2015-05-15
244
У чому може полягати технічна допомога, яка надається спеціалістом, йдеться і у інших статтях КПК. Так, наприклад, у ч. 7 ст. 237 цього Кодексу зазначено, що за дорученням слідчого, прокурора при огляді спеціаліст має право проводити вимірювання, фотографування, звуко– чи відеозапис, складати плани і схеми, виготовляти графічні зображення оглянутого місця чи окремих речей, виготовляти відбитки та зліпки, оглядати і вилучати речі і документи, які мають значення для кримінального провадження.
КПК не обмежує кола процесуальних дій, у провадженні яких може приймати участь спеціаліст. Спеціаліст може бути залучений у випадках, якщо є необхідність використати спеціальні знання та навички застосування технічних або інших засобів при провадженні процесуальної дії. З цього правила є лише деякі винятки: 1) при огляді трупа і судово-медичному освідуванні особи обов’язкова участь судово-медичного експерта або лікаря (ч. 1 ст. 238, ч. 2 ст. 241 КПК); 2) при огляді трупа, пов’язаного з ексгумацією, обов’язкова присутність судово-медичного експерта (ч. 2 ст. 239 КПК); 3) допит малолітньої або неповнолітньої особи проводиться у присутності педагога або психолога, а за необхідності – лікаря (ч. 1 ст. 226 КПК); 4) якщо неповнолітній не досяг шістнадцятирічного віку або якщо неповнолітнього визнано розумово відсталим, на його допиті забезпечується участь педагога чи психолога, а в разі необхідності – лікаря (ч. 1 ст. 491 КПК).
У КПК також вказано на можливість участі спеціаліста при проведенні деяких слідчих (розшукових) дій. Так, відповідно до ч. 8 ст. 228 цього Кодексу при пред’явленні особи для впізнання можуть залучатися спеціалісти для фіксування впізнання технічними засобами, психологи, педагоги та інші спеціалісти. У ч. 2 ст. 240 КПК встановлено, що за необхідності слідчий експеримент може проводитися за участю спеціаліста. Крім того, передбачена можливість участі спеціаліста при проведенні наступних негласних (розшукових) дій: – огляді затриманої кореспонденції (ч. 1 ст. 262 КПК); – дослідженні інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів (ч.1 ст. 266 КПК).
У ст. 71 КПК не визначено, як має здійснюватися виклик спеціаліста для участі у проведенні процесуальних дій. Тому пропонуємо доповнити цю статтю положенням, що виклик спеціаліста відбувається у письмовій формі. Також її слід доповнити нормою, що виклик слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом спеціаліста є обов’язковим для керівника підприємства, установи, організації, де працює спеціаліст.
Звертає на себе увагу та обставина, що у ст. 71 КПК не йдеться про перевірку компетентності спеціаліста, наявності підстав для його відводу, взаємовідносин з учасниками кримінального провадження. Тому пропонуємо доповнити ст. 71 КПК положенням, що перед початком процесуальної дії, в якій бере участь спеціаліст, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд повинен пересвідчитися в особі та компетентності спеціаліста, встановити, чи немає підстав для його відмови, з’ясувати його стосунки з підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим, цивільним позивачем та цивільним відповідачем.
|
характерні обставини чи особливості речей і документів; 4) знайомитися з протоколами процесуальних дій, в яких він бере участь, і подавати до них зауваження; 5) одержувати винагороду за виконану роботу та відшкодування витрат, пов’язаних із його залученням до кримінального провадження; 6) заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом.
На наш погляд, перелік прав спеціаліста слід розширити. Пропонуємо доповнити ч. 4 ст. 71 КПК положенням, що спеціаліст вправі: – знати про мету свого виклику; – відмовитися від участі у процесуальній дії, якщо він не володіє відповідними спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів; – оскаржувати дії та рішення слідчого, що обмежують його права.
Обов’язки спеціаліста визначені у ч. 5 ст. 71 КПК. Він зобов’язаний: 1) прибути за викликом до слідчого, прокурора, суду і мати при собі необхідне технічне обладнання, пристрої та прилади; 2) виконувати вказівки сторони кримінального провадження, яка його залучила, чи суду та давати пояснення з поставлених запитань; 3) не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього, і які стали відомі спеціалісту у зв’язку з виконанням його обов’язків; 4) заявляти самовідвід за наявності обставин, передбачених КПК.
