Годованик Василь Андрійович

Василь Андрійович Годованик народився 23 березня 1920 року у селі Захарівка Першотравневого району (на той час – Володарського району). Так сталося, що ріс сиротою у сім’ї діда по батьковій лінії, а потім – свого дядька – молодшого батькового брата. Жилось нахлібником дуже тяжко. Тому зразу після закінчення семирічки пішов пасти колгоспну худобу, щоб заробити на життя.

Розумного хлопця помітили у селі і направили на курси пасічників, потім – півторарічні курси телеграфістів. Вступив до комсомолу, потім був рекомендований у партію. В армію в 1939 році Василь Годованик йшов вже підготовлений: мав спеціальність зв’язківця. Вже через місяць червоноармійця Годованика призначили заступником політрука полкової школи, а через три місяці зі штату дивізії направили у Харківське військово-політичне училище. Тут його і застала війна…

З першого до останнього дня воював В.А. Годованик і повернувся додому лише у 1946 році. Знаходячись в управлінні зв’язку дивізіону, виходив з оточення, приймав участь у кровопролитних боях, командував ротою на Воронезькому фронті, проривав оборону німців, форсував Дон, втрачав своїх бойових товаришів…

Тяжке поранення одержав при звільненні Слов’яногірська. Було тривале лікування і статус інваліда війни після його закінчення. День Перемоги зустрів у Ростові-на-Дону на посаді заступника начальника відділу кадрів Північнокавказького військового округу.

8 Дома його вже чекала дружина – Віра Вікторівна. Почалося мирне життя, наповнене мирною працею, мріями відбудувати якнайшвидше знищене ворогом господарство.

Бойового капітана-фронтовика обрали секретарем районного комітету комсомолу, увели до бюро райкому партії. Згодом – третім секретарем Володарського райкому партії.

Дуже тепло відгукується Василь Андрійович про свого керівника – першого секретаря райкому – В.С. Малашевського. Він навчав своїх підлеглих чуйному ставленню до людей, їх потреб. Таке життєве кредо було і у Годованика. Ця наука стала йому у нагоді, коли він сам перебував на відповідальній партійній роботі. Спочатку у Єнакіївському районі, потім у м. Красноармійськ і, зрештою, в Олександрівському районі. На цій посаді він працював 12 років.

Повернувся на малу батьківщину у с. Володарське у 1965 році щоб очолити районний вузол зв’язку. До цього моменту це була неприваблива будівля, яка вросла в землю і яку підпирали стовпами, щоб не завалилася. Питання про нове приміщення могли вирішити тільки у Києві. Тому В.А. Годованик їде до Києва і згодом таки починається будівництво. Вже до кінця 60-х років центр селища Володарське прикрашає велична споруда сучасного підприємства зв’язку з новим устаткуванням: телефон, телеграф, АТС, поштовий зв’язок, генератор на випадок відключення електрики тощо. І все це обладнання з’явилося завдяки невтомному керівнику. Його дітище за роки його керівництва стало одним з кращих у області.

9 На заслуженому відпочинку довго не перебував. Зайнявся громадською діяльністю. З чверті віку роботи в районній раді ветеранів – 13 років очолював цю організацію. Він дуже відповідально ставився до цієї роботи як, втім, і до іншої, завжди цінував довіру своїх побратимів по фронту і по праці, піклувався про добробут людей похилого віку. І тим самим примножував поважу до себе всіх пенсіонерів району і всіх тих, з ким стикався у своєму житті.

Родина Василя Андрійовича – це дружина Віра Вікторівна, син Валентин та дочка Людмила, які теж стали люблячими батьками та добропорядними громадянами. Вже твердо зіп’ялись на ноги і онуки, виховані на прикладі свого діда – великої Людини.

Наш видатний земляк – легендарна особистість. Тому йому у числі перших присвоєне звання «Почесний громадянин Володарського району» (2002 р.). Крім цього звання В.А. Годованик має такі нагороди: орден Вітчизняної війни І та ІІ ступеня, орден Червоної Зірки, орден «Знак Пошани», орден Богдана Хмельницького, бойова медаль «За відвагу», «За заслуги» ІІІ ступеня та інші. Нагороджений він також Почесною грамотою Президента України.

Помер Василь Андрійович Годованик 16 січня 2010 р. на дев’яностому році життя.

Література:

Большой партийный разговор [В.А. Годованик – председатель внештатной комиссии по разбору персональных дел] // Заря Приазовья. – 1968. - № 142. – С. 2.

