double arrow

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ

1

Сімейна медицина − комплекс наукових і практичних засобів для организації сімейної лікувальної практики. Інтеграція нових знань та умінь в постійний процес надання медичної допомоги людині від народження до завершення його життєвого шляху підвищує якість сімейної медичної практики. При цьому пацієнти виграють від більш цілісного підходу до їх здоров’я та широких можливостей щодо отримання своєчасної адекватної допомоги на місцевому рівні. Сімейну лікувальну практику необхідно розглядати як таку, що забезпечує тривалу опіку за здоровьєм громадянина та всіх членів його родини незалежно від характера хвороби, стану органів і систем організму во всі періоди життя людини.

До загальних принципів сімейної медицини відносяться:

Ø тривалість і безперервність спостереження;

Ø багатопрофільність первинно-медичної допомоги;

Ø ставлення до сім'ї, як до одиниці медичного обслуговування;

Ø превентивність, як основа діяльності сімейного лікаря;

Ø економічна ефективність і доцільність допомоги;

Ø координація медичної допомоги;

Ø відповідальність пацієнта, членів його родини і суспільства за збереження і поліпшення його здоров'я.

Довготривалість і безперервність допомоги. Поняття тривалості включає, як взаємини в системі родина-лікар-медсестра, так і взаємини з іншими фахівцями, до яких звертається сімейний лікар. Сімейний лікар і медсестра захищають інтереси пацієнта (в медичній установі, вдома або на роботі). Тривалість обслуговування забезпечує як сам лікар, так і його колеги − вузькі фахівці. Тривалість та безперервність відносин тісно пов’язана з якістю медичних рекомендацій. Безперервність спостереження істотно покращує показники виявлення психологічних проблем пацієнта, і знижує потребу в невиправданих додаткових послугах (лабораторно-інструментальний методи обстеження) та сприяє зменшенню вартості медичних послуг.

Сімейні лікарі та медсестри постійно стежать за станом здоров’я членів сім’ї, заводять паспорти на кожного з її членів, де вказуються фактори ризику, спадковість, умови життя та праці, вчать наданню першої медичної допомоги, догляду за хворими членами сім’ї (введення інсуліну, антибіотиків, масаж, невідкладна допомога та ін.). Основи сімейної медицини сприяють забезпеченню безперервності медичної допомоги від моменту зачаття до останньої хвилини життя, коли лікар зобов’язаний, в силу своїх можливостей, допомогти людині підійти до моменту завершення свого життєвого шляху.

Багатопрофільність. Треба розуміти, що сімейна медицина є клінічною спеціальністю, яка розглядає людину, як єдине ціле. Обов’язок сімейного лікаря − надання первинної медичної допомоги будь-якому хворому, незалежно від його віку та статі. Всебічний підхід сімейного лікаря до хворого нерідко може стати основою для висновків, які значно відрізняються від висновків, отриманих при односторонньому, вузькоспеціалізованому медичному підході.

Ставлення до сім’ї, як до одиниці медичного обслуговування − сімейний підхід. Надання кваліфікованої первинної лікувально-профілактичної допомоги в умовах амбулаторії та вдома є функцією сімейного лікаря. Надаючи допомогу декільком поколінням пацієнтів однієї сім’ї, сімейний лікар і медсестра неминуче стають свідками внутрішніх проблем сім'ї та тісно стикаються з ними. Ставлення сім’ї до питань здоров’я її членів, вплив екологічних факторів, спорту, особливостей харчування, значимих для здоров’я шкідливих звичок і т.д. повинен постійно контролюватися медпрацівником, який повинен передбачати як очікувані, так і неочікувані переходи кожного із членів сім’ї в зону ризику.

У фахівця сімейної медицини є унікальна можливість використовувати превентивні заходи на ранньому етапі патологічних змін.

Превентивність. Профілактична спрямованість — важливий принцип сімейної медицини. Прогнозування ризику розвитку окремих захворювань, доклінічна їх діагностика, своєчасність інформування пацієнта, а також прийняття профілактичних заходів — найважливіші складові елементи щоденної роботи сімейного лікаря і медичної сестри. Тільки у сімейного лікаря є умотивована потреба по-справжньому займатися профілактикою в процесі повсякденної роботи із своїми пацієнтами і членами їх сімей. Пояснюється це не тільки тим, що сімейний лікар краще за вузькоспеціалізованих колег знає своїх пацієнтів і шкідливі для здоров’я обставини їх життя, але й тим, що тільки сімейний лікар безпосередньо зацікавлений у зниженні захворюваності прикріпленого населення. Сімейний лікар частіше за інших спеціалістів має використовувати раціональну як з медичної, так і з економічної точки зору обґрунтовану тактику по відношенню до необхідних лабораторних та інструментальних методів дослідження та рекомендувати необхідність застосування спеціалізованих технологій лікування. Інтеграція нових знань і вмінь у постійний процес надання медичної допомоги людині від народження до завершення її життєвого шляху підвищує якість сімейної медичної практики. При цьому пацієнти виграють від більш цілісного підходу до їх здоров’я і ширших можливостей щодо отримання своєчасної адекватної допомоги