Вважаємо, що перелік обов’язків спеціаліста слід збільшити. Доцільно доповнити ч. 5 ст. 71 КПК положенням, що спеціаліст зобов’язаний: – надати стороні кримінального провадження документи, які підтверджують його спеціальні знання та навички; – дотримуватися порядку при провадженні процесуальних дій; – брати участь у проведенні процесуальної дії, використовуючи свої спеціальні знання і навички для сприяння сторонам у виявленні, закріпленні та вилучені доказів; – звертати увагу сторін на обставини, пов’язані з виявленням та закріпленням доказів.
Як уявляється, ст. 71 КПК доцільно доповнити нормою, яка б визначала, що забороняється спеціалісту під час участі у провадженні процесуальних дій. Це питання регулюється не законом, а відомчими нормативними актами. Так, наприклад, у Настанові про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України, яка затверджена наказом МВС № 682 від 30 серпня 1999 р. вказано, що працівнику експертно-криміналістичного підрозділу, залученому як спеціалісту до участі в огляді місця події, забороняється: – вирішувати питання, які не входять до його компетенції; – проводити на місці події дослідження слідів і речових доказів (крім попередніх), давати висновки у письмовій формі з приводу виявлених обставин та вилучених слідів і речових доказів; – отримувати вилучені з місця події сліди і речові докази без відповідних супровідних документів.
Про відповідальність спеціаліста йдеться у ст. 72 КПК. У цій статті зазначено, що у разі неприбуття до суду без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття на спеціаліста судом покладаються всі витрати, пов’язані з оголошенням перерви в судовому засіданні.
Отже, законодавець передбачив відповідальність спеціаліста тільки за те, що він не прибув до суду без поважних причин. Якщо ж він не прибув до слідчого, прокурора, на нього не можуть покладатися витрати, пов’язані з відкладенням проведення процесуальних дій, які потрібно було провести за його участю.
З таким правовим регулюванням не можна погодитися. Пропонуємо доповнити ст. 72 КПК частиною другою у такій редакції: «У разі неприбуття до слідчого, прокурора без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття на спеціаліста покладаються всі витрати, пов’язані з відкладенням проведення процесуальних дій».
Можливим є і інше правове регулювання. Необхідно зазначити, що КПК містить главу 12, яка визначає порядок накладення грошового стягнення на учасників кримінального провадження за невиконання процесуальних обов’язків у випадках та розмірах, передбачених цим Кодексом. Однак положення ст. 144–147 КПК не можуть бути застосовані щодо спеціаліста.
Для того, щоб накласти грошове стягнення у певному розмірі на того чи іншого учасника кримінального провадження, про це має бути вказано у відповідній статті КПК. Як приклад, наведено ч. 1 ст. 139 КПК. Якщо підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, цивільний відповідач, який був у встановленому цим Кодексом порядку викликаний (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом), не з’явився без поважних причин бо не повідомив про причини свого неприбуття, на нього накладається грошове стягнення у розмірі: – від 0,25 до 0,5 розміру мінімальної заробітної плати – у випадку неприбуття на виклик слідчого, прокурора; – від 0,5 до 2 розмірів мінімальної заробітної плати – у випадку неприбуття на виклик слідчого судді, суду.
На наш погляд, ст. 71 КПК також необхідно доповнити нормою, що у разі, якщо спеціаліст не з’явився без поважних причин до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, неналежно виконував інші обов’язки, на нього накладається грошове стягнення у розмірах, визначених ч. 1 ст. 139 цього Кодексу. Саме при такій правовій регламентації на спеціаліста можна накласти грошове стягнення за невиконання процесуальних обов’язків у порядку, передбаченому главою 12 КПК.
Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України: прийнятий Верховною Радою України Законом № 4651-VІ від 13.04.2012. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» № 4652-VІ від 13.04.2012. – Х.: Право, 2012. – 392 с. 2. Татаров О. Ю. Досудове провадження в кримінальному процесі України: теоретико-правові та організаційні засади (за матеріалами МВС): монографія / О. Ю. Татаров. – Д.: Промінь, 2012. – 640 с.
