Ремесло

РЕМЕСЛО, ТОРГІВЛЯ, ГРОШОВИЙ ОБІГ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Одне з найбільш важливих місць в економіці та господарському житті Київської Русі посідало ремесло. Роботи археологів, перш за все, Б. О. Рибакова та Б. О. Колчина, Г. Ф. Корзухіної та Ю. Л. Щапової, Т. І. Макарової та Г. О. Вознесенської, багатьох інших археологів показали його високий технологічний рівень та широку спеціалізацію. Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, проте окремі спеціалізації розвивались в давньоруському селі, мали місце у феодальних замках.

Про наявність чи локалізацію того чи іншого вида ремесел вказують історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, в яких знайшли відображення процеси організації ремісників за виробничим фахом. У Вишгороді відомі урочища "гончарі", у Новгороді два райони мали назви Гончарського і Плотницького кінців. Давні назви "гончарі" зберегла історична топографія Любеча, Володимира на Клязьмі. "Кузнечные" ворота

згадуються у Переяславі Руському. Наведені назви міських районів, урочищ, воріт, пов'язані з відповідними виробництвами, у ряді випадків підтверджуються результатами археологічних розкопок.

Високого рівня розвитку та широкого розповсюдження досягли у Київській Русі галузі ремесла, пов'язані з повсякденним життям. Це пов'язано з обробкою дерева, каменю, глини, шкіри, виробництво тканин тощо.

Найбільш масову продукцію поставляло на замовлення та ринок гончарне виробництво. Різноманітні гончарні вироби були необхідні кожному й у багатьох галузях. Адже вони використовувалися для приготування та споживання їжі, транспортування та зберігання продуктів (перш за все, збіжжя, олії, вина), у ювелірній та будівельній галузі тощо. Тому й асортимент її був надзвичайно широкий. Це різних розмірів та типів горщики, глеки, корчаги, покришки, невеличкі амфорки київського типу, світильники, підсвічники, голосники для храмів, керамічні плитки підлоги, іграшки тощо. На початку XI ст. для найзаможніших верств населення розпочали прикрашати керамічні вироби різнокольоровою поливою (майоліка): столовий посуд, дитячі іграшки, декоративні плитки, які вживались при оздобленні соборів та князівських палаців. Застосовувалися три кольори: жовтий, зелений та коричневий (брунатний). У XII XIII ст. полив'яний посуд давньоруських гончарів вже успішно конкурував на внутрішньому ринку з імпортом з Візантії та Болгарії.

Великі керамічні центри виявлено не тільки у Києві, Білгороді, Вишгороді, де зафіксована значна концентрація гончарних горнів в посадських районах міст і його відносно велику потужність, але й у невеличких містах та поселеннях, а також навіть у селах (Автуничі на Чернігівщині). Такі центри звичайно зосереджувалися в певних місцевостях на околицях міст. Адже необхідна була наявність великої кількості води, а постійно палаючі горни завжди становили певну загрозу для дерев'яної забудови давньоруських міст та сіл. Тому чимало давньоруських міст мало цілі слободи, які набули назву Гончарі. Правда, конкретно багато з них з'явилося лише у ХVІ ХVІІ ст. Так, знамениті київські урочища Гончарі та Кожум'яки з'явилися лише саме в цей час, а не у добу Київської Русі, як звичайно пишуть у всіх підручниках. У XII XIII ст. давньоруське гончарство розвивалось вже під дією ринку, воно ставало все більш різноманітним та спеціалізованим. Майстри досконало оволоділи матеріалами і технологією, але їхня продукція часто вже поступалась якістю. Це пов'язано з наявністю великої кількості центрів, де не було досвідчених майстрів та покладів відповідної глини. Але головне, що величезна кількість

продукції задовольняла суспільство.

Поруч з гончарством найдавнішим з ремесел було деревообробне. З дерева вироблявся посуд, різноманітні господарські й побутові речі (заступи, чесала та трепала, поплавці, веретена, обкладинки книг, козуби тощо), меблі, елементи зброї (луки й стріли, списи, щити). Саме з дерева переважно будувались житлові й господарські споруди, язичницькі капища та християнські храми, оборонні укріплення міст та замків. З нього виготовлялись вози та сани, лодії. Спеціальні майстри виготовляли з нього діжки, колеса, ночви, чинбарні тощо. В Києві на Подолі знайдено і стародавню "пральну машину" Х ст. жлукту разом з прачем, яка була закопана у берег невеликого струмка. Це діжка без дна, в якій за допомогою золи та піска в давнину прали тканину чи вироби з неї. Тесляр та столяр водночас завжди були і вмілими різьб'ярами. Найбільше таких виробів виявлені на Подолі в Києві, де на великих глибинах за наявності вологості добре зберігається деревина.

Серед матеріалів, які вживались в Київській Русі для виготовлення різних виробів, значне місце посідала кістка. З неї робили руків'я ножів та нагаїв, ложки, гребінці, проколки, обкладки луків та сідел, наконечники стріл, писала, шахи та шашки, ручки дзеркал, хрестики та іконки, гудзики. У цій галузі працювали досвідчені різьбярі, майстерні яких виявлено в Києві, Галичі, Звенигороді, інших містах.

Але провідну галузь давньоруського ремесла являла собою чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку всієї країни. Залізо здобували з болотної руди, на яку так багата була територія Київської Русі. Особливо це стосується Полісся, в деяких місцевостях якої руди мають від 18% до 40% заліза. Спочатку руда збагачувалась у спеціальних горщиках, де проходив процес цементації. В спеціальних сиродутних горнах, залишки яких виявлені в багатьох місцях Наддніпрянщини, Сіверщини, Волині, спочатку виготовлялася так звана товарна криця. Фахівці вважають, що металовидобувне ремесло часів Київської Русі була виключно сільським промислом, який зберігав общинний характер. Ці товарні криці вже доставлялися на продаж або ремісникам ковалям, які вже обробляли їх й перероблювали на чавун та сталь, з яких виготовляли конкретні вироби. Як правило, залізообробне виробництво мало безпосередній зв'язок з різними галузями ремесла міст, але переважно знаходилось за їх межами. Адже це було пожежезагрозливе виробництво й вимагало наявності води.

Давньоруські міста одержували продукцію чорної металургії не тільки через ринок або відчуження продукції вільних сільських майстрів металургів на користь володаря. Виплавкою заліза, вірогідно, займались також вотчинні ремісники, які проживали у сільських помістях, але поставляли продукцію князівським і боярським майстерням у містах. Дослідження поселень металургів X XII ст. в заплаві р. Тетерів засвідчили їх сезонний характер. Один з найбільш відомих спеціалізованих центрів залізоробного ремесла знаходився в місті Городську на Тетереві (Коростишівський район Житомирської області). Тут на значній площі одночасно функціонували десятки сиродутних горнів. Сліди великої концентрації залізоробного ремесла зафіксовано також у давньому Вишгороді.

Обробка заліза, виготовлення із нього речей для господарства, військової справи, побуту здійснювались у ковальських майстернях кузнях. Їх залишки виявлено практично в усіх давньоруських містах. Найбільшими центрами обробки чорного металу були Київ, Чернігів, Галич, Вишгород, інші міста. Фахівці нараховують величезний асортимент виробів із заліза, який включав близько 150 назв (46 ремісничих інструментів, 22 інших знарядь праці, 16 видів зброї, 37 побутових предметів, 10 наборів спорядження вершника та кінської збруї, 19 прикрас). Сам ковальський інструментарій відзначався досконалістю За формою і функціональним призначенням вони не поступалися ані аналогічним зарубіжним інструментам, ані наборам більш пізніших часів аж до ХVІІІ ст. До них належали різних розмірів ковадли, молотки, кліщі, терпуги, зубила та пробійники. Давньоруські ковалі володіли всіма відомими на той час різноманітними засобами обробки заліза: куванням, зварюванням, цементацією, обточуванням, інкрустацією кольоровими металами, поліруванням. Висока якість металу часто доповнювалась функціональною досконалістю форм, а також художнім спорядженням.