З огляду на це фахівець з сімейної медицини повинен мати рівень знань, завдяки яким він зміг би в повному обсязі надати медичну допомогу населенню різного віку не тільки при хворобах, які називають внутрішніми, але і при гострих неврологічних, хірургічних, ЛОР та ін. Обов’язки такого лікаря складаються із профілактичних, діагностичних, лікувальних, оздоровчих та організаційних заходів та лікарських маніпуляцій, які можуть бути успішно виконані тільки лікарем, який має високу професійну підготовку з різних медичних дисциплін.

Досвід розвинених країн показує, що сімейний лікар – провідна фігура системи охорони здоров’я. У 93 % випадків усі медичні проблеми сім’ї вирішує цей спеціаліст. Він дуже добре знає своїх пацієнтів. На думку експертів ВООЗ, прогрес у справі покращання здоров’я полягає в області профілактики, а не лікування. Профілактику треба розглядати як управління (формування, охорона, зміцнення) здоров’ям пацієнтів. Це неможливо без врахування генетичних особливостей кожного члена сім’ї, психологічного клімату, духовного змісту сім’ї. Тому, крім медичних навичок, сімейному лікарю необхідно володіння технікою спілкування, знання прийомів педагогічної взаємодії та основ психотерапії.

Економічна ефективність і доцільність допомоги. Сімейний лікар частіше за інших спеціалістів повинен використовувати раціональну як з медичної, так і з економічної точки зору обгруновану тактику у відношенні необхідиних лабораторних та інструментальних методів дослідження та рекомендувати необхідне використання спеціалізованих технологій лікування.

Модель ЗПСМ зменшує витрати на:

Ø оплату праці вузьких спеціалістів;

Ø стаціонарну допомогу (зменшення зайвих госпіталізацій);

Ø підготовку кадрів та забезпечення їх житлом;

Ø невідкадну допомогу − у випадку проживання сімейного лікаря на території обслуговування немає необхідності виклика СМД

Координація медичної допомоги. Спеціаліст СМ повинен мати рівень знань, завдяки якому він зміг би в повному обсязі надавати медичну допомогу населенню різного віку не тільки при захворюваннях, що звуться внутріншіми, але й при гострих неврологічних, хірургічних, ЛОР та інших. Обов’язки такого лікаря складаються з профілактичних, діагностичних, лікувальних, оздоровчих та організаційних засобів та лікувальних маніпуляцій, які можуть бути успішно виконані тільки лікарем, який має високу професійну підготовку по різним медичним дисциплінам.

Сімейний лікар − провідна фігура системи охорони здоров’я. В 93% випадках всі медичні проблеми родини вирішує саме цей лікар, бо він дуже добре знає своїх пацієнтів.

Відповідальність пацієнта, членів його родини та суспільства за збереження і поліпшення його здоров'я. На думку експертів ВООЗ, прогрес у справі покращення здоров’я лежить у сфері профілактики, а не лікування. Профілактику треба розглядати як управління (формування, охорона, укріпленння) здоров’єм пацієнтів. Це неможливо без урахування генетичних особливостей кожного члена сім’ї, психологічного клімату, духовного змісту сім’ї. Тому, крім медичних навичок, сімейний лікар повинен володіти технікою спілкування, знанням прийомів педагогічного впливу та основ психотерапії.

4. Місце сімейної медицини в загальній структурі охорони здоров’я та принципи сімейного обслуговування населення

Сімейний лікар (в Україні — лікар загальної практики-сімейної медицини) — лікар, який отримав спеціалізовану багатопрофільну підготовку щодо надання первинної медико-санітарної домоги (ПМСД) членам родини будь-якого віку та статі.