Одержано 28.09.2012
L
УДК [343.123.12:344.1](477)
Т. В. Каткова,
доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики
навчально-наукового інституту права та масових комунікацій
Харківського національного університету внутрішніх справ,
кандидат юридичних наук, доцент;
А. А. Бабич,
слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ
ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧОГО З ПІДРОЗДІЛАМИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
В РОЗКРИТТІ ТА РОЗСЛІДУВАННІ ТЕРОРИСТИЧНИХ АКТІВ
Статтю присвячено дослідженню питання взаємодії слідчих правоохоронних органів з підрозділами Збройних Сил України у розслідуванні проявів тероризму. Проводиться аналіз та визначаються основні напрямки організації взаємодії з цього питання.
Ключові слова: терористичні акти, Збройні Сили України, розслідування, взаємодія, Військова служба правопорядку Збройних Сил України.
Історичний досвід людства показує, що жодна держава, жодне суспільство не застраховано від такого ганебного прояву людської ворожнечі як тероризм. Крім цього у минулому та нинішньому столітті, цей неправовий спосіб вирішення спорів деякими групами або окремими індивідами, набув широкого розповсюдження. Збільшення розриву між групами «бідних» та «багатих» як усередині держави, так і в міжнародному масштабі, швидка зміна поколінь у техніці і технологіях, глибока комерціалізація усіх сторін життя сучасної спільноти, яка веде до розкладення традиційних моральних устоїв – все це у небувалій раніше ступені сприяє активізації тероризму у світі. Особливістю даного прояву на сьогоднішній день являється усе більше зрощування тероризму політичного, релігійного і кримінального, тероризму внутрішньодержавного і міжнародного [1]. Тому в наш час боротьба із тероризмом набуває планетарного масштабу.
У різних державах світу охорона суверенітету та суспільної безпеки є первісним завданням армії та правоохоронних органів, крім того створюються спеціалізовані центри до повноважень яких входить боротьба із тероризмом. Це свідчить про актуальність необхідності удосконалення взаємодії правоохоронних структур в антитерористичної діяльності.
Мета даної статті – розгляд проблеми взаємодії слідчих правоохоронних органів з підрозділами Збройних Сил України у розслідуванні проявів тероризму.
Різні аспекти проблеми боротьби з тероризмом висвітлювали такі автори як: С. П. Мосов, І. С. Смазнова, В. П. Емельянов, Ю. М. Антонян, Л. М. Шестопалова, В. В. Крутов, В. А. Глушков, Л. І. Мошкова, О. А. Чуваков, В. С. Канцер. Але проблема взаємодії правоохоронних органів із Збройними Силами України під час розслідування терористичних актів не набула належного дослідження.
Проблема боротьби з тероризмом на міжнародному рівні є предметом розгляду Організації Об’єднаних Націй, метою якої серед інших є підтримання миру та безпеки у всьому світі.
У рамках системи ООН відпрацьовані шістнадцять універсальних угод (тринадцять угод і три протоколу), направлених проти міжнародного тероризму, а також конкретних видів терористичної діяльності. Держави-члени при посередництві Генеральної Ассамблеї розширюють координацію антитерористичної діяльності і продовжують свою працю над становленням юридичних норм [2]. Україна, яка є державою-співзасновницею ООН, неухильно дотримується цілей і принципів організації, імплементуючі конвенції та протоколи у національне законодавство. Крім того, Україна є активною учасницею Плану дій щодо боротьби з тероризмом Ради євроатлантичного партнерства, затвердженого 2002 року.
Слід відмітити, що нормативною основою боротьби із тероризмом в Україні є положення ст. 258 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за здійснення терористичних актів, що знаходять прояв у таких діях як:
– застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу з метою залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення;
– публічні заклики до вчинення терористичного акту, а також розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів з такими закликами;
– створення терористичної групи чи терористичної організації, участь у ній, а також матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації;
|
Згідно з Законом України «Про боротьбу з тероризмом» суб’єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Міністерство оборони України; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону; Державний департамент України з питань виконання покарань; Управління державної охорони України [4].