50 героических лет [В. Годованик – участник торжественного пленума РК КСМУ в честь 50-летия комсомола Украины; награжден юбилейным значком ЦК ВЛКСМ] // Заря Приазовья. – 1969. - № 75. – С. 2.

Кашкель П. [на фото В.А.Годованик и Д.А. Григорович на 9 Мая] // Заря Приазовья. – 1971. - №55. – С. 3.

Дмитренко Л. Первые в области [Володарский районный узел связи] // Заря Приазовья. – 1974. - № 145. – С. 4.

Годованик В. А. По разным адресам [о работе телеграфа] // Заря Приазовья. – Заря Приазовья. – 1975. - № 134. – С. 4.

Фесенко В. Капля крови на знамени [В. Годованик в кругу учащихся, принятых в комсомол] // Заря Приазовья. – 1978. - № 131. – С. 2.

Татаринова М. Спасибо за детство счастливое [встреча школьников с В. Годоваником] // Заря Приазовья. – 1980. - № 24. – С. 1.

Куценко Н. Почетный житель Володарского района Василий Годованик // Приазовский рабочий. – 2005. – 15 янв. – С. 3.

Годованик В.А. Памятное фото [В. Годованик на фоне памятника в Ужгороде в честь освобождения Украины от нем.-фаш. захватчиков] // Заря Приазовья. – 2005. - № 145. – С.1.

Семусев И. В гостях у Василия Годованика // Приазовский рабочий. – 2005. – 25 нояб. – С. 16.

В Володарском районе хоронили Почетного жителя [В.А. Годованика] // Приазовский рабочий. - 2010. – 19 янв. – С. 3.

Памяти ветерана [Некролог В.А. Годованик] // Заря Приазовья. – 2010. - № 5. – С. 4.

11 Патрича Донат Костянтинович

Поет, прозаїк, перекладач, композитор, заслужений працівника культури (1993 р.), член Національного Союзу письменників України (1994 р.).

Донат Патрича народився 24 листопада 1934 року в с. Малоянисоль Володарського району Донецької області. У 1952 р. закінчив з срібною медаллю місцеву середню школу. Його батько Костянтин Георгійович працював вчителем Малоянісольської середньої школи, мати Неоніла Василівна — реєстратором місцевої лікарні. У 1956 р. Донат Костянтинович закінчив історико-філологічний факультет Донецького (Сталінського) державного педінституту, а в 1966 р. заочно диригентсько-хормейстерське відділення Донецького державного музичного училища. Працював викладачем, завучем Малоянісольської середньої школи (1956-1968 рр.). Вчительський і учнівський хори, якими він керував, займали призові місця на районних і обласних конкурсах художньої самодіяльності. У 1958 р. Д. К. Патрича був призначений директором Володарської дитячої музичної школи. Завдякийого наполегливості незабаром школа переїхала в нову будівлю, побудовану методом народного будівництва, в якому знаходиться і зараз. Володарська дитяча музична школа займає одне з провідних місць в області по рівню навчально-виховної роботи. У листопаді 2005 року рішенням сесії Володарської районної Ради школі присвоєно ім’я її засновника і першого директора Доната Костянтиновича Патричі. Там же встановлена меморіальна дошка. А в жовтні 2007 року Володарська райрада і райдержадміністрація заснували стипендію ім. Доната Патричі для кращих учнів Володарської музичної школи.

12 У 1978 р. Д. К. Патрича був переведений на посаду директора Донецького обласного науково-методичного центру народної творчості і культосвітньої роботи. Цей період діяльності Доната Костянтиновича, який продовжувався більше двадцяти років, був ознаменований організацією і проведенням міжнаціональних фестивалів народної творчості: “Хоровод дружби”, “До своїх витоків”; української культури: “Калинова вода”, “Сіверський Донець”, “Времівські усмішки”, “Чарівні вервечки”; Всеукраїнського, а згодом — Міжнародного фестивалю грецької культури “Мега-юрти”. За роки роботи Д. К. Патричі на посаді директора ОНМЦ була відроджена і активізована робота обласного об’єднання композиторів-аматорів, створено обласне об’єднання самодіяльних художників і народних умільців. Багато сил і енергії вклав Донат Патрича у відродження національного грецького руху.

Д. К. Патрича нагороджений Почесним Знаком Федерації грецьких товариств України за видатні заслуги перед грецьким народом України у відродженні і розвитку еллінізму. Створений ним «Гімн греків України» став воістину мобілізуючою і надихаючою силою, його знають не лише в Україні, але і в Греції і на Кіпрі. У вересні 2005 р. Міжнародному фестивалю грецької культури “Мега юрти”, засновником якого він був, присвоєне ім’я Доната Патричі.