Посаду сімейного лікаря може займати лікар, який пройшов підготовку в інтернатурі за фахом «Загальна практика-сімейна медицина», або лікарі за фахом «Лікувальна справа» та «Педіатрія», які пройшли підготовку у вищих медичних закладах післядипломної освіти за фахом сімейної медицини та отримали сертифікат за фахом «Загальна практика-сімейна медицина». Контингент населення, що закріплюється за семійним лікарем для отримання ПМСД, формується на основі права вільного вибору лікаря в межах затверджених нормативів навантаження спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Всесвітня організація сімейних лікарів — (англ. The Worid Organisation of Family Doctors (WONCA) — організація, яка об’єдинує сімейних лікарів у світі, заснована в 1972 р.

Назва даної організації є скороченням повної назви — англ. The World Organization of National Colleges, Academies and Academic Associations of General Practitioners/Family Physicians. Тобто WONCA складається з національных коледжей, академій та організацій, що займаються підготовкою лікарів загальної практики-сімейних лікарів.

Спочатку, в 1972 р., організація об’єднувала всього 18 чоловік, а зараз вона нараховує біля 160 000 лікарів, які представляють 90 організацій з 75 країн.

Керівним ланкою даної організації є Рада представників організацій-членів та офіційні особи WONCA. Правління збирається раз на три роки на Всесвітній Конференції WONCA. Для ведення справ цієї організації між зустрічами Правління щороку збирається Виконавчий комітет. Членами Виконавчого комітету є Всесвітній президент, Обраний президент, Екс-президент, Регіональні президенти шести регіонів WONCA: Африки, Америки, Південно-Східної Азії, Європи, Близького Сходу, Південної Америки і будь-які три члени з числа загальних членів. З 1-го травня 2001 Секретаріат WONCA знаходиться в Сінгапурі. WONCA має офіційні стосунки з Всесвітньою Організацією Охорони здоров'я, як неурядова організація.

На сьогодні сімейна медицина в Україні − це:

Ø близько 14000 лікарів загальної практики-сімейної медицина;

Ø близько 10000 амбулаторій по всій країні;

Ø 17 кафедр в національних медичних ВУЗах України.

У 2013 році Українська асоціація сімейної медицини святкує свій ювілей − 15 років.

Своєю метою WONCA проголосила покращення рівня життя людей за рахунок підвищення стандартів обслуговування в сімейній медицині, сприянню інтенсивному інформаціонному обміну, підтримці наукових та клінічних досліджень, а також освіти.

Всесвітня організація сімейних лікарів (WONCA) ставить 6 основних вимог до сімейного лікаря

1.Надання первинної медичної допомоги:

Ø вміння проводити первинне обстеження пацієнта;

Ø координація діяльності вузьких фахівців, залучених до допомоги пацієнту;

2. Особливу увагу до інтересів пацієнта:

Ø здатність приділяти увагу інтересам пацієнта;

Ø вміння встановлювати продуктивні відносини з пацієнтом і використовувати ці навички при роботі з хворим;

Ø забезпечення безперервності надання медичної допомоги тривалий час.

3. Уміння вирішувати певні проблеми пацієнта:

Ø прийняття рішення на основі знань про захворюваності та поширеності даної патології серед даної групи населення;

Ø лікування хвороб на ранніх стадіях і негайне надання допомоги при гострій необхідності.

4. Комплексний підхід:

Ø одночасне лікування як гострих, так і хронічних станів пацієнта;

Ø організація для пацієнта необхідних оздоровчих і лікувальних заходів.

5. Соціальна спрямованість:

Ø узгодження потреб окремих пацієнтів з потребами всієї групи, яка обслуговується і наявними ресурсами.

6. Цілісне уявлення про захворювання:

Ø вміння застосовувати біо-психо-соціальну модель з урахуванням культурних та екзистенціальних аспектів життя людей

Організаційні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я передбачають створення при МОЗ України координаційної ради за участю представників зацікавлених центральних органів виконавчої влади, утворення головного та регіональних, навчально-практичних центрів загальної практики – сімейної медицини, підготовку планів поетапного переходу до організації первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини.

Передбачається також розробка системи організації надання медичної допомоги пацієнтам лікарями загальної практики (керована медична допомога), встановлення порядку взаємодії між сімейними лікарями, іншими закладами охорони здоров’я та населенням з укладанням типових угод.

