Правові категорії (терміни), що використовуються при характеристиці методу правового регулювання

МІНІСТЕРСТВО СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА,

СОЦІАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ПРАЦІ

КАФЕДРА ТРУДОВОГО ПРАВА ТА ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Навчальна дисципліна

Проблеми права соціального забезпечення

Б.І. Сташків

ПРОБЛЕМИ МЕТОДУ ТА ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Навчальне видання

Чернігів 2011

УДК 349.3(477)(075.8)

ББК 67.99(4УКР)405.2я73

С 78

Рекомендовано до друку вченою радою Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці 29 квітня 2011 року, протокол № 9

С 78 Сташків, Б.І. Проблеми методу та правового режиму права соціального забезпечення [Текст]: навчальне видання / Б. І. Сташків. – Чернігів: Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці, 2011. – 88 с.

ISBN 978-966-1647-60-1

При вивченні права соціального забезпечення важливе місце займає навчальна дисципліна “Проблеми права соціального забезпечення”. З метою надання допомоги студентам спеціальності “Правознавство” у засвоєнні даної навчальної дисципліни автором підготовлено ряд навчальних видань. Дане видання присвячене темі “Проблеми методу та правового режиму права соціального забезпечення”, де висвітлюються питання правового режиму та методів правового регулювання, а також генезис концепцій методу права соціального забезпечення.

Видання розраховане на юристів, аспірантів, студентів і всіх, хто цікавиться проблемами права соціального забезпечення.

УДК 349.3(477)(075.8)

ББК 67.99(4УКР)405.2я73

ISBN 978-966-1647-60-1 © Сташків Б. І., 2011

© Чернігівський державний

Інститут права, соціальних

Технологій та праці, 2011

ЗМІСТ

1. Метод правового регулювання і правовий режим у загальній теорії права: поняття, значення, тенденції

розвитку.......................................................................................... 4

1.1. Правові категорії (терміни), що використовуються при характеристиці методу правового регулювання..................................................................... 4

1.2. Галузевий метод правового регулювання: поняття та загальнотеоретична характеристика............................................................................................... 14

1.3. Загальний метод правового регулювання: поняття

та значення..................................................................................................... 23

2. Генезис концепції методу права соціального забезпечення 31

2.1. Метод радянського права соціального забезпечення............. 31

2.2. Еволюція поглядів на метод російського права

соціального забезпечення............................................................................ 43

2.3. Розвиток концепції методу права соціального забезпечення України 59

3. Розробка концепції правового режиму права

соціального забезпечення........................................................... 72

4. Запитання для роздумів, самоперевірки

та повторення.............................................................................. 77

5. Література.......................................................................... 77

МЕТОД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ І ПРАВОВИЙ РЕЖИМ У ЗАГАЛЬНІЙ ТЕОРІЇ ПРАВА: ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Правові категорії (терміни), що використовуються при характеристиці методу правового регулювання

У дефініціях методу правового регулювання вживаються такі терміни, як „засоби”, „способи”, „прийоми”, „форми” тощо. Виникає закономірне запитання: що під ними слід розуміти? У літературі даються різні визначення цих термінів. Наприклад, Фаткуллін Ф.Н. вказані терміни тлумачить наступним чином.

У ролі засобів виступають дозвіл, позитивне зобов’язання, уповноваження, заборона, обмеження, закріплення (наприклад, завдань, мети і принципів діяльності), рекомендація, заохочення, заходи державного примусу. Ці засоби використовуються законодавцем при формуванні гіпотези, диспозиції і санкції правових норм. Ці терміни мають багато спільного, замінюються один одним, але при цьому зберігають необхідну своєрідність. Уповноваження, наприклад, синтезує дозвіл і позитивне зобов’язання, але в результаті цього з’являється щось нове – перетворення поведінки учасника правового відношення у можливо належну. Заборона пов’язана із зобов’язанням, однак через витіснення законодавцем небажаних суспільних відносин. Рекомендація перекликається з дозволом та позитивним зобов’язанням, але за допомогою її відповідним суб’єктам забезпечуються більш широкі можливості порівняно з чистим приписом і більш ціленаправлені порівняно з чистим дозволом. Обмеження близьке до заборони, однак воно розраховане не на повне витіснення того чи іншого суспільного відношення, а на утримання його у жорстких обмежених рамках і т.ін.

Способи покликані дати законодавцю можливість повніше і чіткіше відобразити у диспозиціях норм права особливості зв’язків учасників суспільних відносин. Вони сприяють нормативному визначенню юридично значимих моментів становища таких учасників, надаючи цьому положенню автономний, наказний чи субординаційний характер. Відповідно можна говорити про автономний, авторитарний (наказний) та субординаційний способи правового регулювання.

Під прийомами слід розуміти шляхи вираження у правових нормах волі законодавця відносно: тих життєвих ситуацій, які необхідні для руху цих норм; суб’єктивних прав, свобод, повноважень, обов’язків, принципів діяльності і завдань; державного забезпечення відповідних масштабів поведінки; мети і суб’єктивного складу норми права. Постійний чи дискретний (перервний) характер дії правової норми, абсолютна чи відносна визначеність тієї чи іншої структурної її частини, загальний чи казуальний характер гіпотези норми, альтернативність її санкцій – все це і є специфічними прийомами вираження державної волі у різних елементах норми права при загальному правовому регулюванні суспільних відносин.

Роль форм виконують правила юридичної техніки, що застосовуються законодавцем при зовнішньому, документально-словесному оформленні складених ним правових норм, при викладі їх у тексті нормативно-правового акта. Питання про співвідношення норми права, правових приписів і окремої статті (параграфа, пункту, частини) тексту нормативно-правового документа, про можливості об’єднання в одному нормативному приписі гіпотез і санкцій декількох норм права, про відсилочний чи бланкетний характер нормативно-правових приписів і т.ін. пов’язане якраз з даною стороною поняття методу загального правового регулювання.

В етимологічному плані „засоби”, „способи”, „прийоми”, „форми” відносяться до розряду термінів, які не є чітко визначеними смисловими одиницями. Усі ці поняття Фаткуллін Ф.Н. назвав компонентами методу загального правового регулювання [1].

На думку С.С. Алексєєва, під способами правового регулювання слід розуміти ті шляхи юридичного впливу, які виражені в юридичних нормах, в інших елементах правової системи. Основними способами правового регулювання є: а) дозвіл – надання особам права на свої власні активні дії; б) заборона – покладення на осіб обов’язку утримуватися від вчинення дій певного роду; в) позитивне зобов’язання – покладення на осіб обов’язку до активної поведінки (що-небудь зробити, передати, заплатити і т.ін.) [2]. В іншій роботі він вказує, що основними формами впливу права на поведінку людей є виражені в юридичних нормах заборони, дозволи і приписи до активної поведінки, тобто останні відносить не до способів, а до форм [3].

У літературі також вказується, що для кожної галузі права властивий якісно своєрідний набір прийомів правового регулю­вання, що включають дозволи, зобов’язання і заборони [4].

Горшеньов В.М. під способами розумів методи правового регулювання [5]. Слід зазначити, що поняття „метод” і „спосіб” дуже близькі і значною мірою співпадають за своїм змістом.

Ще в одній із своїх праць С.С. Алексєєв зазначає, що в практиці правового регулювання існує два простих способи регулювання: імперативний і диспозитивний. Держава може регламентувати поведінку учасників суспільних відносин або безпосереднього зверху (імперативне регулювання), або опосереднено, з наданням суб’єктам так чи інакше дозованої можливості самим визначати умови своєї поведінки (диспозитивне регулювання) [6].