З листопада 1998 р. Д. К. Патрича працював головою обласного фонду культури профспілок і одночасно головним редактором газети “Камбана” (“Колокол”) Донецького товариства греків (з 2003 р.). Він постійно співпрацював з обласною і республіканською пресою, радіо, телебаченням. Всі ці роки разом з основною роботою Д. К. Патрича плідно займався творчою діяльністю. Донат Костянтинович писав трьома мовами: грецькою, українською і російською. У видавництві “Донбас” вийшли його книги: “Наша доля” (1992 р.) — роздуми про долю греків Приазов’я (рос. мовою); “Незабутні місця” (1992 р.) — про життя і звичаї приазовських греків (грец. и рос. мовами разом із Л. Кир’яковим), прийняв участь у перекладі на грецьку мову. “Кобзаря” (поеми “Марина”, “Сова”, «Давидові псалми» та інші твори Т. Шевченка) (1993 р.), “Хоч смійся, хоч плач” (1994 р.) – гумористичні вірші та твори на основі фольклора приазовських греків (грец. та укр. мовами), “Земляки” (1998 р.) — книга віршів про представників приазовських греків (рос. та грец. мовами). Д. К. Патрича є укладачем і редактором посмертних збірок віршів 13приазовських поетів “О міхіо” (“Заповітне”, 1994 р.) Г. К. Патричі і “Зісі, Бугас!” (“Живи, Бугас!”, 1997 р.) В. І. Бахтаріса, збірки віршів братів Патричі “Дъіком ту астру” (1997 р.), а також колективної збірки грецьких літераторів Донбасу “Моя Еллада – Україна” (1998 р.).

В 1995 р. у Києві головною спеціалізованою редакцією літератури мовами національних меншин України була видана антологія різномовної поезії України в трьох томах “На нашій, на своїй землі”, у яку ввійшли й вірші Д. Патричі. Він — учасник антології одного вірша В. Сосюри “Любіть Україну” мовами народів світу, виданої цією ж редакцією в 1998 року. Донат Костянтинович переклав цей вірш на грецьку мову. В 2001 р. в Києві вийшла книга нарисів, розповідей і віршів грецькою, українською і російською мовами “Пііти ту графі” (“Доля поета”), де Д. К. Патрича проаналізував творчу діяльність майже всіх грецьких літераторів Приазов’я.

У Києві вийшли три аудіо касети з його піснями: “А все-таки варто народитися” (1996 р.), “Лебеді” (2001 р.), “Калинова вода” (2002 р.). А в 1997 р. у Києві вийшла збірка його пісень “Калинова вода”. В останні місяці життя Донат Патрича написав “Гімн Маріупольського університету” на власні вірші й пісню — “Плач про матір” на вірші В. Кіора.

За досягнення в області культури Донат Патрича визнаний гідним ряду урядових і профспілкових нагород, а також почесних звань: Почесна грамота Верховної Ради України (1988 р.); грамота Міністерства освіти України (1967 р.); медаль Лауреата II Всесоюзного фестивалю народної творчості, присвяченого 70- річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції (1987 р.); ювілейна медаль “За доблесну працю” (1970 р.); знаки: Міністерства 14культури СРСР (1982 р.), “Шахтарська слава” ІІІ ступеня (1987 р.); значок “За відмінну роботу” Міністерства культури СРСР (1973 р.); Почесна грамота Донецького управління культури (2000 р.).

І музична, і літературна творчість Д. К. Патричі відзначені нагородами: він лауреат літературної премії ім. В. Шутова (1991 р.); лауреат музичної премії ім. С. Прокоф’єва (1993 р.); лауреат Міжнародного телевізійного фестивалю-конкурсу “Рідна домівка” (2002 р.). В 1996 р. Д. К. Патрича був делегатом II з’їзду письменників України.

Д. К. Патрича — Почесний громадянин Володарського району, села Малоянісоль (2004 р.) і села Бугас (2003 р.). Дружина — Любов Семенівна Патрича, 1932 р. н., викладач історії, українка. Дочка Тетяна, 1959 р. — викладач фортепіано, після смерті батька - головний редактор газети “Камбана”. Дочка Ольга, 1960 р. — головний менеджер туристичної фірми, м. Москва (Росія).

Помер Донат Костянтинович Патрича 5 грудня 2004 року. Похований у с. Малоянісоль.

Література: