Галузі й інститути міжнародного права

Система міжнародного права — це об'єктивно існуюча ціліс­ність внутрішньо взаємозалежних елементів:

— загальновизнаних принципів;

— норм міжнародного права (договірних і звичаєво-правових);

— рішень і рекомендаційних резолюцій міжнародних організа­цій;

—■ рішень міжнародних судових органів;

— а також інститутів міжнародного права.

Існують такі інститути міжнародного права, як інститут міжнародного визнання, інститут правонаступництва стосовно до­говорів, інститут міжнародної відповідальності й інші.

Усі ці елементи системи в різних сполученнях складають галузі міжнародного права, наприклад, галузь морського права, галузь дипломатичного права, галузь права міжнародних договорів та інші.

Кожна галузь є самостійною системою, але кожна може вважа­тися і підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного права.

Література

Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. — М., 1990.

Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и между­народного права. — К., 1981.

Василенко В.А. Основы теории международного права. —- К., 1988.

Гавердовский А.С. Имплементация норм международного пра­ва.—К.,1980.

Георгіца А.З., Чикурлій СО. Міжнародне публічне право: Навчально-методичний посібник. — Чернівці, 2002.

Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие, предмет и систе­ма международного права /Ю.А. Баскин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

Мережко А.А. Введение в философию международного права. Гносеология международного права. — К., 2002.

Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве / Отв. ред. В.Н. Денисов, В.И. Евинтов. — К., 1982.

Ришар Ж.-Ф. На переломе. Двадцать глобальных проблем — двадцать лет на их решение. —- М.: Ладомир, 2006.

Суверенітет України і міжнародне право /В.Н. Денисов, В.І. Євін-тов, В.І. Акуленко та ін. — К., 1995.

Тункин Г.И. Право и сила в международной системе. — М., 1983.

Тункин Г.И. Теория международного права. — М.,1999. Тураев В.А. Глобальные вызовы человечеству. — М., 2002. Тускоз Ж. Міжнародне право. — К., 1998.

Уткин А.И. Глобализация: процесе и осмысление. — М., 2001. Ушаков Н.А. Правовое регулирование использования силы в международных отношениях. — М., 1997.

Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право. Курс вибраних лек­цій. - К., 1997.

Цыганков П.А. Теория международных отношений. — М., 2002.

Теория международных отношений на рубеже столетий /Под ред. К.Буса и С. Смита. — М., 2002.

Черниченко СВ. Теория международного права. В 2-х томах. Том 2: Старые и новые теоретические проблемы. — М., 1999.

Спеціальні терміни

Глобалізація, глобалістика, глобальні проблеми виживання людської цивілізації, імплементація норм міжнародного публічного права в національне законодавство, інститути міжнародного публіч­ного права, міжнародне співтовариство, міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, міжнародний правопорядок, міжна­родна система, система міжнародного права, способи європейської правової інтеграції, галузі міжнародного публічного права.

Контрольні питання

\ Які відносини регулюються міжнародним публічним правом?

Які фактори міжнародного життя впливають на розвиток між­народного публічного права?

Які особливості міжнародного публічного права?

У чому є специфіка міжнародно-правового методу регулюван­ня?

Який суб'єктно-об'єктний склад міжнародного публічного пра­ва?

Як співвідносяться міжнародне публічне право й внутрішньо­державне (національне) право?

Які існують форми реалізації міжнародного права у внутрішньо­державному правопорядку?

Яка теорія: монізму або дуалізму сприйнята сучасним україн­ським законодавством?

У чому полягає суть процесу імплементації норм міжнародного публічного права?

Як охарактеризувати трансформацію норм міжнародного пра­ва?

Які особливості способів європейської правової інтеграції?

Як співвідносяться міжнародне публічне право й міжнародна ' система?

Які основні риси сучасного міжнародного права?

Як співвідносяться міжнародне публічне й міжнародне приватне право? У чому проявляється їхня єдність і диференціація?

Що розуміється під інституціональними й договірними формами міжнародного співробітництва?

Яка роль міжнародного публічного права в становленні системи міжнародних відносин?

Як співвідносяться міжнародне право й дипломатія?

У чому проявляється єдність і диференціація системи міжна­родного права?

Розділ 2^ч

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1. Поняття, значення й періодизація історії міжнародного права

Історія міжнародного права являє собою науку, що вивчає ста­новлення й наступний розвиток міжнародного права в різних сферах життя. Необхідно відзначити, що історія міжнародного права й у цей час впливає на сучасні міжнародні відносини, які складаються між державами, між ними й міжнародними організаціями, а також між іншими суб'єктами міжнародного публічного права.

Питання про походження міжнародного права є досить склад­ним і багатогранним. Говорячи про походження міжнародного права, варто мати на увазі його первинне виникнення. Необхідно.вказати, що до питання про час зародження міжнародного права в міжнародно-правовій доктрині немає єдності.

У юридичній науці присутні різні точки зору на те, коли виник­ло міжнародне право, у яку епоху. Деякі юристи-міжнародники припускають, що міжнародного права немає й у цей час. Одні вчені вважають, що міжнародне право виникло одночасно з виникненням держав і формуванням відносин між ними. Цю позицію розділяють більшість вітчизняних і пострадянських юристів-міжнародників. Представники зарубіжної міжнародно-правової науки також не мають єдиної думки щодо того, коли й де виникло міжнародне пра­во. Одні вважають, що міжнародні правові норми виникли в епоху Стародавнього світу, інші думають, що вони склалися в епоху Се­редньовіччя, коли в Європі вже була система суверенних держав.

Варто враховувати, що коли говорять про походження права, то мають на увазі певну вихідну точку, що у відповідному ступені є умовною. Ця пояснюється насамперед існуючими розбіжностями в розумінні права. Розбіжність думок юристів-міжнародників з питання виникнення права деякою мірою пов'язане з різним розу­мінням ними самого міжнародного права як такого.

Саме по собі питання про те, коли виникло міжнародне право, у сучасний період є складним тому, що в юридичній науці відбуваєть­ся перегляд та переоцінка усього апарата вітчизняної юриспруден­ції. Основні юридичні поняття, до яких відносяться й такі основні, як «дерзкав^а»> «право», «міжнародне співтовариство», ґрунтовно Переосмислюються. Все це впливає на наукове осмислення проблеми походження міжнародного права.

Разом з тим, переважна більшість позицій учених з цього питан­ня можна звести до наступних чотирьох версій:

1) виникнення міжнародного права пов'язане з періодом розвит­ку міжплемінних відносин, що характеризується яскраво вираже­ним і більш вузьким регіоналізмом і локальним обсягом здійснення таких відносин;

2) міжнародне право виникає одночасно з виникненням держав, коли регіоналізм виявляє тенденцію до істотного розширення;

3) поява міжнародного права приблизно в середині Середньовіччя, конкретно пов'язана з укладанням Вестфальського миру 1648 р., піс­ля якого сфера дії міжнародного права ще більше розширюється;

4) міжнародне право виникає в середині Середньовіччя, але «ре­альне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p.», тому щодо попереднього періоду мова може йти тільки лише як про його передісторію (з кінця Середньовіччя), а усе XIX сторіччя є пе­ріодом розвитку фіктивного міжнародного права (І.І. Лукашук).