У XII ст. в металообробному ремеслі замість високоякісних багатошарових сталевих лез ножів, бритв та мечів, які виготовлялись за допомогою дуже трудомісткої технології, з'явилися клинки з наварними лезами на залізній основі, що виготовлялися за значно спрощеною технологією та значно швидше. Така технологія відчутно підвищила продуктивність праці і вказує на ринковий характер ковальської справи, яка переважно розвивалась на вільній міській основі. У XII XIII ст. помітно збільшився й сам асортимент ковальських виробів, з'явилась серійність виробництва.

Давньоруське слово "кузнец" означало також і ремісника, який працював з кольоровими металами. Літопис згадує, як князь Данило Галицький збирав до Холму "кузнецов железу и меде и сребру". Ці ковалі по золоту, сріблу, міді досягли високої майстерності і володіли всіма видами обробки кольорових металів, відомих у середньовіччі: литвом, волочінням дроту, сканню і філігранню, зерню, емаллю, технікою свинцевих і олов'яних відливок. Вони самі займалися ювелірною справою або були тісно пов'язані з багатьма її аспектами. Вважалося, що сировину для давньоруських майстрів завозили на Русь лише у товарних заготовках. Але на київському Подолі виявлено комплекс горнів, де виплавлялась мідь, яку виплавляли з мідної руди (виявлену тут же), яку доставляли до Києва аж з Гарцу (Нижня Німеччина). Мідь та бронза (як і інші кольорові метали) були надзвичайно дорогі. Тому археологи часто знаходять "скарби", що складаються з лому та відходів кольорового металу.

Робота на широкий ринок у XII ст. змусило київських майстрів широко розвинути мистецтво відливок в так званих імітаційних формочках. Так виготовлялись прикраси з міді, олова, латуні, які імітували коштовні золоті та срібні вироби й призначались на ринок, для широкого попиту. А перші ливарні формочки датуються серединою Х ст. Це комплекси формочок з "града Володимира" та Подолу в Києві. У формочках з Подолу виготовляли прикраси бляшки та наконечники для бойового поясу дружинників. На ребрі однієї формочки є напис арабською мовою, який читають по різному: або "турк" або "Йазід". Мабуть майстер ювелір, який виготовив її та й володів нею, був вихідцем з мусульманських країн можливо з Волзької Болгарії. Проте, майстерня працювала в Києві, а формочки виготовлені з місцевого матеріалу рожевого овруцького шиферу (пірофілітового сланцю). Найбільш відомими з виробів київських ливарників були хрести енколпіони, які знайшли поширення та збут не лише на території Київської Русі, але й в Криму, Кавказі, Скандинавії, країнах Центральної Європи.

Серед виробів давньоруських ювелірів високою досконалістю відзначаються твори, прикрашені емалями. Емаль згадується давньоруськими літописами як "фініфть", що походить від візантійського терміну "хіміпет", який походить від грецького дієслова "відливати, плавити". Емалі за засобом виготовлення поділялися на виїмчасті та перегородчасті. Ця надскладна техніка була запозичена у Візантії й набула особливого поширення в XII XIII ст. Самі емалі увійшли до ювелірного мистецтва як замінники дорогоцінного каміння. Вони імітували смарагд, лазурит, бірюзу тощо. Відомими центрами емале вого виробництва вважаються Київ, Чернігів, Га лич, Володимир на Клязьмі. Найбільш кваліфіковані майстри працювали у Києві, з Києва вони розповсюдились по інших давньоруських центрах. У майстернях ювелірів виготовлялись князівські діадеми і барми, рясна, підвіски, дужки очілля, медальйони, різноманітні колти, хрести, коштовні оклади церковних книг. Вершиною давньоруської емалевої справи фахівці вважають витвори Лазаря Богши київського майстра другої половини XII ст., до яких відносять князівську діадему із зображенням вознесіння Олександра Македонського з Сахновки, цату з деісусним чином з Кам'яного броду, а також хрест княгині Єфросинії Полоцької. Рештки ювелірних майстерень, пов'язаних з виробництвом речей, оздоблених емалями, виявлено у Верхньому Києві ("град Володимира") та на території Печерського монастиря.

З мистецтвом черні давньоруські майстри познайомились ще в X ст., але найвищої майстерності досягли у XII XIII ст.

У скарбах та садибах великих і малих міст Київської Русі часто археологи виявляють срібні та золоті (рідше бронзові) колти, каблучки, хрестики та енколпіони, широкі браслети наручі, медальйони, вишукано прикрашені у техніці черні.

Чимало слідів склоробного виробництва виявлено у багатьох давньоруських центрах, перш за все у Києві. Це не тільки рештки майстерень, але й знахідки напівзаготовок та бракованих виробів. Адже браковані речі ніхто б не віз за тисячі кілометрів. Ця галузь була також тісно пов'язана з виробництвом поливи, смальти для мозаїк та ювелірних емалей. Саме мистецтво склоробного виробництва походить з Візантії.

В склоробних майстернях виготовляли віконне скло, різноманітний посуд (келихи, чарки, чаші, лампади), наручні різнокольорові браслети, персні, намистини, вставки до металевих каблучок, які імітували коштовне каміння, тощо. Знайомство давньоруських майстрів із секретами скловарного виробництва (або приїзд візантійських до Києва, де вони працювали) відносять до середини X першої половини XI ст., а час розквіту цього ремесла припадає на XII XIII ст.

Обробка каменю велася не тільки з великими блоками для монументального мистецтва, але й невеликими виробами, переважно для ювелірної справи (формочки для лиття різноманітних виробів) та прикрас (іконки та хрестики). Найчастіше використовувався рожевий овруцький шифер (пірофілітовий сланець). Поклади цього мінералу розміщені виключно на Овруцькому кряжі. Цей матеріал завжди точно вказує на місцеве походження тих чи інших стародавніх виробів. Він надзвичайно зручний для різьблення. Тому знайдено чимало формочок, іконок, хрестиків, ґудзиків тощо саме з овруцького шиферу. Але найбільш поширеним було виробництво пряслиць, які одягались на веретено як важки для кращого обертання. Ці пряслиця знаходять не тільки по всій території Київської Русі, але й далеко за її межами, що надійно свідчить про широкі зв'язки Києва та Наддніпрянщини з різними країнами. Для обробки шиферу виявлені поблизу Овруча цілі спеціалізовані поселення, які постачали цей камінь десятками, якщо не сотнями тон. Майстерні по виготовленню пряслиць з рожевого шиферу виявлені й у містах, зокрема в Києві.

Близькою до обробки каміння та ювелірної справи була обробка бурштину. Якщо у Х на початку ХІ ст. на Русі переважно використовували прикраси з балтійського бурштину, то у ХІІ ХІІІ ст., особливо на Півдні, повністю переважав місцевий, київський та волинський бурштин. Декілька ювелірних майстерень з обробки бурштину виявлено в Києві (на Подолі та "граді Ярослава"). Серед знахідок численні заготовки, брак та відходи виробництва, які яскраво показують різноманітний асортимент прикрас з бурштину. Серед них намистини різних форм, вставки до ювелірних виробів, персні, орнаментовані хрестики тощо. Бурштин також використовувався для виробництва лаку для ікон. Знахідки необробленого бурштину в Києві нараховували десятки кілограмів.

