Університет внутрішніх справ

Висновки

Дослідження долі української частини східнослов’янських племен дозволило вченим зробити висновок про те, що Русь є важливим періодом у розвитку саме цієї групи племен, які складали ранній етап у розвитку української народності. А значить, історія Руської Землі – це, насамперед, історія українського народу. Не можна оминути і того факту, що майже вся культура цієї держави була створена на території України.

Праукраїнські племена на Подніпров’ї жили ще між ордами скіфів, сарматів, готів, гунів та інших войовничих племен. Яскравим проявом розвитку східного слов’янства на початку нашої ери стало державне життя антського союзу племен. «Живучи серед войовничих народів у степах, – писав видатний український історик Михайло Грушевський, – степові українці-анти й собі привикали до войовничого життя». У боротьбі з готами вони вступили у союз з гунами. Саме тоді, на думку вченого, з антської частини східних слов’ян і вийшов нинішній український народ.

Протягом розвитку і розквіту Русі йшов процес консолідації всіх українських племен і асиміляції їхніх близьких сусідів. Але він не завершився, й українсько-руська народність стала окремою етнографічною і мовною єдністю. Руссю завжди називалася лише територія теперішньої України. Для киян смоляки, новгородці, суздальці були не русами, а жителями «земель верхніх», «словенами». У свою чергу, жителі півночі – суздальці – похід на південь, на Київ, називали «походом у Русь», «до русів».

Термін «русь» вживався у грецьких, римських і східних джерелах завжди тільки по відношенню до слов’ян Середнього Подніпров’я. Сучасну територію України східні джерела називали Рос, Росья, західні – Руція, Рутенія, а поляки і донині на українців кажуть «русини», а на їхній край – Русь.

Отже, русь – це назва народу, який витворився на землях сучасної України шляхом об’єднання племен полян, древлян, сіверян, білих хорватів, волинян, тиверців та уличів у єдиний етнос, котрий можна умовно назвати староукраїнською народністю. Умовно тому, що процес злиття праукраїнських племен в один народ тоді лише розпочався і тривав довго, розтягшись на кілька століть.

Державне існування Русі виробило і державну символіку. Гербом Русі був тризуб – іменний знак великих князів київських. Ймовірно, що знак тризуба спочатку був родовим символом племені русів, котре жило в межах нинішньої Київщини. Тут археологи знайшли масу речей ще докняжої доби зі знаком тризуба. Згодом київські князі використовують його як знак державної влади, як герб. Ним Ігор та Ольга мітили місця племен, які вже здали данину. Тризуб стає іменним знаком князів, замінюючи їм підпис, знаком власності.

[1] Портнов А. Володимир Пархоменко дослідник ранньої історії Русі. – Львів, 2003. – С. 24-57.

[2] Эверс. Г. Древнейшее русское право… - СПб., 1835.

[3] Соловёв С.М. История России с древнейших времён. Книга 1-2. – М., 1960.

[4] Ключевський В.О. Курс русской истории. – Т. 1, 2. – М., 1987.

[5] Пресняков А.Е. Княжое право в древней Руси: Очерки по истории Х – ХІІІ вв. – Киевская Русь. – М., 1993.

[6] Покровський М.Н. Избранные произведения в 4-х томах. Т.1. – М., 1965.

[7] Див. їхні праці у списку літератури.

[8] Костомаров Н.И. Сборник сочинений. Исторические монографии и исследования. Кн. 1-8 (т. 1-21). – СПб., 1903-1906.

[9] Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 1-3. – К.: Наукова думка, 1992 – 1995; Грушевський М.С. Звичайна схема „руської” історії і справа раціонального укладу історії східнослов’янства // Статьи по словяноведению. – СПб., 1904. – Вып. 1. – С. 298-304.

[10] Див. список літератури в кінці посібника.

[11] Pritsak Om. The Origin of Rus. – Cambridge (Massa): HURI, 1981. – 926 p. (Рецензія: Антонович М. Нова праця про походження Руси // Український історик. – Нью-Йорк. – 1983. - № 2/4. – С. 162-168.)

[12] Пархоменко В.О. О происхождении Руси // Русское право. Исторические сборники. – Петроград, 1923. - № 4. – С. 38. Його ж. Початок історично-державного життя на Україні. –К., 1925.

[13] Кримський А.Ю. Хозарська держава – попередниця Київської Русі // Віче. – Київ. – 1992. - № 7. – С. 93-113.

[14] Швидко Г.К. Історія держави і права України. Хрестоматія. – Дніпропетровськ: НГУ, 2003.

[15] Щапов Я.Н. О функциях общины в Древней Руси // Общество и государство феодальной России. – М., 1975. – С. 13-21.

[16] Павлов-Сильванский Н.П. Феодализм в России. – М.: Наука, 1988. – 690 с.

[17] Чугаев А.С., Кизилов А.Ю. Уголовно-правовая охрана представителей власти в XI – XVII вв. // Государство и право. – 2001. - № 6. – С. 89-94.

[18] Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953.

[19] Тихомиров М.Н. Древнерусские города. –М., 1956. Він же: Крестьянские и городские восстания на Руси ХІ – ХІІІ вв. – М., 1956.

[20] Див: Зимин А.А. Холопы на Руси. – М., 1973.

[21] Див: Швидко Г.К. Історія держави і права України. Хрестоматія. – Дніпропетровськ: НГУ, 2003.

[22] Власне поділу на статті, їхньої нумерації, Правда не мала. Це зробили дослідники пам’ятки.

[23] Валк С.Н. «Русская правда» в изданиях и в изучениях XVIII – начала ХІХ века // Археографический ежегодник. – М., 1960.

[25] Пирмонт Штрубе де. Слово о начале и смене русских законов. – СПб, 1836.

[26] Щепкин Е. Варяжская вира. – Одесса, 1915.

[27] Göetz L.K. Das Russische Recht. Bd. 1-4. – Stuttgart, 1910-1913.

[28] Юшков С.В. «Русская правда». Происхождение, источники, её значение. – М.: АН СССР, 1950.

[29] Агарян А.С. Исторический аспект развития института банкротства (несостоятельности) юридических лиц // История государства и права. – 2002. - № 1.

[30] Стромилова Н.П. Развитие норм об уголовной ответственности за убийство // История государства и права. – 2002. - № 6.

[31] Гришко В. Участие общины в суде по «Русской правде» // Киевская старина. – 1905. – Февраль. – С. 39-42.