань.

Важливим центром культури стало місто Полтава. Письмен­ник І. Котляревський стає центральною фігурою українознавчих студій, знавцем звичаїв та усної народної творчос­ті. У Прилуцькому повіті народознавчу роботу розгорнув письмен­ник, фольклорист та етнограф П.Білецький-Носенко, у Миргородсь­кому - Василь Ломиковський.

Важливим народознавчим центром стало також місто Одеса. Тут у першій половині ХІХ ст. відкрито ліцей (1817), Інститут схід­них мов (1828), музей старожитностей (1828), сільськогосподарське товариство, Товариство історії і старожитностей. Результати дослі­джень публікувалися у заснованих "Одесском альманахе", "Одесском вестнике", "Записках" товариства історії та інших виданнях. Найвидатнішою постаттю цих об' єднань культури був іс­торик, економіст, етнограф та публіцист Аполлон Скальковський, автор тритомної "Истории Новой Сечи, или последнего Коша Запорожзкого".

У 40-х роках ХІХ ст. значним народознавчим центром стає Київ. У 1834 р. тут засновується університет, який очолив історик, краєзнавець, фольклорист, етнограф та природознавець М.О.Мак­симович. При Канцелярії Київського, Подільського та Волинсько­го генерал-губернатора тоді ж започатковується Тимчасова комісія для розгля­ду давніх актів. Університету та Комісії судилося стати центрами діяль­ності авторитетної професури, здібної до історичних пошуків наукової молоді, в тому числі М.І.Костомарова, Т.Г.Шевченка, М.І.Гулака, П.О.Куліша та багатьох інших відомих в Україні людей. П. Кулішу нале­жав перший український історичний роман "Чорна Рада" (1846). Працюючи у Київському університеті, опублікував свою книгу "Славянская мифология" М.Костомаров. У Комісії працював ху­дожник Т.Г.Шевченко.

Українознавчі матеріали викли­кали великий інтерес у М.Гоголя, О.Пушкіна, Є.Гребінки, М.Марке­вича, О.Бодянського (Москва) та інших діячів української та російської культури. Завдяки зусиллям О. Бодянського у 1846-1848 рр. побачили світ "Літопис Самовидця", "Історія Русів" та інші історичні праці.

У першій половині ХІХ ст. національне відродження охопило й Східну Галичину. У середовищі інтелігенції став помітним потяг до русин­ської усної народної творчості, мови, історичних знань, літературно-художнього життя. Фольклорист Зоріан Доленга-Ходаковський зібрав 3 тис. пісенних текстів, з них 1400 україн­ських, митрополит Михайло Левицький задумував створити україно­мовні школи, крилошанин перемиської капітули Іван Могильницький створив "Граматику язика словено-руського" (1829). Денис Зубрицький написав "Нарис з історії руського народу в Галичині" (1837) та тритомну "Історію древнього Галиць­ко-руського князівства" (1852-1855), де обґрунтовував самобутність східних галичан як українців, правонаступницею яких стала російська держава.

У 30-х роках ХІХ ст. центр української національної самосві­домості перемістився у Львів. Лідерами народознавства стала ви­ступати студентська молодь, серед яких особливе місце посіли львівські семінаристи Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які ввійшли в історію як гурток "Руська Трійця". Гурток став працювати над очищенням мови від діалектів, збором фольклорно-етнографічних матеріалів, перек­ладом літературних творів на живу мову ("Слово о пол­ку Ігоревім"), створенням читанок для дітей тощо. "Руська Трійця" стверджувала, що східні й західні українці на­лежать до однієї родини, мають спільну історію та культуру. Члени гуртка листувалися з діячами західнослов'янського відродження — П. Шафариком (автором праць: "Історія слов'янської мови", "Про походження слов'ян", "Слов'янські старожитності"), Я. Коларом, Г.Петровичем, К.Гавлічеком та ін., підтримували стосунки з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським та ін. діячами Східної України. Вважали, що українські землі повинні об'єднатися в соборну державу.

У 1837 р. „Руська Трійця" видала у Будапешті (через духовну цензуру) альманах "Русалка ДністрОвая", в якому видруковували народні пісні, думи, перека­зи, історичні документи, публіцистичні статті. Максимович у статті „О стихотворениях червоноруских” схвально про нього відгукнувся. Альма­нах був зустрінутий владою вороже і конфіскований, а його автори зазнали політичних репресій: Шашкевич помер у 1843 р., Вагилевич відійшов від громадського життя, а Головацький в результаті гонінь 1867 року переїхав до Російської імперії, де став головою Археографічної комісії у Вільно.

