Державне управління в козацькій державі

У Козацькій державі залишився поділ на панівні та залежні верстви. До панівного стану належала українська шляхта, козацтво. Козацтво не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки. До заможних належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони складали основу козацької старшини. Сюди належали також колишні «випищики» та драгуни. Ці групи становили близько 50% усього реєстрового війська.

В роки визвольної війни старшина за соціальним становищем не була монолітною верствою. Кожна група козацької старшини мала свої економічні можливості, свої традиції тощо.

Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства. Православна церква мала низку суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджувалися в гетьманських універсалах.

Залежні верстви — це рядові козаки, які виконували повинності на користь Війська Запорозького, «робітні люди», які обслуговували Військо Запорозьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики, котлярі, римарі та ін. Залежними були також селяни. Але на козацькій території вони не відбували жодних повинностей, а сплачували чинш. При цьому селяни були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави. Чинш становив собою натуральну та грошову ренти. Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину.

В роки національно-визвольної війни в містах зросла кількість козаків. Вони, користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею. Гетьманськими універсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право. Такі міста одержують назву ратушних. Самоврядування в таких містах часто-густо було фікцією.

Привілейоване становище в містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування. Таким чином, соціальне становище українського населення в роки війни зазнало змін у бік розширення прав для залежних верств, що цілком відповідало демократичним засадам української державності.

2 питання. Правова система
Української козацько-гетьманської держави. Суд і процес

У даному питанні студентам потрібно зрозуміти особливості правової системи в Козацькій державі.

Лишалися чинними основні правові джерела — Статут Великого князівства Литовського 1588 р., норми магдебурзького права в містах (але тільки у великих — Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин). Припинили дію «Устав на волоки» 1557 р., «Ординація війська Запорозького» 1663 р., королівські та сеймові конституції. Серед джерел права, які використовувалися, неабияке значення мало звичаєве козацьке право. На його основі регулювалися порядок організації козацького війська, порядок і основні принципи формування органів військової, адміністративної влади, судочинство, поняття злочину і система покарань тощо.

Слід звернути увагу на те, що поняття «козацьке право» — це не лише сукупність норм козацького звичаєвого права, що виник­ло в Запорозькій Січі, а й сукупність нормативних актів гетьманської влади, судової практики. Наприклад, універсали видавав гетьман, а іноді й полковники. Вони мали характер розпорядчих актів найвищої влади і регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні відносини. Джерелами права були також міжнародні угоди, що укладалися гетьманом з іноземними державами.

В роки війни відбуваються зміни в землеволодінні. Скажімо, з’являються «рангові землі» або «рангові маєтності». Це були зем­лі, які гетьман своїми універсалами дарував козацькій старшині за службу, «в ранг». Значно розширюється правове регулювання зобов’язальних відносин, зокрема у зв’язку з ліквідацією магнатського землеволодіння. Така земля передавалася «в ранг» або в оренду.

В понятті злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). За них передбачалася страта. Припиняли дію норми, що встановлювали покарання за злочин проти короля, порядку управління Речі Посполитої.

В Українській козацькій державі була своя судова система. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Для сотенних і полкових судів він був апеляційною інстанцією.

Найвища судова влада належала гетьману. Він затверджував рішення (вироки) Генерального, полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до страти. Гетьман розглядав скар­ги на рішення судів; він посилав для перевірки представників старшини на місця для розгляду справ по суті.

Слід зауважити, що полкові та сотенні суди поширювали свою юрисдикцію не тільки на козацтво, а й на все населення України, навіть втручалися в діяльність магістратських судів у містах з правом на самоврядування. Судовий процес у Генеральному, пол­кових, сотенних та курінних судах проводився на підставі норм козацького звичаєвого права.

Необхідно звернути увагу на те, що поряд з існуванням судів продовжували виконувати судові функції органи адміністративно-територіального управління. Наприклад, роль вищих судових органів виконувала старшинська рада. В ратушних містах козацькі старшини й отамани водночас здійснювали судові функції, а селян судили війти і сільські отамани.

Одне слово, можна зробити висновок, що повністю здійснити розподіл влади в Україні того часу не вдалося.

3 питання. Юридичне оформлення
об’єднання України з Росією

В даному питанні студентам потрібно з’ясувати історичні обставини, які привели до укладання україно-московського договору 1654 р., позиції і ставлення до нього різних верств українського суспільства.

