На допомогу студентам всіх спеціальностей і форм навчання при самостійному вивченні теми при підготовці до тематичного контролю ЗУН і підсумкової атестації

Коваленко С.Я., викладач з основ безпеки життєдіяльності

Ролзглянуто на засіданні циклової комісії викладачів загальноосвітніх дисциплін Запорізького педагогічного коледжу і рекомендовано до використання викладачами і студентами в процесі вивчення дисципліни ОБЖДЛ.

Протокол № від „____” _________________ 2007 року

Голова циклової комісії ________________________Л.М. Голець

Запоріжжя-2007

ТЕМА: ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

В результаті вивчення цього розділу студенти повинні знати:

· про зв'язок курсу «Безпека життєдіяльності» з навчальними дисципліна­ми та практикою життєвого досвіду;

· мету та основні завдання курсу «Безпека життєдіяльності»;

· основні етапи розвитку проблеми забезпечення безпеки життєдіяльності людини;

· основні поняття, визначення та терміни безпеки життєдіяльності;

· загальні положення управління ризиком;

· основні положення концепції допустимого ризику;

· характеристики системи «людина — життєве середовище»;

· об'єкти та цілі безпеки життєдіяльності в системі «людина – життєве середовище» різного рівня;

· класифікацію джерел небезпеки, небезпечних та шкідливих факторів.

На основі набутих теоретичних знань студенти повинні вміти:

· визначати рівень безпеки системи «людина — життєве середовище»;

· ідентифікувати небезпеку;

· складати номенклатуру небезпек;

· визначати зону небезпеки;

· визначати причини та можливі наслідки небезпек;

· класифікувати небезпечні, шкідливі та вражаючі фактори;

· оцінювати рівень небезпеки;

· моделювати умови виникнення небезпечних ситуацій;

· здійснювати системний аналіз безпеки життєдіяльності.

ПЛАН

1. Безпека життєдіяльності як категорія

Ø Вступ

Ø Наукові засади безпеки життєдіяльності

Ø Основні поняття та визначення у безпеці життєдіяльності

Ø Класифікація джерел небезпеки, небезпечних та шкідливих факторів

2. Структурно-функціональна організація людини з погляду на взаємодію її з оточуючим середовищем і технікою

Ø Системний аналіз у безпеці життєдіяльності

Ø Системно-структурний підхід та системний аналіз — методологічна основа безпеки життєдіяльності

Ø Система «людина — життєве середовище» та її компоненти

Раціональні умови життєдіяльності людини

Ø Рівні системи «людина — життєве середовище»

4. Небезпека. Ризик як оцінка небезпеки

Ø Загальна оцінка та характеристика небезпек

Ø Поняття про ризик, оцінка ризику

Ø Концепція прийнятного (допустимого) ризику

Ø Управління ризиком

ВСТУП

Проблема захисту людини від небезпек постала водночас з появою на Землі людства. Протягом усієї історії цивілізації кожна окрема людина загалом дбала про власну безпеку та безпеку своїх близьких, так само як і людству доводилося дбати про безпеку свого існування.

Первісна людина була тісно пов'язана з природою. Наші предки не просто поклонялися рідинам, звірям, птахам, сонцю, вітру, воді тощо, а використовували свої знання про них для життя в єдності з приро­дою, оскільки саме природні небезпеки становили головну загрозу.

Другою групою небезпек, які почали становити загрозу людині з часу існування її на нашій планеті, були дії інших людей. Війни, збройні конфлікти, вбивства, викрадення, погрози, терористичні акти та інші акти насильства супроводжували і, на жаль, продовжують супроводжу­вати розвиток суспільства.

Третьою на Землі з'явилась група небезпек, що походять від об'єктів, створених людьми, так званих антропогенних чинників. Ці небезпеки пов'язані з прагненням людини глибше пізнати себе і навколишній світ, створювати матеріальні блага і, як не парадоксально, з пошуком більшої безпеки.

Протягом усієї своєї історії людство прагне зробити життя зручним. У людському прагненні до пізнання дуже часто засоби витісняють мету, людина стає додатком до створеного нею, а її ж творіння станов­лять загрозу для неї самої.

