Особливості захисту та поновлення особистих немайнових прав

Право на захист особистих немайнових прав передбачено ст. 275 Цивільного кодексу. Відповідно до її змісту фізична особа має право на їх захист від протиправних посягань інших осіб. Підставою для захисту є порушення, невизнання або оспорювання права. Реалізувати своє право на захист, означає обрати певний вид і міру поведінки, спрямовані на поновлення прав. Така поведінка має бути або прямо визначена законом, або має не заперечуватись ним. Способи захисту цивільних прав, в тому числі особистих немайнових, визначені у главі 3 ЦК. Першим з них є судовий захист, оскільки ці положення кодексу ґрунтуються на ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожному гарантується судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. У межах повноважень, визначених конституцією такий захист може здійснюватись і Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної республіки Крим та органами місцевого самоврядування. Не виключає закон і самозахист цивільного права. В разі порушення будь-якого цивільного права, в тому числі немайнового, особа, якій завдано збитків може вимагати їх відшкодування а також і відшкодування моральної шкоди. До-речі в разі порушення немайнових прав, як правило, немайнова шкода є більшою ніж майнова, або взагалі майнова шкода може бути відсутньою. Визначити розмір немайнової шкоди в такому випадку буває важко, але закон не встановлює будь-які межі відшкодування, і потерпілий завжди може посилатися на те, що його немайнові права мають певний пріоритет і повинні бути захищені.

Але для захисту особистого немайнового права встановлені і спеціальні способи. Це – поновлення порушеного немайнового права; спростування недостовірної інформації; заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права; накладення штрафних санкцій на осіб, що ухиляються від виконання судового рішення про захист порушеного немайнового права.

Поновлення порушеного особистого немайнового права як спеціальний спосіб захисту полягає в тому, що незалежно від звернення людини, чиє право порушене, будь - яка особа – порушник має негайно вчинити дій щодо поновлення порушеного права. В даному випадку не має значення ступінь вини і взагалі її наявність. Достатньо тільки факту порушення. Отже не має значення і вид вини в разі її наявності. Тобто навіть коли внаслідок помилки або ненавмисних дій випадково були порушені немайнові права іншої особи - обов’язок по їх відновленню виникає одразу ж після порушення. Наприклад, якщо було здійснено безпідставне затримання особи чи арешт, або іншим чином порушене право на свободу людини, то відповідно до вимог кримінально-процесуального кодексу така особа має бути негайно звільнена, а Закон “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” передбачає, що зазначені органи зобов'язані роз'яснити громадянинові порядок поновлення його порушених прав і відшкодування іншої шкоди, а також на його прохання в місячний термін письмово повідомити про своє рішення трудовий колектив або громадські організації за місцем проживання. Крім того, ці органи мають на прохання громадянина, права якого порушені, винести постанову про відшкодування завданої йому шкоди.

Ухвалене, наприклад, органом державної влади безпідставне рішення про заборону мирного зібрання, має бути негайно скасовано і особи, які у встановленому порядку звернулись про надання дозволу на такі заходи, мають бути повідомлені про це.

Звісно, що не в будь-якому разі може бути застосований такий засіб поновлення прав. Окремі порушення унеможливлюють взагалі поновлення будь-яких прав. Так, смерть людини, внаслідок її вбивства припиняє всі її права і лише частково поновленими можуть бути тільки права близьких родичів цієї людини стосовно відшкодування спричиненої майнової і немайнової шкоди.

Ще одним спеціальним способом захисту є спростування недостовірної інформації, поширеної про особу, або про членів її сім’ї а також відповідь на цю інформацію. Право на спростування недостовірної інформації і на відповідь належить особі, права якої порушені, або в разі її смерті таким правом користуються члени її сім’ї. Людина сама обирає засіб часткового відновлення порушеного права. Вона може вимагати надати їй можливість виступити з відповіддю і самостійно викласти власну точку зору стосовно поширеної інформації, або може вимагати спростування такої інформації самим поширювачем. Не виключено застосування і обох заходів одночасно. До осіб, які поширюють інформацію відносяться по-перше всі засоби масової інформації: телебачення, радіомовлення, друкування. Разом з тим інформація може бути поширена і шляхом виступу з усною доповіддю на зібраннях, мітингах тощо. Іноді інформація поширюється шляхом письмових оголошень, надписів, листівок, які розміщуються в загальнодоступних місцях чи доводяться до відома широкого загалу шляхом адресних відправлень (наприклад, звернення чи листівки, розповсюджені поштою). В разі, коли така інформація поширена особою при виконанні своїх службових обов’язків, поширювачем інформації буде юридична особа, що надала дозвіл або наказ про виконання такої роботи. Іноді розповсюджувачем можна вважати як юридичну особу так і її працівника. Так, в разі якщо автором недостовірної інформації є кореспондент друкованого видання, який не вжив заходів для перевірки достовірності розповсюдженої інформації і опублікував її під власним ім’ям або псевдонімом, то відповідати за порушення буде як сам автор публікації так і юридична особа – розповсюджувач.