Широке кам'яне будівництво, що розгорнулося в Київській Русі з державним прийняттям християнства, вимагало різних спеціалістів каменярів, цегельників"плінфодєлов", мулярів, майстрів з випалення вапна для розчинів. Печі для випалу плінфи та вапна, майстерні з оброблення каменю виявлені в Києві та Чернігові. Сліди виробництва також фіксували в інших давньоруських центрах. Фахівці справедливо стверджують, що виробництво будівельних і опоряджувальних матеріалів мало місце в кожному місті, де велось монументальне муроване будівництво. Виробництво плінфи та розчину цем'янки також з часом змінювалося. У ХІІ ХІІІ ст. вони ставали більш дешевими та менш якісними. Менше застосовувалося дике каміння. Привозити могли тільки мармур, овруцький шифер, вапняк, яких не було в окремих місцевостях, але і вони оброблялися у великих містах. Виробництво будівельного матеріалу залежало й від місцевих покладів каменю. Білокам'яна кладка з оброблених блоків вапняку велася лише на території Галицького князівства. Частіше привозились майстри, які організовували необхідне виробництво на місці (скло, полив'яна плитка).

На Русі існували й різноманітні різновиди ремесла, пов'язаних з побутом: з обробки шкіри, пошиття взуття, кравецьке. У писемних джерелах неодноразово згадуються кожум'яки й усмошевці. Майстерня для вичинки шкір виявлена у Києві. Значне поширення мали домашні ремесла, до яких належать прядіння і ткацтво, переробка сільськогосподарської продукції, приготування продуктів харчування, пов'язані з різними промислами тощо.

За соціальною формою давньоруське ремесло вчені поділяють на вотчинне, до якого близько стояло монастирське, вільне (посадське) та державне.

Вотчинне ремесло існувало в межах володінь феодалів, а в містах у князівських та боярських дворах. Вотчинні ремісники жили на території садиб феодалів та працювали в майстернях й з матеріалами, які належали їхнім господарям, або виготовляли продукцію з матеріалів замовників. Тільки багаті феодальні господарства мали можливість забезпечити таке дороге і трудомістке виробництво всім необхідним для його нормального розвитку. В феодальних садибах працювали ювеліри, склороби, ковалі, зброярі, інші ремісники, які, працюючи у структурі феодальної вотчини, не мали права власності на знаряддя праці та її результати.

Поряд з вотчинним ремеслом розвивалось у давньоруських містах також і вільне ремесло. Воно зосереджувалося у міських посадах, де жила й працювало більшість ремісників. Найбільшим по садом на Русі був посад її столиці Києва Поділ, який являв собою сформований міський район вже наприкінці IX ст.

До X ст. відносяться вже яскраві сліди ремісничої діяльності його жителів. У різних районах Подолу виявлено залишки майстерень Х ХІІІ ст. з обробки, деревини, бурштину, пряслиць для веретена з овруцького шиферу, виготовлення скляних і ювелірних виробів, ковальського виробництва тощо.

Аналогічна ситуація спостерігається в Чернігові, Переяславі, Галичі, інших містах. Їхні посадські райони у XII XIII ст. все більше набирають значення зосереджень дрібнотоварного виробництва.

Ще один сектор ремісничого виробництва історики кваліфікують як державний. Реально він відносився до сфери Великого князя, який уособлював державу. За своєю організаційною формою це виробництво з одного боку ближче стояло до вотчинного ремесла, адже в ньому працювали переважно залежні ремісники. Але провести чітку межу між власне князівським і державним ремеслом надзвичайно важко. Існували специфічні виробництва, які визначалися загальнодержавними потребами.

Насамперед, будівництво міст й оборонних укріплень (Змійових валів, пороської лінії тощо) та міське монументальне будівництво.

Аналіз археологічних матеріалів дозволяє виокремити два основні періоди давньоруського ремесла, які добре узгоджуються із загальною картиною соціально економічного розвитку Давньоруської держави. Ранньофеодальному етапу відповідає малорозвинуте ремесло, яке перебувало майже цілком у лоні феодального господарства. Періоду феодальної роздробленості відповідає ремесло більш розвинуте, що значно збільшило обсяги товаровиробництва. У літературі ці великі періоди кваліфікуються як вотчинний і вільний. Визначення ці, проте, досить умовні.

По перше, класична вотчинна система феодального господарства визначається на Русі саме на другому етапі її історії і немає підстав вважати, що вотчинне ремесло цього часу було менш розвинутим, ніж раніше. По друге, помітні сліди вільного посадського ремесла виявлено у давньоруських містах уже на ранньофеодальному етапі їх розвитку.

Одним з важливих і не до кінця з'ясованих є питання організаційної структури вільного ремесла. Чи знало давньоруське місто домонгольського часу цехову організацію так характерну для західноєвропейських міст XII XIII ст.? У літературі з цього питання висловлені різні погляди: від обережного визнання на Русі цехоподібних організацій до повного їх заперечення.

Давньоруське місто перебувало під владою феодалів, що, природно, не могло сприяти розвитку специфічних міських комунальних структур. На ранньофеодальному етапі історії Київської Русі практично всіх ремісників об'єднували феодальні господарства. Інших організаційних структур не було.

Торгівля та міжнародні культурні зв`язки

Товарний обмін та торгівля наприкінці I на початку II тис. н. е. стали важливим фактором соціально економічного розвитку давньоруського суспільства. Вони сприяли подальшій майновій диференціації. З розвитком економічної бази східнослов'янської державності товарний обмін все більше набуває ознак торгівлі з початками "ринкових" товарно грошових відносин.

Зрозуміло, протягом усього періоду давньоруської державності характер і напрями економічного обміну та торговельної діяльності Південноруського регіону не були сталими й пройшли низку етапів у своєму розвитку.

У загальноісторичному плані перший з періодів збігається з хозарським протекторатом над Південною Руссю та утворенням Давньоруської держави під зверхністю Рюриковичів. Розвитку обмінно економічних зв'язків ранньофеодальної Русі сприяло загальне піднесення у надрах південних державно племінних утворень східних слов'ян на зламі VIII IX ст., що забезпечувало порівняно стабільний додатковий прибуток, перерозподіл якого засереджувався у панівної верхівки києво руського суспільства. Іншим чинником, що стимулював обмін, була суспільна диференціація та потреба у дорогих фабрикатах, що вироблялися за межами південноруської території.

За першого періоду давньоруських економічних зв'язків відбувається зародження та становлення основних напрямів товарообміну Русі з оточуючим світом. Товарообмін цього періоду мав переважно посередницький характер, коли вироблені продукти ставали товарною масою внаслідок самого обміну. Ал Масуді (середина X ст.) відзначав, що країна Хозар сама нічого не виробляє, крім "риб'ячого клею", а ті товари, які вивозять хозари на Південь до Персії (мед та віск) виробляються на Русі у Києві та Булгарії (Волзькій).

За даними Джейхані (перша половина X ст.) з головних міст Русі по всьому світу (звичайно Східному) розвозили олово та цину, що доставлялися із Західної Європи.

Отже, можна стверджувати, що на середину X ст. Русь не мала чіткого поділу товарообміну на внутрішній та зовнішній. Тому й професійне купецтво на Русі ще не являло собою виразної суспільної верстви. Принаймні "купець" як соціально значуща особа потрапляє до статей "Руської Правди" (Найдавнішої) лише після новгородських подій 1018 1019 рр., пов'язаних з боротьбою Ярослава Володимировича за великокнязівський стіл.

Розгромлення Хозарії створило умови для становлення справді загальноруського східного торгу. Балканський похід Святослава поставив під контроль Русі не тільки пониззя Дніпра (літописне Білобережжя), але й Крим з Північним Причорномор'ям до Дунайського гирла.

