Міжнародні договори Європейського Союзу

Міжнародні договори утворюють особливу групу джерел права ЄС. Угоди, укладені ЄС з третіми державами і міжнародними організаціями, виступають як зовнішні джерела, правовий режим яких визначається значною мірою нормами загального міжнародного права. На них цілком поширюються такі принципи права міжнародних договорів, як обов'язковість дотримання (pacta sund servanda), незмінюваність в односторонньому порядку, верховенство стосовно внутрішніх джерел права, та інші.

Специфіка міжнародних договорів, що укладаються ЄС, полягає в тому, що їхні положення не повинні суперечити установчим договорам. Відповідний контроль здійснюється a prіorі, тобто в попередньому порядку Судом ЄС по запитам держав-членів та інститутів Союзу.

Договори, що укладаються ЄС утворюють інтегральну складову частину права ЄС, і їхній статус як джерел цього права не викликає сумнівів.

Розходження в складі учасників договору - Співтовариства самостійно чи разом з державами-членами - на обов'язковість цих актів і їхнє місце в ієрархії джерел права ЄС не впливає. Всі вони, у силу органічно властивих їм властивостей, стоять у цій ієрархії безпосередньо за установчими актами. Деякі розходження мають місце на рівні правових наслідків. При участі в договорі Співтовариств і держав-членів кожний з учасників несе відповідальність за виконання покладених на них зобов'язань у межах своєї юрисдикції. Це, однак, не означає, що даний договір обов'язковий у якійсь частині для одних і в якийсь - для інших. Будучи джерелом права, воно рівною мірою обов'язкове для всіх суб'єктів права ЄС. З подібної природи договорів Співтовариств випливає ще один надзвичайно важливий практичний висновок. Як відомо, держави-члени Співтовариств дотримуються різних точок зору щодо інкорпорації міжнародно-правових норм у національну систему права. Ряд держав (ФРН, Франція й ін.) сповідують моністичну концепцію. Відповідно норми підписаних і введених ними в дію міжнародних договорів автоматично стають складовою частиною національного права (хоча в різних країнах існують численні нюанси реалізації цього принципу). Ряд інших держав-членів ЄС (Великобританія, Італія й ін.) притримуються дуалістичної концепції. У цьому випадку реальне здійснення договору цілком залежить від заходів для імплементації. Будь-які позовні дії в суді починаються тільки на підставі актів імплементації. Їхня відсутність практично позбавляє зацікавлену особу можливості захисту своїх прав та інтересів в суді.

Відповідь на те, якої саме концепції дотримуються Співтовариства, була дана Судом ЄС. Він беззастережно висловився за застосування моністичної концепції. Вона визначає відповідно і місце, і роль міжнародних договорів за участю Співтовариств у системі джерел права ЄС. Сказане не виключає, звичайно, необхідність відповідності загальним вимогам прямого застосування (наділення правами приватних осіб, конкретність, ясність, несуперечність і ін.).

Трохи інакше вирішується питання про статус міжнародних договорів, що укладаються державами-членами з третіми країнами чи міжнародними організаціями і зачіпають юрисдикцію Співтовариств. За загальним правилом, вони є джерелами права ЄС лише в тому випадку, якщо, накладаючи зобов'язання на Співтовариства, вони полягають у силу прямого уповноваження, що міститься в установчому акті, чи за уповноваженням інститутів Співтовариств, або якщо їхній подібний статус підтверджений Судом ЄС (наприклад, усі держави-члени є учасниками Європейської конвенції про захист основних прав і свобод людини, але самі Співтовариства і Союз у число їхніх учасників не входять. Конвенція не передбачає колективного членства. Проте, пошук правового рішення проблеми продовжується).

Існують ще деякі різновиди угод, що близькі за своїм статусом до міжнародних договорів. Це закриті конвенції, що укладаються між державами-членами для виконання розпоряджень установчих договорів з метою деталізації співробітництва в окремих сферах. Наприклад, Брюссельська конвенція про розмежування юрисдикції і надання допомоги в цивільних справах. Укладення відповідних конвенцій використовується як основний метод правового регулювання в рамках другого і третього стовпів, передбачених Маастрихтським і Амстердамським договорами. Всі подібні конвенції, що стосуються юрисдикції Співтовариств і Союзу, навіть якщо формально вони не є стороною за договором, залишаються джерелами права ЄС, а отже, обов'язкові для його суб'єктів.

Близькі за своїм статусом до зазначених вище актів й акти, що видаються органами асоціацій, заснованих на основі договорів за участю Співтовариств, передбачених ст. 310 Договору про заснування ЄС. До цієї ж категорії можна віднести акти, прийняті міжнародними організаціями, членами яких є Співтовариства (ВТО й ін.).

Література:

1. Витвицкая О., Горниг Г. Право Европейского Союза. – СПб: Питер, 2005.

2. Грицяк І.А. Право та інституції Європейського Союзу. – К.: „К.І.С.”, 2004.

1. Документы Европейского Союза. - М., 1994-1999.
2. Европейское право / Энтин Л.М. (отв. ред.). - М.: Норма, 2004.
3. Европейское право / Энтин Л.М. (отв. ред.). - М.: Норма, 2005.
4. Європейський Союз. Консолідовані договори. – К.: Port-Royal, 1999.
5. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб.: Пер. з англ. – К.: Т-во ”Знання”, КОО, 2002.
6. Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.С. Право Європейського Союзу. - К., 2002.
7. Право Европейского Союза: Документы и комментарии / Под. ред. С.Ю. Кашкина. - М.: ТЕРРА, 1999.
8. Право Европейского Союза: Учебник для вузов / Под ред. С.Ю. Кашкина. – М.:Юристъ, 2004.
9. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. - М.: Юристь, 1998.
10. Хартли Т. К. Основы права Европейского Сообщества. - М., 1998.

ТЕМА 4