У Російській імперії в 1840-1850-х роках з ідеєю протиставлення слов'янського православного світу на чолі з Росією «хворій», безвірній Європі виступили слов'янофіли — Костянтин Аксаков, Олексій Хомяков, Іван Кирєєвський та інші. Противники слов'янофілів — західники (Петро Чаадаєв, Олександр Герцен) — не визнавали особливої ролі Росії серед слов'янських народів. Поразка в Кримській війні 1853-1856 років, Польське визвольне повстання 1863-1864 років викликали активізацію російських панславістів, яка вилилася в проведенні Слов'янського з'їзду 1867 року в Москві й діяльності слов'янських комітетів. Панслов'янські ідеї займали важливе місце в теоретичних дослідженнях Івана Аксакова, Миколи Данільовського, наукових розробках ученого-славіста Володимира Ламанського. Найбільшу політичну вагу панславізм мав в 70-х роках, особливо в період російсько-турецької війни 1877-1878 років.

• «Деполонізація» підросійської України по 1831 р. Кирило-Мефодіївське братство. Роль «Кобзаря» Тараса Шевченка у становленні української національної ідентичності.

В ході повстання, розпочатого в листопаді 1830 р. Сейм з магнатів і шляхти утворив уряд, який ставив за мету відродити Річ Посполиту в кордонах 1772 p. У вересні 1831 р. повстання було придушене. З повстанцями уряд повівся набагато м'якше, ніж з декабристами. Конфісковані маєтки разом з селянами передавалися родичам або здавалися в оренду. Але було вирішено викоренити польський вплив на Правобережжі. В листопаді 1831 р. комісію на чолі з В. Кочубеем дістала завдання «привести у відповідність до великоруських губерній усі західні землі в усіх галузях життя».

Протягом кількох місяців польські школи перетворили на російськомовні, відомий польський ліцей у Кременці перевели до Києва і реорганізували в університет. У боротьбі з польським культурним впливом власті ретельно дбали про те, щоб покінчити з традиціями Речі Посполитої. Зникли залишки національних елементів у місцевому самоврядуванні, розформовано Київську міську міліцію. 1840 p. було скасовано Литовський статут. Суди мали керуватися лише імперськими законами. Внаслідок польського повстання відбувся перехід греко-католицьких громад до православної церкви, римо-католицькі громади розпускались, а костьоли закривалися.

За цих обставин у Києві виникла таємна антикріпосницька організація, що діяла з кін. 1845 р. до березня 1847 р., названа на честь слов'янських просвітників Кирила і Мефодіія. Засновниками стали професор історії Київського університету М. Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і вчитель Полтавського кадетського корпусу В. Білозерський. Вони обстоювали об'єднання слов'янських народів у федерацію зі столицею в Києві. Крім Гулака, кирило-мефодіївці робили наголос на культурно-просвітницькій діяльності, яка мала створити передумови для соціальних реформ. Незабаром до них приєднався етнограф і письменник П. Куліш. Утім, у слідчій справі зазначалося, що „ Наконец, двое, художник Шевченко и [чиновник] 9 класса Кулиш, хотя вовсе не участвовали в Украйно-славянском обществе, но были в коротких связях с учредителями общества и виновны по отдельным своим собственным, действиям (Див.: Журнал слідства // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. — К., 1990. — Т. 3. — С. 325-384).

Учасниками були підготовлені й схвалені "Статут слов'янського товарист­ва св. Кирила і Мефодія", програма організації — "Книга буття українського народу", звернення "Брати Українці!" та "Брати Великоросіяни і Поляки!". Членами Товариства було написано чимало історичних праць, публіцистичних та художніх творів, зібрано й частково опубліковано багато народних пісень, переказів, легенд, ет­нографічних описів тощо.

У "Книзі буття" кирило-мефодіївці писали, що "царі, пани та їх вчені осквернили свободу християнську", народ "зробили невільника­ми", що з приходом царів "збільшились на землі горе, злидні та хвороби і лихо, і нещастя". Для обгрунтування своїх положень члени Товариства використовували факти з історії і біблійні матеріали. "Лукаві царі відібрали між людьми найсильніших і найпотрібніших для себе і назвали їх панами, а ін­ших зробили невільниками панів". У політичній програмі члени Товарис­тва висловили хибне положення, що князівський та царський дес­потизм занесений до слов'янських народів зовні, що він є "витвором не слов'янського духу, а німецького і татарського". Царська влада супе­речить природним правам людського суспільства й вимогам Євангелія, що "немає іншого царя, крім одного царя, небесного утішителя"; „якою б не була розумна людина, але якщо вона стане правити самодержавно, то обезуміє". Кирило-мефодіївці закликали слов’янські народи повстати й проголосити нове суспільство, в якому не було б "ні царя, ні царевича, ні царівни, мир і любов”.

Кирило-мефодіївці в основному правильно розуміли станові суперечності в Україні, але не уяв­ляли собі справжні майнові відносини. П.О.Куліш в одних творах прагнув довести, що в Україні було дворянство, яке виступа­ло рушієм історичного розвитку українського народу, в інших стверджував, що панство занесено в Україну поляками та ін. Ці думки проникли також і на сторінки "Книги буття". Але кирило-мефодіївці одностайно важали, що причина злиденного життя всіх народів і відсталості країни в ці­лому криється в кріпосництві, що "своє"дворянство щодо селян б у ло таким же лютим, як і російське та польське. Зокрема, ця думка яскраво вира­жена в поемі Т.Г.Шевченка "Сліпий".

Члени Товариства під поняттям "народ" розуміли трударів, принижених і затурканих селян. Народні маси на своїх плечах несли найважчий тягар боротьби проти іноземних загарбни­ків, проявляли героїзм та велику суспільну силу на найкрутіших по­воротах історії. Вони виступали з гострою критикою іс­ториків і письменників, які зовсім забули про на­родні маси.

Отже, в політичних документах Товариства, історичних пра­цях та художніх творах багатьох його учасників була поглиблена розпочата їх попередниками критика самодержавно-кріпосницького ладу. В умовах миколаївської реакції вони роблять далекосяжний за своїм змістом висновок, що самодержавство, кріпосницьке право, панське гноблення гальмують розвиток країни, стоять на перешкоді руху народів до щасливого життя.

У програмних документах, історичних працях, художніх тво­рах та інших матеріалах кирило-мефодіївці висловили свої погляди на низку проблем, які стосуються забезпечення слов'янському та ін­шим народам вільного національного розвитку.

"Навряд чи є інший народ, — писав в одній із записок В. М. Білозерський, — який переніс більше мук і утисків від неправи­льних язичеських основ керівництва, ніж слов'янський народ. Но­сячи зародок всього прекрасного, всі [слов'янські народи] придушуються самодержавним деспотизмом.

Національний гніт лягав важким тягарем у першу чергу на плечі укра­їнського селянства. "Я повсюду чув грубі вихватки і насмішки над хохлами не тіль­ки від великорусів, - писав М.І.Костомаров, - але навіть від малорусів вищого класу, які вважали дозволеним глумитись над мужиками та їх мовою. Таке відношення до народу та його мови мені здавалось при­ниженням людської гідності, і чим частіше зустрічав я подібні вихва­тки, тим сильніше пройнявся малоруською народністю".

В "Книзі буття" вони записали, що ніби навіть Бог "узаконив, щоб рід людський розділявся на покоління і племена", що для цього він "кожному племені і поколінню подарував країну". Кирило-мефодіївці твердили, що народи можуть бути щасливими лише тоді, коли ма­тимуть не тільки соціальну, а й національну волю. "Щасливі ті, у кого свідомість своєї національності настільки сильна і тверда, — писав В.М.Білозерський, — що ніяка зовні­шня сила не в змозі підкорити сили духовної: народ зберігає тоді свою самостійність і вільний розвиток. Ось ціль, до якої повинен прагнути всякий народ, бо горе тим, які понесли іго". В одному з листів до М.І.Костомарова П.О.Куліш писав, що "благодать божа всім дана, і в кожному народі муж світлого розуму і чистої волі мо­же зробити багато для своєї честі і майбутньої могутності".

Кирило-мефодіївці були одностайними в тому, що слов'янські народи, як і раніше, по­винні допомагати один одному не тільки в боротьбі проти тих сил, які несуть їм соціальний і національний гніт, а й в культур­ному розвитку. Члени Товариства, писав М.І.Костомаров, бу­дуть боротися за те, щоб "кожному зі слов'янських народів за­безпечити власний розвиток при допомозі інших споріднених національностей, щоб всім разом братською сім'єю прийняти живу участь у рухомій сфері освіти людства". В.М.Білозерський писав, що ки­рило-мефодіївці повинні поширювати „пізнання про слов'ян та про право кожного із їх племені на самостійність”, пробуджувати любов до слов'ян і їх народності та знищувати різними засобами будь-яку упередженість між пле­менами, розповсюджувати пам'ятки, що пробуджують на­роди до свідомості та взаємного братства. Про Україну: "...окреме її існування неможливе, вона находитиметься між кількома огнями, буде стиснена й може потерпіти ще сумнішу до­лю, ніж потерпіли поляки... Єдиний засіб, який уявляє собі розум і схвалює серце, є спільна боротьба слов'янських на­родів проти гнобителів".

Найкращою формою влади, яка зможе забезпечити щасливе життя народу та його участь в державних справах, є на­родна республіка, в якій не було б ні царя, ні князя, ні герцога, ні графа, ні пана, ні кріпака, ні холопа. В ній повинні бути обрані "народним вибором" всі органи влади, збережена цілковита "рі­вність громадян по їх народженню, християнському віросповідан­ню і достатку". Тільки при "своєму суспільному визна­ченні" пригноблені народи зможуть домогтися "вико­рінення рабства і всякого приниження нижчих класів", "повсюдного запровадження грамотності", власної мови й літератури тощо. Висловлювалася надія, що в майбутньому "Україна зробиться незалежною Річчю Посполитою", в якій народ справді буде позбавлений важкого соціа­льного та національного рабства. Ця надія не відокремлювалась від революційної боротьби проти феодально-кріпосницького гніту. Ці два питання йшли паралельно, взаємно обумовлюва­лись і підсилювались.