Отже, вирішуючи питання про час появи міжнародного права, необхідно враховувати зазначені положення. Крім того, здається, що говорити про походження міжнародного права можна лише відтоді, коли воно стало мати певні, відповідні для нього риси: до-говірність, нормативність, формальну визначеність. До важливих ознак також варто віднести системність міжнародного права і його забезпеченість відповідним механізмом реалізації.

Виникнення перших норм міжнародного права пов'язане з по­чатковим формуванням міждержавних відносин, що представляли собою формально певні правила поведінки, які були створені в ре­зультаті угоди між державами.

Одним із найперших описів міжнародних правовідносин є поема «Енмеркар і правитель Аратти», що була написана близько 2000 р. до н.е. У даній поемі описаний конфлікт між шумерським містом-державою Уруком і містом-державою в Персії — Араттою.

У відношенні основних історичних етапів становлення й розвит­ку міжнародного права в його доктрині розбіжностей не спостеріга­ється. Прийнято вважати, що у, своєму розвитку воно пройшло:

— рабовласницький період;'

— феодальний період;

— буржуазний період;

— перехідний період;

— сучасний період.

Відносини між народами й державами почали складатися ще в Стародавньому світі, але вони мали зовсім інший характер. У ста­родавності правове регулювання й систематизація міжнародних відносин були менш досконалі в порівнянні з теперішнім часом, але заперечувати їхню наявність не можна.

Розбіжності між давнім міжнародним правом і сучасним є оче­видними. У стародавності не знали систематизації й системи між­народного права, не було уявлення про єдиний, науково оброблений і загальновідомий звід міжнародно-правових приписів і постанов, який би об'єднав у ціле всі наявні матеріали різних окремих на­станов міжнародного права за попередній історичний період і дав би можливість при укладенні нових договорів ґрунтуватися на положеннях даної системи. У давньому міжнародному праві такі приписи й постанови були розбиті по окремих договорах, угодах, законах і не зводилися в єдине ціле.

Рабовласницький період розвитку міжнародного права харак­теризується тим, що:

а) кожна держава ставила саме себе в центр розвитку людської
цивілізації й у зв'язку із цим прагнула диктувати свої умови на
міжнародній арені. Така позиція знайшла своє яскраве вираження
в практичній діяльності Стародавніх Риму, Греції, Єгипту, Китаю,
Індії, Персії й ін.;

б) раби розглядалися як товар (res vocale) і цілком виключалися
зі сфери захисту міжнародного права;

в) єдиними й природними засобами вирішення міжнародних
суперечок визнавалася війна.

У рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права були обумовлені насамперед тим, що, хоча держави й були роз'єднані, але кожна з них самостійно формулювала й створювала різні правові інститути в галузі регу­лювання міжнародних відносин, які найчастіше були схожими з аналогічними інститутами інших держав.

Так, наприклад, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів IX ст. до н.е., деякі історики права період появи Законів Ману відносять до II або навіть III тисячоріччя до н.е.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Такі ж положення можна знайти в стародавніх греків і рим­лян. Давньогрецький інститут проксенів (заступництва іноземців) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів (jus gentium). Спочатку давньоримські юристи сфор­мулювали правила, які регламентували правове положення народів,

скорених Римом. Це було зроблено у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування (муніципії), а потім воно було перетворено в Право народів. Одним з важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, по­сольське право, право заборони шлюбів із чужоземцями й ін. Теза римських юристів «Слово, яке дано навіть ворогові, повинне бути дотримане» лягла в основу нині чинного принципу «pacta sunt servanda» («Договори повинні дотримуватися»). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, які створювалися для вирішення спірних питань.

Міжнародне право середніх віків відрізняється від давнього. Піс­ля Великого переселення народів на короткий час виникає Франк­ська монархія, що прагнула відродити порядки Римської імперії. Але після смерті Карла Великого Франкська монархія розпадається на велику кількість незалежних держав, а останні у свою чергу — на величезну кількість незалежних і напівнезалежних феодальних володінь. Настає час феодалізму.

Відносини, що виникають між феодалами, носили договірний характер, але така система здебільшого була нестійка й часто пору­шувалася більш сильними. Війни між власниками феодів (земель­них володінь) були звичайним явищем. Однак існуюче в той період договірне право накладало відповідний відбиток на всі відносини. Це було викликано тим, що у свідомості європейських народів міцно укоренилася думка про їхню загальну спільність унаслідок того, що їх насамперед поєднувала християнська релігія. Така спіль­ність відіграла свою історичну роль і вплинула під час Хрестових походів, коли практично вся Європа об'єдналася у боротьбі проти арабів і турків.

Незважаючи на весь розвиток договорів, у середні віки не скла­лося певної системи міжнародного права, і його діючі положення були розкидані по окремих трактатах і договорах.

Тільки в Новий час міжнародне право стає систематизованим. Початок систематизації було покладено Вестфальським миром, що закінчив Тридцятирічну війну. Значення цього договору було не тільки в його окремих постановах, а в самому факті з'єднання європейських держав в одне міжнародне співтовариство.

Поступово міжнародне спілкування здобуває все більшу право­мірність і правильність. Загальновизнаним стає положення про те, Що дійсно правильними є тільки ті державні взаємини, у процесі яких строго й неодмінно дотримуються рівність і незалежність держав. Під час військових зіткнень держави стали дотримувати правил ведення війни.

Найбільш широкий розвиток і систематизацію міжнародні від­носини одержали в XIX ст.

Міжнародне право в цей час дозволяє досягти гармонії у відно­синах між державами й міжнародними організаціями.

Виходячи з того, що розвиток міжнародного права в історичній ретроспективі характеризується величезною кількістю фактоло­гічного й нормативно-правового матеріалу, зупинимося тільки на найбільш важливих моментах, що характеризують сутність між­народного права на основних етапах його розвитку.

2.2. Міжнародне право Стародавнього світу 2.2.1. Єгипет і Двохріччя (Тигр і Євфрат)

З утворенням перших рабовласницьких держав у долинах Нілу й Двохріччя, між ними складалися відносини, які згодом стали носити правовий характер. Спочатку дані відносини були епізодичними, але вже до кінця III ст. до н.е. і в II тисячоріччі вони стають систематичними, поступово наділяючись юридичними нормами.

Становлення й розвиток таких норм відносять до більш ран­нього періоду, коли ще при первіснообщинному ладі на підставі багатовікового звичаю склалися перші правила спілкування між племенами й союзами племен. До наших днів дійшли численні приклади, пов'язані з веденням переговорів і поступовим поши­ренням недоторканності послів, із проведенням релігійних обрядів і приношенням клятв, які являли собою одні з засобів забезпечення укладених угод.

Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладення міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці IV тисячоріччя. Так, у 3100 р. до н.е. був укладений договір між правителями месопотамських міст Лагаш і Умма. Даний договір під­тверджував існування між ними державного кордону й установлював недоторканність його знаків. Виниклі розбіжності сторони договору зобов'язалися вирішувати мирним шляхом. Виконання договору було гарантовано клятвами й звертанням до богів. Текст договору був написаний шумерською мовою й висічений на камені.

Треба, однак, відзначити, що клятви, які давалися сторонами договору, не завжди дотримувалися, тому після збройних зіткнень знову виникали колишні проблеми.

Досить показовим є зміст мирного договору, укладеного в 3278р. до н.е. між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів Хат-тушилем III (Хаттусілісом, Хатусілем). У даному договорі сторони

клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладів, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також зобов'язувалися виконувати зобов'язання по прямих договорах, називаючи дані договори справедливими.

Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, які регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, які ведуть^о встановлення тісних дружніх відносин між державами й обопільного економічного, військового й культурного розвитку. При­кладом такого шлюбного договору може служити шлюб вавилонської царівни Семіраміди з ассірійським царем Шамаші-Адіді II.

Суб'єктами міжнародного права тоді виступали не держави, а фараони, царі, князі, правителі окремих міст. Звідси велика кіль­кість договорів про шлюби, у яких урегульовані питання посагу, рангу й прав цариці серед інших дружин і т.п. Найбільш частими були прохання й обіцянки подарунків.

Давньосхідна цивілізація не визнавала рівності суб'єктів міжна­родного права. У середині тисячоріччя до н.е. вважалися рівноправ­ними суб' єктами Єгипет, Вавилон, Мітанія й Хетська держава, потім до них приєдналася Ассирія. Єгипетський фараон займав чільне положення. Інші держави були залежні від Єгипту, тобто вони як фактично, так і юридично не претендували на рівність. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло й на характер і поширення практики договорів.

Уже до кінця II тисячоріччя до н.е. коло питань, що вирішува­лися за допомогою міжнародних договорів, значно розширилося. Зустрічаються договори про нейтралітет, державні кордони, обмін спірними територіями, зміцнення й нейтралізацію прикордонних фортець і міст, про торгівлю.

У період ведення війни панувала безмежна сваволя сильної дер­жави, тому що війни велися заради захоплення рабів і панування,над джерелами води. Переможений народ і його майно ставали здобутком переможця.

Норми міжнародного права, прийняті в Єгипті й Двохріччі, були сприйняті іншими державами.

2.2.2. Стародавня Греція

У цей період значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на грецьких територіях, і цей розвиток істотно відріз­нявся від того, що відбувався в Єгипті й Двохріччі Тигру і Євфрату (Месопотамії).

Стародавня Греція являла собою сукупність міст-полісів, де їхнє домінування постійно змінювалося. Навіть у період свого розквіту території давньогрецьких держав були невеликі: Фокида, що містила в собі 22 поліси, розташовувалася на площі 1650 кв. км; Эвбея, що складалася з 6 полісів, — 3770 кв. км. Найбільшими давньогрець­кими державами були Аттика й Аргос, які мали площу відповідно 2550 і 1400 кв. км.

Давньогрецькі рабовласницькі відносини носили приватний характер, тобто раби належали конкретному власникові, а не дер­жаві в цілому. Розвиток рабовласницьких відносин позначився й на міжнародному праві.

Стародавні греки розуміли під полісом особливу політичну одиницю, і внаслідок цього вони виступали суб'єктами міжнарод­них правовідносин, а отже, й міжнародного права. Виходячи із загальногрецького демократизму, спочатку між полісами існувала формальна рівноправність. При всіх явних і неявних державних і політичних розходженнях і розбіжностях мали місце такі момен­ти, які поєднували всіх греків як еллінів: спільність релігійних уявлень і основних культів. У зв'язку із цим, всі грецькі держави розглядалися як рівні одна одній, суверенні й незалежні. Але таке положення носило формальний характер, насправді не було не тільки фактичної, але й навіть юридичної рівності.

Членами поліса могли бути тільки вільнонароджені вітчизняні громадяни. Тільки вони могли користуватися всією повнотою прав, але також і відповідали за долю своєї держави. Тому порівняно ши­роко був розвинений інститут громадянства й навіть здійснювалися чищення, при яких з'ясовувався родовід грецького громадянина аж до третього коліна. Адже тільки такий громадянин мав всю повно­ту прав грецького громадянина, інших же відносили до варварів і чужоземців.

Згодом була розвинена система способів обмеження міжнародної правосуб'єктності окремих полісів і навіть держав, і в такий спосіб повної рівності в греків не стало. Був розвинений інститут заступни­цтва над найбільш слабкими полісами й державами. Дуже важли­вим представляється те, що визнання поліса (народу) суб'єктом між­народного права базувалося на визнанні Народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. Таким чином, усі зовнішні відносини велися від імені самих громадян і Народних зборів, які у період розквіту грецьких держав визнавалися вищим органом у сфері зовнішніх зносин. На­родні збори призначали послів і приймали їхні звіти, оголошували війну й укладали мир. Разом зі зборами цими питаннями відали й деякі інші державні органи. У цьому бачаться коріння зародження юридичної формули «суверенітет належить народу».

Державний лад Стародавньої Греції відрізнявся від східної деспотії. Розвиток держави в Стародавній Греції йшов по іншому шляху, на відміну від країн Стародавнього Сходу. Греція не мала у своєму розпорядженні родючих ґрунтів і великих рік, тому створити систему зрошення ґрунту було неможливо. Розташування на березі Егейського моря сприяло розвитку Греції як морської цивілізації. Море відігравало одну з головних ролей у житті античного поліса, воно забезпечувало його зв'язок із зовнішнім світом, з іншими по­лісами й колоніями.

Природні умови були величезною перешкодою для політичного об'єднання держави, вони робили також неможливим і фактично не потрібним централізоване керування. Поліс був самокерованою адміністративно-територіальною одиницею, зі своїми кордонами, що мають у випадку початку бойових дій стратегічне значення. Населення давньогрецьких міст у кількісному аспекті було нерівно­мірним, від декількох сотень до 2000 чоловік.

Замкнутість поліса (як географічна, так і політична) при поділі праці робила його прямо залежним від морської торгівлі. Кожне давньогрецьке місто мало свої предмети експорту й імпорту. З роз­витком мореплавства формувався погляд на море як на вільний про­стір. Перикл (афінський стратег IV ст. до н.е., архонт 467-428 pp. до н.е.) вважав за необхідне: «Щоб усі могли плавати, не побоюючись нападу, і щоб між всіма греками був мир». В 336 р. свобода плавання була встановлена в договорі з Пилипом Македонським і потім під­тверджена Олександром Великим (338 p.).

Давньогрецька держава являла собою закриту маленьку держа­ву, що виникла за допомогою з'єднання декількох сусідніх громад. У результаті останньої підстави грецька громада одержала назву громадянської.

Широкий розвиток у той період набуло посольське право, третей­ський розгляд, арбітраж, а також право війни. Досяг свого істотного розвитку інститут проксенів.

Інститут дипломатичного представництва в Стародавній Греції не мав істотного значення для життя давньогрецького народу, у зв'язку із чим наявність постійного дипломатичного представни­цтва не була необхідною. Посольства носили одноразовий характер і мали конкретні цілі. Виключенням тут були відносини з Персією. Питання, стосовні до компетенції послів, не визначалися, і час їх­нього перебування був досить тривалим (квазіпостійні дипломатичні представництва). Здебільшого мова йшла про діяльність, що мала певні цілі. Звичайно це було укладення або підтвердження договорів про союз або мирних договорів, а також прийняття й приношення присяги. На послів також була покладена місія оголошення війни.

Вона була протилежною місії укладення миру й складалася у вру­ченні документа про її оголошення.

Послом могла бути обраною одна людина, але звичайно це були колегії з декількох осіб. Колегії послів з декількох осіб представляли ті поліси, у яких існували демократичні форми правління. У цьому випадку переговори велися послами спільно. Але на практиці були випадки, коли через розбіжності посли здійснювали переговори не­залежно один від одного.