Починаючи з 1648 р. Богдан Хмельницький звертався з проханням про допомогу Москви у війні проти Речі Посполитої. Та лише в жовтні 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу государеву руку». На підставі такого рішення в Україну було відправлено повноважне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним для проведення офіційних пере­го­ворів, присяги, вручення царських грамот. 8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький.

Слід наголосити, що в Переяславі українська сторона отримала від московитів лише декларативні запевнення в підтриманні України, які не мали юридичної сили.

Юридичною основою об’єднання двох держав став підготовлений в Україні договір, який фіксував умови, на яких передбачалося об’єднання Української козацько-гетьманської держави з Московською державою.

Спочатку 14 березня українські посли подали письмовий текст проекту з 23-х статей, які стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави і мали конституційний характер.

Після обговорення проекту договору десять статей — 1, 2, 3, 5, 6, 7, 9, 11, 13, 17 — затверджувалися беззастережно, а інші — з деякими застереженнями або обмеженнями. Ст. 21 — взагалі не пройшла.

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору. Він містив уже тільки 11 статей, які отримали назву «Березневих статей». Московський уряд ратифікував пропозиції української сторони у «Жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому 27 березня 1654 р.». В ній військо запорозьке і гетьман названі «підданими московського царя», але одночасно затверджувалося питання про збереження в недоторканності суспільного ладу України, попереднього порядку управління та судової системи, прав і привілеїв для козацтва.

Виборний гетьман був главою України, але мусив присягати на підданство і вірність цареві й отримувати від нього клейноди. Щодо зовнішніх відносин, то Україна була зобов’язана повідомляти про них Москву, а відносини з Річчю Посполитою і Туреччиною без відома царя взагалі заборонялися. Козацький реєстр встановлювався в 60 тисяч. Підтверджувалися всі привілеї української шляхти, зокрема в питаннях спадкування землі, доходів з неї тощо. За цим договором Московська держава брала на себе обов’язок захищати Україну від Речі Посполитої, а Україна — сплачувати данину в царську казну. Таким чином, було юридично оформлено, що значна територія України — Лівобережна і частина Правобережної України — з 1654 р. вступала під протекторат Московської держави.

4 питання. Політичні та правові проблеми
переходу України під владу Московської держави
і Речі Посполитої після смерті Богдана Хмельницького

В цьому питанні студентам слід звернути увагу на те, що у
ІІ пол. XVII — XVIII ст. українська державність розвивалася під зверхністю сусідніх держав: Московського царства, Польщі, Австрійської монархії.

За «Березневими статтями» Україна увійшла до складу Московської держави на правах автономії. Обмеження її суверенітету полягало в тому, що статус України визначала Москва. Гетьман і старшина вважалися на службі в царя.

Згідно з умовами договору спільні козацько-московські сили відвоювали у Речі Посполитої Білорусію і більшу частину Литви, але наприкінці січня 1655 року битва біля Білої Церкви між об’єднаними україно-московськими силами і поляками не виявила переможця і привела до величезних втрат.

У 1656 р. між Москвою і Річчю Посполитою було укладено сепаратну угоду у Вільно, де ставилося питання про повернення України під владу Речі Посполитої. Ці всі обставини змусили Бог­дана Хмельницького шукати собі союзників, щоб протистояти і полякам, і Москві.

1657 р. був кульмінаційним моментом престижу незалежної Української держави. Б. Хмельницький зумів створити міцну авторитетну владу. Хоча влада гетьмана була виборною, але
Б. Хмельницький планував зробити її спадковою. Незважаючи на опозицію старих полковників, на старшинській Раді було затверджено спадкоємцем Юрія Хмельницького — сина Богдана Хмель­ницького. Але Юрій після смерті Б. Хмельницького в серпні 1657 р. залишався гетьманом лише місяць, а потім добровільно відмовився від гетьманської булави.

Новим гетьманом на старшинській раді, потім на Генеральній раді у Корсуні було обрано Івана Виговського. Гетьман Виговський, його генеральна старшина та більшість полковників приймають рішення про розрив з Москвою та зближення з Річчю Посполитою.

У вересні 1658 р. Іван Виговський уклав у Гадячі з польським урядом договір, за яким Польща, Литва та Україна вступали до союзу і тим самим створювали конфедерацію. Україна, яка мала назву Великого князівства Руського, включала територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.

Україна за цим договором створювала свої законодавчі і виконавчі органи. Так, найвища законодавча влада мала належати Національним зборам, а виконавча — виборному гетьману, якого затверджував польський король. На території України римо-като­лицька та православна церкви визнавалися рівноправними, а унія скасовувалася. Більше того, Велике князівство Руське мало мати свою адміністрацію, монету й армію.

Гадяцька угода привела до війни між Москвою і Україною. Промосковські сили серед козацької старшини обирають у Білій Церкві гетьманом знову Юрія Хмельницького, а І. Виговський відмовився від гетьманства.

Наслідком цих подій стали Переяслівські статті 1659 року, за якими Україна знову підпорядковувалася Москві, обмежувалася влада гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувалися царським воєводам, а Київський митрополит — Московському патріархові.

Потрібно звернути увагу на те, що в цих умовах Річ Посполита запропонувала козацькій старшині переговори. Наслідком цих переговорів став Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди. Відповідно до цього документа Україна мала одержати автономію. Але Україна була розірвана на Лівобережну, яка залишалася під владою Москви, і Правобережну, яка ставала частиною Речі Посполитої на правах автономії. Всі ці події відбувалися на тлі жорстокої міжусобної боротьби за гетьманство. На так званій Чорній Раді 1663 р., де були присутні не лише козаки, а й міщани та селяни, гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Брюховецького. На Правобережжі 1663 року замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, гетьманом обрали Павла Тетерю.

Студенти повинні засвоїти, що юридичне оформлення розподілу України на Лівобережну і Правобережну сталося за московсько-польським Андрусівським договором 1667 р.Його було укладено підступно, без участі української сторони. Лівобережна Україна залишилася під владою Москви, Правобережна — Речі Посполитої. Київ мав відійти на два роки до Москви. Запорозька Січ підпадала під владу обох держав.

Після Андрусівського 1667 р. «Вічного миру» з Річчю Посполитою 1686р. та Константинопольського мирного договору з Туреччиною 1710 р. Лівобережна Україна й Київ з околицями були остаточно затверджені у складі Московської держави.

1783 року Крим, який звільняється з-під влади Туреччини, входить до складу Росії. За Ясським мирним договором 1791 р. до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Таким чином, більша частина степової України відійшла з основними українськими землями до складу Російської держави.

Скориставшись послабленням Речі Посполитої, Австрія, Прусія і Росія почали розподіл Речі Посполитої. Після першого розподілу 1772 р. до Росії відійшли землі Білорусії і частина Литви, Австрія приєднала Галичину, а Пруссія захопила власне польські землі. Після другого поділу Польщі 1793 р. до складу Росії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Поділля, Волинь, Брацлавщина. До Галичини Австрія приєднала собі ще Буковину та Закарпаття. Внаслідок третього розподілу 1795 р. до Росії відійшла західна Волинь.

Так більшість українських земель підпала під юрисдикцію царської Росії.

5 питання. Адміністративно-політичний устрій
українських земель у складі Росії.
Зміни в суспільних відносинах

Розглядаючи це питання, необхідно згадати, що внаслідок укладання Андрусівської угоди 1667 р. українська територія розподілялась на Лівобережну, Правобережну і Запорозьку Січ, кож­на зі своїм правовим статусом.

З 1663 р. Україна мала одночасно двох гетьманів: Правобереж­ного та Лівобережного.

Гетьманів обирала Генеральна рада, термін їх перебування на посаді не регулювався. Як виняток, за відсутності законно обраного гетьмана його іноді призначали. З 1671 року в Правобережній Україні гетьманів уже не обирали. Влада гетьмана не поширювалася на Запорозьку Січ і Слобідську Україну, які підлягали безпосередньо царській адміністрації.

Серед органів центральної влади й управління були також Генеральна рада і старшинська рада. Генеральна рада після Переяславської ради 1654 р. фактично вже не скликалася й існувала при гетьманах Виговському і Дорошенку радше як традиція, що репрезентувала державність України.

Старшинська рада представляла тільки окремі верстви народу. Існувало чотири види старшинських рад: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини; в) збори генеральної старшини з участю полковників; г) з’їзди старшин, у яких брали участь усі козаки, крім рядових.

Збори колегії генеральної старшини відбувалися майже щодня, а з’їзди старшин — на Різдво та на Великдень. Старшинські ради розглядали практично всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, але не стали українським парламентом.