Поступово члени Товариства стали виношу­вати ідею про створення федеративного союзу слов'янських республік. М.І.Костомаров: „Ми стали уявляти, що всі слов'янські народи з'єднаються між собою у федерацію, подібно до стародавніх грецьких респуб­лік, або Сполучених Штатів Америки, з тим, щоб всі вони перебували в міцному зв'язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему автономію".

За доносом одного зі студентів (на поч. 1847 р.) всіх учасників товариства було засуджено й заслано, і лише Олександр II 1855 р. їх амністував. Основним "викривальним" матеріалом для по­карання учасників таємної політичної організації були програмні положення, спрямованої проти станового ладу. На допиті М.І.Костомаров вимушений був зізнатися, що у своїх роздумах над "соціальними питаннями" він завжди був на стороні демократичного, тобто простого класу".

Вершиною формування нової української літератури першої по­ловини ХІХ ст. стала творчість Т.Г.Шевченка. 1840 р. в Санкт-Петербурзі вийшла перша збірка творів «Кобзарь», яка одразу поставила його в ряд найвидатніших поетів сучасності. У віршах колишнього кріпака приховувався вибуховий заряд, спрямований проти царів — «катів людських». 3акінчивши 1845 р. курс навчання й отримавши звання художника, Шевченко влаштувався на роботу в Києві, у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів, що давало йому змогу знайомитись за першоджерелами з історією козацької України. До 1845 р. відноситься його славнозвісний вірш «Як умру...», названий у народі «Заповітом», який закликав до насильницького повалення самодержавства.

На поч. 1847 p. T. Шевченко був затверджений учителем малювання в Київському університеті й майже відразу заарештований жандармами у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Під час обшуку в нього знайшли рукописи революційних поезій, серед них образливу для царської сім’ї поему «Сон». Микола І розпорядився віддати його в солдати із забороною писати й малювати.

Імпортувавши до Австрії «Кобзарь», соціальна тематика якого виявилася дуже близькою русинському селянству, лідери українського руху, напевно, навіть не уявляли собі його мобілізаційну силу. Описувані страждання, пригноблення і так далі були дуже зрозумілі місцевим селянам. Вони це сприйняли як своє, рідне. Соціальна складова як би витіснила релігійні особливості творчості Шевченка. Творчість Шевченка була однакова близько для селян і українофілів, і русофілів.

• Формування українофільства. «Громади». Культурницькі течії в Галичині: старорусини й українофіли-народовці. Зародження ідеї «соборної України».

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись за амністією із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду. Громади — напівлегальні гуртки, що з'явилися на поч. 60-х pp. ХІХ ст., складалися з учителів, письменників, лікарів, ліберальних поміщиків. Мали на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.

Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

На момент розділу Річі Посполитої в 1772 р. руське населення Західної України складалося в основному із селян і священиків. Саме ця спільнота послужила надалі основою для формування української ідентичності в Галичині. Оскільки греко-католицька церква, попри унію з Римом зберігала традиції східної церкви, її священикам дозволялося заводити сім'ї. Діти священиків здобували світську освіту й ставали адвокатами, вчителями, журналістами. Таким чином, греко-католицьке духівництво в прямому сенсі слова народило майбутню світську еліту української Галичини.

Австрійська влада з недовір'ям ставилася до поляків, але польський рух залишався настільки сильним, що для того, щоб не допустити об'єднання польського елементу й зменшити тиск на Відень, треба було йому когось протиставити. Ось тут і стали в нагоді русини.

Починаючи з революції 1848 чітко позначилися різні орієнтації у виборі шляху, яким мала розвиватися нація.

Русофільська, яка пізніше значною мірою трансформувалася в москвофільську. Русофіли вважали, що не треба створювати нічого нового, тому що вони і так частина великого руського народу, потрібно скористатися з уже існуючої високої російської культури, а не починати з нуля. Їм здавалося, що можна просто узяти й сприйняти, як свої рідні, досягнення російської культури і на їх ґрунті розвивати локальну літературу.

Русофільські настрої були помітні в Галичині й до 1848 р., але цей рік став поворотним — вперше випала можливість безпосередньо познайомитися з росіянами. Це сталося, коли царські війська рухалися на Будапешт, аби придушити угорську революцію. Ось тоді в масовій свідомості галичан з'являється чинник Росії — великої сильної держави, якою править православний цар. З цієї миті русофільський рух розвивається виключно за висхідною і на певних етапах домінує в середовищі галицьких русинів.