Стратегічні напрямки впровадження та розвитку інституту сімейної медицини визначені в «Концепції розвитку охорони здоров’я населення України», затвердженій Указом Президента України від 7 грудня 2000 року № 1313 / 2000, як шлях перспективних системних змін в галузі. Про актуальність і необхідність розбудови цього напрямку реформування галузі свідчать 3 документи, які оприлюднені лише в першому півріччі 2004 року, а саме: доручення Президента України від 05.01.04 № 1 – 1 / 22 «Здійснити заходи з реформування системи охорони здоров’я та поступового досягнення загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і захисту населення», Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Послідовність. Ефективність. Відповідальність», затверджена постановою Верховної Ради України від 16.03.04 № 1602 – ІV та Стратегія економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції», затверджена Указом Президента України від 28.04.04 № 493 / 2004.

Метою цих документів є реалізація положень Конституції та законів України по забезпеченню доступної та кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянину України, впровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для здорового способу життя. Структурними завданнями є зниження захворюваності, поліпшення медикаментозного та матеріально-технічного забезпечення охорони здоров’я та раціоналізація системи надання медичної допомоги шляхом розвитку інституту сімейної медицини, що передбачає також належну підготовку спеціалістів.

Діяльність первинної ланки охорони здоров’я на засадах сімейної медицини прямо або опосередковано регулюють біля 15 нормативних документів. Головними з них є Конституція України (Закон України від 28.06.96 № 254к / 96 – ВР), Основи законодавства України про охорону здоров’я (Закон України від 19.11.92 № 2801 – XII) та Закон України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров'я щодо удосконалення надання медичної допомоги» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, N 14, ст.86).

Крім того деякі питання діяльності у сфері охорони здоров’я регулюються Цивільним (від 18.07.63 № 1540 – 06) та Бюджетним Кодексами України (від 21.06.01 № 2542 – III), Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» (від 21.05.97 № 280 / 97 – BP), «Про страхування» (від 07.03.96 № 86 / 96 – BP), «Про підприємницьку діяльність» (від 26.02.91 № 785 – XII), «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» (від 22.02.2000 № 1490 – III), «Про власність» (від 07.02.91 № 697 – XII), «Про захист прав споживачів» (від 12.05.91 № 1024 – XII), Постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання коштів бюджетних установ» (від 28.02.02 № 228) тощо.

Основним регуляторним документом в сфері охорони здоров’я є Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», в якому визначена організаційна, професійна, юридична, економічна та соціальна база охорони здоров’я. Відповідні розділи Закону висвітлюють всі питання стосовно організації, управління процесами охорони здоров’я, його фінансування, принципами державного контролю та нагляду, забезпечення безпечних умов життя, організаційною базою медичного обслуговування та забезпечення ліками, загальними умовами медичного втручання, охорони материнства та дитинства, регулювання виконання медичної експертизи, медичною і фармацевтичною діяльністю, професійні права та обов’язки медичних і фармацевтичних працівників.

Спеціально уповноваженим центральним органом, що наділений державною виконавчою владою в сфері охорони здоров’я, є Міністерство охорони здоров’я України. Компетенція Міністерства охорони здоров’я визначається згідно Положення Кабінету Міністрів. Міністерство охорони здоров’я Ради Міністрів АР Крим та органи місцевих державних адміністрацій виконують функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України (стаття 15).

Іншим юридичним документом, що регулює управління в сфері охорони здоров’я є Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», статтею 60 якого передбачено, що управління об’єктів комунальної власності від імені територіальної громади виконують районна та обласні ради (заклади охорони здоров’я є видом громадської власності).

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

В статті 35 лікувально-профілактична допомога розділена на три типи: первинна, спеціалізована (вторинна) та високоспеціалізована (третинна) з роз’ясненням об’ємів медичних послуг, які надаються на кожному рівні. Зокрема, «Держава гарантує надання доступної соціально прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги, як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, профілактичні заходи, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги, просту діагностику і лікування найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь.

Первинна лікувально-профілактична допомога надається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.

Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику, ніж лікарі загальної практики.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються».

Право на охорону здоров’я визначено статтями 6 – 11, де проголошено, що кожен громадянин України має право на охорону здоров’я, роз’яснюється, що саме розуміється під цими правами, державна гарантія цих прав, обов’язки громадян у галузі охорони здоров’я, права та обов’язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно проживають на території України.

Основним нормативним документом, регламентуючим розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини стало прийняття 20 червня 2000 року постанови Кабінету Міністрів України № 989 «Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я», якою затверджені терміни виконання заходів та визначені виконавчі органи (Додаток 3.1.1).

Для забезпечення нормативного супроводу, науково-методичної координації та інформаційного забезпечення впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я створено науково-методичний центр загальної практики – сімейної медицини (наказ МОЗ України від 12.10.01 № 406).