Після закінчення дипломатичної місії, по поверненні на батьків­щину, посли особисто й окремо один від одного надавали звіт раді, народним зборам або іншому вищому державному органу. У ви­нятковому порядку послами могли виступати й іноземці. Держава постачала послів грошима, продовольством і засобами пересування, а також іншим майном, але це було необов'язковим. Звичайна вина­города послам носила символічний характер. Наприклад, в Афінах члени посольства одержували в день одну драхму, що рівнялося платі легкоозброєного воїна. Тому послам доводилося брати видатки на свій кошт. Перед відправленнням послам вручалися особливі грамоти — дипломи.

У період виконання своєї місії посли були недоторканні. Дана норма була загальновизнаною всіма стародавніми державами, і її порушення вважалося неприпустимим. Порушення розглядалося як ворожий акт. Якщо на посла держави був зроблений напад або він був ображений, то держава, представником якої був посол, могла зажадати видачу винних.

Посли користувалися різними почесними знаками уваги: вони запрошувалися на врочисті прийоми та обіди, одержували почесні місця під час процесій і видовищ, при здійсненні релігійних обрядів та ін. Послів урочисто представляли народним зборам, але тільки після з'ясування мети їхнього прибуття.

Строк перебування послів в іноземній державі був обмежений, Так, в 446-445 pp. до н.е. афіняни ухвалили, що посли Халкідону можуть пробути в місті не більше 10 днів, у противному випадку їх могли вислати. Саме так учинили спартанці з посольством Андро-нікіда в 392-391 pp. до н.е. Якщо посадові особи держави не були задоволені попередньою бесідою з послами, їх взагалі могли не до­пустити в столицю поліса.

Від послів відрізнялися глашатаї, або вісники. їхні функції укладалися в передачі письмових або усних послань. Але й вони, як і посли, користувалися недоторканністю. В історії був випадок убивства афінського вісника мегарянами. Народними зборами було ухвалено, «що ворожнеча між Афінами й Мегарами буде вічною й не може бути припиненою шляхом релігійного примирливого акту або шляхом відправлення посла. Усякий мегарянин, що вступив на територію Афін, підлягає страті».

Під війною греки розуміли збройні зіткнення між полісами. Як ми вже відзначали, існував звичай, відповідно до якого війни оголо­шувалися за допомогою врученням спеціального документа. Греки розрізняли війни законні й незаконні. До законних відносили захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Однією з ознак законної війни було її урочисте оголошення. Оголошення війни супротивникові супроводжувалося рядом церемоніальних дій, які носили релігійно-обрядовий харак­тер. До них, зокрема, відносилося жертвопринесення для благопо­лучного переходу під час війни через кордон (діабатерія).

Війна являла собою боротьбу всіх громадян одного поліса із громадянами іншого, тому вбивство мирних жителів, у т.ч. жінок і дітей, уважалося правомірним. В окремих випадках гинули тисячі людей.

У звичаєвому праві стародавніх еллінів існували норми, що обмежували застосування зброї, але їхня кількість була невели­ка. Основною з них була нейтралізація храмів і інших культових установ. Тому в період загальногрецьких свят установлювалося свя­щенне перемир'я. На час Олімпійських і інших загальноеллінських ігор також установлювалося перемир'я. Від цих перемир'їв, що тривали короткий час, відрізнялися загальні перемир'я, на час яких припинялися воєнні дії, але вони не прирівнювалися до укладення мирного договору. Такі перемир'я в основному застосовувалися для відновлення дипломатичних відносин і ведення переговорів. У цей же час посли й глашатаї ходили від однієї держави до іншої для переговорів про те, як може бути скінчена війна. Перемир'я також установлювалися для поховання вбитих.

Переможені народи, яких греки вважали варварами, оберталися в рабство, в інших варіантах до них могло бути застосоване насиль­ницьке переселення. Так зробили Афіни із громадянами Пітідеї в 429 р. до н.е., а через 3 роки Спарта так розрахувалася з мессинцями. Своїх одноплемінників греки не брали в полон, вони їх піддавали катуванням, а потім убивали. Відомий випадок, коли афіняни, за­хопивши Мілет, умертвили дорослих чоловіків-мілетян, а дітей і жінок перетворили в рабів.

У деяких випадках для вирішення спору греки застосовували об­меження контингенту воюючих шляхом виділення з кожної сторони по рівному числу воїнів, бій між якими вирішував результат війни. В окремих випадках спір вирішувався шляхом єдиноборства.

У ході війни могло відбутися повне скорення ворога, завоювання й, як наслідок, приєднання переможеної держави, яка позбувалася при цьому незалежності. Але здебільшого у війнах між греками справа до цього не доходила, а укладалися мирні договори.

Майно супротивників (як державне, так і особисте) могло бути захоплене й знищене. Найбільш часто піддавалися знищенню й вирубці посіви й маслинові дерева. Це робилося й після укладення миру, перш ніж територія звільнялася від окупаційних військ, що її займали. Заборонено було позбавляти майна громадян союзників, що перебувають на території ворога.

У період воєн широко застосовувалися інститути заручників, контрибуції, нейтралітету, невтручання й ін. Причому стародавні греки вже розрізняли нейтралітет і невтручання. Нейтралітет, на їхню думку, міг мати місце тільки під час війни у сфері зовнішніх відносин. Однак нейтралітет міг застосовуватися й у мирний час у внутрішніх відносинах. Серед зовнішніх і внутрішніх відносин най­поширенішим була відмова від військової й матеріальної допомоги ворогуючим політичним угрупованням за допомогою невтручання. Слід зазначити, що питання про невтручання виникало досить час­то, тому що політичне життя в Стародавній Греції було заповнено міжусобною боротьбою.

Порівняно широко було розвинене право міжнародних договорів, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу тощо.

Спочатку часті війни й міжусобиці в Стародавній Греції привели до того, що переважали договори, які стосувалися питань укладення миру, союзні договори та ін.

Але вже починаючи з V-IV ст. до н.е. предмет їх значно розши­рився: договори про мир; союзні (оборонні — сімахії, наступальні — зпімахії); про взаємну допомогу й ненапад, кордони й арбітражі; торговельні; про право одружуватися з іноземцями, брати участь у громадських іграх, набувати нерухомість, створювати свої поселен­ня; про особисту свободу, охорону власності й компетенцію судів по спорах між громадянами договірних держав.

Особливе місце займають договори, що регулюють різні аспек­ти положення й життя іноземних громадян. Це стало своєрідною віхою в розвитку міжнародного права й було досить важливим, оскільки греки довгий час прирівнювали іноземців до ворогів. Але вже починаючи з IV ст. внутрішнє право полісів Стародавньої Греції стало зм'якшуватися, і головну роль у цьому відіграли міжнародні договори.

Поліс, будучи об'єднанням тільки його громадян, довгий період часу не надавав іноземцям (і навіть грекам) ніяких юридичних прав. Тому вони могли бути в будь-який час виселені із країни. Але це правило істотно перешкоджало різним взаєминам між державами. Тому вже в ранній період грецької історії почав складатися інститут проксенів.

На первісному етапі проксенія ґрунтувалася винятково на осо­бистих відносинах і не регулювалася юридичними нормами. Вона скоріше володіла моральним і релігійним потенціалом, і на початку носила взаємний характер. У давньогрецькій державі правом на захист іноземців володів тільки вітчизняний громадянин. Але у по­дальшому, з розвитком взаємин усе більш необхідною ставала потреба правового й державного регулювання даного інституту. У зв'язку із цим стали виникати внутрішньодержавні юридичні норми, а згодом і укладатися міжнародні договори.