Генеральна військова канцелярія в 20-х роках XVIII ст., крім ведення діловодства, набула колегіального органу виконавчої влади. В роки міжгетьманства (1724—1727) в її руках цілком зосереджувалося державне управління Гетьманщиною. Канцелярія діяла до ліквідації гетьманства в 1764 р.

Кожен новий гетьман підписував «статті» (договір) з московським царем, в яких фактично обмежувалися права автономії України.

1659 року Ю. Хмельницький підписав «Другі Переясловські статті», які обмежили право гетьмана на зовнішні відносини; 1665 року І. Брюховецький уклав «Московські статті», де було записано, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя залежала гетьманська влада. 1669 року І. Многогрішний підписав «Глухівські статті», які заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами. Всі переговори можна було вести лише через царя. 1674 року І. Самойлович уклав «Конотопські статті», а 1687-го І. Мазепа — «Коломацькі статті», в яких прямо зазначалося, що вибори і відставка гетьмана можуть відбуватися лише за указами царського уряду, а ст. 19 проголошувала Україну частиною Московської держави. 1709 року І. Скоропадський підписує «Решетилівські статті», які складалися з двох документів: «Просительних статей» гетьмана і відповіді Петра І. У 14-ти пунктах статей Скоропадський просив підтвердження для України прав і вольностей, зокрема: залишати в козацькому війську головування старшини, а не російських офіцерів, заборонити царським воєводам втручатися у внутрішнє управління України, звільнити населення від постоїв московських військ. Цар у своїй відповіді загалом підтверджував «права і вольності», обіцяв наказати воєводам, щоб вони «не інтересувались до українського населення», а на інші прохання відповів відмовою.

Одночасно цар встановлював російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, адміністрації тощо.

Цар призначив також при гетьманові міністра-стольника Ізмайлова, якому дав дві інструкції — явну і таємну. Десять пунктів явної інструкції зобов’язували міністра стежити за тим, щоб в Україні «не було зради» і давали йому право втручатися в міжнародні, майнові, управлінські справи козацького війська. В таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, довідуватись про розмір зібраних податків, прислуховуватися до розмов, тримати при гетьманові два російські полки, підпорядковані міністрові.

1728 року при гетьмані Д. Апостолі з’являються так звані «Рішительні пункти». У відповідь на козацьку петицію, спрямовану на захист автономії України, цар встановив, що гетьман може обиратися тільки за згодою царя, в окремих випадках обмежувалися дипломатичні стосунки України, а під час війни гетьман підпорядковувався російському фельдмаршалу. Козацьке військо обмежувалося трьома полками (крім реєстрового). Генеральну старшину і полковників затверджував цар. Генеральний суд скла­дався з трьох українців і трьох росіян під головуванням гетьмана.

Мито на імпорт ішло до російської казни. Росіянам дозволялося купувати землі в Україні, в такому разі вони підпорядковувалися українській владі. Гетьманська резиденція залишилася в Глухові. Заборонялося відбирати землі в козаків.

Слід наголосити, що хоча «Рішительні пункти» 1728 р. в дечому обмежували українську автономію, водночас вони поклали край 20-річному свавіллю царських урядовців і російських феодалів у Гетьманщині.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. Україна знову залишилася без гетьмана. В цьому проміжку справами України відало Правління Гетьманського уряду (1734—1750) на чолі з князем О. Шаховським, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та генеральної козацької старшини. Тільки 1750 року на посаду гетьмана було обрано К. Розумовського. Можна сказати, що це був останній період піднесення козацько-гетьманської держави. Розумовський намагався обстоювати перед царським урядом автономію України: домігся царського указу про заборону поширення на українців холопства (1752 р.), пев­ний час без погодження з Петербургом призначав полковників. Самостійність Розумовського викликала незадоволення царського уряду, особливо після воцаріння Катерини ІІ. Розумовський був усунутий від гетьманства, і посада гетьмана 1764 року була остаточно ліквідована. На цьому закінчилася гетьманська епоха.

Обмеження автономії України посилювалося також створенням російським урядом і діяльністю Спеціальних органів для управління Гетьманщиною.

В 1663—1721 рр. в Україні діяв Малоросійський приказ як один із відділів державного органу Російського царства — Посольського приказу для відання українськими справами. Через Малоросійський приказ царський уряд підтримував зв’язки з українським керівництвом, здійснював контроль за політико-адміністративною діяльністю гетьманської адміністрації та царських воєвод в Україні.