Можна навести багато прикладів, які, здавалося, свідчать про те, що завдяки набутим знанням з розвитком цивілізації рівень безпеки людей зростає. Людство подолало епідемії тифу, холери, віспи, чуми, поліомієліту. Середня тривалість життя у розвинених країнах світу вже наближається до 80 років і продовжує зростати. Цих результатів досяг­нуто завдяки розвитку медицини, що сягає своїми коренями часів Гіппократа (460—370 рр. до Р.Х.), який здійснив реформу античної медицини, та Арістотеля (384—322 рр. до Р.Х.), який вже в ті далекі часи вивчав умови праці.

Однією з найнебезпечніших галузей людської діяльності була і, на жаль, залишається в багатьох країнах, у тому числі в Україні, гірнича справа. Останнє свідчення цьому — загибель 80 гірників на шахті в Краснодоні на початку березня 2000 р. Тому вже з часів Середньовіччя учені досліджували небезпеки, пов'язані з гірничодобувною справою. Георгій Агрікола (1494—1555 рр.) 1545 р. першим зробив запис про випадок виділення та вибуху рудникового газу. Відомому лікарю епохи Відрод­ження Парацельсу (1493—1544), який теж вивчав небезпеки, пов'язані з гірничою справою, належать слова: «Все є отрута і все є ліки. Лише певна доза робить речовину отрутою чи ліками». Цей вираз можна вважа­ти основою принципу нормування шкідливих речовин, який використо­вується дотепер.

Значний внесок у справу розвитку безпеки праці зробив М.В. Ломоносов (1711—1764). У 1763 р. він видав трактат з основ металургії та рудних справ, у якому розглянув різні питання гігієни та безпеки праці гірників, організації їх праці та відпочинку, укріплення ґрунтів, відве­дення рудникових вод, небезпечних концентрацій газу та пилу, раціо­нальності одягу.

У 1847 р. А.М.Нікітін видав книгу «Хвороби робітників із зазначен­ням попереджувальних заходів», де описав заходи, що мають поперед­жувати професійні захворювання та аварії.

У XIX — XX ст. у зв'язку з інтенсивним розвитком промисловості проблемами безпеки праці займається багато вчених. Відзначимо на­самперед учених, праця яких пов'язана з Україною. Це перший ректор Київського політехнічного інституту В.Л.Кірпічов (1845—1913), який у своїх працях пов'язав питання безпеки промислового обладнання з теоретичними питаннями прикладної механіки та опору матеріалів, та академік А.А. Скочинський (1874—1960), який зробив величезний вне­сок у розвиток техніки безпеки на вугільних шахтах.

Суттєва роль у забезпеченні БЖД належить індивідуальним засобам захисту. Одним з показових прикладів цих засобів є протигаз, створений академіком М.Д.Зелінським у 1915 р., який майже без принципових змін використовується дотепер.

Можна наводити ще багато прикладів, які свідчать про людські зу­силля, спрямовані на власну безпеку, та водночас можна навести не менше прикладів, які дали підставу Жану Батісту Ламарку майже двісті років тому, а саме у 1809 р., заявити: «Інколи здається, що призначення людини полягає в тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю непридатною для життя». Але катастрофічні потрясіння XX ст. перевершили всі найжахливіші побоювання стосовно долі людства і можуть розглядатися не інакше як війна на знищення, яку оголосила сучасна цивілізація самому феномену людини.

У XX ст. людство увійшло у складний період історії свого існуван­ня, коли воно у своєму розвитку вже оволоділо величезним науково-технічним потенціалом, але ще не навчилося достатньо обережно та раціонально ним користуватися. Швидка урбанізація та індустріаліза­ція, різке зростання населення планети, інтенсивна хімізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили біологічний кругообіг речовин у природі, пошкодили її регенераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руй­нування. Це поставило під загрозу здоров'я та життя сучасного та май­бутніх поколінь людей, існування людської цивілізації.

Людству почала загрожувати небезпека повільного вимирання внас­лідок безперервного погіршення якості навколишнього середовища, а також вичерпання природних ресурсів. Стало зрозумілим, що для усу­нення цієї небезпеки необхідні перегляд традиційних принципів при­родокористування та докорінна перебудова господарської діяльності у більшості країн світу. Одним з перших у світі звернув увагу на цю проблему перший президент Академії наук України В.І.Вернадський (1863-1945).