Рух не був монолітним і погляди різних груп розходилися у питаннях трактування історичної традиції, глибини злиття в єдину націю (велико- й малоросійський проекти). Але серед русофілів практично до 1878 р. не виникало конфлікту лояльності. Вони вважали себе культурно орієнтованими на Росію і в той же час вірними греко-католиками, а при всім тім ще й вірними підданими Габсбургів.

Зрозумівши безперспективність пов'язаної з революцією 1848 р. орієнтації на центральний уряд, частина греко-католицького духівництва звернула свої погляди в бік Росії. У газеті «Слово», яка таємно фінансувалася російським урядом, представники новонародженої політичної течії «москвофілів» 1866 р. заявили: «Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни». Москвофіли вірили в існування єдиного руського народу від Карпат до Камчатки, а свою мову вважали одним із діалектів російської. Позитивне ставлення до Росії не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії, особливо після поразки Польського повстання 1863 р. Значному поширенню москвофільських настроїв сприяло уявлення про Россію не лише як про альтернативу польському впливу, але і як про своєрідну „землю обітовану”, бо там ще зберігалися старі, патріархальні порядки, а капіталізм лише народжувався. У 60-80-х роках ХIХ ст. по селах Галичини ходили чутки, ніби скоро прийде «білий цар», який покарає поляків, вижене євреїв, забере у панів землю та роздасть селянам. Вище духівництво почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ'я, церква стала основною соціальною базою москвофільства. Відречення від народної мови й запровадження т. зв. «язичія» (суміші церковнослов'янської, російської, української, почасти польської мов) мали продемонструвати відданість москвофільства Москві. На хвилі антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в усіх провідних українських організаціях у Львові – Ставропігійському інституті, „Галицько-Руській матиці”, „Народному домі” та “Руській бесіді”. Головним осередком москвофілів стало «Общество им. Михайла Качковского», що активно працювало в селянському середовищі. У 70-х роках ХIХ ст. ця організація мала 181 народну читальню в селах Галичини. Під гаслом „краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані” до москвофілів приєдналися навіть ті, хто з осторогою ставився до Росії.

Попри відверті симпатії галицьких русинів до Росії і навіть на певну фінансову підтримку цього руху імперією Романових до 1878 р. ця лінія беззастережно сприймалася австрійським урядом. Проте далі вже не можна було залишатися добрим громадянином, зберігаючи навіть культурну орієнтацію на Росію. Русофільський рух поступово занепадає і розділяється на дві частини: старорусинські консерватори й далі пробують сполучати свій греко-католицизм і лояльність до Габсбургів з ідеєю «княжої Русі», а радикали на чолі з Володимиром Дудікевічем відкрито проголошують себе частиною російського народу, вважаючи себе росіянами не лише в культурному, але й у політичному плані. Загалом у зв'язку з несприятливою кон'юнктурою в результаті російсько-турецької війни 1877—1878 рр. і від’їздом численних москвофілів з родинами до Росії на вчительські вакансії русофільський рух в Галичині починає згасати. Але ще на початку ХХ століття за проросійські партії на виборах голосував кожен третій українець Східної Галичини.

Українофільська орієнтація називалася рухом за «вільну Русь», де під Руссю розумілася Україна. Проти консервативної течії „москвофілів”, або „сторорусинів”, що складалася переважно з духівництва, виступила молода інтелігенція — письменники, вчителі, студенти, які об'єдналися в іншу політичну течію — українофілів або «народовців». Серед її лідерів були В. Шашкевич (син М. Шашкевича), К. Климкович, Ф. Заревич. Зміцненню народовства значною мірою сприяло заснування греко-католицьким священиком, публіцистом і громадсько-політичним діячем Д. Танячкевичем цілої низки громад у містах Східної Галичини. Ці суто культурницькі осередки створювались на засадах нелегальних організацій. Після відмови Габсбургів від абсолютної влади й перетворення Австро-Угорщини на конституційну монархію вони почали діяти цілком легально.

1861 р. «народовці» у Львові започаткували товариство клубного типу «Руська бесіда», що мало свої відгалуження чи не в усіх куточках Східної Галичини. 1867 р. було засновано за матеріальної підтримки наддніпрянців літературний журнал «Правда», а в грудні 1868-го — організацію «Просвіта». Галицькі просвітяни випускали художні й науково-популярні книги для народу, шкільні підручники, організовували народні читальні, видавали альманахи. 1880 р. було засновано друкований орган «народовців», першу щоденну газету «Діло». На поч. 90-х pp. львівська «Просвіта» та її численні філіали розгорнули й економічну діяльність: засновували кооперативні крамниці, ощадно-позичкові каси, молочарні тощо.