За цього періоду виникає товарний обмін між окремими землями та регіонами Давньоруської держави. На початку XI ст. документально фіксується купецтво як окрема соціально визначена група.

Наприкінці X на початку XI ст. торгівля вже мала ознаки внутрішньої та зовнішньої, де головною особою у першій виступав "купець"; зміст поняття "гість" значно розширюється від торговця із зарубіжними країнами до купця з іншого руського міста.

Наступний, останній, період історії давньоруського товарообміну, незважаючи на роздробленість держави, характеризується закріпленням та подальшим розвитком тих зрушень у торгівлі, що були окреслені за попереднього. Головним надбанням цього часу стало подальше становлення ринкових відносин.

Здійснення східноєвропейської торгівлі значною мірою залежало від кореляції систем шляхів сполучення, які утворювали регіональні комунікаційні мережі. Вихід Київської Русі до оточуючого світу, утворення зон сталих зв'язків півдня східнослов'янської державності реалізувалися, головним чином, функціонуванням дніпровської мережі шляхів. У перший період історії торгівлі Русі, за джерелами (Ін. Хордадбеґ перша половина IX ст.; Ібн ал Факіх перша половина X ст.; Константин Багрянородний середина X ст.; Ібн Хаукаль остання третина X ст.), гирло Дніпра забезпечувало брусам не тільки вихід на візантійське та болгарське узбережжя Чорного моря, але й проходи до Хозарії, Кавказької (Чорної) Болгарії, до Південного Прикаспію та Сибіру. Східний транзит відбувався через Нижню Волгу, Північний Кавказ у Приазов'я, далі степами Дніпро Донського межиріччя.

Крім шляху за течією Дніпра існував суходільний тракт до кримських володінь Візантії. За літописними повідомленнями від кінця XI ст. ця дорога мала назву "Грецький шлях". Найправдоподібніше, його маршрут пролягав від Канева до Протолчів (Кічкаська переправа), що вище Хортиці; потім Лівобережжям через Перекоп до Криму. Початки функціонування цього шляху відносять до значно ранішого часу від появи першої літописної згадки про нього (1084 р.). Константин Багрянородний (50 і рр. X ст.) подає свідчення про користування Протолчівським бродом ("Переправа Крарія", за Константином Багрянородним) херсонітами, які йдуть з Русі, та печенігами на шляху до Херсона. Однак, суто "Руським" Грецький шлях стає по встановленні над ним великокнязівського контролю у другій половині XI ст.

Значною мірою з "Грецьким шляхом", принаймні від Канева до Протолчів, збігався маршрут ще одного, відомого з літописних повідомлень 1168 та 1170 рр., тракту "Залозного". Лівобережна частина "Залозного" шляху прямувала, найвірогідніше, південним боком верболозових хащів "Голубого лісу" на Дніпровій Луці, горішнім вододілом Самари у напрямку межиріччя Дніпра та Дону до Тмутаракані й далі на Північний Кавказ.

До 70 х рр. X ст. слід відносити, як свідчать дані археології, початки широковідомої за писемними реляціями ("Повість минулих літ", ст. 964, 966, 981 рр.; "Худуд ал Алем", 982 983 рр.; Абу Хамід ал Гарнаті, середина XII ст.) магістралі по Дніпру, Оці, Волзі на Булгар та далі у Каспій. З встановленням стабільних булгаро київських контактів після падіння Хозарії відбувається й оформлення караванного Подніпровсько Поволзького тракту, функціонування якого повною мірою проявляється наприкінці XI на початку XII ст. Він мав пролягати вододілами басейнів Дніпра, Дону та Волги південніше горішньої Оки.

Судячи з літописних повідомлень середини XII першої третини XIII ст., на Лівобережжі Дніпра в цей час існувала налагоджена комунікаційна мережа суходільних шляхів, що прямували від Переяслава, Чернігова, Новгород Сіверського на Північний Схід. Маршрути цих шляхів проходили вододілами Сейму, Десни, Снову та Сожу "крізь В'ятичі" басейнами горішніх Оки та Волги.

Слід також зазначити, що Дніпро Волзька система шляхів формувалася й функціонувала як трансконтинентальна, що зв'язувала Схід та Захід усієї середньовічної Ойкумени. Одним з варіантів подальшого просування на Захід Європи Волго Дніпровською магістраллю була подорож андалузця Абу Хаміда ал Гарнаті 1150 р. з Булгару до Угорщини: спочатку по Волзі Оці ("Слов'янській річці") до Києва, далі через Галицьку Русь у Дунайську Паннонію.

Північно західний напрямок контактів Середньої Наддніпрянщини забезпечувала Дніпро Балтійська система водних шляхів. Вона складалася, як свідчать археологічні дані, протягом другої половини I тис. н. е. Головними зв'язуючими ланками між Дніпром та Балтійським морем виступали басейни Німану та Вісли.

З кінця IX ст., а особливо у першій половині X ст., стає помітним функціонування Волховсько Дніпровської системи шляхів, відомої з літопису під назвою "Путь з варяг в греки". Запропонована літописцем схема цього шляху яскраво виявляє його міжнародний "заморський" характер.

Наближений до літописного маршрут був описаний Адамом з Бремена. Він починався у Старігарді, або Шлезвігу, проходив через Волін (гирло Одри), огинав Південно Східну Прибалтику й "за 14 днів від Воліна осягав Східну країну Русь", "де митрополія Київ, суперниця константинопольського скипетру, краса і слава Греції". Стосовно Русі шлях "з варяг в греки" відігравав, здебільшого, роль військово політичної магістралі, що з'єднувала північ (Новгород) та південь (Київ) Східної Слов'янщини в єдину імперію під владою Рюриковичів.

У другій половині X ст., як випливає з писемних джерел (літописні статті 980, 1128, 1135, 1158 рр.; "Кріснасага", оповідь якої сягає кінця X початку XI ст.), склався ще один шлях з Києва до Пскова й Новгорода. Він проходив через Мінськ, Полоцьк, Неклочь (верхів'я Полоти). Переправа через Західну Двіну здійснювалась, найімовірніше, біля гирла Дісни.

Щодо самої Західної Двіни, незважаючи на згадку про неї у "Повісті минулих літ" як про відгалуження шляху "з варяг у греки", її роль в обслуговуванні києво руських зв'язків прибалтійського напрямку не досить помітна. Становлення торгової траси по Даугаві Двіні відбувається, ймовірно, у другій половині XII на початку XIII ст. з проникненням у даугавське гирло північно німецьких купців.

Уже на початку IX ст. склався суходільний шлях з Києва до міських осередків горішнього Дунаю, що проходив землями Південно Західної Русі, Малопольщею, Моравією та Богемією ("Географ Баварський" середина IX ст.; "Митний устав міста Раффельштетте на" 903 904 рр.; Ібрагім ібн Якуб остання третина X ст.).

На основі цієї міжнародної магістралі у другій половині XI ст. утворюються два шляхи, що відігравали значну роль в економічних та політичних зносинах між Києвом та Південно Західною Руссю. Один з них йшов через Білгород, Здвижень, Мичськ, Ушеськ, Дорогобуж на Володимир.

Другий, що реконструюється за літописними статтями 1150, 1153, 1159, 1160, 1258 рр., пролягав від Києва понад самим Степом на горішній Буг до міст Галицької Русі. Його маршрут проходив Василевим, Котельницею, Болоховим, Межибожем, Теребовлем, звідси до Галича або через Звенигород до Перемишля. Є всі підстави ототожнити цю дорогу з відомим літописним "Соляним шляхом".