Діяли в Україні також відділи колегії іноземних справ (1727—1734, 1750—1764). Їх метою було включити більше українських земель до складу Російської імперії.

Прямим порушенням автономних прав України було створення Малоросійської колегії. Перша Малоросійська колегія (1722—1727) діяла в складі президента, шести членів присутності, прокурора, канцеляристів. Усі члени М. К. призначалися імператором або Сенатом з числа російських офіцерів і цивільних службовців. Перебувала в Глухові. У цивільних справах підлягала Сенатові, у військових — головнокомандуючому російськими військами в Україні. Після смерті Петра І припинила свою діяльність.

Друга Малоросійська колегія (1764—1786) — вищий виконавчо-розпорядчий орган влади в системі малоросійського генерал-губернатора, створений 10 листопада 1764 р. після ліквідації гетьманства. Перебувала в м. Глухові. До складу колегії, крім чотирьох українських урядовців, входило четверо українців із числа генеральної старшини. Президентом було призначено графа
П. Румянцева, який був водночас генерал-губернатором України і головнокомандуючим її збройними силами. Діяльність колегії була спрямована на остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Формально колегія проіснувала до 1786 р.

В місцевому управлінні Україна гетьманської доби мала, як і в роки Визвольної війни, полковий устрій. Полки Правобережної України після 1667 р., як потрапили під владу Речі Посполитої, припинили своє існування. На Слобожанщині полки були створені в середині 50-х років XVII ст. Гетьману вони фактично не підпорядковувалися, а залежали від бєлгородських воєвод, а також Розрядного і Посольського приказів у Москві. Проіснували до 1765 р., коли Катерина ІІ своїм маніфестом ліквідувала слобідське козацтво.

В Лівобережній Україні після Андрусівського перемир’я 1667 р. залишилося 10 полків — Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський та Чернігівський. Вони існували до остаточної ліквідації царським урядом на початку 80-х років XVIII ст. полкового устрою в Україні.

1775 року відповідно до «Учреждения о губерниях» Лівобереж­на та Слобідська Україна були поділені на намісництва на чолі з намісниками, які здійснювали адміністративно-поліцейські функ­ції, функції губернатора, віце-губернатора і двох радників. 1796 ро­ку указом «Про новий поділ держави на губернії» намісництва були ліквідовані.

Необхідно зазначити, що Запорозька Січ також зазнала змін у правовому становищі. Формально за умовами Андрусівського договору 1667 р. вона підпорядковувалася Росії і Речі Посполитій. 1686 року Польща відмовилася від своїх прав на Запорожжя відповідно до умов договору — «Вічного миру». Москва визнала права Запорозької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів. Запорожжя зберегло давні традиції. Найвищим органом влади та управління була Військова рада, в якій брали участь усі козаки. Головним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.

Зверніть увагу на етапи скасування царизмом Запорозької Січі. В травні 1709 року царський уряд вирішив ліквідувати Запорозьку Січ за «зраду». 14 травня російські війська захопили Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію. На р. Кам’янка частина запорожців заснувала Січ, але царські війська зайняли і цю територію і витіснили запорожців.

1711 року частина запорожців з дозволу кримського хана заснувала Олешківську Січ. Того ж, 1711 р. запорожцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній, яка стала центром запорозького війська, місцем перебування військової старшини.

Контроль за Запорожжям здійснював київський генерал-гу­бернатор.

У руслі загальної тенденції наступу на українську автономію 1753 року вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшини на Січі. Після завершення російсько-турецької війни 1769—1774 рр. Запорожжя втрачає значення російського форпосту від нападів татар. За наказом Катерини ІІ у травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. Запорозька Січ була ліквідована, а її територія приєднувалася до Новоросійської губернії. Катерина ІІ
3 серпня 1775 року підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Навіть сама назва «запорозький козак» віднині заборонялася.

Адміністративний розподіл півдня України розвивався відповідно до загальноросійської політики уніфікації місцевого управління. Царський уряд залучає сюди іноземців для освоєння земель. З’являються територіальні утворення: Нова Сербія, Слав’яно­сербія, Новослобідський козацький полк. Указом царя від 22 березня 1764 року Нова Сербія в Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося з двох департаментів — військового та цивільного.

З 1775 року все Північне Причорномор’я поділялося на дві
губернії — Новоросійську та Азовську. 1783 року на землях кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сім­ферополі, а з Азовської та Новоросійської губерній було утво­рене Катеринославське намісництво. У січні 1795 р. було ство­­­рено Вознесенську губернію, яка в листопаді стала намісництвом. Але намісництва незабаром були ліквідовані указом Павла І «Про новий поділ держави на губернії» від 12 грудня 1796 р.

Зазначимо, що суспільний лад українських земель у складі Росії також зазнав змін.

В умовах покозачення української шляхти під час національно-визвольної війни українського народу соціальне відокремлення козацької старшини привело до створення такого аристократичного прошарку, як знатне військове товариство. Його верхівку складало бунчуковетовариство — генеральна старшина.

Значкове товариство також входило до «знатних товаришів». Це — полкова старшина. Ще одна привілейована верства — військове товариство, до якого належали ті, хто не потрапив у перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.

Всі ці категорії верхівки козацтва мали привілеї у підсудності, володінні великими земельними ділянками, у можливості отримувати різні посади в Генеральному уряді, мали виключне право на заняття промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати податків, повинностей, мита тощо. В Глухівських статтях 1669 р. цар підтвердив вольності і привілеї української верхівки, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

1764 року генеральна козацька старшина царським указом отримала права російського дворянства, а 1783 р. вся українська шляхта була зрівняна в правах з російським дворянством, що було підтверджено жалуваною грамотою дворянству у 1785 році.

До знатного товариства за соціальним статусом наближалося біле духовенство, величезні привілеї мало й чорне духовенство. Зростали земельні володіння монастирів, які швидко багатіли. 1685 року Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, але це не порушило наданих привілеїв.

Для козацтва правовою основою його стану була військова служба. Постійну службу несли реєстрові козаки, якими почали вважати всіх козаків після 1654 року.

Рядові козаки також мали певні привілеї: звільнялися від податків, військових постоїв, підлягали тільки козацькій адміністрації, а також мали права на промисли, на виготовлення алкогольних напоїв для власного споживання. У XVIII ст. почалося інтенсивне розшарування козацького стану. З’являються такі категорії: підпомічники — козаки, які втратили своє господарство. Вони виконували повинності, як і селяни, хоча й менші. Підсусід­ники — вихідці зі збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали власності і наймитували в заможних козаків. У разі, коли хтось із підсусідників розбагатів, то закон дозволяв переходити такому до заможної верстви.

У Запорозькій Січі також відбувалася майнова диференціація козацтва. Старшина перетворювалася на великих землевласників. Козацькі низи — голоту і сіромах — після ліквідації Запорозької Січі було переведено в розряд селян-однодворців, на яких покладався подушний податок і яким заборонялося переселятися з місця на місце.

В становищі селян відбуваються значні зміни. Якщо після 1654 року правове становище селян і козаків було майже одна-
ковим, навіть дозволявся перехід з одного стану до іншого, то
поступово селяни закріплюються за землею і виконують повин­ності на користь власника. Гетьманськими універсалами козацькій старшині, монастирям надавалися земельні володіння разом з селянами. Універсали підтверджувалися царською адміністрацією і зобов’язували селян віддавати або частину врожаю, або сплачувати податки («чинш») за користування землею. 1701 року Мазепа видав універсал, яким поряд з існуючим порядком вводилася вже панщина. Селяни мусили також сплачувати податок на користь державі — «стацію», — який йшов на утримання війська і сплачувався або грошима, або в натуральній формі. При цьому не встановлювалася конкретна одиниця оподаткування. Окремо сплачувався податок на утримання гетьманської адміністрації — «показенщина». Це — встановлене мито на виробництво і продаж горілки, продаж тютюну, дьогтю тощо.

У ІІ пол. XVII ст. загальна тенденція покріпачення селян у Російській імперії поширилася на Україну. 1721 року в універсалі гетьмана Скоропадського селянські переходи заборонялися. Фактично в цьому універсалі, підтвердженому царським указом 1763 р. в Україні затверджувалося кріпацтво. Повне і остаточне закріпачення селян закріплялося указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 року.

Правове становище жителів міст було близьким до становища державних селян. В окремих випадках подушний податок з міщан перевищував податок з селян. Міщани магістратських міст користувалися податковим і судовим імунітетом, пільгами на заняття ремеслом, торгівлею, промислами. В ратушних містах населення сплачувало податки до гетьманської скарбниці і виконувало ряд повинностей. У містах обох типів міщани за власні кошти утримували міську адміністрацію, сплачували податки духовенству, на ремонтні роботи в місті тощо.

6 питання. Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

Наступ російського самодержавства на українські права викликав опір українського народу. Поразка Івана Мазепи обумовила першу українську еміграцію. Саме в еміграції, в день виборів П. Орлика 5 квітня 1710 року в Бендерах гетьманом України було підписано договір під назвою «Конституція прав і свободи Запорозького війська». Цей договір свідчив про намір укладачів поширити дію документа на територію всієї України і був першим конституційним актом в Україні. Його було написано українською та латинською мовами.

Конституція мала чітку систему і складалася з преамбули та 16 параграфів, де сформульовані головні принципи побудови держави. Перші шість пунктів договору мали загальнодержавне значення: про релігію (п. 1), про територію і кордони (п. 2), про відносини з Кримом (п. 3), про Запорозьку Січ (п. п. 4, 5). Пункти з 6 по 16 говорять про розбудову української державності.

У преамбулі схематично викладено історію Війська Запорозького — всього українського народу. Тут витворено історико-по­літичну легенду про те, що першим прийняв християнство каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Святославич. У такий спосіб документ заклав історичний пріоритет Української держави, першість у ній віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика, були попередниками Володимира Великого в процесі прилучення українських земель до європейської цивілізації. Така схема (хозари — це козаки, оборонці народу на території України) стала основою для розуміння окремішності і самобутності українського народу, а звідси — його природного права на власну державу.

У першому параграфі розглядаються питання віри. Сказано, що православ’я — це панівна релігія в державі, а також ідеться про відновлення автокефалії. Другий параграф важливий тим, що чітко визначає кордони держави відповідно до Зборівської угоди 1649 року. Гетьман зобов’язаний оберігати територіальну цілісність країни.

Студенти повинні усвідомити зміст важливих елементів демократичного розвитку Української держави, викладених у вступі і 16 пунктах договору. По-перше, зверніть увагу на розподіл гілок влади в цьому документі. Так, законодавчу владу представляла Генеральна рада — своєрідний козацький парламент, яка обиралася на прямих виборах. Черговість скликання Генеральної ради — на Різдво, Великдень та на Покров. Крім генеральної старшини, до неї мали входити представники від Запорозької Січі та по одному представнику від полків.

Виконавчу владу представляв гетьман, який був обмежений у своїх діях законом та генеральною старшиною. Судову владу за Конституцією представляв Генеральний суд. У документі також передбачалася наявність самоуправління, створення незалежного від гетьмана та уряду національного банку. В Конституції було також положення про боротьбу з протекціонізмом, корупцією, приділялася увага соціальному становищу міщан, селян та козаків — «людей убогих». Покарання визнавалися лише за законом.

Конституція була затверджена шведським королем Карлом ХІІ. Цей документ практично так і не вступив у юридичну силу в Україні, за винятком обмеженої території, яка контролювалася Швецією в 1710—1714 рр. Зазначимо, що «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і закладали головні принципи республіканської форми правління.

7 питання. Кодифікація та основні риси права
України-Гетьманщини. Суд і процес

Тут необхідно зазначити, що в період Гетьманщини неодноразово робилися спроби видання актів загальноросійського значення. Так, виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, який діяв в Україні, «Саксону» та «Порядку». Але повного перекладу не було здійснено.

У 1840—1842 рр. на територію України була поширена чинність Зводу Законів Російської імперії. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, гетьманське законодавство. Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України.

Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: «Решительные пункты гетьману Дании-
лу Апостолу». Ця комісія підготувала 1743 року збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права («Право Хелмінське», «Зерцало сак­сонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики.

Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», своєрід­ний табель про ранги.

Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної
і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти при-
йняття нового Зводу. Зазначимо, що збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.

Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації. Так, за дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем — «Суд і розправа в правах малоро­сійських» (1758 р.), де обґрунтовувалася ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.

Здійснювалися й приватні кодифікації: «Книга Статут та інші права малоросійські» (1764 р.). Цей збірник широко використовувався в судах.

1767 року під орудою секретаря ІІ Малоросійської колегії О. Безбородька було створено «Екстракт малоросійських прав». Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Він складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.

1786 року у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат роз­робив новий збірник «Экстракт из указов инструкций и постановлений». В його основу були покладені «Екстракт малоросійських прав» (1767 р.), «Установлення про губернії» (1775 р.) та інші акти. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано для прак­тичного застосування.