В українській правовій літературі під способами правового регулювання (правовими способами) розуміють прості правові явища, укладені в правовій нормі чи комплексі норм і призначені для впорядкування поведінки суб’єктів суспільних відносин. Ознаки правових способів: 1) є первинними найпростішими „клітинами” правового регулювання, прийомами юридичного впливу; 2) виникли на основі соціальних способів впливу на поведінку людей; 3) призначені для правового впорядкування суспільних відносин, наділення суб’єктів правовідносин суб’єктивними юридичними правами й обов’язками; 4) закріплюються у нормативному приписі (містяться в гіпотезі чи диспозиції правової норми) чи індивідуальному приписі; 5) визначають (у різних поєднаннях з метою, предметом, методом, типом правового регулювання) правові режими галузей права; 6) забезпечують ефективність правового регулювання завдяки постійному взаємозв’язку одного з одним; 7) підтримуються державою. Структура способів правового регулювання: а) підстави використання даного способу (життєві обставини, за наявності яких використовується той чи інший припис); б) припис, тобто конкретне правило щодо впорядкування поведінки суб’єкта права; в) об’єкт; г) суб’єкт. Основними способами правового регулювання є дозволи, зобов’язання, заборони, а допоміжними – заохочення, рекомендації, покарання, пільги тощо [7].

При характеристиці методу правового регулювання вживається поняття „тип” правового регулювання. Це певне поєднання способів регулювання: дозволу, зобов’язання і заборони [8] або різновид прояву впливу права на суспільні відносини, що має загальні ознаки через використання в однаковому поєднанні правових інструментів [9] чи спосіб поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб’єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами [10]. Розрізняють такі типи правового регулювання:

- загальнодозвільний, що базується на загальному дозволі, з якого шляхом заборони робиться виключення. Він формується так: дозволено все, окрім прямо забороненого законом. Застосовується у цивільному, трудовому, сімейному та деяких інших галузях права;

- спеціально-дозвільний, який базується на загальній забороні якого-небудь виду діяльності (дій), однак в індивідуальному порядку заборонена поведінка (діяльність) дозволяється. Він формується так: заборонено все, окрім прямо дозволеного законом. Застосовується, як правило, в адміністративному праві;

- дозвільно-зобов’язуючий, що базується на позитивному обов’язку. Право у цьому випадку надається лише в тому обсязі, який необхідний для здійснення обов’язків. Застосовується щодо державних органів. Його можна сформувати так: дозволено тільки те, що передбачено законом.

В.Д. Сорокін вважає, що в залежності від особливостей співвідношення дозволу, припису і заборони розрізняються три варіанти прояву методу правового регулювання чи, іншими словами, три типи правового регулювання відповідних зв’язків і явищ, що виникають у соціально-правовому середовищі. Перший тип правового регулювання специфічний відносною перевагою такого способу впливу на поведінку людини, як дозвіл, порівняно із приписом чи забороною (цивільно-правовий тип). Другому типу властива перевага припису над дозволом і забороною (адміністративно-правовий тип). У третьому типі домінує заборона порівняно із приписом та дозволом (кримінально-правовий тип) [11].

В юридичній літературі залежно від формул „дозволено все, окрім забороненого законом” та „заборонено все, окрім прямо дозволеного” розрізняються не три, а два типи правового регулювання – загальнодозвільний та спеціально-дозвільний (рос. мовою “общедозволен-ный” і “разрешительный”).

При характеристиці проблематики методу правового регулювання в останні роки у фаховій літературі почали розглядати таку категорію, як правовий режим. Під ним розуміють певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів та типів правового регулювання. Ураховуючи, що набір цих складових може бути надто різним, то і діапазон можливих правових режимів є досить широким – від „жорстких” до „м’яких” [12].

О.Ф. Скакун під режимом правового регулювання суспільних відносин (правовим режимом) розуміє правову форму, що визначає порядок (стан) правового регулювання конкретної сфери суспільного життя, установлений через специфічне поєднання мети, предмета, методів, способів і типів правового регулювання, які забезпечують розвиток правовідносин у просторовому й часовому вимірах та визначають їх галузево-правову належність. Ознаки режиму правового регулювання суспільних відносин: 1) відображає нерозривний зв’язок правової форми та змісту правовідносин; 2) як правова форма виступає як комплекс мети, предмета, методів, способів і типів правового регулювання; 3) розкриває специфіку правової регламентації певної сфери суспільних відносин, порядок функціонування правових явищ у їх взаємодії з іншими елементами соціального життя; 4) погоджує правовий інструментарій, за допомогою якого впорядковуються право­відносини; 5) виявляє внутрішнє життя права і встановлює межі правового регулювання; 6) зумовлює ефективність правового регулювання; 7) формує правопорядок. Правовий режим є підставою для формування галузей права.

Далі Скакун О.Ф. провела класифікацію видів режимів правового регулювання суспільних відносин за такими критеріями: 1) за умовами життєдіяльності суспільства – звичайний (ординарний) і надзвичайний; 2) за обсягом суспільних відносин – загальний і спеціальний; 3) за способами регулювання – стимульований і обмежувальний; 4) за предметом правового регулювання – конституційний, адміністративний, земельний тощо; 5) за змістом – валютний, митний та ін.; 6) за суб’єктами, щодо яких він встановлюється, - режим біженців, змушених переселенців, осіб без громадянства, громадян; 7) за формами вираження – законний, договірний; 8) за рівнем нормативних актів, у яких він установлюється, – загальнодержавний, регіональний, муніципальний, локальний; 9) за сферою використання – внутрішньодержавний і міжнародний (режим територіальних вод). Одночасно О.Ф. Скакун вказує на переплетіння, взаємозв’язок і взаємозумовленість типу і режиму правового регулювання суспільних відносин, що виражається в наступному: 1) тип правового регулювання є складовою частиною, компонентом правового режиму. Саме завдяки режимові тип здійснює регулюючий вплив на суспільні відносини, розкриває його сутність, фактичну соціальну значимість; 2) режим правового регулювання конкретизує тип правового регулювання за допомогою комплексу застосо­вуваних правових засобів, хоча тип правового регулювання може й визначати режим [13].

В юридичній літературі висловлені різні міркування щодо методу правового регулювання: одні вважають, що кожна галузь права має свій метод правового регулювання, інші дотримуються думки, що в усіх галузях права використовується єдиний метод правового регулювання, а треті – про наявність у праві як галузевих методів правового регулювання, так і загального методу правового регулювання. У той же час усі дослідники вказують, що основними, первісними клітинками (цеглинами) усіх методів є дозвіл, позитивне зобов’язання (припис, наказ, веління) і заборона, а окремі з них до цього переліку включають й інші складові, які отримали назву допоміжних способів правового регулювання. О.Ф. Скакун дає такі їх визначення: 1) заохочення – юридичне схвалення суспільно корисної поведінки особи за допомогою винагороди за активну діяльність (грамота, премія, нагородження іменною зброєю, присвоєння почесного звання та ін.) – є одним із видів стимулів у праві; 2) рекомендації – юридична пропозиція особі обрати оптимальний варіант поведінки; 3) покарання – юридичний осуд винної, протиправної поведінки, що вира­жається в негативній оцінці правопорушення й особи, котра його вчинила, і є одним із видів обмежень у праві; 4) пільги – правомірне полегшення становища суб’єкта права через надання будь-яких переваг або часткового звільнення від виконання встановлених загальних правил і обов’язків (податкові пільги) [14].

Рекомендація як спосіб впливу на суспільні відносини не є способом правового регулювання. Вона не може бути закріплена в правових нормах, що забезпечуються можливістю примусового виконання. Рекомендація не має санкції, вона не є загальнообов’язковою і не підтримується можливістю держав­ного примусу, тобто рекомендація не є правовим явищем [15]. Не дивлячись на це, рекомендація має інформаційний, орієнтаційний вплив на поведінку людей і тому при дослідженні тенденцій правового регулювання конкретної галузі права рекомендації як способу впливу можна приділити певну увагу, але не при дослідженні методу правового регулювання [16].

Дещо іншої позиції дотримується В.Д. Сорокін, який вважає, що рекомендації, які містяться в ряді юридичних нормативних актах, становлять собою синтез дозволу і припису, за допомогою яких відповідним суб’єктам забезпечуються більші можливості порівняно з приписом чи дозволом. Отже, рекомендації поєднують у собі одночасно властивості дозволу і припису як висхідних способів юридичного впливу на поведінку суб’єктів і виступають як похідний спосіб [17].

Похідний, вторинний характер має такий спосіб правового регулювання, як заохочення (стимулювання). З цього приводу В.М. Горшеньов відмічав, що дозвіл може конкретизуватися у формі імперативного припису, у формі обіцянки заохочення, тобто можливості отримання якого-небудь блага, яке може бути надане за вчинення передбачених дій [18]. Заохочувальні норми слід розглядати як особливий різновид уповноважуючих норм, смисл яких полягає перш за все в захисті суб’єктивних прав громадян на матеріальне чи моральне заохочення у встановлених законом випадках [19].

Одним із додаткових способів правового регулювання є покарання, за допомогою якого держава прагне змусити громадян належним чином виконувати покладені на них юридичні обов’язки. Держава встановлює заходи покарання в нормах права, робить їх гласними і загальновідомими. Кожний порушник знає або повинен знати, що його чекає у випадку невиконання обов’язку, передбаченого відповідною нормою права.

Допоміжні способи правового регулювання повністю вкладаються у тріаду (дозвіл, позитивне зобов’язання, заборона), але вживаються для їх більшої конкретизації при дослідженні галузевих методів правового регулювання.

Семенюта Н.М. вважає загальними формами впливу права на свідому (вольову) поведінку людей заборони, дозволи й обмеження. Правове обмеження – це встановлення виключень, вилучення з конкретних заборони чи дозволу, введення різних обтяжень чи додаткових умов для виникнення можливості користуватися яким-небудь правом чи виконувати який-небудь обов’язок. Обмеження займають підпорядковане положення по відношенню до заборон і дозволів. Вона ставить під сумнів думку про можливість виділення заборони і позитивного зобов’язання (припису) як двох самостійних способів правового регулювання. Заборона являє собою не один, а два можливих варіанти поведінки – обов’язок утримуватись від: 1) вчинення дій чи, іншими словами, обов’язок пасивної поведінки; 2) бездіяльності, тобто необхідність діяти, яку зазвичай називають обов’язком активної поведінки [20]. Це означає, що автор вважає, що заборона має дві сторони. У літературі з цього приводу підкреслюється, що зобов’язання і заборона як способи правового регулювання мають певну схожість і обидва передбачають покладення обов’язків, але якщо в одному випадку обов’язки носять позитивний, активний характер (їх тому називають позитивні зобов’язання), то в іншому – пасивний [21].

Більшість фахівців права під позитивним зобов’язанням (приписом) розуміють покладення на осіб обов’язку до активної поведінки (вчиняйте тільки так); під дозволом – надання особам права на свої власні активні дії (вчиняйте як вважаєте за потрібне); під забороною – покладення на осіб обов’язку утримуватися від вчинення дій, що заборонені законом (тільки так не вчиняйте). З цього приводу Р.З. Лівшиц відмічав „бідність” альтернативи при нормотворчості [22]. У законодавця не так багато засобів регулювання. Він може дати учасникам суспільних відносин тільки одну з трьох вказівок: дозвіл, припис, заборону певної поведінки [23]. Ці три способи правового регулювання використовуються в усіх галузях права.

Нормативна властивість дозволу полягає в тому, що в ньому міститься дозвіл суб’єктам на підставі погодження їх волі самостійно визначити варіант своєї подальшої поведінки. При цьому правовий дозвіл може дозволити не тільки вибір поведінки, але і вибір форм, способів та інших умов подальшого регулювання поведінки суб’єктів, своєрідного саморегулювання. Правова норма може дозволити суб’єкту: 1) вибрати бажаний напрям поведінки із запропонованих державою варіантів дій (бездіяльності); 2) самоврегулювати свою майбутню поведінку (договором, статутом і т.ін., створивши нову норму – не обов’язково правову); 3) добитися реалізації свого правового інтересу будь-яким способом, що не заборонений законом, тобто діяти так, як суб’єкт вважатиме за потрібне. Ці варіанти поведінки підтримуються державою належними їй засобами. Дозвіл як спосіб впливу на суспільні відносини по-різному визначає стан сторін цього суспільного відношення. Дозвіл, як правило, у першу чергу адресується до тієї сторони, яка є ініціатором установлення соціальних зв’язків і якій надано правочин, що визначається через можливу поведінку. Стан другої сторони відношення, на яку відповідно покладається певний обов’язок, визначається через належну поведінку. При застосуванні диспозитивного способу правового регулювання правова норма має за мету надати суб’єкту можливість законним чином впливати чи навіть визначати форму, зміст і напрям розвитку суспільних відносин, учасником яких він є чи може бути. У деяких випадках, передбачених законом, держава дозволяє суб’єктам правовідносин частково самим дорегулювати свої відносини.

Нормативна властивість заборони полягає в тому, що в ній міститься припис утримуватись від поведінки, яка можлива за тих чи інших обставин, але є небажаною в інтересах держави чи шкідливою для особи. Варіант забороненої поведінки осуджується державою і тому підкріплюється встановленням юридичної відповідальності. Мета заборони полягає в тому, щоб утримати від неправомірного вчинку. Заборона використо­вується там, де є можливість усунути ті чи інші соціальні ексцеси, і тому адресована тій стороні суспільного відношення, яка в силу об’єктивних і суб’єктивних умов свого суспільного стану може бути ініціатором неправомірної поведінки. На неї покладається перш за все обов’язок утриматися від вчинення протиправних дій. Заборона в більшості випадків реалізується шляхом дотримання, тобто в рамках пасивної поведінки, утримання від заборонених дій. Заборони, як і інші способи правового регулювання, є орієнтирами для тих осіб, які готові дотримуватись їх добровільно.

Позитивне зобов’язання з юридичної сторони виражається у покладенні на осіб юридичних обов’язків активного змісту, тобто в обов’язках тих чи інших осіб побудувати свою активну поведінку так, як це передбачено у правових нормах, які тут виступають у якості приписів. Позитивне зобов’язання змушує особу вчиняти те, що в інших ситуаціях вона б не робила або робила б у менших обсягах. Позитивне зобов’язання в принципі властиве не стільки праву, скільки діяльності державних органів. Хоча позитивні зобов’язання за своїми юридичними властивостями характеризуються тими рисами, які властиві юридичним обов’язкам взагалі (принципіальна однозначність, імперативна категоричність, несуперечливість, забезпеченість дійовими юридичними механізмами), вони суттєво відріз­няються від такого різновиду обов’язків у сфері права, як заборони, що існують і діють „у парі” з дозволами. У правовідносинах позитивні зобов’язання зводяться до того, що одна сторона обтяжена обов’язком вчинити певні зобов’язуючі дії, а інша наділена правом вимоги, яка забезпечується юридичною відповідальністю.

Дія права фактично проявляється у можливості, а також у необхідності одночасної, хоча і різноманітної реалізації закріплених у ньому способів впливу [24]. Загальна принци­піальна схема цього така: якщо один із суб’єктів наділений правом (дозволом), то реалізація цього права забезпечується обов’язком іншого суб’єкта вчинити відповідні дії (припис), а невиконання цього обов’язку веде до включення в необхідних випадках дії заборони шляхом застосування того чи іншого виду юридичної відповідальності. Таким чином, дозвіл, припис і заборона взаємодіють між собою.