Врешті, Володимирський та Галицький ("Соляний") тракти змикались з давньою Подунайською трасою. Від Володимира дорога вела на Судомир (Сандомир) Краків, Прагу до Регенсбурга. Ці шляхи інтенсивно використовуються в XII ст.

Шлях від Галича йшов через Коломию на перевал Борсуків Діл (Присліп) або через Перемишль на перевал Ворота (Дукля) до Угорщини.

У XII XIII ст. на Волині та Прикарпатті утворюється досить разгалужена мережа регіонального сполучення. Від Галича на Пониззя Дністра йшли як водні, так і суходільні шляхи. Судячи з джерел, сплавним Дністер був лише після Кучельмина та Ушиці. Суходільні дороги йшли обопіл Дністра. Переправа через ріку здійснювалась під Василевом.

Від західних кордонів Галицько Волинського князівства прямували шляхи у Польщу: з Володимира на Городло, Холм, Люблін та далі у Торунь; з Червена на Сутійськ, Завихвіст, Судомир, а також на нижню Віслу. Мапа ал Ідрісі (1154 р.) змальовує шлях Краків Перемишль Туров. Існував і досить сталий зв'язок між окремими містами руських земель: Володимир Любомль Берестя; Володимир Белз; Галич, Перемишль, Звенигород, Белз, Володимир, Пінськ, Туров та далі у Понімання до міст Чорної Русі. До Києва була ще дорога Поліссям ("Лісовою стороною"): від Володимира на Случ через "Чортів ліс" (лісовий масив між правобережжям середньої течії Случі та лівобережжям горішнього Тетерева) до Ушеська.

Розвиток шляхової мережі безпосередньо залежав від стану державних інституцій, міських форм життя, нарешті, самої торгівлі.

Від старих колонізаційних магістралей, що перетинали Південь Русі у VIII X ст., протягом XI XII ст. відгалужується ціла мережа регіональних та міжнародних трактів, охоплюючи, практично, всю територію Київської держави.

Про державне піклування про безпеку на шляхах свідчать виступи князівських військ на охорону купецьких валок, які фіксує літопис під 1167, 1170 рр. Згадки про організовані переправи та мости через ріки можуть свідчити про існування державної шляхової служби, принаймні з кінця X ст.

Наприкінці I на початку II тис. н. е. Середня Наддніпрянщина відігравала роль активного посередника у товарному обігу між південно східною та північно західною частинами тогочасної Ойкумени. При цьому Київ у другій половині VIII першій X ст. був центром одного зі східноєвропейських кіл економічного обміну, яке умовно можна визнати за "хозаро руське", на відміну від "булгаро руського" кола, що склалося у Північній Русі. Від кінця X ст. цей поділ у здійсненні історико економічних зносин східноєвропейських держав вирівнюється, але контактні впливи Південної та Північної Русі у євроазіатському світі XI XII ст. набувають нової якості.

Основними партнерами Київської Русі у перший період історії її економічних зносин виступали на Півдні й Сході візантійські та арабо азіатські міські осередки, на Півночі та Заході торговельні факторії ("віки") Південної Прибалтики й міста Центральної Європи.

Писемні джерела досить ретельно фіксують склад товарів, що надходив з Русі в цей час на міжнародні торги. Ібн Хордадбег відзначав, що руси вивозили до Чорного моря, столиці хозар Ітіль та навіть у Багдад хутра білок, чорних лисиць та мечі. Раффельштеттинський устав до цього додає віск, невільників, коней, що поступали з Русі на торги горішньодунайських міст. З повідомлень Константина Багрянородного можна зробити висновок про печенізьке посередництво у продажу руського воску херсонітам.

Яскрава картина тогочасного товарообміну відкривається вустами Святослава, котрий після захоплення дунайського Переяславця (967 р.) звертається до матері та бояр своїх: "Нелюбо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї; бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра ("благая") сходяться: із Греків поволоки, золото, вино, овочі різні, а з Чехів і з Угрів серебро й коні; із Русі ж хутро, віск, мед, челядь". Константин Багрянородний на підтвердження цього сповіщає про торг херсонітів з печенігами шовковими тканинами візантійського та сирійського виробництва, готовою дрібною галантереєю, пасками, парфянськими червоними шкурами, перцем. Безсумнівно, ті ж самі товари були в асортименті херсоно руської торгівлі, яка велася, деякою мірою, за печенізького посередництва. Трохи вище, той же автор сповіщає, що руси купували у печенігів корів, коней, овець "й від того живуть легше та ситніше". Ібрагім ібн Якуб повідомляє також, що Русь ще ввозила з празького торгу цину.

Найбільш виразним свідченням економічних зв'язків Київської Русі першого періоду її торгівлі зі Сходом є скарби та окремі знахідки арабського монетного срібла. Його надходження на Південь Русі відзначається з другої половини VIII ст. Поширення арабського дірхему у Східній та Північній Європі було переважно результатом простого товарного обміну, коли монетарні функції накопичення та обігу виступають неподільно. Як товар значна частина арабського металу йшла на потреби місцевого золотарства.

Масову групу імпорту VIII X ст. до Південної Русі складали скляні намистини. На волзьких торгах, за словами Ібн Фадлана (перша чверть X ст.), ці намистини купувалися русами по дірхему за штуку. Археологічно поширення цього імпорту фіксується у басейнах Сули, Ворскли, Сейму, у пониззі Десни. Другим районом їх розповсюдження було Правобережжя Дніпра (басейни рік Прип'яті, Тетерева, Росі, Тясмина). До району Середньої Наддніпрянщини тяжіло Буго Дністровське межиріччя. За даними спектрального аналізу більшість намистин цього часу з сучасної території України була виготовлена сирійськими та візантійськими центрами склоробства.

У комплексах Києва, Новгорода, Чернігова, Вишгорода, Воїня кінця IX першої половини X ст. зафіксовано амфорну тару Північночорноморських володінь Візантії, у якій доставлялися на Русь вино, олія, можливо нафта. З амфорами потрапляв і столовий посуд Візантії.

Археологічно фіксуються й сліди раніших києво русько європейських зв'язків. Пердусім, це невелика кількість скляних намистин та гем, виготовлених майстернями каролінгсько оттонівської Німеччини IX X ст. Знайдені вони у Києві, Білгороді, Судовій Вишні. Скупчення цієї продукції склоробів Надрейня у Південно Східній Прибалтиці передбачає транзит їх у Південну Русь Дніпро Німанською системою шляхів через сучасні території Литви та Білорусі. Про тісні зв'язки південноруських земель з надрейнською областю протягом X ст. свідчать знахідки мечів з майстерень "Ulfberht" та "Ingelred", виявлені тут у кількості 21 екз.

Більшість знайдених у межах Південної Русі скандинавських імпортів (переважно південношведського походження) також відносять до IX X ст. Це зброя, військовий обладунок, різного роду прикраси, найбільш ефектні з яких жіночі шкаралупчасті фібули, пряслиця та інші вироби з чорного стеатиту, поклади якого відомі в районі Осло фіорду. Рештки стеатитового котла були знайдені у шарі кінця IX початку X ст. на Вишгородському городищі. Зі скандинавським імпортом пов'язані й скляні гральні шашки, які неодноразово знаходили у похованнях IX X ст. Києва, Чернігова, Шестовиць.

З останньої третини I тис. н. е. відбувається й проникнення на Середню Наддніпрянщину балтського речового імпорту X ст. Відносно невелику статтю балтського імпорту становлять також бурштинові прикраси: підвіски, намистини, сакральні амулети.

Наприкінці X на початку XIII ст. закордонні торговельні зв'язки значно зростають як за географією, так і за змістом. Одним з основних партнерів у торгівлі Південної Русі цього часу стає Візантійська імперія. У стабільному розвитку візантійсько руського торгу була зацікавлена державна влада обох країн.

Нарівні з традиційними товарами давньоруського торгу (хутром, шкурою, воском, медом), починаючи з кінця XI ст., на візантійські ринки надходять деякі ремісничі вироби, головним чином київські. За "Книгою епарха" (X XI ст.) джерелами надходження до Константинополя лляних тканин нарівні з Балканами й Малою Азією виступали землі за Понтом, тобто Русь. Вартість тонкої лляної матерії у XI XII ст. тут була вищою за вовняну. Афонські інвентарії 1142 р. вказують на численність серед монастирського майна руського срібного посуду, тканин, килимів.

Постійний попит на солунському (фесалонійському) ярмарку, який щорічно проходив у жовтні, мала "біла" (червона) риба, осетровий кав'яр. За "Тімаріоном" та Євстафієм Солунським (XII ст.) їх сюди доставляли з Дону та Дунаю. Напевно, ці ж продукти на візантійські торги привозили й олешські рибалки.

За археологічними даними найбільш масовою продукцією, що доставлялась на Русь з Візантії, були вина та різного роду олія. Фрагменти та цілі форми амфорної тари походять, практично, зі всіх давньоруських городищ та поселень на сучасній території України. У деяких об'єктах XII XIII ст. Києва та Вишгорода амфори становлять 15 25% сукупності зібраного тут керамічного посуду.

Велику частку імпорту становили також вироби константинопольських та малоазійських склоробів, ткацька продукція. У XI XIII ст. збільшується довіз у Русь художнього керамічного та металевого начиння, християнської атрибутики, включаючи книжки. Ігумен Данило писав про поставки горючої сірки, яку "варяче продають; ми же з неї огнь витинаємо".

Головна особливість візантійсько руського торгу полягала у тому, що він здійснювався шляхом активного обміну за пасиву зовнішньоторговельних операцій. Це означало урівняння купівлі та продажу на території самої імперії з обмеженням вивозу засобів обміну, тобто монетного металу.

Не згасають наприкінці X на початку XIII ст. й східні зв'язки Русі. За повідомленням В. М. Татищева, Володимир Святославин на прохання болгар дозволив їм 1006 р. торгівлю у руських містах. При цьому продаж дозволявся лише купцям та заборонявся торг по селах. Разом з тим руські купці отримували від своїх посадників дозвіл на торгівлю у булгарських містах.

Яскравими виробами булгарських майстрів, зразки яких знайдено у Києві, Вишгороді, Воїні, Чернігові, були бронзові замки у вигляді фігурок коня, барана, лева. Потрапляли сюди булгаро буртаські прикраси. Починаючи з XI ст. в містах Середньої Наддніпрянщини відзначаються окремі знахідки типово булгарської кухонної та столової кераміки.

Практично в усіх містах Русі знайдено намистини з гірського кришталю, сердоліку, аметисту. Довіз цього товару сюди сягає апогею у XII ст. В одному з київських жител цього часу знаходилось 1274 намистини з гірського кришталю та 65 з сердоліку.

Картографування знахідок свідчить про їх транзит на Русь через Волзьку Булгарію. Через булгарське посередництво надходила у XII XIII ст. до Києва й середньоазійська ртуть, про що свідчить картографія посудин сфероконусної форми, в яких перевозилось "живе срібло".

Археологічні матеріали XII початку XIII ст. виявляють масовий характер надходження імпорту з Середньої Азії, Ірану, Сирії до Києва та інших міст Русі. До асортименту східних товарів входили шовк, скляні вироби, керамічний розписний та полив'яний посуд, металеве начиння, військовий обладунок.

Дані археології чудово узгоджуються з писемними джерелами: Бейхані (1030 1041 рр.) засвідчує човни руських купців поблизу Амоля; Веніамін Тудельський згадує руські торгові суда у Александрійському порту, ал Ідрісі повідомляє, що мусульманські купці доходили з Вірменії до Києва; ал Гарнаті, котрий відвідав Київ між 1150 1153 рр. зустрів тут людину з Багдада. Згідно з хорезмійськими актами XII ст., на місцеві торги надходили руський льон та шкіряна вичинка, яка мала назву "тел'ятін".

Певну роль у товарному обміні Південної Русі XI XII ст. відігравав також торг з кочовиками східноєвропейського Степу. Як і в попередні часи, головною статею цього обміну була худоба. Київський митрополит Іоанн (1080 1089 рр.) у "Правилах церковних" звинувачував руських купців у тому, що вони їздять до половців "іменія та скотолюбія ради".

У XI на початку XIII ст. сягає розквіту і європейська торгівля Південної Русі. Літописні повідомлення XII ст. неодноразово згадують "латинян", під якими, найвірогідніше, криються негоціанти німецької нації “Священної Римської імперії”. З літописної статті 1174 р. можна дійти висновку щодо існування у Києві німецької колонії. Можливо, при ній знаходилась кірха Св. Марії та місія бенедиктинців ірландського походження з Регенсбурга, яку 1230 р. спробував скасувати Володимир Рюрикович (повідомлення "Хроніки" Длугоша) й ченці якої 1240 р. втекли від татар до Ірландії ("Послання єпископа Гильдесгеймського Годехарда"). Крім Києва досить потужна колонія німецьких купців існувала у Володимирі.

Значним осередком європейської торгівлі на середину XII ст. стають руські міста Нижнього Дунаю: Берладь, Текучь, Малий Галич (Галац). Відома грамота Івана Ростиславича Берладника 1134 або 1144 рр. месемврійським купцям у справі сплати мита по згаданих містах. За змістом грамоти стає відомим, що через Малий Галич відбувався транзит ("Ісъвоз") місцевих, київських ("руських"), угорських та чеських товарів.

За писемними джерелами найбільш виразно виступають економічні зв'язки Русі з містами Наддунав'я, зокрема між Києвом та Регенсбургом. На початку XI ст. стосунки між Києвом та Регенсбургом стають настільки звичною справою, що нестача коштів на завершення будівництва (1090 1122 рр.) регенсбурзької обителі ірландських бенедиктинців монастиря Св. Якоба та Гертруди, була покрита виторгом від дарованого їм Володимиром Мономахом та "іншими поважними людьми багатющого міста Києва" хутра ціною у сто фунтів срібла ("Житіє Св. Маврикія Гібернійського").

У цьому ж столітті в Регенсбурзі існувало купецьке об'єднання "русаріїв", члени якого спеціалізувалися на торзі з Південною Руссю. Деякі з регенсбурзьких "русаріїв" мали власну оселю в Києві, як то Ґартвік, котрий 1178 р. наділив 18 фунтів срібла монастирю Св. Еммеррама у Регенсбурзі ("Устав монастиря Св. Еммеррама").

Мабуть, пожвавленням торговельної діяльності регенсбурзьких "русаріїв" у Подунав'ї наприкінці XII на початку XIII ст. викликана поява грамоти угорського короля Імре (1196 1204 рр.), якою він підтвердив давнє право естергомського монастиря на збір мита з купців, що йшли з Русі через Пешт, Естергом або інше королівське місто. Зусиллями цієї корпорації руське хутро розповсюджувалося у багатьох містах Німеччини, зокрема у Кельні, як це видно з грамоти герцога Леопольда від 9 липня 1192 р.

Стійкі економічні контакти у XI XII ст. з Південною Руссю мали також міста Рейнської провінції, Вестфалії та Пфальцу. У гімні на честь кельнського архієпископа Анно (помер у 1075 р.) є рядки про дари, що він отримував від різних країн. З Русі добував він "різноманітне добро для свого міста". У нотатках шпеєрського рабина Ісака бен Ашера згадується пайове товариство (друга половина XI ст.) місцевих євреїв, які утримували караванну торгівлю з Руссю, частина з них походила з Русі й мала там постійні оселі. Роль вузлових транзитних пунктів регенсбурзько кельнської торгівлі з Руссю відігравали Прага та Краків.

З другої половини XI ст. відзначається також активність руської сторони у наддунайсько рейнській та богемсько моравській торгівлі.

У В. М. Татищева збереглося повідомлення під 1124 р. про пограбування "ляхами" руських купців, що поверталися з Моравії. Пригода скінчилася обіцянкою польської сторони сплатити збитки та надалі супроводжувати по своїй землі руські купецькі валки.

З міських актів Кельна дізнаємося про арешт купця Беньямина з Володимира. Його було затримано на торгу за помилковим звинуваченням. Подія сталася 1171 р.

Угорський король Імре надав руським купцям володіння у місті Лелле на Балатоні. У 1214 р. ця нерухомість, за грамотою єпископа Болеслава, переходить до конвенту місцевого монастиря.

Наведені факти суперечать уявленням, що склалися в історіографії, про пасивність південноруського купецтва на західноєвропейських торгах XI початку XIII ст.

За другого третього періодів торгівлі Русі стабільністю відзначалися її зносини також з Північчю та Північним Заходом Європи. Описуючи у середині другій половині XI ст. Південно Східну Прибалтику, Адам з Бремена відзначав, що Курземе "має багато золота, найкращих коней" й туди "тягнуться зі всього світу особливо від іспанців та греків...". Під "іспанцями" бременського хроніста криються, мабуть, мусульмани Південно Східної Європи; за "греків", безсумнівно, він приймає вихідців з Русі (нагадаємо, що й Київ цей автор вважає "красою та славою Греції").

Літописні повідомлення разом з аналізом динаміки археологічно фіксованого імпорту експорту свідчать, що найбільшої активності південнорусько прибалтійські стосунки досягають у XII ст.

Наприкінці X ст. торговельні експедиції від київського великокнязівського столу до вендського Помор'я стали настільки звичними, що коли Олаф Трюггвасон, покинувши десь у 980 981 рр. Віндланд, уже на Датському узбережжі видав себе за руського гостя, ніхто з місцевих не здивувався. Адам з Бремена підкреслював, що на торгах центральношведського віку Бірка, який на час завершення його хроніки (1073 р.) заступила Сигтуна, "постійно присутні люди скіфського народу, приходячи сюди з метою комерції", а в ободритському Воліні "постійно перебувають греки та саксонці". Згідно з письмовою традицією середньовіччя, під "скіфами" слід розуміти населення південної частини Східної Європи, включаючи Середнє Подніпров'я. Кого автор вважав за "греків" з'ясовано вище.

За Гельмгольдом, саксонський герцог Генріх Лев, відновлюючи 1163 р. після пожежі торговельну площу Любека, відправив послів до Данії, Швеції, Норвегії, Русі з проханням миру та вільного торгу в його місті. Торгівлю без мита для руських купців у Любеку підтверджено 1188 р. імператором Фрідріхом I. Є підстави вважати, що новонаданим правом повною мірою скористалися саме гості південноруських міст. Як відомо, на вказаний рік припадає конфлікт між Новгородом та Готландом, у якому готландці блокують торговельну діяльність новгородців на всій Балтиці.

Звіти королівської скарбниці за 1180 1182 рр. свідчать про прямі південнорусько англійські контакти. Записи цього джерела повідомляють про повернення боргу до скарбниці єврейським пайовим товариством, до складу якого входив й Ісак з Русі. Деякі дослідники ототожнюють його з рабином Ісаком з Чернігова, котрий перебував у Лондоні саме в цей час, про що повідомляє англійський автор єврейського походження Мошес Ханессі (1170 1215 рр.).

Літературні джерела подають звістки й про зв'язки Південної Русі з країнами романського світу. Зокрема, Плано Карпіні, який відвідав Київ невдовзі після Батиєвої руйнації міста 1247 р., застає там чимало італійських купців. Поіменно він згадує негоціантів з Генуї, Венеції, Пізи та Акри.

Однією з основних статей європейського імпорту XI початку XIII ст. на Русь, включаючи її Південь, були кольорові та дорогоцінні метали: цина, олово, мідь, срібло. Перші три, як й за попереднього періоду, надходили з Богемії та Сілезії. Археологічні дані свідчать про поставки в цей час жовтої міді та бронзи у вигляді зливків продовгуватої форми. Ця сировина відома з комплексів XI XII ст. у Києві, Овручі, Надпоріжжі. Відомі такі зливки й у Новгороді Великому з шарів XII ст. Найближчі аналогії їм знаходимо на Готланді, у Південній та Центральній Швеції, де, най імовірніше, було налагоджено їх виробництво. Картографія знахідок змальовує їх шлях до Подніпров'я через Південно Східну Прибалтику.

Надходження європейського срібла до південноруських земель відбувалося шляхом монетного обігу. За карбом тут передусім вирізняється продукція монетарень Центральної та Південної Німеччини, вендського узбережжя Балтики, Англії та Данії. По надходженні цих монет в Русь більшість їх, найімовірніше, переплавлялася у гривні, чим і пояснюється відносна нечисленність західноєвропейського монетного металу на південноруських землях.

Цікаві матеріали щодо імпорту кольорових металів у Київ були отримані розкопками останніх років. У 1987 р. на одній з садиб XI початку XII ст. південно західної частини Подолу була досліджена майстерня з двома ливарними горнами, у заповненні якої збереглося до 2 кг халькозинової руди. Ця знахідка вказує як на існування у давньоруському Києві рудної металургії міді, так й на імпорт самої руди. З європейських родовищ халькозину, з погляду на рівень тогочасної технології, найбільш доступними виявляються рудні поклади Гарцу.

З другої половини XI XII ст. до Південної Русі активно доставляються різноманітні церковні та світські художні вироби романського стилю.

За археологічними джерелами романське металеве начиння та інші речі відомі на лише у Києві, а й у Чернігові, Переяславі, містах Волині та Галичини. Вони репрезентовані дзвонами, свічниками, водоліями, чашами, скриньками, декоративними ложками для причастя,

різьбляною кістяною штукою.

З країн Західної Європи на Русь, як і раніше, надходила зброя та військовий обладунок, збруйні гарнітури. Алегорії "Слова о полку Ігоревім" згадують "латинські шоломи" у дружинників Романа Мстиславича Володимирського та Мстислава Ярославича Пересопницького. Статистика знахідок романських мечів на Русі виявляє переважну їх кількість саме у південноруських центрах. Разом із західноєвропейськими зразками археологічно фіксуються також литі наконечники піхов кінця X XII ст., що вийшли з пруссо куршського або ливського центрів європейського зброярства. Знахідки їх відомі з Середнього Подніпров'я, Поділля, Прикарпаття, на Сіверському Донці.

Почесне місце у європейській торгівлі Русі XI XIII ст. посідала й сукнярська продукція. Згідно з проведеним аналізом фрагментів шовку з комплексів кінця XI XIII ст. Києва та Росави, деякі з них виготовлені шовкоткацькими майстернями Іспанії.

Дефіцит Русі у верхових конях другої половини X початку XIII ст. покривався не тільки завдяки обміну з кочовиками та торгівлі з Угорщиною. "Літописець Переяславля Суздальського" (XIII ст.) характеризує Литву як "исправа исконіи данници и конокрьмци" Києва. Смислове навантаження останнього з цитати терміна "котрий є постачальником верхівців".

Південно Східна Прибалтика відігравала не останню роль у забезпеченні Південної та Південно Західної Русі натуральною сировиною та продуктами промислового господарства. Літописи дають уявлення про реальні товари, що їх отримував Данило Галицький від ятвягів. Це хутра куниць, горностаїв, бобрів, віск.

Аналіз археологічних знахідок бурштину з Києва доводить, що його імпорт з Прибалтики здійснювався, головним чином, до середини XI ст. В основному це були готові вироби.

Провідним товаром, що визначав експорт Русі до європейських торгів цього часу, було різноманітне хутро. Про його доставку з Києва та інших міст Русі до Регенсбурга, Естергома, Пешта відомо з багатьох документів.

На європейських торгах з'являлася й інша продукція руських промислів та землеробства. Зокрема, привілей Казимира Справедливого 1176 р. надавав право бернардинцям Сулейова отримувати щорічно 13 возів солі від митниці у Сандомирі, коли вони надходили з Русі. Безсумнівно, мова йде про галицьку сіль. Цю ж саму сіль, за посланнями пап Ганорія III (1218 р.) та Інокентія IV (1254 р.) отримували по Німану Литва та Пруссія.

Коли 1279 р. виник великий голод у Литві, Ятвягії, Польщі, Володимир Василькович надіслав до ятвягів з Берестя човнами жито, за яке ятвязькі посли пропонували віск, хутра або срібло.

Крім натуральної сировини та зерна на європейський Захід, як і до Візантії цього часу, надходили вироби києворуського ремісництва. Вірші середньо німецьких мінезінгерів XII XIII ст. іноді фіксують на своїх героях матерію та одяг з Русі. Дорогі "руські шовки" та плащі, разом з "руським золотом й сріблом" згадано французькими "Піснями про діяння" (XIII ст.). "Руські шапки" можна бачити на персонажах другої половини X початку XI ст. скандинавських саг. Зміна звичайного для саг визначення "гардський" на "руський", ймовірно, пов'язана з традицією північноруського літописання вбачати в "Русі" власне Середню Наддніпрянщину. Готовий одяг з Південно Західної Русі надходив до Литви, про що сповіщає згаданий вище лист папи Інокентія IV.

"Житіє Фоми Бенета" та "Пісні про діяння" дають свідчення про "скіфську" зброю на лондонському торзі; про руський обладунок й верхових коней, що славилися у середовищі французьких лицарів. Обидва згаданих папи у своїх посланнях застерігають християнський світ проти постачання балтійським язичникам руської зброї. Зразки продукції київських зброярів XI XIII ст. археологічно фіксуються у Литві, Пруссії, Лівонії, Швеції, Фінляндії, Великопольщі, на Середньому Одері (Франкфурт), в Угорщині.

Археологічні матеріали XI початку XIII ст. свідчать про експорт південноруських художніх виробів та християнської атрибутики, що вийшли з ювелірних майстерень Києва. Ці речі надходили на Балкани, у Придунайські країни, Польщу, Моравію, Богемію, Німеччину, Прибалтику, включаючи Скандинавський півострів. Київські енколпіони знайдено навіть у Франції та Іспанії.

З речей хатнього вжитку, що набули широкого розповсюдження у Європі з Київської Русі, слід згадати пряслиця з пірофілітового сланцю Овруцького родовища, полив'яні пасхальні писанки, які виготовлялись гончарами Києва та Вишгорода. До Литви, на Курземе, у Пруссію, Польщу, Богемію, на Балкани надходили руські трубчасті замки.

Період XI XII ст. в економічному житті Русі відзначений не тільки активізацією зовнішньої торгівлі, але й становленням внутрішньоміських та регіональних руських торгів. З кінця XI ст. набувають поширення такі інститути ринкового господарства, як товарно грошовий кредит та лихварство. "Поширена Правда Руська" описує здійснення купівлі продажу на позичені гроші як справу надто звичайну. Кредит надавався навіть іноземним купцям.

У загальноруському товарному обміні висока питома вага належала Києву. На початок XI ст. у місті, за повідомленням Тітмара з Мерзебурга, налічувалося 8 торговищ. З писемних джерел маємо деякі свідчення про механізм міського торгу. "Житіє Феодосія Печерського" сповіщає про можливість купівлі на київському торговищі в борг великої партії продуктів (цей епізод відбувався за ігуменства самого Феодосія, який помер 3 травня 1074 р.). З даного прикладу можна дійти висновку, що київська продуктова торгівля була зосереджена в руках купців оптовиків, котрі володіли постійним місцем продажу лавкою. Неодмінним атрибутом міського торгу в XI XII ст. стає митник. За статтями 37 та 39 "Поширеної Руської Правди" до кола його обов'язків входило й з'ясування суперечок з приводу реалізації краденого майна.

Нові зрушення у міській економіці, пов'язані зі збільшенням та урізноманітненням товарної маси у торгівлі, на початок середину XII ст. зумовили потребу в державних метрологічних інститутах. Практика зберігання метрично вагових еталонів та контролю над ними закріпилася за торговищенською церквою, що правила за архітектурну й суспільну домінанту площі. Типовою "ecclesia markatorum" була церква Богородиці Пирогощі на Києво Подільському торговищі, завершення будівництва якої сталося 1135 р.

З писемних джерел маємо уявлення про асортимент товарів, що надходили у міську торгівлю. Передусім це різноманітні продукти: жито, хліб, борошно, городина, м'ясо, риба, сіль, мед. Поширеним був продаж коней та худоби. Перші ченці Києво Печерського монастиря виготовляли на продаж "копитці" (панчохи?) та "клобуки" (вбрання для голови). На виторг від цієї продукції вони купували жито ("Житіє Феодосія Печерського"). Сільсько господарська продукція хоча й переважала на внутрішньоміських торгах, однак не була єдиною. Про товарність продукції київських гончарів свідчать результати досліджень однієї будівлі XII ст. у прибережній частині Києва Подолу. Це було складське приміщення, в якому на час загибелі зберігалося близько 200 нових посудин, що вийшли з рук двох майстрів. За підрахунками, виготовлення такої кількості посудин вимагало від кожного з майстрів майже місячної праці по вісім годин щоденно. Наведений приклад не є поодиноким для Києва. Вище згадувалося про будівлю, заповнення якої утримувало велику кількість імпортованих зі Сходу намистин. У Верхньому місті було відкрито будівлю також XII ст., в якій у дерев'яній діжці зберігалося 8 кг необробленого бурштину.

Археологічні знахідки продукції київських ремісників кінця X початку XIII ст. практично на всіх пам'ятках обширної території Русі свідчать про справді широке коло збуту цих виробів.

Починаючи з кінця XI ст. Київ стає й експортером бурштину середньодніпровських родовищ. Київський період східноєвропейської бурштинової торгівлі характеризувався вивозом не стільки готової продукції, скільки необробленої сировини.

За археологічними даними, найбільш тісні зв'язки Києва кінця X початку XIII ст. відзначаються зі Смоленськом, Новгородом, Туровом, Пінськом, містами Понімання, Берестям, а на Північному Сході з Рязанню. Київ відігравав й значну роль у транзиті до північних та західноруських міст товарів, що надходили з Південно Західної Русі, Чорноморсько Середземноморського регіону, Балкан та Кавказу.

Велике значення у загальноруських торгових операціях мали лівобережні Чернігів та Переяслав. Вони були головними зв'язуючими ланками у товарообміні між Південно Східною та Північно Східною Руссю від Тмутаракані до Володимира й Суздаля, а далі до булгарських міст.

Важко переоцінити значення Галича у здійсненні загальнодержавного соляного торгу. Галицькі міста Удеч, Перемишль, сам Галич монопольно користувалися збутом цього вкрай необхідного продукту.

Джерелознавча база повною мірою не відбиває усіх напрямів економічних зв'я