Іноземець за особливі заслуги перед державою міг одержати часткове громадянство (ісполітію). Ісполітія надавала іноземцеві право володіти землею й нерухомістю. Повне громадянство інозем­цям могло бути надане тільки у виняткових випадках. Але брати участь у політичному житті поліса для іноземців уважалося непри­пустимим у принципі.

У деяких випадках проксени виступали посередниками між зацікавленими державами. До них зверталися посли, і вони забез­печували їхній доступ у народні збори й до відповідних посадових осіб.

Набагато менша увага в міжнародних договорах приділялася питанням режиму території. Відносно переходу території від одно­го поліса до іншого й установлення державних кордонів, необхідні положення включалися звичайно в мирні договори. Іноді мала міс­це демаркація кордонів (позначення лінії кордонів на місцевості), здійснювана за допомогою прикордонних стовпів.

2.2.3. Стародавній Рим

У багатовіковій історії Римської держави можна виділити З основних періоди, які мають істотне значення для становлення й розвитку міжнародного права: 1) до кінця Пунічних воєн; 2) від їхнього закінчення й до III ст. н.е.; 3) період пізньої Римської імперії (до VI ст. н.е.).

Істотні розбіжності в підході до сутності й завдань міжнародного права й особливо до поняття й практичного визнання його суб'єктів виходили з їх політичної й військової сили. У зв'язку із цим у пер­ший із зазначених періодів Рим широко визнавав принцип незалеж­ності всіх держав, у другому періоді свого розвитку — заперечував його, у третьому він був змушений повернутися до вихідних позицій і визнати незалежними варварів, з якими Рим довгі сторіччя не ви­знавав взагалі ніяких юридичних відносин.

Населення Давнього Риму становили дві основні групи: 1) патри­ції (громадяни Риму); 2) плебеї.

Патриції ділилися на 3 племені, кожне з яких складалося зі 100 родів. Сукупність 10 родів утворювала курію. Курії у свою чергу утворювали загальні народні збори римської громади.

Загальні народні збори римської громади були наділені правом приймати або відхиляти запропоновані законопроекти, призначати вищих посадових осіб римської держави. Вони також являли собою вищу апеляційну інстанцію при вирішенні питань, що стосуються страти, оголошували війну.

Безпосереднє керування державою, розробка законопроектів і укладення миру здійснювалися Сенатом, у який входили старій­шини всіх 300 родів. Останні були потомственною аристократією всієї римської громади.

Плебеї стояли поза племінною організацією й не могли брати участь у керуванні громадою. Вони займалися землеробством, ре­меслом, торгівлею. Плебеї були вільними, несли військову службу й платили податок нарівні з патриціями. Зосередивши у своїх руках торговельне й промислове багатство, плебеї вважали принизливим займатися якою-небудь іншою справою, крім землеробства, полі­тичної діяльності й військової служби.

Надалі був зроблений розподіл громадян по майнових розрядах, яких налічувалося п'ять. Перший розряд становили патриції й плебеї, майно яких оцінювалося в 100 000 асів (ас — дрібна дав­ньоримська монета). До другого відносили громадян, майно яких оцінювалося в 75 000 асів, до третього — в 50 000 асів. В особливий розряд були віднесені т.зв. вершники, вартість їхнього майна пере­вищувала 100 000 асів.

У IV ст. Рим був розбитий на 4 територіальні округи — триби, кожна з них мала певні політичні права й самоврядування. Старі роди й курії поступово втрачали своє значення, залишаючи в ми­нулому первіснообщинний лад.

Головним органом влади Римської республіки, як відзначалося, був Сенат. Кількість сенаторів рівнялася кількості родів — 300 чоловік. Сенаторів призначали особливо уповноважені особи, які обиралися загальними народними зборами. У своїй більшості при­значення сенаторів було довічним. Необхідна вимога містилася в тому, щоб сенатор походив з родової сім'ї, був багатий і до цього займав який-небудь важливий пост.

Уперше римське право кодифікувалося в середині V ст. до н.е. і називалося «Законом XII таблиць». Закон XII таблиць протягом багатьох століть був основним джерелом публічного й приватного права. Він чітко розділяв речі на 2 категорії. До 1-ї категорії від­носилися земля, раби, худоба, а до 2-ї — всі інші речі. Закон XII таблиць узаконював боргове рабство, що відрізнялося крайньою суворістю. Складався своєрідний договір наймання, де засобом

забезпечення був сам боржник, його «м'ясо й кров». Борг у Римі називався нексумом (кабалою). Але в 326 р. до н.е. правляча вер­хівка Риму скасувала боргове рабство. І саме з цього часу боржник відповідав тільки своїм майном.

Як ми вже відзначали, позиції Риму у сфері основних положень міжнародного права багато в чому залежали від його міжнародного становища. До кінця Пунічних воєн Рим визнавав правосуб'єктність, і отже, незалежність всіх держав. Досягши значних перемог у Пу­нічних війнах III—II ст. до н.е. і перетворившись у державу світового значення, Рим перестав рахуватися з усіма навколишніми держава­ми і їхньою міжнародною правосуб'єктністю. Однак, починаючи із III ст. н.е., коли Римська імперія почала втрачати свій вплив, вона стала визнавати правосуб'єктність тих, кого не визнавала в період свого розквіту.

Серйозного розвитку в Римі досягло посольське право й особли­во його процедурна (процесуальна) частина (церемонії, ритуали й т.д.), принципи недоторканності послів, дотримання даного слова, що вело до зміцнення принципу «pacta sunt servanda», і практика ратифікації міжнародних договорів Народними зборами, Сенатом, а надалі імператором.

Римляни вважали, що ведення зовнішніх зносин повинні здійсню­вати особи й державні органи, що володіють вищою владою. Спочатку це були царі, потім Сенат і загальні Народні збори, а пізніше — дик­татори. У підсумку це право було передано імператорам.

У республіканському Римі послів приймав Сенат, він проводив із ними всі попередні переговори, розглядав питання про оголо­шення війни й укладення миру. Але останнє слово залишалося за Народними зборами.

Процедура прийому послів і ведення переговорів була розроблена вже в III ст. до н.е. Посли, що прибували в Рим, спочатку розміща­лися за міськими стінами, чекаючи рішення Сенату. Поступово дане положення перестало застосовуватися до послів і глав держав, з якими римляни перебували в дружніх відносинах.

Набагато пізніше, ставши світовою державою, Рим постійно приймав посольства залежних держав, посли яких знаходилися на повному утриманні Риму. Вони одержували подарунки й корис­тувалися церемоніальними почестями. У призначений день посли в супроводі посадової особи, спеціально виділеної для цих цілей, з'являлися в Сенат, де й викладали мету свого перебування, свої прохання й пропозиції, після цього посли повинні були вийти. Сенат обговорював поставлені послом питання в їхню відсутність. Якщо посол повідомляв про початок війни або пропонував укласти мир, то питання після його обговорення в Сенаті виносилося на

затвердження Народних зборів, рішення якого було остаточним. Послів могли відправити назад, не давши їм ніякої відповіді.

Крім легатів, а також ораторів, які тільки передавали послання, посли направлялися Римом у складі колегії з 2-3 або 5 чоловік. При укладенні мирних договорів склад колегії включав 10 чоловік. При цьому римляни припускали, що саме такий склад посольства не тільки забезпечить якісне виконання покладеної на нього місії, але й стане ефективною перешкодою до можливої змови посла з іноземною державою. Після виконання своєї місії кожний посол окремо надавав свій звіт.

