Князь Святослав (964—972 pp.)

Святослав — київський князь, син Ігоря та Ольги. Сучасники називали його «князем-воїном», адже ще з дитячих років Святослава залучали до військової справи, зокрема він брав участь в облозі деревлянського міста Іскоростеня в 945 році.

Ставши самостійним правителем, Святослав багато зробив для зміцнення Київської держави:

• приєднав племена в'ятичів, землі яких простягалися між Окою та Волгою;

• посадив у найбільших центрах Русі-України своїх синів: Ярополка в Києві, Олега в Овручі, Володимира (позашлюбного сина від Малуші) у Великому Новгороді. В управлінні державою дітям Святослава допомагали бояри.

Зовнішня політика. Зміцнивши свої позиції на зовнішніх кордонах Русі, Святослав вирушив на супротивників.

У війні 965-968 pp. він розгромив Хозарський каганат. Це звичайно мало велике значення для зміцнення авторитету Святослава як полководця, але не як політика та правителя держави. Адже Хозарія на той час не становила небезпеки для слов'ян. Більш того, вона слугувала певним кордоном між руськими землями та войовничими сусідами. Коли Хозарія зникла, «тюркським коридором» стали проходити кочівники, завдаючи величезної шкоди Русі. Малорезультативність походів.

Згодом Святослав підкорив ясів (осетинів) і касогів (черкесів і адигейців), захопив хозарську фортецю Саркел (пониззя Дону), яка дістала назву Біла Вежа. Кордони Русі розширювалися й на південь: замість Пантикапею з'явилося місто Корчів (Керч), яке разом з містом Тмутаракань (на Таманському півострові) уходило до Тмутараканського князівства.

Візантійський імператор Никифор Фока вирішив використати військову могутність Київської Русі й талант полководця руського князя в давній боротьбі з Болгарією. Маючи 60 тис. воїнів, Святослав завдав удару Болгарії, розбив ворожу рать під Доростолом і заволодів містом Переяславець на Дунаї. Такі успіхи налякали візантійців, вони підмовили печенігів напасти на Київ, захищати який у той час було нікому. І хоч князь повернувся й прогнав ворога, кияни дорікали йому: «Ти, княже, шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою покинув напризволяще». На що Святослав відповів: «Не любо мені в Києві. Хочу жити в Переяславці на Дунаї — там середина землі моєї».

Восени 969 року Святослав знову з'явився на Дунаї — його резиденцію Переяславець відбили болгари. Швидко повернувши втрачені позиції, київський полководець повів війська на Візантію, яка неодноразово просила князя залишити Болгарію. Після тривалих військових дій, знесилені сторони 971 року змушені були укласти мирний договір. Греки за цим договором зобов'язалися забезпечити руське військо всілякими харчами, а Святослав — відмовитися від своїх претензій на візантійські володіння.

Та бажання позбутися небезпечного суперника підштовхнуло грецького імператора Іоанна Цимісхія на підступний учинок: він найняв печенігів для вбивства руського полководця. Нічого не підозрюючи, князь на чолі виснаженого війська вже повертався додому, як на нього напали печеніги на чолі з ханом Курею. Київський князь загинув у бою 972 року. Печенізький хан відрубав йому голову й зробив з неї чашу, вихваляючись перед усіма своїм трофеєм. На думку істориків, Святослав був, без сумніву, «зразком великих полководців», «Олександром [Македонським] нашої історії».

26.

Володимир Великий (978—1015 pp.)
Ранньофеодальна монархія
Добу князя Володимира - ранньофеодальну монархію. «І почав княжити Володимир у Києві єдиновладно» («Повість временних літ»).
Реформи державного устрою.
Володимир - консолідація давньоруських земель. За умов становлення Київської держави влада великого (київського) князя ще була не настільки сильною, щоб контролювати місцевих керівників. Тому вожді й князі — місцева знать — були фактично необмеженими правителями: привласнювали данину та неохоче виконували накази київського князя. До того ж слабкі політичні та економічні зв'язки, географічна віддаленість від Києва та бездоріжжя сприяли послабленню центральної влади.
Володимир рішуче розпочав реформи державного устрою:
• Щоб приборкати місцеву знать, яка прагнула бути незалежною, у кінці 80-х pp. X ст. Володимир послав дванадцять своїх синів і вірних дружинників до різних міст Київської Русі, а рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені Новгородом.
На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства остаточно прийшов поділ територіальний, що є однією з визначальних ознак справжньої держави».
• Володимир почав карбувати срібні й золоті монети на зразок. На монетах були зображені образи Христа й КНЯЗЯ Володимира та його монограма — знак «тризуб».
• Для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників він удосконалив і доповнив попередній кодекс — «Закон Руський». Особливо князь дбав про «Статут земляний», у якому йшлося про вироблення закону, що врегульовував правові відносини в тогочасному суспільстві.
• Велику увагу приділив будівництву столиці Русі — Києву, щоб наочно довести силу великокнязівської влади. У кінці X ст. у місті збудували фортецю, високі земляні вали — зовнішню лінію оборони — названі в народі «змійовими валами» Зміцнення могутності й обороноздатності Київської Русі. Час правління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом значного піднесення Київської Русі, добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку.
За час свого правління Володимир Великий розширив кордони Київської Русі:
• 981 року одержав велику перемогу над польським королем Мешком І, повернув захоплені ним давні міста Перемишль, Белз, Велинь, Холм і наклав на поляків данину;
• 983 року здійснив вдалий похід на Німан проти сильного балтського племені ятвягів;
• у 982 і 984 pp. відновив владу Києва над землями радимичів і в'ятичів;
• здійснив успішний похід проти волзьких болгар, які утримували важливий «срібний шлях» з Азії. У результаті походу був укладений почесний мир, який забезпечував торгові зв'язки Русі з найбільшою державою Середньої Азії — Хорезмом;
• поширив владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Повністю залежними від Києва стали Біла Вежа й Тмутаракань.
Зовнішньої політики Володимира був захист південних кордонів держави від печенігів, що кочували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували «гради» на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна та ін. Ці богатирські застави з постійними військовими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуації на півдні Русі.
Похід князя Володимира на Корсунь (Херсонес). Щоб нагадати Цар-городу про могутність Русі, Володимир вирушив у похід на Корсунь (Херсонес). Узяти місто виявилося непросто, адже воно мало могутні мури й дисципліноване військо, а вільні громадяни були справжніми патріотами своєї держави. Князь почав облогу й заявив, що буде тут стояти навіть три роки, поки корсунці не здадуться
За наказом Володимира навколо міста почали будувати величезний, заввишки з мури, вал, який греки зруйнували, зробивши підкоп. Але в місті знайшовся прибічник Володимира. Він пустив стрілу в бік руського війська з запискою, що взяти Корсунь можна, перекривши колодязі й залишивши мешканців без води. Руси так і зробили.
Місто капітулювало, після чого Володимир сповістив імператорів Василія і Костянтина, що бажає одружитися з їхньою сестрою Анною. Відмовити київському князю не наважилися, проте погодилися лише за умови, що Володимир прийме хрещення. Анна в супроводі найвищих політичних та релігійних діячів прибула до Корсуня, мешканці якого вітали її як визволительку.
Володимир одружився з цісарівною Анною, віддав Корсунь грекам і з почестями повернувся до Києва.

27. християнізація Русі
Прийняття християнства на Русі.

Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У княжій столиці жили іудеї, мусульмани, існувала велика християнська громада. І кожний вихваляв свою віру. Та повернувшись з Візантії, князь знав напевне, що Русь буде християнською. У літописі ця подія датована 988 роком, що традиційно вважається початком запровадження християнської релігії. Частина населення Русі чинила опір нововведенням і деякий час лишалася відданою вірі своїх батьків і дідів. Тому християнство на Русі запроваджували примусово. Цей процес тривав кілька століть.
Щоб закріпити нову релігію, князь наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли (язичницькі боги).Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською).
Значення прийняття православного християнства в Київській Русі:

Централізація влади – єдина віра – єдиний народ
• прискорення розвитку феодального землеволодіння (монастирі перетворювалися на великих феодальних землевласників);
• усебічний розвиток руської культури, освіти, моралі. При монастирях і церквах відкривалися школи, створювалися скарбниці духовних знань — бібліотеки;
• відбувся процес міжнародного визнання Київської Русі, передусім християнським світом.
Династичні зв'язки київського князя.
З прийняттям християнства Володимир перетворився на могутнього державотворця, який мав рівноправні зв'язки з багатьма країнами Європи. Літопис повідомляє, що київський князь мав дружні стосунки з «окольними князями» Болеславом Лядським, зі Стефаном Угорським та з Андріхом Чеським. Така ж дружба була між Володимиром і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, навіть деякий час жив у Києві, про що оповідають саги. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів: старший син Святополк одружився з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав — з дочкою короля Швеції Олафа Інгігердою-Іриною, дочка Премислава була одружена з угорським королем Ладиславом Лисим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя — Марія-Доброніга — з Казимиром Обновителем, королем Польщі. Шлюб Володимира з Анною зв'язав його не лише з візантійськими, а також з німецькими цісарями: сестра Анни Теофано була дружиною цісаря Оттона II, матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була регенткою (за Н. Полонською-Василенко).

28 -Князь Ярослав Мудрий (1019-1054 pp.)
Ярослав Мудрий, син Володимира Святославича й варязької княжни Рогніди, проводив активну зовнішню й внутрішню політику, докладав чималих зусиль для зміцнення єдності своєї держави та для її централізації. Часи князювання Ярослава Мудрого вважають періодом найбільшого піднесе Київської держави; із цим князем пов'язують розквіт культури, писемності й наукових знань.
Зовнішня політика. У налагодженні зовнішніх зв'язків з різними країнами Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам. Щоправда, у 1030-1031 pp. київський князь здійснив низку походів для зміцнення кордонів своєї держави: у Польщі відвоював червенські міста в Забужжі, потім пішов на північ і приєднав до Русі фінські племена чудь, завоював місто Юріїв (тепер Тарту).
1036 року Ярослав завдав нищівного удару кочівникам печенігам, які з'явилися біля Києва.
1043 року відбувся останній, але невдалий похід київської флотилії на Візантію, очолюваний сином Ярослава Володимиром. Після цього походу Ярослав Мудрий, заручившись підтримкою західних союзників, виступив на чолі антивізантійської коаліції, і змусив імператора Костянтина Мономаха піти на мирні переговори. У результаті був укладений дуже важливий для Русі договір, який передбачав службу руських дружин у Константинополі та їхню участь у візантійських війнах з Італією та з печенігами. Щоб остаточно закріпити мир, візантійський імператор видав свою доньку Анастасію (Марію) за князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого (від цього шлюбу народився видатний державний діяч і полководець Володимир Мономах). Конфлікт з Візантією був останнім воєнним зіткненням Київської Русі з сусідами за часів Ярослава Мудрого.
Династичні шлюби. Зростанню політичної та економічної могутності Київської Русі сприяло укладання шлюбів з монархічними династіями Європи. Сам Ярослав був одружений з Інгігердою — дочкою шведського короля; його донька Єлизавета одружилася з Гаральдом Сміливим, норвезьким королевичем; Анна — з французьким королем Генріхом І; Анастасія — з угорським королем Андрієм. Династичні шлюби Ярославових синів зміцнили союзи Руської держави з німецькими князівствами. Тому не дивно, що історики часто називають Ярослава «тестем Європи».
Місто Ярослава. За Ярослава Мудрого почалося велике будівництво в Києві. Частину міста обнесли високими валами (Ярославові вали) з трьома брамами (Лядські, Львівські та Золоті ворота). Головний в'їзд у місто, як і в Константинополі, з яким змагався Київ, мав назву «Золоті ворота».
За тогочасним звичаєм на честь князя в місті зведено монастирі св. Георгія та Ірини (Георгій та Ірина — хрещені імена Ярослава та Інгігерди). Головним храмом Давньоруської держави за часів Ярослава Мудрого був Софійський собор, присвячений Мудрості Господній, який на сьогодні є найвизначнішою пам'яткою візантійського мистецтва в Україні.
Так поступово виникло «місто Ярослава», яке за площею в кілька разів перевищувало «місто Володимира».
На території Верхнього міста й Подолу знайдено чимало високохудожніх предметів із золота та срібла — намисто, діадеми, персні, сережки-колти, браслети. Усе це свідчить про високий рівень розвитку ювелірного та ужиткового мистецтва в Києві.
Великим досягненням культури Київської Русі XI ст. був монументальний живопис. Софійські фрески й мозаїки не мають рівних серед подібних робіт періоду раннього середньовіччя. Техніка фрески була дуже складною: на сиру штукатурку накладали контури малюнків і фарби. І хоч фрески написані водяними фарбами, давньоруські майстри досягли неабиякої виразності. Серед багатьох фрескових композицій, що збереглися в Київській Софії, найбільшу цінність становить зображення сім'ї Ярослава Мудрого, музикантів і скоморохів. Можна вважати, що ці фрески певною мірою відбивають київську дійсність: артисти й насправді виступали при дворах Ярослава Мудрого, воєвод та бояр. Одним із шедеврів Софії є фігура Божої Матері — Марії Оранти, виконана в мозаїці, а також мозаїчне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя). Київський майстер розташував шматочки смальти під кутом, щоб мозаїчне зображення було видно з будь-якого місця. У мозаїчній гамі Софії Київської використано 130 відтінків кольорів, зокрема 25 зеленого, 23 коричневого, 19 синього й золотого.
За наказом Ярослава збудовано Софійські собори в Новгороді та Полоцьку.
Бібліотека Ярослава Мудрого. За часів Ярослава Мудрого на Русі з'явилася перекладна література. Побачили світ руські переклади античних творів Есхіла, Софокла, Сократа, Платона, Демокріта, Демосфена, Піфагора та ін. Справжньою подією стали оригінальний переклад Біблії та вихід у світ збірника «Бджола», до якого увійшли уривки оповідань античних авторів.
Книги створювали писці та переписувачі, які здебільшого були священиками та ченцями. Давні книжки мали оправи, прикрашені золотом і коштовним камінням, а також різними фрагментами та заставками із зображеннями фантастичних птахів, звірів та людей.
Ярослав Мудрий заснував у Києві першу бібліотеку, одну з найбільших у Європі, яка налічувала близько 1 тис. книжок.