Зазначимо, що в Україні у 2008 році був створений Антитерористичний центр при Службі безпеки України [5], в персональний склад Міжвідомчої комісії якого входить й заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України [6].
До участі у здійсненні заходів, пов’язаних з попередженням, виявленням і припиненням терористичної діяльності, залучаються у разі необхідності також: центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом з питань фінансового моніторингу; Служба зовнішньої розвідки України; Міністерство закордонних справ України; Міністерство охорони здоров’я України; Міністерство палива та енергетики України; Міністерство промислової політики України; Міністерство транспорту України; Міністерство фінансів України; Міністерство екології та природних ресурсів України; Міністерство аграрної політики України; Державна митна служба України; Державна податкова адміністрація України.
Всі вищеназвані державні органи зобов’язані згідно законів попереджувати, виявляти та ліквідовувати терористичні осередки, а у разі проведення терористичного акту ліквідовувати його наслідки. І тоді від працівників правоохоронних органів потребується взаємодія та співпраця з корегування напрямків дій, спрямованих на порятунок людських життів, майна та затриманню терористів. Як вірно зазначає.
О. Ф. Долженков, оперативно-розшукове законодавство зобов’язує підрозділи, які проводять, оперативно-розшукову діяльність, здійснювати взаємодію з іншими правоохоронними органами, міжнародними правоохоронними організаціями, міністерствами і державними установами у боротьбі зі злочинністю [7].
Згідно з інструкцією «Про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі із злочинністю» від 1994 р. [8], яка визначає основні напрями та форми у вирішенні питань боротьби із злочинністю Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державного митного комітету України, Міністерства оборони України, Міністерства юстиції України, одним з основних принципів взаємодії є комплексне використання у разі необхідності сил і засобів, що є в розпорядженні сторін.
Відповідно до Інструкції основними формами взаємодії є:
– проведення спільних засідань;
– розробка та реалізація спільних планів, програм боротьби із злочинністю;
– видання спільних відомчих нормативних актів;
– створення спеціальних робочих груп представників правоохоронних органів для вивчення окремих проблем боротьби із злочинністю;
– спільна підготовка та подання до органів влади країни узагальнених даних про криміногенну обстановку в країні.
Залучення Збройних Сил України – (далі ЗСУ), до антитерористичної боротьби є необхідністю, яка обумовлена великою небезпечністю ймовірних терористичних актів в Україні та міжнародного тероризму зокрема. Ще одним важелем необхідності залучення кадрів ЗСУ до тіснішої співпраці з правоохоронними органами є прийняття нової Воєнної доктрини держави, де більшу увагу приділяється питанням боротьби із поширенням тероризму (у тому числі кібертероризму), піратства, організованої злочинності [9].
Велике значення успішної реалізації даних заходів має взаємодія органів розслідування з підрозділами ЗСУ. Згідно Закону України «Про Збройні Сили України» від 1991 р. [10], вони мають право брати участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом та піратством. У складі ЗСУ є окремий військовий підрозділ – Військова служба правопорядку у Збройних Силах України (далі – Служба правопорядку ЗСУ), яка згідно зі ст. 1 Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» від 2002 р. [11], зобов’язана брати участь у протидії диверсійним проявам і терористичним актам на військових об’єктах.
У структурі Служби правопорядку ЗСУ є підрозділи, здатні виконувати функції дізнання та підрозділи, які повинні приймати участь у спеціальних операціях по звільненню заручників, відбиттю збройного нападу, охороні важливих військових об’єктів, на яких є вибухові речовини, хімічна, бактеріологічна, радіоактивна зброя.
Особливим елементом успішної боротьби з проявами тероризму є необхідність затримання організаторів та їх посібників. Це можливо тільки, якщо зберегти та зафіксувати сліди злочину, зібрати докази, необхідні для виявлення винних та притягнення їх до кримінальної відповідальності.