У період розквіту республіки й на початку Римської імперії посла­ми призначалися сенатори, а також члени комісії феціалів (колегії жерців). Надаване грошове утримання було невеликим, а часто й взагалі не видавалося. Тому основні видатки посли несли за свій раху­нок, у зв'язку із цим спостерігалися кількаразові спроби ухилитися від виконання дипломатичної місії. Місцеві влади були зобов'язані забезпечувати послів необхідними транспортними засобами.

У часи Римської імперії виник і став застосовуватися на практиці принцип дипломатичної недоторканності. Зразком цього вважалося поводження Сципіона Африканського, котрий не порушив імунітет карфагенських послів у відповідь на їхні ворожі дії стосовно послів Риму. Римляни вважали, що посли перебувають під захистом богів. Звичайно, були випадки, коли це правило порушувалося.

Щоб уникнути насильства над послами, римляни видали декрет, що забороняв залучати їх до суду за борги, зроблені до прибуття в Рим. їм заборонялося позичати в Римі гроші під час виконання своїх обов'язків.

Для виконання покладеної на посла місії він забезпечувався вірчою грамотою й одержував інструкції. У цих документах вказу­вався предмет переговорів і межі компетенції посла.

Оскільки договори, що укладалися, підлягали ратифікації, а римляни завжди дорожили своєю репутацією, то перед Сенатом і Народними зборами періодично виникало питання, як відмовити в ратифікації вже укладеної угоди.

У Римі добре було розвинене право міжнародних договорів. Рим­ляни в перші сторіччя своєї держави укладали здебільшого договори про мир і про союзницькі відносини. Римська імперія не знала ніяких угод по окремих питаннях (особливо торговельних), а також про по­ложення іноземців. Але вже до кінця республіки предмети договорів стали досить численними, у їхньому арсеналі, особливо починаючи з III ст. до н.е., налічувалося до 30 позицій (предметів), по яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союзи (наприклад, з Карфагеном 501р. до н.е., і особливо — з Ганнібалом), пізніше — договори про торгівлю, про дружбу, про взаємодопомогу тощо.

У першому договорі Риму з Карфагеном, датованим 501 р. до н.е., римляни для дотримання дружніх відносин із союзниками зобов'язалися дотримувати деяких умов, однією із яких була забо­рона римлянам і союзникам римлян плисти далі Прекрасного мису, якщо вони не будуть до цього змушені бурею або ворогом. Якщо хто-небудь буде занесений туди проти бажання, то йому буде заборонено купувати що-небудь і брати більше того, скільки буде необхідно для ремонту судна або для жертви. Протягом 5 днів дана особа повинна була піти. Торговці не могли робити ніяких угод без посередництва глашатая або переписувача. Держава виступала поручителем перед продавцем за все те, що в присутності цих свідків не буде продане в Лівії або в Сардинії. Римляни, що з'явилися в підвладну карфаге­нянам Сицилію, користувалися рівними з карфагенянами правами. Карфагенянам було заборонено кривдити всякий латинський народ, підлеглий римлянам. Карфагенянам було заборонено споруджувати укріплення в Лаціумі.

Більш значущі положення були закріплені в договорі Риму з Ганнібалом. Відповідно до цього договору карфагенянам надавалося право володіти містами Лівії, якими вони володіли до оголошення війни римлянам, володіти даною землею разом зі стадами, рабами й іншим надбанням. Також закріплювалося, що після укладання договору карфагеняни будуть жити за власними законами й зви­чаями, не розташовуючи в себе римського гарнізону. Укладений договір також покладав на карфагенян обов'язок відшкодувати римлянам усі втрати, які вони понесли під час перемир'я, повернути полонених і перебіжчиків за увесь час війни, видати римлянам усі військові судна, а також усіх слонів. Карфагеняни були не вправі оголосити війну без дозволу римлян жодному з народів за межами Лівії, ні в самій Лівії. Укладений договір зобов'язував карфагенян сплачувати 10 000 талантів грошима протягом 50 років, вносячи щорічно по 200 євбейських талантів. Для забезпечення договору карфагеняни зобов'язані були надати 100 заручників, яких укаже римський воєначальник. Вік заручників при цьому повинен був бути не молодше 14 та не старше ЗО років.

Усі договори в Римі ділилися на рівні (foeda aequa) і нерівні (foeda nonaequa).

Рівні договори укладалися з незалежними державами й не об­межували суверенітету. Нерівні його обмежували.

Найчастіше римляни укладали договори про мир і дружбу, а також про союз. Договори про союз передбачали не тільки мирні від­носини, а й взаємну допомогу. Але незважаючи ні на що, найбільше число договорів виявлялися укладеними після війни.

Пізніше договір у Давньому Римі являв собою угоду двох або більше осіб про встановлення того або іншого зобов'язання. До-

говори спочатку йменувалися контрактами й укладалися в строго встановленій формі. Надалі стали укладатися т. зв. формальні до­говори, які йменувалися пактами. Вони, на відміну від контрактів, укладалися без дотримання особливих процедур, а тому не кори­стувалися позовним захистом.

Найбільш давнім видом договору був вербальний контракт (тобто усний). Даний договір установлював зобов'язання словами, тобто договір набував чинності після проголошення відповідних формул

і фраз.

Особливий розвиток одержало право війни, яке у стародавніх римлян у порівнянні із греками було більш розробленим, мало філософське й політичне обґрунтування. З позицій римської право­свідомості, Рим (тобто римський народ) міг вести війни тільки на справедливій основі: «все корисне для Риму завгодно богам». Звідси, вони вели тільки справедливі війни, завойовуючи й знищуючи інші

(варварські) народи.

Разом з тим, війна була законною тільки при дотриманні певних ритуальних дій про її оголошення, які містили в собі складні про­цедури висловлення претензій. Якщо останнім вони не задовольня­лися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі. Спрямування претензій супроводжувалося проголошенням священної формули: «Слухай, Юпітер, і ти, Янус, і Ви, Боги не­бесні, і Ви, земні, і Ви, підземні, — слухайте! Вас я беру у свідки тому, що цей народ порушив право й не бажає його відновити. Про це ми, перші й найстарші в нашій батьківщині, будемо радитися, яким чином здійснити своє право». Після цього в Сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення Сенату затверджувалося Народними зборами, після чого у бік во­рога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. Із часів війни з Пірром дана процедура як символ початку війни здійснювалася не на кордоні, а біля храму Белоні, що розташовувався за римськими міськими стінами. Там стояла спеціальна колона війни. З початку війни й до її закінчення ворота храму Марса залишалися відкрити­ми. На час миру вони закривалися.

Римляни розглядали війну як волю тільки їхніх богів і довгий час не визнавали у відношенні її ніяких обмежень. Боги ворога не були для них богами, у зв'язку із цим ворожі храми й інші святині вони могли руйнувати. У деяких випадках римляни намагалися залучити чужих богів на свою сторону, приносили їм жертви й звер­талися до них з молитвою. Згодом іноземні боги стали включатися до римського пантеону.