Міжнародний досвід свідчить, що більш ефективна медична допомога в системах, які орієнтованні на первинну медичну допомогу силами висококваліфікованих лікарів загальної практики (сімейних лікарів), що працюють безпосередньо в громадському середовищі.

Згідно підходів ВООЗ, важливо, щоб медичні працівники, організатори охорони здоров’я, економісти, політики й суспільство в цілому в достатньому ступені усвідомили ключову роль сімейного лікаря в системі охорони здоров’я й складність покладених на нього завдань. Необхідно домогтися збільшення акценту на розвиток сімейної медицини, щоб забезпечити більш повну спроможність системи охорони здоров’я щодо потреб пацієнтів.

Загальна лікарська практика-сімейна медицина – це академічна й наукова дисципліна (номенклатура лікарських спеціальностей – 1.5. згідно з Наказом МОЗ України № 333 від 06.07.2005; наукова спеціальність – 14.01.38 згідно з Наказом ВАК України від 23.06.2005 № 377), що має власний предмет вивчення, викладання, досліджень у рамках доказової медицини, клінічний діяльності; крім того, це клінічна спеціальність, орієнтована на надання первинної медичної допомоги.

Лікарі загальної практики-сімейної медицини, це лікарі, які отримали первинну спеціалізацію в інтернатурі, або фахівці-терапевти чи педіатри, що пройшли спеціалізацію на рівні післядипломної освіти за відповідною програмою. Вони працюють самостійно й несуть основну відповідальність за забезпечення кваліфікованої й безперервної медичної допомоги кожному пацієнтові, що звернувся за нею, незалежно від його віку й статі, а також характеру його захворювання. Вони здійснюють медичну допомогу пацієнтові з урахуванням особливостей його родини; суспільства, у якому він проживає; культурного рівня, у всіх випадках забезпечуючи дотримання принципу самостійності пацієнта. Крім того, вони визнають свою особисту відповідальність перед населенням, що обслуговує ними, за професійну якість надаваних ними послуг. Під час обговорення з пацієнтом планів лікування вони враховують фізичні, психологічні, соціальні, культурні й екзистенціальні фактори, а також інформацію й емоційні відносини, що зложилися в ході попередніх контактів з пацієнтом. Лікарі загальної практики-сімейні лікарі здійснюють свою професійну діяльність шляхом поліпшення стану здоров’я, профілактики захворювань, забезпечення медичної допомоги (лікування захворювань, догляду за хворими, полегшення страждань) населенню, що обслуговують. Ці заходи лікарі здійснюють особисто або за допомогою інших служб охорони здоров’я відповідно до потреб пацієнтів і наявних ресурсів у рамках ділянки, що обслуговує, а також, при необхідності, шляхом забезпечення доступу до ресурсів охорони здоров’я, що перебуває поза ділянкою, що обслуговує. Лікарі повинні особисто відповідати за своє професійне вдосконалення й підтримку рівня клінічної кваліфікації, особистісних якостей і знань, необхідних для забезпечення ефективної й безпечної медичної допомоги.

Міжнародне товариство загальної лікарської практики-сімейної медицини відмічає основні обов’язкі, що відповідають основним навичкам, якими повинен опанувати кожний сімейний лікар.

У своїй роботі компетентний фахівець прагне задовольняти цим вимогам у трьох областях діяльності:

1) клінічні питання,

2) спілкування з пацієнтом,

3) керівництво діяльністю відділення загальної практики.

Складний взаємозв’язок вимог до лікаря сімейної медицини повинен бути основою процесів навчання, наукових досліджень і підвищення якості роботи.

Оскільки у більшості випадків першими з пацієнтом контактують сімейні лікарі, до лікаря повинен бути забезпечений безперешкодний доступ усіх пацієнтів: молодих і літніх, чоловіків і жінок, з будь-якими порушеннями здоров’я.

Сімейна медицина не просто розглядає безособистісні патологічні процеси або «клінічні випадки», а забезпечує взаємодію з пацієнтами і їхніми проблемами з урахуванням обставин їхнього життя. Основним у цьому процесі виступає пацієнт. Крім самого патологічного процесу, лікареві сімейної медицини важливо також зрозуміти уявлення і відношення пацієнта до його захворювання. Загальним знаменником при цьому виступає особистість пацієнта зі своїми надіями, страхами, очікуваннями й потребами.

Кожний контакт пацієнта та його сімейного лікаря стає ланкою в історії розвитку їхніх відносин, і кожна консультація може додати лікареві до існуючих у нього поданнях про хворого нову інформацію.