На жаль, положення нового КПК України, прийнятого 13.04.2012 р., який вступає в дію з 19.11.2012, не регламентують взаємодію слідчих із Службою правопорядку ЗСУ. Ст. 41 КПК 2012 р., яка визначає перелік та повноваження підрозділів, що взаємодіють зі слідчими і мають право проводити за дорученням слідчого слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії, не передбачає оперативні підрозділи Збройних Сил України [12]. Більш того, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінально процесуального кодексу України» у п. 32 виключає можливість проведення таких дій співробітниками Служби правопорядку ЗСУ [12]. Це, на наш погляд, значно ускладнить діяльність органів розслідування у боротьбі із тероризмом.
Тому на законодавчому рівні треба закріпити правову основу взаємодії слідчого із оперативними підрозділами Збройних Сил України.
До того ж необхідно розробляти плани не тільки взаємних дій але й навчання військовослужбовців Служби правопорядку ЗСУ правилам поводженню на місцях подій та методам роботи, які дозволять: визначити межі місця події, кількість постраждалих та їх місцезнаходження, свідків злочину, виявити, зібрати та перевірити, а потім представити слідчим речові докази.
Спеціальні спільні навчання підрозділів, що спеціалізуються у розслідуванні терористичних актів, дозволять більш ефективно працювати на місці події. Слід зазначити, що виникла необхідність розробки пам’яток взаємодії усіх органів по конкретним видам подій.
Зазначимо, що до відпрацювання спільних дій слідчих органів МВС, СБУ з військовослужбовцями Служби правопорядку ЗСУ слід віднести тренування таких ситуацій як:
– охорона місця події, відеозйомка, прийняття заходів по розчищенню та знезараженню території;
– реєстрація постраждалих та очевидців, координація зі швидкою допомогою;
– огляд і фотозйомка усіх затриманих у підозрі в злочині, з метою наступного впізнання;
– облік усіх співробітників, що приймали участь у ліквідації наслідків теракту;
– подальше припинення теракту при подіях, що продовжуються спеціальними підрозділами залежно від поставленого завдання;
Необхідно включати ці питання при відпрацюванні конкретних задач, при проведенні спільних навчань на спеціальних полігонах, а також до підготовки до друку посібників та пам’яток, необхідних дій у конкретних обставинах.
Слід зробити висновок, що сьогодні постала необхідність доповнити перелік оперативних підрозділів, передбачений ч. 1 ст. 41 КПК 2012 р., оперативними підрозділами Служби правопорядку ЗСУ та вжити заходів щодо підготовки співробітників усіх перелічених силових структур елементам оперативно-розшукових дій, пошуку та зберіганню доказів в екстремальних умовах. Важливо не тільки затримувати і знешкоджувати терористів, але і забезпечувати їх притягнення до кримінальної відповідальності на підставі доказів, своєчасно отриманих законним шляхом.
Список використаних джерел: 1. Мосов С. Война или мир – выбор за человечеством: монография / С. Мосов. – К.: Изд. Дом «Румб», 2007. – 300 с. 2. Международные соглашения по борьбе с терроризмом [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/russian/terrorism/instruments.
shtml#conv. 3. Кримінальний кодекс України: від 05.04.2001 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14. 4. Про боротьбу з тероризмом: закон України від 20.03.2003 № 638-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/638-15. 5. Про антитерористичний центр: указ Президента України від 11.12.1998 № 1343/98 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1343/98. 6. Про персональний склад Міжвідомчої координаційної комісії Антитерористичного центру при Службі безпеки України: розпорядження Президента України від 02.09.2011 № 270/2011-рп [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/270/2011-рп. 7. Долженков О. Ф. Шляхи вдосконалення взаємодії оперативних підрозділів МВС з іншими правоохоронними відомствами / О. Ф. Долженков // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовній діяльності: тези доп. та повід. наук.-практ. конф. (Київ, 3 квіт. 2009 р.). – К.: Атіка, 2009. – С. 111–115. 8. Про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі із злочинністю: інструкція від 10.08.1994 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0225-94. 9. Пивоваров В. В. Взаємодія слідчого з органами дізнання при проваджені досудового слідства у кримінальних справах: навч. посіб. / Пивоваров В. В., Щербина Л. І. – Х.: Право, 2008. – 296 с. 10. Про нову редакцію Воєнної доктрини України: указ Президента України про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 08.06.2012 № 390/2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/390/2012. 11. Про Збройні Сили України: закон України від 06.12.1991 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1934-12. 12. Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України: закон України від 07.03.2002 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3099-14. 13. Кримінальний процесуальний кодекс України: прийн. законом від 14.04.2012 № 4651-VI. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінально процесуального кодексу України: закон України від 13.04.2012 № 4652-VI. – Х.: Право, 2012. – 392 с.