Міста, узяті штурмом, або які здалися, а також їхні жителі й майно визнавалися здобутком переможця без усяких обмежень. Римляни вважали звичайним, правомірним і навіть бажаним богам

убивати не тільки взятих зі зброєю в полон, але й мирних жителів, включаючи жінок і дітей. Тих, хто залишився в живих, продавали в рабство. Так, у 262 р. до н.е., у період 1-ї Пунічної війни, римляни продали в рабство 25 000 чоловік, у 167 р. після скорення ворожих міст Епиру — 150 000 чоловік, у 146 р. були продані в рабство всі жителі Карфагену. Але поступово перетворюючись у світову держа­ву, Рим не міг утримувати таку масу рабів. Тому частина скореного населення залишалася на волі.

Якщо війна не кінчалася скоренням народу, то її результатом був мирний договір. Однією з головних форм такого договору стало заступництво (deditio). Звичайно воно здійснювалося за допомогою здачі всієї зброї, вождів супротивника й видачі заручників. При ньому не наставала військова окупація (occupatio bellica), але пе­реможений віддавав на повний розсуд Риму свою територію, своїх громадян і своїх богів, залишаючись при цьому суб'єктом міжна­родного права.

Питання, які стосувалися території, звичайно також вирішу­валися й закріплювалися в мирних договорах, у яких, природно, домінувала римська позиція.

Від мирних договорів римляни відрізняли договори про перемир'я (sponsio), які укладалися на певний строк. Даний договір попередньо підписувався командуючим армії, а потім підлягав ратифікації, але до її здійснення він умовно набував чинності.

У пізній період Римської імперії (III ст. н.е.) одержав розвиток інститут нейтралітету.

Інститут правового положення іноземців був складовою частиною преторського права, для його реалізації в Римі була встановлена спеціальна посада «praetor peregrini» (захисник іноземців).

З кінця IV — на початку III ст. до н.е. число іноземців у Римі значно збільшилося. Це стало проблемою загальнодержавного характеру. Положення іноземців не було однорідним, кожна їхня категорія мала різну сукупність прав і обов'язків. Першу категорію з них становили жителі міст Лаціуму. Вони не домоглися після війни 340-338 pp. до н.е. прав повного римського громадянства, хоча й одержали деякі пільги, які в сукупності становили т.зв. jus latini. Повністю прирів­няні до римських громадян вони були тільки в 90 р. до н.е.

Потім ішли громадяни союзних держав. Але більшість іноземців розглядалися як вороги або як подібні до ворогів. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав і повинні були перебувати під заступ­ництвом хазяїна-римлянина.

Іноземців у Давньому Римі називали Перегринами. На первіс­ному етапі вони займали положення, у якому перебували взагалі іноземці в ранніх суспільствах, вони вважалися ворогами й могли з'являтися в чужих володіннях лише як гості під заступництвом

їхнього хазяїна, члена даного суспільства, що дав їм притулок по праву гостинності.

Завдяки торговельним зв'язкам Риму це положення незабаром змінилося. Латиняни й інші іноземці починають користуватися публічною гостинністю й одержують деякі права.

Утворений у Римі спеціальний інститут praetor peregrini уста­новлював принципи й норми, що відносилися до іноземців, та фор­мували їх правове положення.

Спочатку обмежені права іноземців поступово почали розши­рюватися за рахунок шлюбного й торговельного права. У підсумку виникло право захисту в спеціально створених для іноземців судах (recuperatio). За ними визнавалося право жити по своїх звичаях, здійснювати між собою угоди й укладати шлюби, здобувати фактич­не володіння речами тощо.

Правова охорона перегринів була неоднаковою в порівнянні з римськими громадянами, римське право і його деякі інститути були для них недоступні. Вони охоронялися в особливому порядку, у результаті чого утворилося право jus gentium, що дало можливість перегринам здобувати деякі права.

Поступово кількість іноземців в Римі зростала, особливо багато їх стало після 2-ї Пунічної війни. З'являються іноземці, які беруть ак­тивну участь у настільки жвавих торговельних і цивільно-правових відносинах з римлянами й між собою, що для розбору суперечок між ними був заснований другий претор. У його юрисдикції вироблялася й нова система судочинства, і нова система права, котра відтіснила норми старого права.

У принципі, юридичні розбіжності в положенні перегринів і римських громадян існувало до дарування Каракалою прав грома­дянства всім вільним жителям імперії. Із часів Каракали утвори­лися 2 види перегринів: піддані Римської імперії, рівні в правах із громадянами, і піддані інших держав, що одержували права по договорах із цими державами.

Із часів Юстиніана погіршилося лише положення перегринів-дедитиціїв, які були позбавлені прав вільних людей і зробилися напіввільними. Оскільки за межами Римської імперії існували лише нецивілізовані народи, то в погляді римлян на іноземців від­бувається зміна — вони стали їх називати варварами.

В остаточному підсумку імператор Каракала в 212 p. зрівняв у правах усіх підданих імперії, хоча фактично між ними збереглися істотні розбіжності. Із цього часу правоздатність римських громадян і перегринів стала однаковою. Потім права перегринів одержали законодавче закріплення в Кодексі Юстиніана, а теоретичне — у працях римських юристів.

Римському праву був властивий і розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус, розгля­даючи море як «res communis» (річ загальна) і як «res nullis» (річ нічия), виводили із цих положень загальну формулу: «море — річ, якою можуть користуватися всі» (маючи на увазі всіх римлян). Ке­руючись цим принципом і зважаючи на те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство й тим забезпечити вільне плавання в Середземне море в інтересах розвитку морської торгівлі.

В історії розвитку міжнародного права Стародавньої Греції й Стародавнього Риму спостерігалося багато подібних моментів. Так, наприклад, у зазначений період у міжнародній позиції Греції і її полісів 'стали позначатися зачатки міжнародного гуманітарного права. Один із правителів союзу грецьких міст — амфекріону — Есхен, жахнувшись наслідків, яких зазнали грецькі міста під час військових конфліктів — вони безжалісно піддавалися розграбу­ванню й руйнуванню, видав закон, у якому дав клятву й взяв на себе зобов'язання: «Школи не руйнувати міста, які належать союзу амфекріону, і не відводити від них воду. Якщо ж який-небудь народ насмілиться зробити щось подібне, я оголошу йому війну й зруй­ную його міста». Наведена клятва-закон свідчить, по-перше, про прагнення встановити в міжнародному праві гуманне відношення до мирного населення в містах; по-друге, про бажання встановити принцип справедливості в міжнародному праві; по-третє, про ста­новлення інституту репресалій, тобто якщо ти зруйнував міста, то я теж зруйную твої міста.

Пізніше французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) розцінив цей закон як справедливий, але нерозумний. Однак при­клад із цим законом характеризує рабовласницький період розвитку міжнародного права як період спроб окремих мислителів розвивати міжнародне право на принципах справедливості. Іноді це приводило до парадокса: «Я рішуче проти руйнування міст, але я сам же можу їх запросто зруйнувати».

Підтвердженням прагнення до справедливості служить відомий вираз, що належить Гаю Юлію Цезареві й Олександрові Македон­ському: «Іду на Ви» — що означало оголошення війни, але його не можна було розглядати як початок нападу.

2.2.4. Стародавній Схід (Індія, Китай)

Перші державні утворення на території нинішньої Індії з'явилися наприкінці II тисячоріччя до н.є. До середини І тисячоріччя до н.е. уже існувало близько двох десятків державних утворень (типу

князівств) і відносини між ними регулювалися різними нормами міжнародного-правого характеру. Однак рівності суб'єктів між­народного права не було через те, що всі індійські державні утво­рення по своєму правовому положенню ділилися на вищі (подоба королівств), рівні (князівства) і залежні (ослабілі магараджати). У всіх випадках під суб'єктами міжнародних відносин розумілися правителі цих державних утворень.

Існував інститут визнання, однак визнання не гарантувало захисту від втручання у внутрішні справи з боку вищих держав. Також було розвиненим посольське право, у якому вже була за­кладена різниця між дипломатами. Існувало три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями й «ті, що передають послання» (тобто гінці, у сучасному розумінні — дипломатичні кур'єри). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких відбувався обмін заручниками. У рамках цього права одержав поштовх розвиток своєрідного заставного права, що надалі зникло, однак залишило після себе подання поручництв, які породили інститут гарантій, приношення клятвених зобов'язань і укладення династичних шлюбів. Договори ділилися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною.

Норми війни одержали велике поширення в Індії в другій по­ловині І тисячоріччя до н.е. і в перші століття нашої ери. Право війни було досить гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення споров або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум з висловленням конкретних вимог до іншої сторони, по­тім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.

Оголошення війни спричиняло припинення всіх дипломатичних відносин, але не виключало обміну спеціальними місіями. Укладені до війни договори втрачали свою юридичну чинність і припиняли свою дію. Торгівля з жителями воюючих сторін, а також інші форми зносин розглядалися як ворожий акт. Супротивників, позбавлених правового захисту, можна було брати в полон і вбивати. їхнє майно могло бути піддане конфіскації, а будинки зруйновані.

Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними забо­ронами. Так, заборонялося вбивати старих, жінок, дітей, воїнів, які здаються в полон, парламентерів, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю володіли храми, їхні служи­телі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубчасті стріли, стріли, що отруюють, і стріли з розпеченими наконечниками, і все це — за Законами Ману).

Захоплення майна супротивника під час воєнних дій уважалося правомірним: частина віддавалася цареві, а інша — тому, хто ним безпосередньо опанував.

Шпигунство вважалося законним. Але парламентери не могли ним займатися, інакше вони втрачали недоторканність.

Досить докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно із цими правилами, торговельні судна ворога могли бути захоплені й знищені, судна, на борті яких перебував ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега, портів, контра­банда підлягала конфіскації, винні притягувалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладен­ням мирного договору. Широко використовувалися посередництво й третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій робив буддизм (Будда — V ст. до н.е.).

Таким чином, порівняльний аналіз становлення й розвитку між­народного права в Середземноморському регіоні й в Індії свідчить, що ці регіони, розвиваючись досить автономно відносно один одного, породили досить подібні один одному інститути міжнародного права (право договорів, право війни, посольського права, третейського розгляду й ін.).

Разом з тим, слід зазначити, що індійський варіант розвитку міжнародного права характеризується значно більшою гуманніс­тю й часом істотною деталізацією такої гуманності. Це особливо виявилося в питанні регламентації воєнних дій. На думку вчених -істориків, це зумовлено тим, що на Сході розвиток рабства не набув таких страшних форм, як це було в регіоні Середземномор'я, і ця обставина породила більш гуманне відношення до людини. Саме це значною мірою робило позитивний вплив і сприяло збереженню впливу родоплемінних відносин, які й визначали розвиток міжна­родних відносин у гуманізаційному аспекті.

У середині першої половини II тисячоріччя до н.е. на території ни­нішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися лише в III тисячоріччі до н.е.) існували держави, серед яких домі­нувала держава Інь. Правові джерела цього періоду практично не збереглися, але з наявних можна почерпнути відомості про те, що вже в той час у вжитку були звичаї, які регулювали відносини між державами. Протягом усього І тисячоріччя до н.е. у Китаї йшов перманентний і досить активний процес дроблення більших і утво­рення малих держав або державодібних формувань.

На рубежі II і І тисячоріч до н.е. імперія Чжоу (1122 (1050)-256 pp. до н.е.), що утворилася на місці Інь, проводила активну зовнішню політику, внаслідок чого почали складатися певні звичаї в цій сфе-

pi. Згодом, у VII-VI ст. до н.е., число їх стає досить великим, і до середини тисячоріччя складаються не просто зовнішньополітичні, а саме міжнародно-правові відносини практично в сучасному їхньому

розумінні.

В VII-VI ст. до н.е. у Китаї існувало 7 великих державних утво­рень і велика кількість дрібних і найдрібніших. Деякі історики нараховують їх до 200. У зв'язку з великою кількістю державних утворень часто спалахували міжусобні війни, що утворило політику, яка одержала назву цаньші. Дослівний переклад даного терміна невідомий, але приблизно його можна перекласти як «поступове поїдання земель сусідів, подібно тому, як шовковичний хробак поїдає листя».

Наявність постійних воєн актуалізувало появу звичаїв по їх­ньому початку й веденню. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголо­шувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати й спалювати житло, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. У той же час на практиці мали місце числен­ні відхилення від офіційно заявленого поводження — масові вбив­ства полонених, продаж захоплених людей у рабство, приношення їх у жертву богам. Так, у битві Сима Ціня під Чонгпінгом (250 р. до н.е.) царський Ван переміг чжоусців і вони здалися, після чого Сима Цінь порушив дану обіцянку дарувати життя, винищивши всіх полонених, котрих налічувалося 400 000 чоловік.

Варто вказати, що військова думка Давнього Китаю бере свій по­чаток з періоду конфліктів між селищами неоліту, які відбувалися майже 5000 років тому. Тактичне ведення бойових дій викликало необхідність удосконалювання зброї. Так, до II ст. до н.е. Китай пройшов через тисячоріччя постійних військових конфліктів і був об'єднаний у велику й потужну імперію. З'явилося багато полко­водців, і відбулася велика кількість найважливіших боїв.

Протягом багатьох тисячоріч китайська військова думка, форму­ючи стратегію й удосконалюючи правила ведення бою, відображала еволюцію зброї. Слідом за ростом чисельності військ, модернізацією зброї (з'явилася колюча й стрілецька зброя) удосконалювалася й тактика ведення війни. У часи правління династії Шань більшість військових зіткнень відбувалися в результаті набігу й сутичок між поселеннями. З підйомом і затвердженням Шань централізується влада й створюється постійна гвардія чисельністю близько 1000 чоловік. При необхідності чисельність гвардії могла бути збільшена. Проведені династією Шань війни мали за мету встановлення або зміцнення сюзеренітету, а також масове захоплення полонених і скарбів. Завойований і награбований здобуток збільшував багатство правлячого будинку. Деяких бранців робили рабами й використову-

вали, але більшість із них приносилося в жертву, що було частиною шаньських релігійних обрядів.

Протягом усього правління династії Шань кожним воїном була отримана зброя із бронзи. Найпоширенішою зброєю була алебарда, потім спис і лук. У ближньому бої перевага віддавалася кинджалам і сокиркам, а шкіряна збруя й особливо щити служили захистом від колючої й метальної зброї. Бронзові шоломи відбивали стріли й ковзні удари.

Перемігши у вирішальній битві династію Шань, до влади при­йшла династія Чжоу. Додатково до постійно діючих 6 армій прави­телі Чжоу організували 8 армій з переможених шаньців.

Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, що могло носити колективний характер.

Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї зроби­ло вчення Конфуція (551-478 р. до н.е.), особливо в питаннях про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У сполученні із цим у вживанні був постулат «чого не хочеш собі — не роби і