Основою вчення академіка Вернадського була «жива речовина», до складу якої входять всі живі організми, що мешкають на планеті. Незважаючи на малий обсяг — 0,25% маси всієї біосфери, — завдяки геохімічній активності і здатності до розмноження, жива речовина, використовуючи і перетворюючи світлову енергію, розвиває величезну вільну енергію, через що функції її проявляються в планетарному масштабі. До складу живої речовини Вернадський включив також і людину, розгля­даючи природу і людське суспільство як одне ціле. Вернадський обґрунтував поло­ження про те, що обрис сучасної Землі сформований людиною, і показав, що діяльність сучасної людини викликає рух основних хімічних елементів у масштабах, які по­рівнюються з природними циклами руху цих елементів. За визначенням Вернадсько­го, людина стала наймогутнішою геологічною силою на планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ.

Такий стан навколишнього середовища і негативні прогнози щодо глобальної соціоекологічної ситуації спонукали до проведення спеціаль­них досліджень та виконання заходів, які б дозволили вирішити двоє­дине завдання — збереження рівноваги в природі та задоволення вимог умов життя, які весь час зростають. Перші положення, що отримали всесвітнє визнання, викладені у працях так званого Римського клубу. Римський клуб — це неформальна організація вчених математиків, еко­номістів, екологів, соціологів, фахівців з управління тощо створена у 1968 р. Основна мета робіт, що виконувались під керівництвом цього клубу, полягала у розробці наукових методів опису світу як складної біосоціальної системи. Результати робіт, виконаних в рамках Римського клубу, показали, що необхідно переглянути систему загальноприйня­тих цінностей і цілей і переходити від вузьконаціональних, регіональ­них цілей до оцінки глобальної світової рівноваги, що забезпечить без­пеку життєдіяльності всього людства.

38-ма сесія Генеральної Асамблеї 00Н у 1983 р, створила Міжнарод­ну комісію з навколишнього середовища та розвитку, яка покликана аналізувати стан навколишнього середовища в контексті глобальних перс­пектив. На основі оцінок авторитетних експертів у 1987 р. ця комісія підготувала фундаментальне дослідження ”Наше спільне майбутнє”. На сучасному рівні об'єктивних знань у ньому відображено розуміння світо­вим співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнтації соціально-політичного, економічного, техніч­ного, технологічного та культурного розвитку, здійснення для цього відпо­відних національних і загальнопланетарних проектів.

У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН, присвячена концепції безпечного сталого розвитку світового співтовариства. Конфе­ренція прийняла документ „Порядок денний XXI століття” та зробила висновок про необхідність глобального партнерства держав для досяг­нення стабільного соціального, економічного та екологічного розвитку суспільства.

Що стосується України, то необхідно в першу чергу зазначити, що економіка її десятиліттями формувалась без урахування об'єктивних по­треб та інтересів її народу, належної оцінки екологічних можливостей окремих регіонів. Сьогоднішня структура економіки України не відпо­відає потребам людини, не забезпечує нормальних умов життя. Висока матеріалоємкість і енергоємність виробництва призвели до надлишко­вого видобування корисних копалин, їх переробки і спалювання. Це породило додаткові обсяги відвалів пустої породи, золи та шлаків, шкідли­вих викидів у воду і атмосферу. Нині обсяг накопичених у межах нашої країни відходів різних галузей промисловості перевищує 17 млрд. т.

Все це, підсилене радіоактивним забрудненням територій в результаті найбільшої на планеті техногенної катастрофи — аварії на Чорнобильській АЕС, привело до створення не лише в багатьох містах, а й на цілих тери­торіях нашої країни, несприятливих умов проживання людей.

Статистика свідчить про те, що рівень смертності, травматизму, аварій і катастроф в Україні набагато перевищує аналогічні показники розви­нутих країн.

Щоправда, в останні роки спостерігається чітке зниження рівня трав­матизму та загибелі людей на виробництві, але однією з причин цього є спад виробництва. Крім того, незважаючи на зниження травматизму на виробництві, загальний рівень каліцтва та смертності людей працездат­ного віку зростає. За темпами вимирання людей Україна входить в пер­шу десятку країн світу, а дитяча смертність в ній найвища в Європі.

У такій ситуації зрозумілим є те, що кожна людина і безперечно людина з вищою освітою повинна усвідомлювати важливість питань безпеки життєдіяльності.

Як нормативна навчальна дисципліна „Безпека життєдіяльності” - це інтегрована дисципліна гуманітарно-технічного спрямування, яка узагальнює дані відповідної науково-практичної діяльності, формує поняттєво-категорійний, теоретичний і методологічний апарат, необ­хідний для вивчення у подальшому охорони праці, захисту навколиш­нього середовища, цивільної оборони та інших дисциплін, які вивча­ють конкретні небезпеки і способи захисту від них.

