Джерела транспортного права

Норми транспортного права як комплексної галузі права мають свої джерела. З теорії права відомо, що джерела (або форма) права — це конкретні форми зовнішнього вираження загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, через яке ці правила справляють свій владно-регулюючий вплив на суспільні відносини. Це визначення не є винятком і для транспортного права з точки зору юридичного позитивізму.

Ринкова економіка й розбудова громадянського суспільства вимагають нових форм упорядкування суспільних відносин. Такими формами все частіше стають правові договори та прецедентне право. Судовий прецедент майже проклав собі дорогу у сфері здійснення господарського судочинства. Наприклад, у Роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 20 листопада 1992 р. № 01-6/1395 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею» зазначено, що з метою однакового і правильного застосування законодавства при вирішенні спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею, президія Вищого арбітражного суду України вважає за необхідне дати роз'яснення, де порядок пред'явлення претензій і позовів, що виникають при перевезеннях вантажів залізницею. В деяких випадках навіть регламентується порядок об'єднання кількох претензій в одній позовній заяві (п. 1.8), зміст комерційного акта (п. 2.2), порядок доведення провини у разі пошкодження вантажу внаслідок неправильного його розміщення та закріплення (п. 2.5) та інші положення судової практики. Таких роз'яснень, оглядових листів інших узагальнюючих практику документів тільки щодо транспорту понад 80 назв. Отже, обов'язковість, що надана вищою судовою інстанцією практики застосування норм права породжує нові відносини, в яких убачається застосування судової практики як джерела права України.

Транспортно-правові норми мають своє зовнішнє закріплення у відповідній системі нормативно-правових актів, які є засобом надання правовим нормам визначеності, загальності й офіційності. Система цих нормативно-правових актів побудована за відповідною ієрархічною структурою. Кожен нормативно-правовий акт являє собою джерело транспортного права і відрізняється від інших за своїми особливостями, які зумовлені цільовою спрямованістю і змістом норм, їх юридичною силою.

Система джерел транспортного права є однією з найбільш розгалужених серед інших галузей права, що значною мірою зумовлено порівняно широкою сферою використання транспортних послуг, значною роллю і місцем транспорту в суспільному виробництві. З огляду на різноманітність джерел транспортного права з урахуванням ієрархічної підлеглості їх доцільно кваліфікувати таким чином.

1.Конституція України — як основний закон.

2.Законодавчі акти України: закони України; кодекси, статути, настанови та інші кодифіковані акти.

3.Постанови Верховної Ради України.

4.Укази та розпорядження Президента України.

5.Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.

6.Нормативні накази, інструкції та інші документи центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних комітетів і відомств).

7.Нормативні акти (накази, інструкції, правила та інші документи) структурних підрозділів транспорту. Наприклад, Укрзалізниці або Управління Південно-Західної залізниці.

8.Нормативні акти державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, які стосуються транспортних відносин.

9.Міжурядові угоди України з іншими державами, міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані Україною.

10.До джерел транспортного права належать також окремі нормативно-правові акти колишніх Союзу РСР та УРСР, що не відмінені й не оновлені в установленому порядку та не суперечать Конституції України й чинному законодавству.

11.Нормативні договори та з урахуванням раніше викладеного — судова й адміністративна практика.

Керівною в системі джерел є Конституція України, яка має вищу юридичну силу і виступає як юридична база поточного законодавства. В Конституції України законодавчо закріплені основи державного й суспільного ладу, права та обов'язки громадян, усіх суб'єктів права власності і господарювання. Регламентуються основні засади управління державою, об'єктами державної власності, проведенням економічної, фінансової, цінової політики, а також природокористуванням. Зазначені положення є визначальними для правового регулювання діяльності з надання транспортних послуг.

Закони, що видаються в порядку поточного законодавства, регулюють різні сторони транспортних суспільних відносин. Базовим виступає Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. Він визначає правові, економічні, організаційні й соціальні основи діяльності транспорту. Разом з тим видається і на цей час є чинними ціла низка законів, що регулюють відносини у конкретних транспортних підгалузях. Це Закон України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 p., який визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя і здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху й охорони навколишнього природного середовища. Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р. визначає правові, помічні й організаційні принципи діяльності трубопровідного транспорту. Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р. визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту загального користування. Закон України «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період» від жовтня 1998 р. встановлює правові та організаційні основи функціонування єдиної транспортної системи в особливий період виходячи з положень законів України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про транспорт», «Про оборону України» та інших актів з питань мобілізації. Закон України «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 р. визначає засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом через територію України. Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 р. Визначає правові засади діяльності, пов'язаної з перевезенням небезпечних вантажів залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспортом. Закон України «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р. визначає засади організації та експлуатації автомобільного транспорту.

Такий повний перелік законів, що безпосередньо регулює транспортну діяльність, дає змогу пересвідчитися в розгалудженості транспортного права й обсягах та змісті правового регулювання. Кодекси, статути, настанови як джерела транспортного права являють собою найвищий рівень систематизації транспортного законодавства — кодифікацію. Але на відміну від норм деяких галузей права (житлового, сімейного, земельного та ін.) норми транспортного права в цілому всієї галузі неможливо об'єднати в одному комплексному акті з причин, як вже зазначалося, досить широкого кола регулювання суспільних відносин. Тому норми транспортного права при їх кодифікації об'єднуються, як правило, в нормативних актах за ознаками належності до одного правового інституту — підгалузі транспортного права. До таких комплексних актів (джерел) транспортного права належать:

1. Повітряний кодекс України, який визначає правові засади діяльності користувачів повітряного простору України; державного регулювання діяльності цивільної авіації; господарської і комерційної діяльності авіації; встановлює авіаційні правила; визначає правове положення повітряних суден, аеродромів, аеропортів, нормує порядок сертифікації та допуску повітряних трас, польоти повітряних суден; повітряні перевезення; авіаційні роботи.

2. Кодекс торговельного мореплавства України як джерело транспортного права встановлює правові, економічні та соціальні засади діяльності морського транспорту з питань використання суден для перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, рибних та інших морських промислів, розвідки та видобування корисних копалин, виконання буксирних, криголамних і рятувальних операцій, прокладення кабелю, також для інших господарських, наукових і культурних цілей.

3. Статут залізниць України, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457, визначає обов'язки, права та відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій, установ і громадян при користуванні залізничним транспортом. Дія Статуту поширюється на перевезення залізничним транспортом вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, в тому числі на перевезення вантажів, навантаження і розвантаження яких відбувається на залізничних під'їзних коліях незалежно від форм власності, які не належать до залізничного транспорту загального користування. На підставі цього Статуту Мінтранс затверджує: Правила перевезень вантажів, технічні умови навантаження й закріплення вантажів; Правила перевезень пасажирів, багажу і пошти, інші нормативні акти. Серед джерел транспортного права чинне місце посідають комплексні нормативні акти колишнього Союзу РСР, як наприклад: Устав внутреннего водного транспорта СССР, утвержденный Постановлением Совета Министров СССР от 15 октября 1955 г. № 1801; Статут автомобільного транспорту УРСР, затверджений Постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969р. №401.

Важливим джерелом транспортного права є Цивільний кодекс України, в якому розкрито зміст договору перевезень та відповідальність сторін за неналежне виконання умов договору перевезень і в разі втрати, нестачі або пошкодження багажу, а також за заподіяння ушкодження його здоров'я або смерті пасажира.

Окремі норми транспортного права містяться у Водному кодексі України (статті 52, 53 і 67) та Земельному кодексі України (статті 67—74). Норми транспортного права, як вже зазначалося, містяться в нормативних постановах Верховної Ради України, указах Президента України, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, правилах, положеннях, інструкціях, настановах, порядках, умовах, рішеннях міністерств і відомств, державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Характерною ознакою цих актів є те, що їх нормами регулюють суспільні відносини в конкретних, більш визначених сферах надання транспортних послуг. Наприклад, «Правила користування трамваєм і тролейбусом у містах України», затверджені наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 18 листопада 1997 р. № 22, або «Порядок і умови організації перевезень пасажирів та багажу автомобільним транспортом, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 21 січня 1998 р. №21, та ін.

Вагоме місце в системі джерел транспортного права Україні посідають міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані Україною, міжурядові угоди України з іншими державами. Йдеться про договори, що укладаються між Україною та іншими країнами з приводу забезпечення міждержавної транспортної діяльності, а також договори між транспортними підприємствами й організаціями України та зарубіжних країн. Це можуть бути договори, укладені спеціально для врегулювання правовідносин в галузі транспортної діяльності, а також інші договори, які визначають основні засади правового регулювання цієї сфери.

Прикладом таких міжнародно-правових актів може бути Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про принципи співробітництва й умови взаємовідносин в галузі транспорту від 26 травня 1993 p., де зазначається, що Договірні Сторони розвиватимуть взаємне економічне й науково-технічне співробітництво, сприятимуть розвитку прямих економічних зв'язків транспортних підприємств і організацій обох країн. Умови й порядок організації перевезень пасажирів, вантажів, руху транспортних засобів між державами— учасницями цієї Угоди, а також транзитом цими територіями, визначаються окремими угодами для певних видів транспорту з урахуванням вимог законодавств Договірних Сторін. Договірні Сторони прагнутимуть забезпечити уніфікацію транспортного законодавства, що діє на їх територіях.

З метою зміцнення взаємовідносин у справі забезпечення пасажирського, вантажного двостороннього та транзитного сполучень Урядом України укладені угоди зі Словацькою Республікою, Республікою Польща, Угорською Республікою, Естонською Республікою, Республікою Грузія та іншими державами.

Цікавим в імплементації норм міжнародного права в правову систему України з транспортного права є питання про співвідношення національного та міжнародного законодавства і способи врегулювання відносин, пов'язаних з міжнародним співробітництвом.