Ефективність і терапевтичне значення цих контактів визначаються комунікативними навичками сімейного лікаря.

Сфера діяльності сімейного лікаря поширюється від народження (а іноді й від дородового періоду) до смерті пацієнта (а іноді й до посмертного періоду). Тим самим забезпечується безперервність медичної допомоги пацієнтові протягом всього його життя. Доказом цієї безперервністі повинна служити амбулаторна карта пацієнта. Амбулаторна карта містить результати консультацій, але не може повністю відбити всю історію взаємин лікаря з пацієнтом. Сімейний лікар надає медичну допомогу пацієнтові протягом значної частини його життя, при багатьох його захворюваннях. Крім того, лікар повинен забезпечити цілодобову доступність медичної допомоги, вибираючи й координуючи дії інших служб охорони здоров’я в тих випадках, коли не може зробити її самостійно.

Процес діагностики захворювань лікарем загальної практики значно відрізняється від аналогічного процесу в системі спеціалізованої медичної допомоги. Захворюваність і поширеність захворювань у системі амбулаторної допомоги й у стаціонарній ланці не збігаються: важкі захворювання в амбулаторній практиці зустрічаються рідше, оскільки на рівні стаціонарів зазвичай відбувається добір більше важких хворих.

Сімейна медицина повинна лікувати всі порушення здоров’я пацієнта. Вона не може обмежуватися лікуванням тільки основного захворювання, і нерідко лікареві доводиться займатися безліччю проблем пацієнта одночасно. Пацієнти часто звертаються з декількома скаргами (кількість яких з віком звичайно збільшується). Для одночасного рішення декількох проблем необхідно виділити серед них пріоритетні, причому варто враховувати пріоритети й лікаря, і пацієнта.

Пацієнт нерідко звертається до лікаря при розвитку самих ранніх клінічних проявів, коли діагноз установити ще дуже складно. Тим самим лікар виявляється перед необхідністю приймати важливі клінічні рішення в умовах недостатньої кількості інформації й неясного прогностичного значення даних, отриманих при клінічному й лабораторно-інструментальному обстеженні. Навіть якщо лікар добре знає симптоми даного захворювання, ці симптоми не завжди проявляються на його ранніх стадіях у певного хворого, або виявляються занадто неспецифічними й властивими широкому колу захворювань. Тому найважливіше значення при прийнятті клінічних рішень у сімейній медицині має поняття контрольованого ризику. Якщо найбільш важкі наслідки вдалося виключити, ухвалення клінічного рішення до одержання додаткової інформації можна відкласти. Тому при окремій консультації лікар найчастіше обмежується розглядом одного або декількох симптомів, іноді – тільки припущенням про синдром, і тільки в рідких випадках установлює остаточний клінічний діагноз.

Медичні заходи повинні бути по можливості адекватні ступеню захворювання, ефективні, засновані на найбільш переконливих наукових даних. Якщо втручання не потрібно, його проведення може нашкодити пацієнтові й супроводжується нераціональною витратою ресурсів системи охорони здоров’я.

Система сімейної медицини приймає на себе відповідальність за стан здоров’я як окремих пацієнтів, так і населення, що обслуговує, у цілому. Іноді це приводить до напруженості у відносинах і навіть до конфлікту інтересів з іншими організаціями; у таких випадках необхідно передбачити механізм розв’язання виникаючих конфліктів. Ці чинники впливають не тільки на характер перебігу захворювання, а в багатьох випадках обумовлюють незадоволеність пацієнта, яка пов’язана з тим, що проведені лікувальні заходи не враховують його основних скарг.

Об’єднання різних ланок системи медичної допомоги, поширення відповідної інформації, організація процесу надання медичних послуг пов’язані з наявністю єдиного координуючого ці види діяльності центра. При створенні відповідних умов роль такого центра може виконувати відділення лікарської практики. Завдяки колективному принципу роботи всіх працівників охорони здоров’я, можна домогтися високої якості медичної допомоги. Керуючи процесом взаємодії з іншими фахівцями, лікар загальної практики забезпечує адекватність надання спеціалізованих медичних послуг, пов’язаних з високими медичними технологіями. Ключове значення повинні мати захист інтересів пацієнта й запобігання несприятливих наслідків від зайвих досліджень і лікувальних втручань, а також керівництво взаємодією пацієнта з усіма ланками системи охорони здоров’я, включаючи дозвіл всіх виникаючих питань і утруднень.


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  


1

Сейчас читают про: