Позитивізмі. Отже, кожна з характерних рис філософії історії Антоновича є запозиченням із західноєвропейської історичної думки

Отже, кожна з характерних рис філософії історії Антоновича є запозиченням із західноєвропейської історичної думки, насамперед французької і польської, але він надзвичайно вміло поєднав ці погляди в одній теорії, такій докладній і уніфікованій, що вона заслуговує на окремий розгляд як цілісна система, прилаштована до українського історичного процесу.

В основі історіософської концепції Антоновича лежить ідеалістичне уявлення про дію в історичному процесі специфічних чинників, певних "начал" і "стихій", що є поєднанням матеріальних і духовних сил народу. Вони вкоренились у психіці людей, і є атрибутом поведінки і мірилом історичного життя всіх націй світу. Ці начала не є статичними і, постійно взаємодіючи між собою, поступово складають провідне "начало", чи провідну національну ідею, яка є духовним каталізатором в історичній життєдіяльності народу та виражає собою його бажання, інстинкти і поступ на майбутнє. "Дійсно, - пише Антонович, - коли почнемо придивлятися до історії різних народів, то спостережемо, що кожний народ у своєму політичному житті має властиву йому провідну ідею, а вона залежить почасти від антропологічних і расових причин, почасти від різних умов та впливу територіальних обставин, від історичного життя, від культурного розвитку і т.п.".⁷ Таким чином, зазначивши процес формування провідної ідеї народу на основі цілого ряду умовностей, Антонович відмовляється від моністичного зведення першопричин і як послідовник позитивістської доктрини зберігає принципи взаємних залежностей і плюралістичного розуміння факторів історичного розвитку. Раз з'явившись, провідна ідея переживає певну летаргію, долає перешкоди і в повній мірі проявляє себе на хвилі максимального історичного піднесення нації, виразом якого може бути лише період її самостійного життя чи максимального напруження сил у боротьбі за виживання, коли проявляється інстинкт самозбереження. "Апогеєм величі народів в історії, - стверджує Антонович, - є боротьба за життєві ідеали, закладені в них самою природою".⁸ При несприятливих умовах, втраті незалежності провідна ідея підупадає, що зменшує або зовсім припиняє поступ нації до свого природно обумовленого ідеалу. Але навіть у такій критичній ситуації, будучи пригніченою іншими визначальними історичними факторами, провідна ідея ніколи не зникає з народної психіки і чекає лише більш сприятливих умов для свого нового виразу. "Только развитие, исходящее из своеобразньїх народньїх начал, - стверджує Антонович, - дает полное развитие всем сторонам народного духа и ускоряет зто развитие, ведя его по пути, предначертанному самой природой".⁹

В уяві Антоновича, очевидно, існувала також і певна загальнолюдська ідея, яку він іноді невиразно окреслює категорією "загальнолюдський ідеал", розуміючи під цим кращі здобутки в царині гуманістичної культури. "Общечеловеческие стремления, - вважає історик, - всегда оказьівают воздействия на народньїе начала, заставляя последние идти в ногу с развитием цивилизации в ее вьісших духовньїх проявленнях...".^І0 До цього вищого, "загальнолюдського ідеалу", який є вершиною історії цивілізації, еволюціонують всі національні ідеї, однак міра наближення до неї різна у всіх народів, оскільки залежить від генетичних "начал", закладених самою природою.

На основі даних історіософських дефініцій і ретроспективних порівнянь Антонович намагається відшукати провідні "начала" в житті росіян, поляків і українців та доходить принципового висновку про неспівпадіння домінуючих ідей навіть серед цих кровно споріднених слов'янських народів. У росіян він схильний вважати за провідну ідею "абсолютизм, принцип авторитету церковної влади, яку народ настільки шанував, що завжди зрікався на користь її всіх особистих вольностей".'' За допомогою властивої його духовному "началу" державницької ідеї "великоруський народ спромігся зорганізувати міцну державу та підбити інші нації, навіть і такі, що мали зовсім інші провідні ідеї".¹²

Всупереч росіянам, польський народ, більш зближений із західноєвропейською цивілізацією, плекає свою національну ідею, вироблену найбільш активною силою в його середовищі - шляхетською верствою, що спромоглася, забравши все громадське добро, нав'язати

польському суспільству в епоху середньовіччя своєрідні принципи дворянського самоврядування. Тому за провідну ідею польської нації Антонович схильний вважати демократично-аристократичний принцип. Ця схильність Антоновича до визначення польської національної ідеї як демократично-аристократичної, очевидно, обумовлена його сприйняттям лелевелівської концепції походження польського дворянства. Ця теорія стверджувала, що польська аристократія утворилась і набрала економічну і політичну силу не так, як в Західній Європі - шляхом завоювань і юридичних комбінацій, а вийшла із середовища простого народу і в своїй діяльності керувалась общинним слов'янським правом.'³ Тому, відповідно даній теорії, магнатерія, як і решта польського суспільства, інстинктивно сповідує, нехай і своєрідно, ті демократичні засади, що покладено в основу існування польського народу. Навіть у такій одіозній історичній постаті, як Ярема Вишневецький, Антонович схильний бачити "дворянского демократа", який "следует принципу полной равноправности дворян" і є "гуманистом в дворянской среде".¹⁴

Ідейний зміст української історії Антонович вбачає в проявах громадсько-демократичного принципу, що виражає "признання рівності політичних прав задля кожної одиниці суспільства".¹⁵ Не зважаючи на те, що збіг нещасливих історичних обставин позбавив український народ самостійного розвитку і як наслідок не дав можливості вповні виявити свою провідну ідею, він все-таки інстинктивно просувався до неї. Повільність руху і навіть певна апраксія поступу до свого національного ідеалу мотивується Антоновичем тим, що демократичний принцип найважче втілити в життя, оскільки для цього потрібна одна важлива першооснова, а саме, щоб "громадська маса досягнула високого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася в правдивості ідеї".¹⁶ Окрім того, національно-демократична ідея, як ніяка інша, вимагає для її реалізації в історичному житті внутрішньої дисципліни та особистих жертв на її користь з боку кожного національного індивідууму. "При низькому ступені культури, - констатує Антонович, - коли над громадськими інтересами панує переважно особиста вигода окремих людей та станів, демократія не має способу розвинутись та взяти гору".'⁷

Згідно поглядів Антоновича, українська національна ідея, виразом якої є громадське втілення волі, найбільш зближена із загальнолюдською. У цьому відношенні історіософія Антоновича набуває виразний характер месіанського звучання. Але, оскільки він не ставить перед собою завдання осягнути роль української національної ідеї в контексті загальносвітової, то можна прийти до думки, що в своїй основі історіософська система Антоновича носить вузько національний характер. На цю обставину вказує і М.Драгоманов, який писав, що "даремне ви би шукали в його працях показу ідей, які можуть мати місце в спільній великій еволюції європейської людності".¹⁸

Для ствердження провідних ліній історіософії Антоновичу потрібно було зробити низку узагальнень у галузі насамперед етнопсихології і з'ясувати зміст таких домінантних понять, як "нація", "національна ідея", "національний характер" і т.п. Тут він зустрівся з цілою низкою проблем. По-перше: всі ці поняття не є позитивами, а суто метафізичні і мають коріння переважно в романтичному періоді, ніж відносяться до позитивістської доктрини. По-друге: у тогочасній науковій літературі не існувало єдиного підходу до визначення цих категорій, і дослідження психофізичних характеристик європейських народів і націй знаходилося лише в стадії постановки проблеми. Зокрема, такі категорії, як "національна психіка", "психологія народів" (Уоікегрзуспоіоеіе) були введені в європейську науку лише наприкінці 60-х років XIX століття філософом Лаурусом і мовознавцем Штейдалем, а отримали прийнятну наукову інтерпретацію в етнопсихологічній системі Вільгельма Вундта вже наприкінці XIX століття.¹⁹

Таким чином, у плані використання праць попередників Антонович міг запозичити не так вже й багато для своєї національної історіософської доктрини не лише в українській, але й в загальноєвропейській науці та національно-політичній думці. Це помітно в термінологічному хаосі, оскільки Антонович з легкістю підмінює в своїх працях поняття "нація" на "народ" і навпаки. Очевидно така неузгодженість пояснюється також не лише слабкою теоретичною розробкою проблеми в літературі, але й тією обставиною, що в лекси коні рідної Антоновичу польської мови не існує слова "нація", яке заміняється словом "народ" (пагосі), в той час, як для означення слова "народ" вживається "люд" ("суверенність народу" - "зшуєгєппозс Іисіи" і т.п.). У тих же випадках, коли Антонович деталізує ці поняття, стає зрозуміло, що вони все-таки в його уяві різняться. Під поняттям "народ" він більше розуміє зовнішні прикмети: мову, віру, звичаї, у той час як "національність" - "суму прикмет внутрішніх".²⁰ У "Записці з приводу обмежень української мови", складеної ним уже на початку XX століття, Антонович трохи уточнює свої національні дефініції. Раціоналіст і природник за своєю першою фаховою освітою, учень знаменитого антрополога Поля Топінара (під час однієї із закордонних подорожей Антонович побував у його паризькій лабораторії), він і у визначенні національних внутрішніх прикмет відштовхується від психофізичних характеристик. "Національністю, - пише історик, - ми називаємо сукупність антропологічних, етнографічних і духовних прикмет, якими одна група людей відрізняється від інших".²¹ В уяві Антоновича ці прикмети не є рівнозначними. Домінуючою серед них він схильний вважати антропологічну прикмету. "Национальньїе чертьі народа, -стверджує він, - держатся на антропологических качествах зтого народа; признаков расьі искусственно передать в другие невозможно, также, как один тип животного или растения обратить в другеє".²²

Ще більше проблем зустрів Антонович при визначенні поняття "нація" і міри його відповідності українському історичному процесу. "Про те, що визначає слово "нація", - констатує Антонович, - є дві діаметрально протилежні теорії. Перша теорія найбільш прищеплюється у людей, що живуть у централістичній державі, теорія французько-російська, після якої народність - це те, що скидає державу. Це державно-національна теорія. Друга теорія, якої держаться переважно німецькі, англійські, італійські вчені,- так звана етнографічна. Вона обстоює за тим, що всяка група людей, яка складає один тип, творить націю. Таким робом по цій теорії нації виробляються самою природою, а не державою".²³ Таким чином, Антонович звернув увагу на ту обставину, що в європейській інтелектуальній традиції поняття "нація" набуває дуалістичного значення для відображення політичних і культурних традицій.

У працях Антонович не приводить чіткого означення власного ставлення до зазначених ним теорій, але та обставина, що він веде мову переважно про етнографічну національність, засвідчує його прихильність не до політичної (функціональної) концепції нації, а до психологічно-культурологічної, розробленої в працях німецьких романтиків,²⁴ Утім, він досить часто доповнює своє бачення нації і антропологічними прикметами, які свідчать про певний вплив західноєвропейської, так званої расово-антропологічної селекціоністичної школи, що постала в науці другої половини XIX століття. Це помітно з його антропологічної теорії атавізму, згідно якої Антонович віддає перевагу фактору спадковості над культурними чинниками і її звичайними виразами, наприклад мовою. "В усіх сучасних розправах про національність, - констатує Антонович,- як на найголовніші прикмети окремності, що можуть дати право на самостійний розвиток, указують на мову, на побут, на характер національний та інше. Нема що й казати, що наприклад, мова є вельми значною прикметою національності, а проте не можна її вважати за найголовнішу; не вона перша річ, щоб розпізнати національність".²³ Для ствердження даної дефініції Антонович завжди посилався на приклад історії ірландського народу, який, хоч і втратив свою мову, однак зберіг свою національну ідентичність. Таким чином, згідно Антоновичу, мова не домінанта нації, а лише "внешний признак духовной жизни народа".²⁶

Причина мовної нівеляції при окресленні категорії нації в історіософських дефініціях Антоновича очевидно прихована в ідейно-політичній теорії адже внаслідок русифікації і полонізації українського народу мовний чинник не міг бути прийнятий ним за визначальний.²⁷

В історіософській концепції Антоновича нація іноді постає і як унікальне природно-соціальне утворення, своєрідна "позасмислова духовна єдність "согриз тузіісшп".²⁸ Цей однорідний етно-масив він завжди прирівнював до живого організму, здатного в силу певних обставин історичного життя до трансформації, але за умови збереження індивідуальних рис. Оцінюючи результати 400-річного перебування Галичини в складі Польщі і польську політику стосовно асиміляції українського народу, Антонович приходить до висновку, що збереження самобутності краю "свидетельствует об общем историческом законе. Вообще полагали и отчасти тспсрь полагают, что путем административньїм можно совершенно кеределать зтнографические оеобенности известного народа, превратить их из одних в другие. Конечно, можно видоизменить государственньїе и общественньїе формьі, но народности изменить нельзя".²⁹ У "Бесідах" Антонович доповнює це узагальнення такою сентенцією: "Народ може від сильних утисків змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних".³⁰

На основі цих міркувань Антонович доводить помилковість теорії, сформульованої ще французькими раціоналістами в XVIII ст., про можливість вирішення національної проблеми політичними методами. За приклад він бере відношення українського і польського народів до русифікаторських заходів царизму в "Юго-Западном крає". "В национальном отношении, - пише історик, - здесь повторилась ошибка, в которую часто впадают правительства, - зто стремление навязать народности, помимо ее воли, те или другие чужие єй чертьі. Зто действительно бьівает иногда при свободном соприкосновении, когда одна народность, будучи вьіше в культурном отношении, сообщает свои национальньїе чертьі другой народности, делая зто благодаря своєму нравственному влиянию без всякого насилия и совершенно незаметно для последней. Но насильственньїм образом зто удаетея разве только в применении к самьім ничтожньїм группам".³¹

Маючи такі засади підходу до національної проблеми, Антонович постійно проводить думку про українців як осібний у східнослов'янській гілці етнос. Два фактори визначили українську етнічну ідентичність. Перший з них - географічний, оскільки, вважає історик, "если бьі допустить совершенное исчезновение ньшешнего южнорусского народа и колонизацию занятой им территории великороссами, то под влиянием географических и климатических условий через несколько столетий поселившиеся на юге великороссьі образовали бьі отличную от оставшихся на севере родичей зтнографическую особь, подобную тому, как переселившиеся на север в Х-ХІІ столетиях южнороссьі вьщелились в тип ньшешнего великорусса".³² Другий фактор української ідентичності, згідно Антоновичу, прихований у сфері антропології. Оскільки в природі, на думку історика, не існує "расово чистих" етнічних спільнот, то вести мову про українців, як гомогенний народ, не вірно. У склад українського народу, вважав він, "вошла весьма многочисленная помесь тюркская: печенеги, половцьі, крьімские татарьі и особенно черньїе клобуки, некогда заселявшие почти одну треть всего пространства ньшешнего южнорусского края".³³ Пертурбації в степах заставили цих кочівників селитися між слов'янами і поступово зливатися з ними. "Так, - констатує Антонович, - создавался украинский тип народносте".³⁴

У плані чистоти слов'янської раси Антонович завжди осібно виділяє лише білорусів, оскільки ні українці, ні росіяни, на його думку, не можуть бути зараховані до категорії чисто слов'янських народів. Тут очевидна залежність Антоновича від П.Топінара, який поставив під сумнів можливість визначення антропологічного типу слов'ян взагалі.³⁵

Всупереч сталій у історіографії думці, Антонович ніде не веде мову про ''народ" і "націю" як одвічну етнічну категорію. Більш того, розглядаючи окремі проблеми формування українського етносу, він висловлює припущення, яке залишилося поза увагою дослідників його творчості, що українці, як і росіяни, з'явилися натерені Східної Європи з великим історичним запізненням. "С определенной физиономией, - пише Антонович, - народность наша появляется в конце XIII - начале XIV веков".⁵⁶ Такий підхід зовсім не означає, що історик заперечує континуїтет попередньої історії українського народу. Для цього український етногенез - це досить тривалий історичний процес, лінія якого тягнеться від передісторичних часів до пізнього середньовіччя, коли "народность наша представляла из себя нечто настолько отдельное, что для нее нужно бьіло особое название".³⁷

У цілому проблема націогенезу постає в історіософії Антонович як одна з ключових. Це викликано насамперед потребою ідейно-політичного обґрунтування осібного українського історичного процесу, проблемою відмежувати історію України від польської та російської. Саме в такому контексті потрібно спостерігати націософію Антоновича і окремі його етнічно-антропологічні спекуляції на українську тему.

Якщо нація виступає в історіософії Антоновича як теза, то за антитезу можна вважати державу. В українській історіографії, переважно зусиллями державницького напряму, вкоренилась думка, що традиційна для українських народників формула "з народом проти держави" відповідала ідейному аспекту творчості Антоновича, а сам він недооцінював фактор державотворення в українському національно-історичному процесі.³⁸ Дійсно, у творчості Антоновича державі відведено не так уже й багато місця. Він веде мову про неї лише в контексті постановки національної проблеми та розгляду окремих громадських засад української історії. Навіть у відомому дослідженні про Литовську державу Антонович розглядає не державні інституції і будову Великого Литовського князівства, а історію сполучення двох культурно-національних типів. У преамбулі до "Нарису історії Великого Литовського князівства" Антонович зазначає, що "отношение двух начал, зтнографических и бьітовьіх, входивших в состав Великого княжества Литовского, попьітки к их взаимному сближению и взаимное их воздействие друг на друга составляют главньш интерес, переполненньїй по временам високого драмагизма истории Великого княжества Литовского в указаними период времени".³⁹ Лише в діахронному плані Антонович, в кращому випадку, мирився з роллю держави як політичного каталізатора, що формував пасивну етнічну масу, накидаючи їй економічний, культурний та юридичний устрій. Причому, якщо цей устрій відповідав національному духу і прагненням народу та виростав на народному ґрунті, то Антонович схильний був оцінювати його позитивно, як, наприклад, староруську державну організацію. Якщо ні, то ставився різко негативно, що досить помітно в його оцінці Жечі Посполитої.

Але все-таки Антонович всупереч сталій думці не є ворогом держави в прямому відношенні. Цю тезу заперечує зміст його творчості. У питанні про причини появи і функції держави його погляди досить наближені до ідей Руссо, викладених у "Роздумах про походження і основи нерівності між людьми". Як і його ідейний натхненник, Антонович пов'язував появу державної організації з проявом майнової диференціації, вважаючи, що "государство создает общественную стабильность, некий тосіш \¥Ілуепсіі в общественной жизни, регулируя частную собственность и влияние на отдельньїе общественньіе группьі внутри страньї".⁴⁰ У підготовчих замітках до лекційного курсу він наводить загальну схему і тези своїх уявлень на виникнення держави. Вони зводяться до формули: "Государство - общественньш договор, государственная организация, государственное насилие, национальное государство, федеративное государство".⁴¹ Як бачимо, Антонович спостерігає динаміку державотворення в історичному зрізі і розмежовує державні організації як такі, але робить він це не за характером внутрішнього політичного устрою, а за принципом відношення до розв'язання етнічних проблем.

У дусі "суспільного договору" він визначає і процес появи держави на історичній арені, стверджуючи, що "государство возникает не вследствие сил природьі, оно продукт человеческого ума, сложившийся по требованию общественной жизни; зто союз, в которьій вступили люди с целью обеспечить внутреннее благоустройство и внешнюю безопасность".⁴²

Антонович ніде не заперечує позитивної ролі держави в житті сучасного йому суспільства, але така оцінка пов'язана з парламентаризмом і конституціоналізмом західного типу. У рецензії на історичний роман Г.Сенкевича "Вогнем і мечем" він проводить саме таку думку. "Государство, - пише Антонович, - представляет одну из вьісших форм человеческого общежития, и идея государства тем дороже для всякого развитого человека, чем более сознательно он к ней относится; мьі привьікли в современньїх нам европейских государствах видеть учреждения, гарантирующие и материальную безопасность обществ, и удовлетворение их вьісших нравственньїх погребностей: свободу совести, возможность умственного развития и т.д. Мьі привьікли смотреть на государственную власть, как на вьіражение возможной в данном обшестве суммьі справедливости и беспристрастия по отношению ко всем своим подданньїм, без различия их сословной группировки, национального типа, личного положення в обществе, и потому считаем идею государства равно дорогой для всех лиц, входящих в состав его".⁴³ Подібну думку історик розвиває і в "Историко-топографическом очерке Южной Руси" при розгляді державного устрою Австро-Угорщини та її конституції 1860 року, переконуючи, що "обустроенная государственная система по западпому образцу имеет много преимуществ и положительно сказьівастся на внутренней жизни Галиции...".⁴⁴

У контексті зазначеного досить одіозним здається твердження Антоновича відносно характеру постання держави в українській історії, Воно виражається відомою формулою, яку історик досить часто повторював у своїх працях: "Южнорусский народ, вследствие особенностей зтнографического склада своего народного характера, не обладает способностью создать нсзависимое государство".⁴⁵ Характеризуючи український етнотип, Антонович стверджує, що "народність ця, абсолютно позбавлена державного інстинкту, вона не лише не створила окремої держави, але добровільно відклала утворення такої, навіть в той час, коли історичні обставини давали для цього можливість (пол. XVII ст.)"-⁴⁶

Витоки цієї ретроспективної антидержавної концепції Антоновича не є чітко вираженими. У певній мірі вона має попередників у польській історіографії (Мацеєвський) та російських слов'янофілів (К. Аксаков), але особливо близько підходить до узагальнень теоретиків європейського анархізму П.Прудона і М.Бакуніна, які зараховували українців, поряд з ірландцями і басками, до тих європейських народів, які були "чуждьі тем государственньш стремлениям, которьіе с ранних пор проявлялись в германцах".⁴⁷ Підтвердження цих висновків М.Бакунін знаходив у історичному житті українського народу, кваліфікуючи повстання під проводом Б.Хмельницького як типовий приклад "бунту славянской общини против государства".⁴⁸

Відштовхуючись від подібних апріорних узагальнень і характеризуючи український етнотип в історії, Антонович постійно наголошує, що тому бракує організованості, переважає деструктивне начало, а "инициатива забегает вперед; прежде чем обдумать поступок и соразмерить его с своими силами, он начинает действовать".⁴⁹ Такий стиль поведінки українського народу в історії обумовлений внутрішнім, громадським фактором, що виробив підвищений індивідуалізм та нахил до особистої волі. Ці риси зовсім не сприяли реалізації державотворчої ідеї, оскільки для того, щоб створити державу, "народ должен владеть значительной долей самообладания, уметь воздерживаться в каждую минуту от действий, истекающих под влиянием непосредственньїх впечатлений, ввиду будущих общих вьігод; должен уметь пожертвовать долей, иногда довольно значительной, личной воли и личньїх пожеланий в пользу впасти, призванной к организации общества и руководству государственньтми делами, Зтими качествами южнорусский народ никогда не обладал и сам глубоко сознавал их отсутствие".⁵⁰

Втім, така характеристика Антоновича поширюється лише на "южнорусскую ветвь" і зовсім не властива "галицкому" етнічному типу українського народу. У силу свого географічного розміщення він не зазнав характерних для своєї степової зони флюктацій і тому виявив себе більш здатним як до збереження своїх народних особливостей, так і до державотворчих процесів. "Галицький" український тип, на думку Антоновича, зумів самостійно в історії витворити власну державну організацію, а коли втратив "в силу несчастньїх политических обстоятельств, с удивительной особенностью отстаивает свои национальньїе чертьі".⁵¹ Очевидно, що подібна мотивація в справі визнання специфіки життя західноукраїнського населення обумовила читання Антоновичем протягом усього періоду його академічної діяльності осібного курсу з історії Галицької Русі.

З іншого боку, як виразник народницького підходу при визначенні характеру української історії, Антонович намагався довести, що політична пасивність та індиферентність більшості українського народу до державного життя пояснюється її нахилом до громадської самоорганізації, оскільки провідною ідеєю українців є "принцип вічовий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства".⁵² Ця провідна ідея давалася взнаки кожного разу, коли з'являлася нагальна необхідність у постанні української держави, оскільки розбудувати її на демократичних засадах, враховуючи характер тогочасного історичного життя, було дуже важко.

Антонович намагається в своїй історіософії дати відповідь на питання, чому українцям не вдалося втілити в життя свій демократичний принцип в історії, і він приходить до невтішного висновку про його передчасність, оскільки для реалізації громадських ідей, що не вписувалися та навіть не випереджали дух епохи, потрібний запас культури як народу, так і його провідників. "Трагічна розв'язка історії України, - пише Антонович, викликана тим, що народ український не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані міцного дисциплінування, бо ті, що стояли на чолі та бралися піклуватись над долею народною, мали в собі вельми недостатній запас культури".⁵³ Найпереконливіше підтвердження своїх висновків Антонович знаходив у Визвольній війні українського народу 1648-і654 років, або, як він ії називає, - "Хмельниччині", коли "обставини історичні сприяли найліпше, однак не довелося звести в життя провідну ідею українського народу, бо на те не вистачило культурного розвитку, переконань та витривалості".⁵⁴

Але сформулювавши в своїй історіософії положення про недержавність українського народу, Антонович не дає відповіді на питання про подальшу історичну перспективу розвитку такого "недержавного етносу". Його теза про "брак культури" для реалізації національних громадських принципів поширювала ілюзію, що для поступального розвитку нації достатньо і певної культурно-національної автономії в рамках чужої державної організації. "Безгосударственньїе народности, - пише Антонович, - не мечтают об образовании отдельньїх государств, но дорожат сохранением своего природного национального типа и вправе расечитьівать на то, что государство, с которьім они разделяют историческую судьбу, даст возможность сохранить свой тип и развивать его по пути культури".⁵⁵

Такий підхід Антоновича до проблеми держави в історії вже за його життя викликав цілий ряд критичних зауважень. "Як можливо, -в'їдливо запитує Степан Томашівський, - задержати основні прикмети свого громадського життя в чужій державі, основаній на інших принципах... Без сумніву, найбільше історичне нещастя України - то ті "готові" чужі держави".⁵⁶

Національна історіософія Антоновича доповнювалась концепцією еволюційного прогресизму, однією з головних в системі європейського раннього позитивізму першої половини ХїХ століття. В основі її лежав погляд на людську природу як найважливіший результат еволюційного процесу, Фактично концепція засновувалася на двох припущеннях, сприйнятих і Антоновичем. Перше з них стверджувало, що людина є абсолютною цінністю, або ж є носієм абсолютної цінності, так що процес природи в його еволюційності був прогресом настільки, наскільки він був упорядкованим процесом і сприяв удосконаленню людської спільноти. Друге припущення мало гадку, що людина як дитя природи підлягає її законам та що закони історичного процесу тотожні законам еволюції- що історичний процес належить до того самого типу, що й процес природній.⁵⁷

Антонович, наскільки можна судити з його праць 70-80-х років, солідаризується з цими ранньопозитивістськими постулатами. У дусі органічного еволюціонізму спенсерівського толку, він постійно декларує думку, що будь-яке порушення закономірності історичного розвитку може привести до соціального розладу суспільного організму і викликати аномалії, до розряду яких він зараховував більшість європейських революцій та народних рухів. За словами М.Грушевського, "глибоко переконаний еволюціоніст Антонович міряв людський поступ довгими віками і не піддавався оптимістичним надіям".⁵⁸ Лише в окремих випадках, як, наприклад, у ставленні до французької революції XVIII століття, а в історії України - до Хмельниччини, він був схильний вбачати позитиви, пов'язані з виробленням "нових ідей" і "політичних понять".⁵⁹ Навіть народні рухи в Україні за доби козаччини, в яких досить сильно звучать соціальні мотиви, як, наприклад, повстання під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка, він називає "революцією волоцюг".⁶⁰ Такий підхід Антоновича до народних рухів в українській історії обумовлений думкою, згідно якої соціальні потрясішія пов'язані не з антагонізмами окремих верств населення, а з недостатнім запасом культури суспільства, де вони відбуваються. "Всі народні реакції,- пише історик, - йдуть від неосвічених людей, які не вміють формулювати своїх інстинктів".⁶¹

У плані поступу національної суспільної організації Антонович дотримувався компромісних рецепції! для суспільних верств, причому провідну роль у процесі подолання соціального антагонізму завжди має грати еліта суспільства.

Теорію прогресу в соціальній сфері він завжди ставив у залежність від розвитку суспільної свідомості. Тут він іде за О.Контом, який неодноразово підкреслював, що розумовий розвиток завжди випереджає соціальний. Оскільки прогрес цікавить Антоновича як стан людської свідомості, то й джерела його він вбачає переважно в соціальній і національній психології, а не в подіях суспільного життя. В одному з лекційних курсів Антонович приводить систему інтерпретації поняття прогрес: "Борьба личного интереса и чувственной справедливосте, качества данного общества и цивилизованного - постепенньш прогресе - закон, которьім следует зтот прогресе и его условие -развитие знаний, улучшение нравов и учреждений".⁶³

Ідея прогресу Антоновича виступає не лише в онтологічному, але й гносеологічному варіанті, як реальний і об'єктивний критерій наукового пізнання. Хоч у замітках "О свойствах и обьічаях человека древнего мира" Антонович повторює контовську тріаду наукового пізнання: "Прогресе - знание: теология, метафизика, позитиви",⁶⁴ - він не завжди дотримується цієї позитивістської рецепції, віддаючи, наприклад, перевагу концепції циклів (в дусі Н.Макіавеллі і Д.Віко) над теорією абсолютного лінійного прогресизму.⁶⁵ Антонович схильний вважати, що характер і специфіка життя конкретного народу може сильно вплинути на процес історичного розвитку. Вплив зовнішніх умов, наприклад, іноземна інвазія, зміна економічної діяльності, расова асиміляція, можуть суттєво позначитись на характері народу і відповідно прискорити або загальмувати еволюцію до громадського ідеалу, закладеного в його природі.

У цілому, Антонович не дотримується моністичного підходу при розгляді категорії прогресу, спостерігаючи його як рівнозначне поєднання матеріальних і соціокультурних фактів. У дусі раціоналізму XVIII століття він зазначає умовою успіху прогресу потребу секуляризації науки. "Условия прогресса, - констатує історик, - отделение науки от религии, свобода критики".⁶⁷ Тому прояви прогресу в європейській історії він вбачає лише з XVII століття, коли поява нової протестантської ідеології "содействовала распространению знаний, мастично устранив церковное влияние на науки".⁶⁸

Важливим компонентом Історіософії Антоновича є культурні фактори, в які він включав релігію та етичні ідеали. Ставлення Антоновича до релігії не є чітко вираженим, тому ще за його життя з'явилися певні інсинуації з приводу легкості його переходу від однієї до іншої конфесії, а згодом, аналізуючи творчість Антоновича, дослідники дотримувались іноді діаметрально протилежних висновків про суть його релігійних поглядів. А.Верзилов, протиставляючи Антоновича віруючому М.Костомарову, веде мову про нього як "позитивіста, що в Євангелії бачив сліди анімізму". ^ь<) Таку ж позицію займає і М.Грушевський, який безапеляційно стверджує: "Антонович, скептик і позитивіст, індиферентний до всякої трансцендентної метафізики, знав одну релігію -релігію людства".⁷⁰ Йому вторить інший відомий вихованець Антоновича Д.Багалій, який, говорячи про памфлет антипольський, приписаний Антоновичу Ф.Равітою-Гавронським у тій частині, де автор проявляє релігійність, іронічно зауважує: "Той, хто знав Володимира Боніфатійовича, міг би тільки посміхнутися, коли б йому сказали, що він написав такі вірші, де автор увесь час удається до Бога...".^7і Подібного роду трактовки викликали заперечення сучасного дослідника В.Ульяновського, який спробував простежити міру релігійності Антоновича і по можливості реконструювати еволюції його теїстичних уявлень. Але за браком автентичних свідчень змушений був визнати, що зроблені ним узагальнення на тему релігійності Антоновича носять у значній мірі гіпотетичний характер.⁷²

Дійсно, у науковій літературній спадщині Антоновича не зафіксовано, який зміст він вкладав у релігійну ідею. Але вже та обставина, що він присвятив кілька солідних досліджень історії церкви в Україні, засвідчує визнання ним важливості релігії в українському національному житті. На основі оброблених Антоновичем церковно-релігійних сюжетів видно, що він не є містиком і досить скептично ставиться до догматичного змісту релігії, як католицької, так і православної. У ставленні до релігії він відштовхувався, як і стверджує М.Грушевський, від позитивізму, але потрібно уточнити, позитивізму раннього, контовського ґатунку, який не лише не заперечував релігію, але й окреслив її, як суспільно-політичну доктрину. Релігія цікавила Антоновича-позитивіста як соціальне явище, особливий стан суспільної психіки, фактор формування національної самосвідомості. Тому, розглядаючи історію православної церкви в Україні, Антонович зовсім ігнорує догмати віри і не концентрує увагу на проявах релігійності українського народу, як це робить, наприклад, М.Костомаров, а спостерігає трансформацію суспільної і національної свідомості під впливом релігійних процесів. Оцінюючи, наприклад, церковну унію 1596 року, Антонович констатує, що для "народу вона була ненависна не своїми догмами, бо народ не спиняється над міркуваннями про богословські питання, не обрядами: український народ завжди відносився до них індиферентно. Вона була ненависна тим, що перемінила громадський устрій церкви на автократичний.⁷³ Таким чином, йдучи врозріз із громадською провідною ідеєю українського народу, який "завжди тримався виборного права в церковнім устрої і в суспільному житті, унія була приречена ще з самого початку її впровадження".⁷⁴ Очевидно, що Антоновича приваблює сама церковна специфіка, релігійні інститути, життя видатних церковних діячів, які для історика є просто людьми певної епохи, носіями і виразниками ідеології певного стану, як землевласники та інші категорії населення. Тому без застережень Антонович мас бути зарахованим до категорії українських світських істориків, позбавлених будь-якої теїстичної упередженості.

Ще в меншій мірі, ніж релігія, окреслюється в історіософії Антоновича поняття етичного ідеалу. Наскільки можна судити зі змісту узагальнень, у його основі лежить досить чітко виражений категоричний імператив громадської етики, суспільної справедливості,

що, на думку Антоновича, пронизує інстинктивні прагнення українського народу. Але етичні принципи при вимірі історичних позицій з боку Антоновича не завжди укладаються в чітку дефініцію і досить часто носяіь подвійний стандарт. Як приклад може служити інтерпретація Антоновичем гайдамацького руху в Україні, який, з одного боку, засуджується істориком за ті форми насильства, в які він вилився, а з іншого боку, - схвалюється за "прикмети характеру національної справи".⁷⁵ Антонович практично завжди спостерігає і кваліфікує історичні події в культурно-історичнім аспекті, пов'язуючи громадські події з історією культури чи цивілізації, і вважає, що будь-яке суспільне явище є відголоском "тех культурних завоеваний, которьіе удалось достигнуть тому или иному народу".⁷⁶ Таким чином, ідейно-культурні вартості висувались Антоновичем завжди на передній план, перетворювались в аксіологічну норму прогресивності і служили критерієм "можливостей" майбутнього поступу українського народу.

Одним із суттєвих компонентів історіософії Антоновича є його ставлення до ролі особи в історичному процесі. У сучасній йому європейській історіософії існувало кілька підходів до визначення ролі й місця особи в історії. Один з них відштовхувався від філософії історії Г.Гегеля, згідно якої в партикулярних ідеях великих індивідуумів через "підступ розумності" (Ілзі сіег Уепшпй) знаходить врешті-решт вияв воля світового духу, органом якого с ці видатні індивідууми. Дещо інше, більш активне і творче розуміння ролі особи пов'язане з історіософією Г.Фіхте, для якого ідея, за здійснення якої змагається людина, що перша зрозуміла її вагу для суспільства, перетворює людину на видатну історичну особистість. У 40-х роках XIX століття О.Конт сформулював позитивну доктрину суспільного розвитку, де чітко зазначив, що історична особа, якою б геніальною вона не являлась, детермінована в своїх діях епохою і суспільним середовищем і не здатна вийти за їх межі.

Система уявлень Антоновича на роль особистості в історії йде виключно в позитивістському руслі, оскільки він традиційно зазначає вирішальну роль у суспільному процесі не індивідуального, а колективістського начала. Заслуги видатного історичного діяча відмічаються Антоновичем лише в мірі того, наскільки він скористався народними прагненнями та готовністю до самопожертвування в ім'я наближення до природно обумовленого фомадського ідеалу. Тому його улюблений герой української історії - Іван Мазепа, який один з небагатьох національних діячів "мав ясний політичний ідеал".⁷⁷ Дещо в іншому ракурсі Антонович інтерпретує діяльність Б.Хмельницького, оскільки всупереч історіографічній традиції, насамперед польській, вважав, що дії козацького вождя "не зависят от личного характера и личного интереса Богдана".⁷⁸ Причину невдачі Хмельницького Антонович шукав не в його власних діях, а в стані розвитку тогочасного українського суспільства, яке ще не стояло "на такой степени развития, при которой путем критики и умственной работьі отбраснваются вьіработанньїе историей форми бьіта и создаются новьіе лучшие".⁷⁹ "Хмельницкий, - продовжує історик свою думку, - бьіл лишь один из сьінов своего времени и своего общества, и мьі полагаем, что невозможно ему ставить в личную вину того, что бьіло результатом культурного неразвития массьі, в главу которой судьба его вьщвинула".⁸⁰ Завершує свої роздуми з приводу ролі козацького гетьмана сентенцією відносно ролі особистості в історичному процесі. "Мьі полагаем, - пише Антонович, - что предводитель каждого народного движения єсть только вьіразителем тех убеждений, тою нравственної о капитала, которьім обладает масса, и шире его подготовки он ни сам пойти, ни тем более повести не может".⁸¹

Таким чином, як видно на прикладі оцінки діяльності Богдана Хмельницького, історична особа в Антоновича постає як продукт колективістської свідомості, яка в свою чергу виступала за певну історичну модифікацію абстрактної людської природи і обставин часу. У кращому випадку Антонович вважав за можливість видатної особистості прискорити події, оскільки "народна маса із самої своєї природи інертна, а то тим більше, наскільки вона менш зорганізована, менше розвинена та призвичаєна до політичного життя, наскільки природні інстинкти народу перейнялися принципом самосвідомості".⁸² Але такий варіант розвитку подій можливий лише в тому випадку, коли людина, що стоїть на чолі народного руху, знає "всю суму бажань народу".⁸³ Невдачу Мазепи він пояснює тим, що він "не осознал демократических идеалов народной массьі".⁸⁴

В цілому, згідно історіософії Антоновича, два головних фактори активізують "індивідуалізм" та його прояви в історичному процесі. По-перше, це історичні умови і рівень культури народу, по-друге, можливості людської природи і антропологічні якості особи. Роль історичного генія в традиційній трактовці історика була традиційно занижена та іноді доходила, як і в його попередника на ниві української історіографії М.Костомарова, до повного їх розвінчування (Богдан Хмельницький). Історична особа, згідно Антоновичу, вплетена в еволюційну канву прогресуючого суспільства, що автоматично робить її суспільно-індиферентною та обмежує спектр творчої діяльності. У цьому контексті інтерпретація ролі героя в історіософії Антоновича пов'язана з нахилом дослідника до метафізичного одностороннього еволюціонізму.

Вищесказане не означає, що Антонович не мав нахилу чи був не здатним на виразні характеристики історичних персонажів. У дійсності ним створена ціла галерея блискучих образів. Досить указати на біографічні нариси "Деятели Юго-Западной Руси", що справедливо вважаються одним з кращих здобутків української історіографії. Але діячі, яких він так виразно малює, показані перш за все як виразники своєї епохи, досить детерміновані в своїх діях, всупереч зовнішній видимості в своїх можливостях. Один з улюблених методологічних прийомів Антоновича, який по суті заперечує традиційну в тогочасній вітчизняній історіографії апологетику ролі історичної особи, проявляється в реалістичній інтерпретації її життя, коли історичний персонаж показується в життєвій праці не звільненим, а навпаки завантаженим масою дрібниць і недоліків, як, наприклад, Данило Братковський. У всьому цьому звичайно вбачали прояв здібностей Антоновича до

реставрації старовини, прагнення до житейської правди. Але чи не маємо тут прояву чогось більшого, чи не є це особливим розумінням видатних історичних діячів? Ставлячи історичну особу в залежність від обставин місця і часу, Антонович все-таки залишає їй здатність "розуміння сил суспільності і уміння користуватися ними".⁸⁵ Тому в уявленнях ученого талановитим історичним діячем може зватися "лише той чоловік, котрий у своїй діяльності береться за досягнення такої мети, яку у тім часі можна осягнути. Він мусить завчасу добре обрахувати ті сили, на які може опертися, мусить бути добре ознайомлений зі всіма суспільними напрямками свого часу і повинен уміти вичекати такого зручного часу, коли зможе найкраще виконати свої заміри".⁸⁶ Наскільки можна судити з біографії Антоновича, цей еталон історичного діяча, очевидно, був вироблений ним і для власної політичної діяльності.

Таким чином, детермінуючи історичні суб'єкти рамками певної епохи, Антонович все-таки далекий від того, щоб недооцінювати роль великих людей, постійно в своїх дослідженнях розглядає їх діяльність на фоні соціальних і культурологічних процесів. Індивідуальний герой, "велика людина", як і колективні герої: шляхта, козацтво, селяни - є лише "діючі сили", актори на історичній сцені. їх дії в свою чергу залежать від спонтанних ірраціональних бажань одиниць та окремих соціальних груп. Така концепція ролі особи в історіософії повністю відповідала позитивістським настановам і засвідчувала переміщення акценту його творчості від індивідуальної до колективістської психології, а отже характеризує Антоновича як історика з нахилом до соціологічних узагальнень.

Історіософські засади історичних уявлень Антоновича суттєво впливали на методологічні аспекти його творчості. Показовим у цьому відношенні є визначення історії, як науки, яку він кваліфікує за розвиток "самопознания народа и уяснения непоередственньїх мотивов его гражданской и политической жизни".⁸⁷ Такий дискурсивний підхід Антоновича заперечує досить поширену в тогочасній історіографії думку про історію, як системний, в хронологічній послідовності виклад подій з історії народу чи держави. Він вважає подібний підхід недостатнім. "Остается, - пише він, - еще другая половина - проследить моментьі, переживаемьіе народними массами в их политической, зкономической и нравственной жизни, подметить идеальї народа в различньїе периодьі жизни его, проследить развитие культури и цивилизации у народа".⁸⁸

Таким чином, в епіцентрі визначення функції історичної науки і теорії історичного пізнання два ключові, взаємозв'язані поняття: культура і цивілізація. Тому, згідно Антоновичу, "первостепенная задача истории-іювествование о развитии культурні и цивилизации данного народа и человечества".⁸⁹ Під культурою він розумів "развитие физического, умєтвєнного и нравственного состояния народа"⁹⁰, в той час як цивілізацію інтерпретує в дусі "развития общественньїх отношений на началах справедливосте".⁹¹

У відповідності з таким культурологічно-цивілізаційним підходом, Антонович аналізує домінуючі в тогочасній історичній науці схеми вивчення національної історії. На його думку, "изложение истории страньї делает задачу историка очень широкой, так как в зтом случае он должен будет изложить историю всех народов когда-либо живших на зтой территории, а следовательно, и историю их культурьі и цивилизации, между тем как ему нужно изложить только историю народа, з даїшьій момент занимающего известную территорию".⁹² Окрім того, в історії людства дуже мало прикладів, коли один етнос, позбавлений різноманітних флюктацій, постійно мешкає в певних географічно-територіальних межах. Тому, не заперечуючи країнознавчий, територіальний підхід, "которьій при надлежащем профессионализме исследователя может бьіть поставлен во главу изучения истории",⁹³ Антонович, як національний історик, відводить йому другорядну роль. Але особливе заперечення викликала в нього підміна історії народу історією держави, характерна для адептів гегелівської історіософії в європейській історіографії і особливо в інтерпретації історії Росії, так званого "державницького напряму", представленого московською школою "великорусских" істориків.

Практично у всіх своїх лекційних курсах, роблячи історіографічні екскурси, Антонович відмічає їх головний методологічний промах -інтерпретацію "общерусский" історії "с вьїсотьі московской колокольни Иоанна Великого" і в ракурсі територіальних нарощувань і розбудови державної організації.⁹⁴ Такий односторонній, державницький підхід при написанні історії він вважає абсолютно антинауковим і недопустимим, оскільки "єсть народьі, никогда не составляющие государство и, однако ж, имеющие свою культуру и цивилизацию, что дает им полнейшее право на место в истории".⁹⁵ Державницький підхід до написання історії, вважає Антонович, унеможливлюється і тим, що народи, при певному збігу історичних обставин, можуть втрачати вироблені раніше державні форми, або на основі одного етносу з'являються кілька держав. Але навіть в ідеальному випадку, коли один народ складає державу, її історія не може підміняти історію народу, оскільки "излагая дела правительства, дела представителей власти в данное время, оно совершенно не касается жизни масс во всех ее проявленнях".⁹⁶ Написана з чисто державницьких позицій, декларує своє методологічне кредо Антонович, історія "не будет история, а биография лиц которьіе далеко не всегда могут бьіть вьіразителями жизни народа, так как в истории государства мьі видим только показную сторону, видим актеров на сцене, не зная того, что делается за кулисами".⁹⁷ Тому для Антоновича, наукова історія повинна займатися життям власне народних мас, що складають певну народність. "История, - пише він, - обьясняется фактами внутренней народной жизни и ее отношениями".⁹⁸

При такому методологічному підході до написання історії, який означив Антонович, сильно зростає роль науковця, як збудника національної самосвідомості, і він окреслює ті принципи, які має сповідувати кожний дослідник історичного минулого. На перше місце Антонович ставить об'єктивізм. "Я позволю, - зазначає він в одній із своїх вступних лекцій з методології, - остановить внимание на одно обстоятельство, относящееся к личности того, кто посвящает свой труд разработке отечественной истории, обстоятельство зто - непременная обязанность относиться по мере возможности более обьективно к предмету своих занятий".⁹⁹ Особливо потрібен об'єктивізм при дослідженні національної історії, оскільки саме тут він завжди трудніше дається. Антонович далекий від схвалення відомого положення Ф.Вольтера, згідно якого науково-об'єктивістську національну історію може створити лише стороння особа, представник іншого народу, але він все-таки визнає, що саме при її складанні навіть видатні європейські історики допускають "искажения и умьішленнне фактические погрешности для достижения национального зффекта".'⁰⁰ Наслідки такого явища в історичній науці надзвичайно пагубні, оскільки "всякое увлечение естественньїм чувством симпатин, которому поддается историк, затрудняет уяснение того народного самопознания, которое составляет важнейшую цель науки, оно ведет к народному самовосхвалению, или в противоположном случае, к отрицанию коренньїх основ народной жизни и, как крайний результат, доводит или до научного романтизма, состоящего в возведении в идеал известньїх отдельньїх моментов прошлой жизни народа".¹⁰¹ З наближенням історичних подій до сучасності досліднику національної історії особливо важко втриматися на об'єктивно-наукових позиціях.

Спостерігаючи сталу тенденцію в сучасній йому історіографії, Антонович приходить до невтішного висновку стосовно відношення істориків до предмету своїх досліджень, оскільки більшість із них керуються суб'єктивними мотивами. Вони вивчають і пишуть не просто ради наукової істини, а відповідно різних політичних теорій і провідних ідей. Пов'язаний із сучасністю суб'єктивний метод деформував французьку історичну науку в угоду політичним партіям, німецьку в ім'я слави германської раси, польську в угоду лжепатріотичній місіонерській ідеї. Така закономірність методологічна проявляє себе в повній мірі при розробці історії України, оскільки в ії основі лежить боротьба народу за свої одвічні ідеали, а це відкриває шляхи для ретроспективного аналізу з привнесенням не властивого духу часу ідеології. Тому, як вважав Антонович, лише "беспристрастное, провєренное критикою, основанное на добросовестном изучении исторической судьбьі народа, исследование способно принести пользу науке".¹⁰²

Застерігаючи від апологетизації національних принципів у наукових дослідженнях, Антонович водночас є противником нерозважливого історичного скептицизму, який приводить до "отчуждения от всего того, что составляет нравственное достояние народа в прошедшем и задаток его будущей жизни".¹⁰³ Позбутися цих крайнощів дослідник національної історії, вважає Антонович, зможе лише тоді, коли матиме тверезий критичний погляд на минуле, збудований на глибокому розумінні змісту епохи, а не на суб'єктивно-кон'юнктурному підході. "Нам кажется, - розвиває Антонович своє методологічне кредо історика, - что только писатель, не доверяющий умственньїм силам и духовному могуществу своего народа, может рег їасійта сопкешит остерегаться прикосновений к исторической традиции даже тогда, когда на оснований критических исследований он потерял доверие к ней".'⁰⁴ На його думку роль історика "не должна совпадать с ролью ни прокурора, ни адвоката; задача его не состоит в том, чтобьі вьізвать приговор обвинительньїй или оправдательньїй, а в том, чтобьі точно установить без предвзятьіх суждений характер данного исторического явлення и главное указать вьізвавшие его причиньї, чем и устанавливается по преимуществу историческое самопознание...".¹⁰⁵ Тому, однією з найважливіших рис кожного дослідника історії Антонович схильний вважати його готовність визнати свої помилки і негайно внести корективи у зміст своїх праць.

Постійно декларуючи примат об'єктивізму в історичному дослідженні і наголошуючи на особисті якості кожного дослідника національної історії, Антонович між тим далекий від наукового індиферентизму. "Требовать от историка, - стверджує він, -бесцветности, отсутствия личньїх убеждений по отноіоению к своей народности значило бьі унижать науку и вместе с тем требовать недостойного и невозможного".¹⁰⁶ Більше того, Антонович переконаний, що залишаючись об'єктивним, позбавляючись тенденційних думок і захоплень, історик не лише не відмовляється від права на особисті переконання та симпатії, але навпаки, пояснює і зміцнює їх на ґрунтовній фактичній основі, шляхом наукового аналізу. Таким чином, при науковій розробці вітчизняної історії її дослідник може на лише зберегти природні почуття любові до своєї Батьківщини, але й повинен розвинути їх на основі об'єктивної критики і знання. "Историк,- пише Антонович, - должен бьіть патриотом, но его патриотизм не имеет права оставаться слепьім пробуждением естественного чувства - ок должен бьіть сознательньїм убеждением вполне развитого человека",¹⁰⁷

Методологічні принципи Антоновича суттєво впливали і на характер методики історичного дослідження. Якщо відкинути популяризаторські твори і сфокусувати увагу на суто науково-академічних студіях, таких, наприклад, як "История Великого княжества Литовского", то можна констатувати, що його методичний стиль досить близько підходить до тих канонів історичного дослідження, які були вироблені німецькою історичною школою (Л.Ранке, Ф.Савін'їта ін.) і стали аксіомою європейської історичної науки другої половини XIX століття. Безпосередня заслуга в опануванні саме цієї методики пов'язана з М.Іванишевим, вихованцем Берлінського університету, під егідою якого пройшов процес становлення Антоновича як історика "Юго-Западной России". Згідно німецької історико-наукової традиції, метод історичного дослідження мав зводитись до троякого завдання; збирання джерел (евристична діяльність), аналіз і критика та вироблення концепції їх використання, яка проявляється в інтерпретації, комбінації, репродукції та синтезу. Цей методологічний стиль Бенедетто Кроче називав "історією ерудитів", оскільки прихильники такого підходу до написання історичних праць прагнули до "такого історичного викладу, коли будь-яке слово могло бути підкріплене джерелом і де не було нічого, окрім того, що є в джерелах, ретельно підібраних, але не інтерпретованих...".¹⁰⁸

Праць, збудованих на такому методологічному каноні, в послужному списку Антоновича не так уже й багато. Окрім згаданої монографії з історії Литовсько-руської держави, варто виділити його академічні студії з історії козаччини та гайдамацького руху, але саме вони мають з точки зору розвитку української історичної науки велике значення, оскільки торують нові шляхи в царині методики дослідження, вигідно виділяючись на фоні кращих здобутків тогочасної вітчизняної історіографії компоновкою матеріалу, технікою аналізу історичних джерел. При їх написанні Антонович дотримувався чіткої методичної формули: "Знакомство с историей - фактьі - обобщения и вьіводьі -критика и художественная обработка".¹⁰⁹

У плані джерельної евристики історик традиційно віддавав перевагу актовому матеріалу, справедливо зараховуючи його в розряд найбільш достовірних історичних свідчень. Саме широке залучення до академічних досліджень цієї категорії джерел позначилось на стилі праць Антоновича, які відзначаються лаконізмом та відсутністю претензій на художність викладу. Широке залучення істориком актового матеріалу можна вважати своєрідною методичною візією його досліджень. Воно обумовлене як методичними уподобаннями науковця, гак і тематичною спрямованістю його праць, більшість із яких лежить у площині соціальних явищ, для пояснення яких інших джерел просто бракувало. Окрім того, актові свідчення складали основу Київського центрального архіву, що відповідно детермінувало джерелознавчий діапазон лабораторії творчості Антоновича. Цю специфіку творчості Київських істориків, у тому числі й Антоновича, підмітив ще в 60-х роках М.Драгоманов, який відзначав, що широке впровадження актового матеріалу з провінційних архівів веде істориків "в самую глубь народной жизни, поскольку действующие лица зтих актов, - большей частью казаки, помещики, крестьяне, - словом, тот простой люд, которьш собственно "исполняет" историю, иначе сам народ".¹¹⁰

Водночас М.Драгоманов абсолютно справедливо зазначив і негативний аспект широкого впровадження актів, оскільки праці, написані переважно на їх основі, "носят реляционньій характер, и вообщс отличаются сжатостью, излишней краткостью общих вьіводов, излишней изолированностью задач и отсутствием сравнительного обобщения".¹"

Очевидно, що й сам Антонович прекрасно розумів односторонність методики історичного дослідження, збудованого на основі переважно актових свідчень. Він вважав, що "материал зтот не может доставить сколько-нибудь цельной картиньї; он уже по своєму существу отрьівочен и неполон; он не может служить для точного констатирования фактов; не возможно, желая изображать цельную картину жизни и делать о ней виводи, ограничиваясь исключительно архивньїм материалом".¹¹² Тому актовий матеріал у кращих розвідках Антоновича заповнюється свідченнями очевидців, мемуарами, записками, які несуть у собі менше вірогідності, але дають можливість пізнати прагнення людей та ідейний зміст епохи, що досліджується. "Если источник, - констатує з цього приводу історик, - уступает в отношении фактической точности сведениям архивньїм, то он дополняет несомненно свидетельства актов, представляя полную, живую и разнообразную картину народного бьіта и дает возможность оценить уровень общественного развития и отношение общественного мнения к собьітиям, происходившим в описьіваемое мемуаристом время. Позтому ми полагаем, что для полного и беспристрастного понимания каждого исторического момента необходимо при его изучении ознакомиться с записками современников".¹¹³

Важливим методичним положенням Антоновича відносно впровадження нарративів в історичному дослідженні є наголос на науковий аналіз історичного джерела. Перш, ніж приводити фразу із нарративу, потрібно встановити її змісту контексті і загальному зв'язку; звідки вона взялась, оскільки фрагментарна цитата може виказати думку, зовсім протилежну тій, яку мав повідомити дослідник. Тому, згідно Антоновичу, найважливішим при використанні історичних свідчень є "степень достоверности цитируемого источника".¹¹⁴

Слабкий бік методики Антоновича в підході до використання історичних джерел полягає у відсутності зовнішньої критики, на що справедливо вказують сучасні дослідники.¹¹⁵ Але це варто пояснювати не слабкістю методичної кваліфікації Антоновича, а залежністю її від його одвічної боязні суб'єктивних домішок з боку сучасного дослідника. Оскільки Антонович сповідував методичний принцип, згідно якого "исторические источники должна сами говорить за себя",¹¹⁶ то його праці практично не містять коментарів до джерел. Таке ставлення Антоновича до зовнішньої критики не мало негативних наслідків і майже не позначилось на характері його робіт, оскільки більшість із них має відношення не до політичної історії, де суб'єктивізм джерельних свідчень проявляє себе з особливою силою, а сконцентрована виключно на внутрішньому устрої: господарстві, побуті, громадських стосунках і т.д. Зовнішні події в працях Антоновича зачіпаються досить рідко, лише у випадку нагальної потреби ілюстрації внутрішнього життя. Для такого дослідження історії питання елементи зовнішньої критики джерел, переважно нарративного походження, не грають головної ролі. Робота Антоновича в цьому плані статична, а не динамічна, він характеризує стан, а не процес. Центр ваги лежить для нього в аналітичній роботі, де він демонструє свої методичні здібності і досягає значних успіхів. Інтерпретація текстів завжди інтенсивна і цікава, групування історичних свідчень для наукової аргументації логічне і послідовне.

Як історику-позитивісту, Антоновичу властиве апологетичне ставлення до твердо встановлених наукою історичних фактів, які він вважав за "анатомию исторического исследования".'¹⁷ Тому і завдання першочергове він бачив насамперед у тому, щоб "путем критики и продолжительного труда восстанавливать фактьі минувшей жизни...".¹¹⁸ Довільне поводження з фактами, на його погляд, не допустиме, оскільки поява навіть дрібного лжесвідчення може зіпсувати характер всього дослідження. "Мелкие неточности, - констатує

Антонович, - могут значительно умалить значение почтенного, в других отношениях, труда и подорвать, может бьіть, излишнее доверие к прочности данньїх, на которьіх основаньї вьіводьі автора".¹¹⁹ Історичне дослідження має ґрунтуватись на строго достовірних, перевірених наукою фактах. Завдання дослідника - з'ясовувати їх взаємозв'язок та причини історичних подій, викладаючи факти не лише в хронологічній послідовності, але й по мірі їх репрезентативності та характеру відтворення картини минулого. "Беспристрастное отношение к предмету занятий, - вважав Антонович, - обязьівает историка не обходить, не скрьівать и не насиловать фактов... оно заставляет его тщательно проверять добьітьіе из фактов вводьі и положення...".¹²⁰

Відповідно до його позитивістських уподобань, вчений віддає перевагу фактам внутрішнього, соціального звучання, оскільки вони чіткіші за політичні, відтворюють народні прагнення і мотиви дій різних груп населення. "История, - стверджує Антонович, - обьясняется фактами внутренней народной жизни и ее отношениями".¹²¹

Поборник фактологічної констатації в позитивістському розумінні, Антонович був прихильником двох методологіч