Цивільним кодексом 2003 року вперше було введене положення про те, що будь-яка негативна інформація поширена про особу є недостовірною. Це положення виходить з презумпції добропорядності особи, якої стосується негативна інформація, але одночасно проголошує презумпцію недобропорядності розповсюджувача негативної інформації. Але така негативна інформація, в разі її доведеності відповідними доказами, має поширюватись, принаймні оскільки є складовою права на свободу слова і вільне висловлювання власних думок. Крім того, встановлення такої презумпції не заборонить споживачеві інформації самостійно визначитись стосовно того вірити їй чи ні. А особі, честь і гідність якої спаплюжена такою інформацією, навряд чи допоможе усвідомлення того, що ця інформація законом презумується як недостовірна. Отже в будь-якому випадку порушення немайнового права особи розповсюдженням недостовірної інформації, постраждала особа по-перше, має право на спростування такої інформації, в тому числі і примусове за рішенням суду, а по-друге, доводити недостовірність такої інформації вона не зобов’язана. Розповсюджувач, навпаки, зобов’язаний довести достовірність розповсюдженої інформації, якщо вона заперечується і порушена вимога про її спростування.

Засоби спростування недостовірної інформації у друкованих засобах масової інформації встановлені законом “ Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. Відповідно до ст. 37 зазначеного закону якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою.

При цьому спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком "Спростування" на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується. Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу. Забороняється вимагати, щоб спростування було меншим, ніж половина стандартної сторінки машинописного тексту.

Якщо відповідь або спростування неможливі внаслідок припинення засобу масової інформації, то спростування має бути оприлюднено в іншому засобі масової інформації але за рахунок розповсюджувача. В разі, коли недостовірну інформацію містить документ, виданий або прийнятий юридичною особою, то, то він має бути відкликаний.

В окремих випадках встановити розповсюджувача недостовірної інформації неможливо. Наприклад, у ході передвиборчої кампанії зацікавлені в поразці окремого кандидата на виборну посаду особи, розповсюджують листівки, газети без зазначення автора і власника видання, в яких містяться ганебні недостовірні відомості. Для захисту власного “доброго імені” особа, чиї права порушені, має право звернутися до суду із заявою про визнання розповсюдженої інформації недостовірною. В цьому випадку особа може посилатись і на зміст ст. 277 ЦК щодо недостовірності розповсюдженої негативної інформації, і, в разі коли інформацію однозначно не можна розцінити як негативну, заявник може надати докази, якими спростовуються анонімно розповсюджені відомості.

Порушення низки особистих немайнових прав відбувається не тільки в разі поширення недостовірної інформації. Відповідно до закону України “Про інформацію” і цивільного кодексу, існує інформація з обмеженим доступом, в тому числі конфіденційна або така, що стосується особистого життя приватних осіб. ЇЇ розповсюдження може не тільки порушувати право людини на повагу до її честі і гідності а і права на приватний простір, таємницю особистого життя, або їх складові (право на лікарську таємницю тощо). Але в окремих випадках порушення особистого немайнового права можна попередити або зменшити його негативні наслідки. З цією метою встановлений ще один цивільно-правовий засіб. Це – заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права. Така заборона здійснюється за рішенням суду і спрямована на вжиття заходів щодо унеможливлення випуску у світ газети, книги, кінофільму, телепередачі тощо, які ще готуються до такого випуску. В разі, коли газета, книга, кінофільм або телепередача вже вийшли в світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення допущеного порушення, а в разі, коли усунення порушення неможливо, взагалі ухвалити рішення про вилучення тиражу з метою подальшого знищення. Безумовно, що для ухвалення такого рішення суд має встановити факт порушення права.

Окрім загальних наслідків невиконання судового рішення з вини боржника, зобов’язаного вчинити певні дії, до порушників особистих немайнових прав при невиконанні ними судового рішення, може бути накладений штраф, який не звільняє порушника від обов’язку виконати судове рішення.

[1] Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 1998. – С. 131.

[2] Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник / Отв. ред. Е.А. Суханов. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – С. 108.

[3] Цивільне право України: Курс лекцій: у 6-ти томах. – Т. 1. Книга 2 / За ред. Р.Б. Шишки та В.А. Кройтора. – Харків: Еспада, 2004. – С. 46.

[4] Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і головний редактор В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001. – С. 398.

[5] Більш детально див.: Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві. - К.: Науковий світ, 2001. – С. 19-21.

[6] Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа К.Г.Устименка) // ОВУ. – 1997. – №46. – С.126.

[7] Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т.: Т. І. / За відповід. ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 14.

[8] Див.: Цивільне право України: навчальний посібник / Ю.В. Білоусов, С.В. Лозінська, С.Д. Русу та ін. – За ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. – С. 14-15.

[9] Подібна правова конструкція вживається в праві США та Великобританії через поняття right of privacy та праві Німеччини, шляхом введення категорії persönlichkeitsrecht.

[10] Бобрик В.І. Свобода діяльності засобів масової інформації і право на приватність: пошук правового компромісу // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 9. – С. 56.