Професійна освіта покликана забезпечити майбутнього спеціаліста знаннями, уміннями і навичками безпечної професійної діяльності, зок­рема під час виконання управлінських дій, при проектуванні чи роз­робці нових процесів, виконанні конкретних виробничих дій, техноло­гічних операцій тощо. Відомо, що знання, навички, досвід, набуті в одній ситуації, можна з успіхом застосовувати в інших обставинах Та­кий перенос зветься позитивним проеціюванням. Безпека життєдіяльності, як навчальна дисципліна, дає широкі можливості для реалізації цього принципу тому, що вона вирішує двоєдину задачу. З одного боку вона підвищує гуманітарну складову при підготовці майбутніх спеціалістів технічного напрямку, а з другого — дає студентам гуманітарних закладів освіти необхідний для подальшої діяльності мінімум технічних знань.

Підготовка студентів у рамках цієї навчальної дисципліни містить теоретичні питання, спрямовані передусім на формування світогляду, вироблення ідеології поведінки, і забезпечує майбутніх спеціалістів важ­ливим інструментом не лише щоденного безпечного контактування з навколишнім світом, а й готує до майстерного виконання різної склад­ності технологічних процесів. Завдяки цій дисципліні майбутній фахі­вець має опанувати філософією безпеки локальних екосоціосистем, уміти будувати логічне дерево подій, визначати існуючі проблеми безпеки.

Безпека життєдіяльності, як навчальна дисципліна, не вирішує спе­ціальних проблем безпеки. Це справа спеціальних дисциплін — охоро­ни праці, цивільної оборони, промислової екології, комунальної гігієни тощо. Але безпека життєдіяльності забезпечує загальну освіту в галузі безпеки, що є науково-методичним фундаментом для всіх без винятку спеціальних дисциплін з безпеки.

Безпека життєдіяльності не засіб особистого захисту, а дисципліна, що навчає основам захисту особистості, суспільства, держави, люд­ства. Спеціаліст, що досконало освоїв предмет «Безпека життєдіяль­ності», здатний грамотно діяти в умовах небезпеки, захищаючи таким чином як своє життя та здоров'я, так і життя та здоров'я інших людей.

Наукові засади безпеки життєдіяльності

Виходячи з сучасних уявлень, безпека життєдіяльності є багатогран­ним об'єктом розуміння і сприйняття дійсності, який потребує інтеграції різних стратегій, сфер, аспектів, форм і рівнів пізнання. Складовими цієї галузі є різноманітні науки про безпеку.

У всьому світі велика увага приділяється вивченню дисциплін, по­в'язаних з питаннями безпеки. Згідно з Європейською програмою на­вчання у сфері наук з ризиків «FORM - OSE» науки про безпеку мають світоглядно-професійний характер. До них належать:

* гуманітарні (філософія, теологія, лінгвістика);

* природничі (математика, фізика, хімія, біологія);

* інженерні науки (опір матеріалів, інженерна справа, електроніка);

* науки про людину (медицина, психологія, ергономіка, педагогіка);

* науки про суспільство (соціологія, економіка, право).

Науки про безпеку мають спільну та окремі частини.

Рис. 1.1. Структура наук про безпеку.

Гуманітарні, природничі, інженерні науки, науки про людину та про суспільство є складовими галузі знань, яка зветься безпекою жит­тєдіяльності, свого роду корінням генеалогічного дерева знань у сфері безпеки життєдіяльності. З цього коріння «проросли» екологічна куль­тура, соціальна екологія та інші науки.

Кроною цього дерева є охорона праці, гігієна праці, пожежна безпе­ка, інженерна психологія, цивільна оборона, основи медичних знань, охоро­на навколишнього природного середовища, промислова екологія, соціальна та комунальна гігієна і багато інших дисциплін.

У деяких підручниках, довідниках і навіть нормативній літературі дається визначення безпеки життєдіяльності як науки, зокрема, на­уки про комфортну та безпечну взаємодію людини з середовищем, в

якому вона перебуває.

Наука — це сфера людської діяльності, функціями якої є опрацю­вання і теоретичне систематизування об'єктивних знань про світ, а метою — опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, які вона відкри­ває. Кожна наука має власний методологічний апарат, структуру дос­ліджень, мову. Наука відрізняється від повсякденної свідомості тим, що вона теоретично обґрунтовує дійсність.

Виходячи з викладеного вище, безпека життєдіяльності поки що не може вва­жатися наукою, оскільки в ній відсутні деякі ознаки, обов'язково притаманні кожній науці, такі як особливі методи та структура досліджень тощо. Водночас є підстави вважати, що саме зараз вона формується як наука, і тому автори ставляться до неї як до науки, а також, наскільки це їм під силу, прагнуть зробити свій внесок у становлення безпеки життєдіяльності як науки.

Основні поняття та визначення у безпеці життєдіяльності

Вивчення дисципліни «Безпека життєдіяльності» розпочнемо з назви, яку складають два слова „безпека” і «життєдіяльність».

Спочатку розглянемо термін «життєдіяльність».

Хоч поняття життєдіяльності існувало від початку існування люд­ства, сам термін «життєдіяльність» порівняно новий. Цей термін з'я­вився з появою пілотованої космонавтики, але зараз він все ширше використовується в усіх сферах: ми говоримо про життєдіяльність села, міста, району, навіть про життєдіяльність мікроорганізмів, хоч це, як буде видно з подальшого тексту, не зовсім правильно.

«Життєдіяльність» складається з двох слів — «життя» і «діяльність», тому з'ясуємо спочатку зміст кожного з них.

Життя - це одна з форм існування матерії, яку відрізняє від інших здатність до розмноження, росту, розвитку, активної регу­ляції свого складу та функцій, різних форм руху, можливість при­стосування до середовища та наявність обміну речовин і реакції на подразнення.

Життя є вищою формою існування матерії порівняно з іншими — фізичною, хімічною, енергетичною тощо. Невід'ємною властивістю усього живого є активність. «Усі живі істоти повинні діяти або ж заги­нути. Миша повинна перебувати у стані руху, птах літати, риба плава­ти і навіть рослина повинна рости» (Селье Г. От мечты к открытию. — М., 1987. — С. 32). Отже, активність є властивістю усього живого, тобто термін «життя» вже деякою мірою передбачає активну діяльність.

Діяльність є специфічно людською формою активності, необ­хідною умовою існування людського суспільства, зміст якої полягає у доцільній зміні та перетворенні в інтересах людини навколишнього середовища.

Поняття «людина», «життя» і «діяльність людини» ширше розгляне­мо у наступному розділі. Зараз же лише зазначимо, що людська ак­тивність має особливість, яка відрізняє її від активності решти живих організмів та істот. Ця особливість полягає в тому, що людина не лише пристосовується до навколишнього середовища, а й трансформує його для задоволення власних потреб, активно взаємодіє з ним, завдяки чому і досягає свідомо поставленої мети, що виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

Як елемент природи і ланка в глобальній екологічній системі люди­на відчуває на собі вплив законів природного світу. Водночас завдяки своїй діяльності, яка поєднує її біологічну, соціальну та духовно-куль-турну сутності, людина сама впливає на природу, змінюючи та присто­совуючи її відповідно до законів суспільного розвитку для задоволення своїх матеріальних і духовних потреб.

Отже, під життєдіяльністю розуміється властивість людини не просто діяти в життєвому середовищі, яке її оточує, а процес збалансованого існування та самореалізації індивіда, групи людей, суспільства і людства загалом в єдності їхніх життєвих потреб і можливостей.

Вивченню фізіологічних та психологічних особливостей людсь­кого організму, медико-біологічних та соціальних проблем здоро­в'я людей присвячений наступний розділ посібника.

Перейдемо до визначення терміна «безпека».

Дуже часто можна зустріти визначення безпеки як «такий стан будь-якого об'єкта, за якого йому не загрожує небезпека». Але подібне визна­чення не може нас задовольнити повністю, оскільки таке розуміння безпеки лише вказує на відсутність джерела небезпеки, тобто воно може характеризувати якусь ідеальну ситуацію, в якій безпека виступає як бажана, але недосяжна мета.

Безпеку краще визначити як стан діяльності, за якого з визначеною ймовірністю виключено прояв небезпек або ж відсутня надзвичайна небезпека. Та це визначення, як і попереднє, містить термін «небезпе­ка», який сам потребує визначення. В спеціальній літературі можна зустріти такі визначення:

- небезпека — негативна властивість живої та неживої матерії, що здатна спричиняти шкоду самій матерії: людям, природному середовищу, матеріальним цінностям;

- небезпека — це умова чи ситуація, яка існує в навколишньому середо­вищі і здатна призвести до небажаного вивільнення енергії, що може спри­чинити фізичну шкоду, поранення та/чи пошкодження.