Одержано 28.09.2012
L
УДК 351.741
Василь Юрійович Кікінчук,
проректор з кадрового забезпечення та міжнародних зв’язків
Харківського національного університету внутрішніх справ,
кандидат юридичних наук
Шляхи удосконалення прийняття на службу
до органів внутрішніх справ
Досліджено процедуру прийняття на службу до органів внутрішніх справ як частину загального порядку забезпечення розвитку державно-службових відносин за участю працівників органів внутрішніх справ України.
Ключові слова: органи внутрішніх справ, державно-службові відносини, проходження служби.
Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що проходження служби в ОВС України можна розглядати як систему взаємопов’язаних процедур, відношення між якими характеризується як зв’язок частини (процедура) та цілого (проходження служби). Це, як вважаємо, можна пояснити тим, що, по-перше, поняття «проходження» відображає певну діяльність, яка має свої часові межі, а тому, з точки зору свого здійснення, поділена на певні частини (початок, рух, закінченням діяльності), по-друге, тим, що проходження служби в ОВС України як різновид державної служби є правовим інститутом, а тому відображає одну з основних властивостей, яка притаманна праву взагалі – його системність, де, як відомо, ознака родового явища успадковується його видовими проявами, тому проходження служби в ОВС України слід розглядати як явище системного характеру. Відповідно, є всі підстави вважати, що в основу вирішення завдання по реформуванню всієї системи ОВС України слід покласти зв’язок цілого та частини, де вдосконалення цілого (ОВС України) буде відбуватися за рахунок удосконалення частини (наприклад, процедури прийняття на службу). І, на наш погляд, це забезпечить формування ОВС України як професійного, політично нейтрального, авторитетного правоохоронного органу європейського зразка.
На початку дослідження зазначимо, що власне питання правового регулювання прийняття на службу до ОВС України як правового інституту було докладно висвітлено в науковій літературі, зокрема, його дослідженню було присвячено дисертацію О. В. Лавріненка «Правове регулювання прийняття на службу до органів внутрішніх справ України» [1]. Однак, як свідчить аналіз вказаної роботи та низки інших публікацій, ця частина проходження служби не досліджувалася на ґрунті системно-структурного підходу, який дає можливість розглянути прийняття на службу в ОВС як особливу правову процедуру. Застосування вказаного підходу дає можливість опрацювати цілісну наукову концепцію цього інституту, сприяє можливості поглянути на нього як на певну системну єдність. Саме тому метою цього дослідження є характеристика прийняття на службу до ОВС як самостійної процедури в межах інституту проходження служби. Відповідно, завданням дослідження є виявлення сутності та особливостей цієї процедури, а також аналіз чинного законодавства, яке регулює порядок прийняття на службу до ОВС України, з точки зору його відповідності сучасним потребам, логічності, цілісності та ефективності.
Так, відзначимо, що досліджуючи питання проходження державної служби, більшість вчених звертають увагу на те, що вона може бути представлена у вигляді сукупності взаємопов’язаних етапів (стадій), які й утворюють цілісне, внутрішньо узгоджене явище – державну службу. З цього приводу відзначено, що розглядаючи проходження державної служби як тривалий процес, цілком доречно говорити про його стадійний (поетапний) характер [2, с. 329]. Така позиція є визнаною в літературі, результатом чого є поділ процесу проходження служби на відповідні етапи, серед яких виділяють етап вступу (прийняття) на службу [3, с. 135]. І такий підхід ми повністю підтримуємо. Зі свого боку відзначимо, що системно-структурний погляд забезпечує не тільки більш детальне дослідження компонентів проходження служби, а й спрямовує науковий пошук у бік аналізу кожного її етапу окремо, які розглядаються як самостійні підсистеми, окремі об’єкти управління, у тому числі й із точки зору їх правого регулювання.
|