Поширення освіти. Ярослав Мудрий багато уваги приділяв освіті. Перші школи, які в Київській Русі з'явилися з прийняттям християнства, за Ярослава Мудрого не мали спеціальних приміщень, а створювалися при церквах і монастирях.
Дітей навчали письма, читання, церковного співу та етики. Спочатку школу відвідували лише діти «кращих людей» — бояр і знатних городян, але з часом навчалися й діти «чорних» людей. З'явилися також школи для дівчат, першу з яких заснувала Янка, онука Ярослава Мудрого, при Андріївському монастирі.
Про поширення освіти в Київській Русі свідчать новгородські берестяні грамоти та київські графіті. Тільки в Софійському соборі знайдено близько 300 написів і малюнків, що розповідають про події минулого.
Перший збірник законів «Руська правда».
На добу Ярослава Мудрого припадає створення рукописного зведення законів Київської Русі — «Руської правди». За часів Ярославичів цей збірник, змінений та доповнений, отримав назву «Правда Ярославичів». Серед істориків немає єдиної думки щодо місця виникнення цього документа. Одні називають Новгород, інші — Київ.1015-1019
Аркуш «Руської правди» Ярослава Мудрого
«Руська правда» за допомогою викладених у ній норм виконувала в руському суспільстві такі функції:
• урегульовувала тогочасні відносини;
• зміцнювала князівську владу;
• розв'язувала питання власності;
• установлювала відповідальність за злочин. З появою такого документа дедалі більшу роль стало відігравати судочинство; замість покарання у вигляді якоїсь фізичної дії встановлювали штрафи; поступово зникла кровна помста, що існувала за язичництва; порушено питання про скасування смертної кари.
У майбутньому «Руська правда» справила великий вплив на розвиток права України, Білорусі, Росії та Литви.
29 тріумвірат Ярославичів – роздробленість

Ярослав Мудрий помер у 1054 р. на 76-му році життя. Спадкоємцями він залишив синів та племінників, між якими поділив землі Київської Русі. Київ, Новгород, Деревська і Турово-Пінська землі дісталися старшому синові — Ізяславу; Чернігів з Сіверською землею — Святославу; Переяслав з південним Лівобережжям — Всеволоду; Волинська земля — Ігорю; Галицька — племіннику Ростиславу Володимировичу; Полоцька — троюрідному племіннику Всеволоду Брячиславичу. На старшого сина Ізяслава як князя київського покладалася роль глави держави.

Ярослав мав всі підстави побоюватися, що після його смерті розпочнеться така ж боротьба між його нащадками за київський стіл, яка виникла між синами Володимира після смерті батька. У своєму заповіті він закликав князів жити в мирі. У «Повісті временних літ» читаємо

Князі мали слухатись Ізяслава як старшого князя Русі, так само як вони слухались його батька. «Сего послушайте, — звертався Ярослав до інших князів, — якоже послушаете мене, да той вы будеть в мене місто». Ізяславу ж він доручив стежити, щоб брати не переступали «предел братний» і не виганяли один одного з уділів. «Аще кто хощеть обидіти брата своего, то ты помагай, его же обидять». Так визначав Ярослав політичні відносини між старшим братом як головою держави і молодшими братами як його васалами.

Але реальна сила й особистий авторитет Ізяслава були недостатніми для ролі старшого князя. За таких умов могла розпочатися міжусобна боротьба. Усвідомлюючи її негативні наслідки для Русі, троє старших братів — Ізяслав, Святослав і Всеволод — уклали союз для спільного управління державою. Союз старших Ярославичів тримався близько 15 років, протягом яких вони спільно здійснювали найважливіші політичні акції. Серед них, зокрема, був спільний виступ Ярославичів проти нового небезпечного ворога Русі — половців.

У 1036 р. відбулась остання битва з печенігами під Києвом, на тому місці, де, згідно з літописом, на відзнаку перемоги збудовано Софійський собор. У середині XI ст. місце печенігів у причорноморських степах зайняли нові кочовики, відомі у західних джерелах під назвою куманів, а на Русі — половців. Це був численний і небезпечний ворог. Напади їх були раптові й руйнівні. Нападаючи на Русь, половці палили міста і села, полонили тисячі людей. У літописах згадується 46 половецьких нападів на руські землі, насправді ж їх було значно більше.

Вперше половці напали на Русь (Переяславську землю) у 1061 р. У битві, що сталася між половцями і дружиною переяславського князя Всеволода, перевага лишилася за кочовиками. Ще більшими силами вони напали на Переяславську землю у 1068 р. Всеволод звернувся за допомогою до братів. На р. Альті половці знову розбили руські війська, князі повтікали з поля бою, а половецькі загони розійшлися по обох берегах Дніпра, спустошуючи руські землі, безпосередньо загрожуючи Києву.

Усвідомлюючи небезпеку, кияни зібралися на віче і звернулися до князя Ізяслава з вимогою дати їм зброю і коней, щоб виступити на боротьбу з половцями. Боячись озброєного народу, він відмовив. Це привело до вибуху народного повстання. Ізяслав утік у Польщу, а кияни оголосили своїм князем Всеслава Полоцького, який князював у Києві протягом семи місяців.

Тим часом Ізяслав, заручившись підтримкою польського короля Болеслава II, який доводився йому племінником, з польським військом рушив на Київ. Руські і польські війська зійшлися недалеко від Києва під Білгородом. Напередодні битви Всеслав утік до Полоцька. Кияни, боячися сваволі окупантів, звернулися до інших Ярославичів з проханням не допустити погрому Києва. Святослав і Всеволод зажадали від Ізяслава, щоб він не вводив поляків у Київ, але Ізяслав вступив у місто і вчинив жорстоку розправу над киянами. Він дозволив полякам грабувати населення, розпустив їх, як каже літописець, «на покорм». Населення почало партизанську боротьбу проти окупантів — «избиваху ляхи отай». Болеслав з військом змушений був повернути додому.

В умовах дальшого загострення класових суперечностей і посилення боротьби народних мас проти феодальної експлуатації князі і бояри вживали заходів щодо охорони осіб і майна феодалів та феодальної адміністрації. На князівській раді у 1072 р. було укладено «Правду Ярославичів» — нову редакцію «Руської правди». Вона містила ряд законів, що передбачали сувору кару за будь-яке порушення феодальної власності і за виступи проти представників феодальної адміністрації.

Невдовзі суперечності між старшими Ярославичами знову загострились. У результаті тріумвірат їх розпався, і 1073 р. Всеволод і Святослав виступили проти Ізяслава. Ізяслав утік до Польщі, а київським князем став Святослав. Почалася міжусобна боротьба. Київ кілька разів переходив з рук у руки. В 1076 р. після смерті Святослава київським князем став Всеволод, але вже наступного року до Києва з поляками повернувся Ізяслав. У 1078 р. він загинув у битві, що сталася між Ізяславом і Всеволодом, з одного боку, та їх бунтівним племінником Олегом Святославичем — з другого. Київ перейшов до Всеволода, який князював тут до 1093 р. Після нього київським князем став Святополк Ізяславич.

Наприкінці XI ст. на політичній арені виступив син Всеволода Ярославича, переяславський князь Володимир Мономах. Разом з двоюрідним братом Святополком він намагався зберегти політичну єдність руських земель. Спільно з іншими князями Мономах організував походи проти половців, напади яких на руські землі в цей час посилились.