Українофільський рух спочатку не використовував етнонім «український», але з часом саме він перетворилося на українофільство. Як можна говорити про українофільство серед українців? Якщо від початку розглядати галицьких русинів як українців, що сформувалися, то незрозумілими залишаються багато моментів їх історії. Галицькі русини не відчували себе українцями фактично до 1848 р. Українофільська орієнтація з 70-х рр. XIX ст розвивалася за висхідною. Австро-Угорщина перестала дивитися на Росію нейтральним поглядом: дві імперії стають запеклими супротивниками. Оскільки українофільство передбачало єднання з представниками своєї нації в Російській державі, де якраз набирали силу гоніння на український рух, то імперія Габсбургів не могла прогавити момент, який обіцяв значно послабити державу Романових зсередини. З того часу український рух в Австро-Угорщині набуває усіляку підтримку держави. Переслідувані російськими властями українці теж тяжіють до конституційної монархії. На Наддніпрянщині не дозволяли розвивати український проект. Тому письменники, вчені, діячі культури з тієї частини країни вирішили зробити в Галичині свого роду лабораторію для розробки й вироблення національної платформи для всієї України. Українофільські політики потім писали: розраховували, що тут будуть вироблені ідеї для всієї України, але, на жаль, цього не сталося, тому що особливості нівелюють задум. Багаті «земляки» з Росії фінансово підтримують українофільські організації в Галичині. Таким чином, ця орієнтація стає домінуючою в краю.

Українофіли не намагалися виводити свою історичну традицію від часів княжої Русі, але прагнули всіляко акцентувати увагу на козацьких війнах. Княжий період з його династичним принципом правління більше личив для побудови імперської ідентичності, але не зовсім — для проекту народолюбства.

Саме младорусини, або народовці підхопили ідею соборності України в Галичині й Буковині. У своїй програмній брошурі 1876 р., вони так сформулювали основи своєї політичної філософії: «Ми є ісповідники величнього заповіту нашого незабутнього кобзаря, Тараса Шевченка... Славимося 15 мільйоновим народом... ім’я його єсть руський чи український, земля, ненька його рідна, Русь‑Україна. Завзяті вороги його — ляхи й москалі... З тим мужицьким, латами покритим, народом стоятимемо у купі, як вірні його діти». Ідея національної соборності набула поетичного закріплення в безсмертних рядках вірша наддніпрянця Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», написаного 1862 р. і надрукованого вперше в 1863 р. у львівському журналі «Мета». Покладений у середині 60‑х років ХІХ ст. на музику талановитим композитором Миколою Вербицьким, цей вірш незабаром став національним гімном українців, символом єдності двох частин розмежованої державними кордонами української землі.

Польсько-русинська орієнтація, представники якої сподівалися досягти незалежної Русі за допомогою федерального злиття з Польщею. Польська орієнтація була найслабшою і до того ж нестабільною, тому що польська більшість і на рівні сейму підтримувала то русофілів, то українофілів. Причину занепаду цієї орієнтації створили самі поляки, які вітали приєднання русинів до їх руху, але лише не як окремий, а тим більше не рівноправний рух.

Австро-русинська. Цей напрям розглядав перспективу розвитку свого народу виключно у складі держави Габсбургов. І, напевно, якби цей напрям, а не українофільский здобув перевагу в русинському середовищі Галичини, то сьогодні ми мали б справу з окремим русинським народом. Тоді, можливо, були б підстави говорити про галичан як про штучний «австрійський проект». Побудова австро-русинської ідентичності передбачала формування в австрійських русинів загальноімперської свідомості. Але проект від початку був приречений на невдачу, оскільки імперію Габсбургів населяли багато народів, що прагнули до власної державної незалежності. Загальноімперська свідомість переважала над національним у дуже малого числа громадян. Таким чином, цей і так нечисленний табір стає свого роду резервом для двох інших, сильніших і успішніших.

У всіх перерахованих національних орієнтацій були практично однакові шанси. Багато що залежало від внутрішньої і зовнішньої кон'юнктури, і кожна з орієнтаційних ліній могла розвинутися у бік чи то російській ідентичності, чи то української (що в результаті і сталося). З таким же успіхом русини могли стати частиною польської нації або побудувати свій окремий австро-русинський проект.

• Історична школа Володимира Антоновича. Діяльність Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. Заснування Наукового товариства імені Шевченка.

На початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.

Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної української історичної науки. У своїх працях Антонович документально досліджував окремі історичні явища, а в науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні», 1897; «Виклади про часи козацькі в Україні», 1912) дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Сприяв переїзду Михайла Грушевського до Львова і створенню там наукового осередку.

Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

1873 р. заходами О. Кониського, М. Драгоманова та ін. українських діячів у Львові було створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка. 20 років згодом воно реорганізувалося в наукове товариство. За час своєї діяльності (до 1939 р.) НТШ здійснило понад 1100 наукових і літературних видань. Цій справі плідно прислужилися відомі українські вчені, як-от Ф. Вовк, В. Гнатюк, І. Горбачевский, М. Грушевський (голова НТШ в 1897 —- 1913 pp.), І. Пулюй, І. Франко.

• Заходи російського уряду в боротьбі з українським рухом як поштовх до його радикалізації. «Братство тарасівців». Перші заклики до державного усамостійнення України. Заснування Української національно-демократичної партії в Галичині та Революційної української партії у Великій Україні.

Після поразки польського повстання 1863 —1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев підписав циркуляр про заборону друкування українською мовою книг, «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народом», а також текстів до музичних творів. Мета цього указу полягала у звуженні сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Після Валуєвського циркуляру настає пауза у процесі національного відродження.

1875 р. царський уряд створив комісію для розгляду засобів боротьби з «українофільством». Висновки були такі: «Допустити окрему літературу простонародною українською говіркою означало б закласти міцні підвалини для переконання у можливості відокремлення, хай навіть у далекому майбутньому, України від Росії». Ознайомившись із цими рекомендаціями під час лікування на німецькому курорті Емс, Олександр II 17 травня 1876 p. підписав розпорядження про заборону видання українською мовою як оригінальних творів, так і перекладів, а також завезення до імперії українських книг і брошур, надрукованих за кордоном. Не дозволялося навіть ставити п'єси і влаштовувати концерти «малоросійською говіркою». Як виняток допускалося видання українською мовою художньої літератури та історичних документів. 1881 р. Олександр III вніс до Емського акта деякі послаблення: дозволено було друкувати українською мовою словники російською абеткою, а питання про україномовні вистави вирішувала місцева влада.

Вряди-годи перевіряючи стан справ, уряд таємними циркулярами підтверджував свою заборонну політику. 1884 р. було заборонено «існування спеціального малоросійського театру і створення труп для постановки п'єс лише малоросійською говіркою».

Нагляд за виконанням Емського акта здійснювало Головне управління у справах цензури. Не афішуючи переслідування мови, чиновники пильнували, щоб українські книги не доходили до простого люду. Державну політику протиставлення російської мови як повновартісної українській як обласному діалектові підважувала робота перекладачів. Тому 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість виходу у світ українських перекладів з російської мови. 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей. Заборона на мову існувала аж до революції 1905 р.

Емський акт остаточно підривав основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі його пропозицій лежали демократизм (парламент, демократичні права і свободи, федералізм (громадське самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки), європеїзм (зв'язок із джерелами прогресивного розвитку), культурництво (боротьба винятково просвітницькими методами, еволюційність (висування поміркованих вимог, підштовхування реформ).

Влітку 1891 р. студенти М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик та І. Липа поклялися на могилі Т. Шевченка в Каневі віддати усе своє життя справі національного визволення. Створена ними організація «Братство тарасівців» крім культурницької програми висувала гасло завоювання українським народом державних прав. Членами «Братства тарасівців» були студент О. Черняхівський, поет М. Вороний, студент-мовознавець Б. Грінченко, брати Микола і Юрій Міхновські та ін.

Програма перших українських самостійників відображена в рефераті 1899 р., опублікованою львівською газетою «Правда» під назвою «Визнання віри молодих українців». «Народ під проводом поступових своїх дітей знову стає до боротьби, змінивши тільки способи її: не вогнем і мечем здобуває він тепер собі волю, а духом та розумом... Дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Україні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, в літературі й навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні... Для нас, свідомих українців, єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Російська однаково нам рідні, й жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була в нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, дух розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії».

Учасники старих громад, об'єднавшись навколо «Товариства Нестора-літописця» (заснованого у Києві 1873 р.) та історико-етнографічного журналу «Киевская старина» (1882 —1906), займалися переважно культурницькою діяльністю. На відміну від них молоде покоління громадівців основну увагу приділяло політичним питанням. Представники радикально-демократичної інтелігенції організували громади у формі підпільних гуртків. Політичні погляди їх учасників варіювалися в широкому спектрі, аж до марксистських. Зокрема, зі студентської громади Київського університету вийшов соціал-демократ П. Тучапський.

За ініціативою І. Франка і М. Павлика 1890 р. в Галичині було створено Русько-українську радикальну партію. В її програмі-мінімум висувалася вимога передати селянам якнайбільше землі. Мобілізація земельних ресурсів передбачалася шляхом викупу. В програмі-максимум декларувалася схильність радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом. Партія видавала для селян газети «Хлібороб» і «Громада». З метою пропаганди програмних настанов було випущено серію брошур І. Франка під загальною назвою «Радикальна тактика». Велику увагу радикали приділяли пропагандистській роботі в народних читальнях, подоланню впливу москвофілів і народовців на селян, завоюванню громадянських свобод.

Соціалісти Галичини зібралися на свій І з'їзд у Львові в січні 1892 р. Він проголосив злиття соціалістичних гуртків у єдину організацію Галичини в рамках Соціал-демократичної партії Австрії. 1896 р. виникла Буковинська організація соціал-демократів, яка також увійшла до Австрійської соціал-демократичної партії.

Радикальна партія наприкінці XIX ст. переживала кризу. 1899 р. від неї відкололася група, яка увійшла до складу Української соціал-демократичної партії. Народовці й національне крило Русько-української радикальної партії утворили Українську націонал-демократичн у партію (УНДП). Одним з її засновників був М. Грушевський. Лише невелика частина партії радикалів зберегла відданість старій програмі. В УНДП постав симбіоз раннього націоналізму у версії народовців і націонал-марксистів, що увійшов до історії ідей як как австромарксизм.

1895 р. у книзі Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена») вперше було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію.

1899 р. за ініціативою лідерів студентських громад Д. Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича й М. Русова почала створюватись перша в Росії Революційна українська партія (РУП). Остаточно її було сформовано в лютому 1900 р. У програмних настановах РУП наголошувала на аграрному характері української нації, а селянство визначала як основну рушійну силу майбутньої революції.

Першим маніфестом рупівців була промова, виголошена на Шевченківських святах 1900 р. в Полтаві та Харкові М. Міхновським (вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна»). Він констатував: «Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги урядових шпигунів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національності й коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання: яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій території, наче зі своїми рабами?» Автор закликав суспільство до боротьби за національне визволення і створення політично незалежної України.

Установчий з'їзд РУП у грудні 1902 р. затвердив 6 партійних комітетів (вільних громад): Київський, Харківський, Чернігівський, Полтавський, Лубенський і Кубанський (Чорноморський). ЦК РУП представляли Є. Голицинський, Д. Антонович і В. Козиненко. До Закордонного комітету у Львові входили Д. Антонович і В. Винниченко. 1903 р. РУП очолив М. Порш. Партія перейшла на позиції міжнародної соціал-демократії (Ерфуртська програма) й, відкинувши гасло самостійності України як нереальне, прибрала інше: національно-культурної автономії в межах Російської імперії.

Така еволюція аж ніяк не влаштовувала настроєну вкрай націоналістично групу під проводом М. Міхновського. 1902 р. вона відкололася від РУП. А 1903 р. те саме вчинила група Б. Ярошевського. Перша з них згодом перетворилася на Українську народну партію (УНП). її політичне кредо Міхновський сформулював у «10 заповідях», найвідомішою серед яких стала така: «Україна — для українців!». Група Ярошевського проголосила себе Українською соціалістичною партією (УСП). Однак обидві партії, не діставши підтримки з боку революційних мас, занепали.

У грудні 1904 р. під час спроби провести у Львові свій II з'їзд РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М. Меленського на поч. 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку. Програма «Спілки» з основних питань тактики й стратегії збігалася з поглядами поміркованих членів РСДРП, за якими закріпилася назва «меншовики». їхні провінційні організації у Києві (в межах Південно-Західного краю) і Полтаві (в межах відповідної губернії) злилися з організаціями «Спілки».

Інша, частина, до керівного ядра якої належали В. Винниченко, С. Петлюра й М. Порш, у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка відіграла величезну роль у розгортанні українського національно-визвольного руху. Програма УСДРП за змістом нагадувала вироблену німецькою соціал-демократією, і в ній, на відміну від програми загальноросійської соціал-демократичної партії, не було положення про диктатуру пролетаріату. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетських, церковних і монастирських земель у власність органів місцевого самоврядування (муніципалізація земель). Конфіскації поміщицьких земель не передбачалося. Партія домагалася автономії України. Визнаючи ненормальною багатопартійність соціал-демократії, УСДРП вважала за можливе об'єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату. Подібних позицій дотримувалися в цьому питанні єврейські та польські соціал-демократи.

За ініціативою колишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникла Українська демократична партія (УДП). До її керівного ядра увійшли Є. Тимченко, В. Чехівський, Є. Чикаленко. За соціальним складом і поглядами українські демократи в цей час були близькими до «Союзу визволення» — зародка майбутньої загальноросійської партії конституційних демократів (кадетів). Однак політичні гасла УДП були радикальнішими, аж до соціалістичних. Як і українські соціал-демократи, ця партія стояла на платформі автономії.

Соціалістична фразеологія в програмних документах УДП примусила частину демократів залишити партію. Група на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим і Ф. Матушевським взялася за формування Української радикальної партії (УРП). Однак розкол вдалося подолати, й 1905 р. УДП й УРП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). 1907 р. УДРП було перейменовано на Українську трудову партію.