В 1807 р. було створено «Собрание малороссийских прав». Слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що в ІІ пол. XVII—XVIII ст. зазнали подальшого розвитку головні галузі пра­ва та їх інститути. Так, в інституті права власності на землю поряд зі старими способами набуття землеволодінь — спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель — застосовувалися нові: отримання на ранг за службу, нагорода з боку царя, гетьмана чи полковника, а також за давністю володіння.

Всі земельні володіння поділялися на два види — рангові і вот­чинні. Рангові — це тимчасові володіння: передача, «пожалування» земель на певний термін конкретним особам на певних умовах. З середини XVIII ст. кількість рангових земель скорочуєть-
ся за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння. При цьому в
ІІ пол. XVIII ст. право на землю мали тільки козацька старшина і шляхта. Рядові козаки та селяни мали лише право подвірного зем­лекористування. В Запорозькій Січі земля вважалася загальнонародною, а мешканці Січі виступали як землекористувачі. Вони платили податки Січі й виконували різні повинності.

У цивільному праві розвивався також інститут зобов’язальних відносин, які випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Так, щоб скласти договори міни і купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, позики, особистого чи майнового найму вимагалося письмове занесення про це в книгу актів. А купівля-продаж землі затверджувалася гетьманськими універсалами або указами царя. За невиплату боргу за рішенням суду здійснювалася конфіс­кація майна чи відчуження земельного наділу боржника.

Зобов’язання із заподіяння шкоди розподілялися на ті, що завдавали шкоду особі, і ті, що завдавали шкоду общині. Завдана шкода відшкодовувалася майном або відробітком.

У спадкових правовідносинах з’явилася тенденція до розширення спадкових прав за жіночою лінією, а також до встановлення чітких меж вільного розпорядження спадковим майном за заповітом.

Регулювання сімейно-шлюбних відносин залишалося в компетенції церкви. Шлюбний вік для дівчат становив 16 років, а для хлопців — 18 років. Згода батьків на шлюб була обов’язковою. Укладалися договори про шлюб, де встановлювалися права та обов’язки сторін, а у разі розриву шлюбу в присутності свідків та священика сторони складали так звані «розлучні листи».

Відбувалися зміни в кримінальному праві. Суб’єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-ти років. Психічні захворювання не звільняли від відповідальності, але вважалися пом’як­шуючою обставиною. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Принципових змін у системі злочинів не відбувалося. Злочини поділялися на державні (зрада, посягання на життя і здоров’я царя та його сім’ї, образа царя тощо), проти релігії (чародійство, віровідступництво, порушення церковних обрядів), посадові (хабар, казнокрадство), військові (дезертирство, ухилення від служ­би, порушення правил військової служби), проти порядку управління та суду (кривоприсяга, лжесвідчення, підробка документів та печаток), проти особистості (вбивство, тілесні пошкодження), майнові (грабіж, крадіжка).

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання, як смертна кара, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі (термін визначався «до покори»). У ІІ пол. XVIII ст. стало використовуватися таке покарання, як каторга.

Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Так, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. За посадові зло­чини застосовували тілесні покарання, конфіскацію майна і грошові штрафи. За майнові — частіше грошові штрафи, вигнання, биття палицями, конфіскацію майна, в особливих випадках — тілесні покарання, смертну кару.

У ІІ пол. XVII ст.—І пол. XVIII ст. в системі судів у Лівобережній Україні існували Генеральний суд, полкові, сотенні, громадські (сільські) суди, церковні, цехові, мирові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760—1763 рр. тут було проведено судову реформу, внаслідок якої територія Лівобережжя поділялася на 20 повітів. У кожному повіті були окремі суди для розгляду цивільних справ — земські суди (до 1831 р.), для земельних справ — підкоморні суди (до 1840 р.), для кримінальних справ — гродські суди (існували в кожному полковому місті до 1782 р.).

До земських судів обирали представників з козацької старшини, які давали суду присягу, вступаючи на посаду. Склад суду: суддя, писар і підсудок. Компетенція суду: розглядалися спадкові справи, майнові суперечки.

Склад підкоморного суду: підкоморний та комірник. Компетенція суду: розглядалися земельні спори.

Гродські суди (полкові) мали такий склад: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. Компетенція суду: розглядалися кримінальні справи.

Найвища судова інстанція в Україні — Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків. На Запорозькій Січі судова система залишалася своєрідною. У своїй організації та діяльності суд на Січі користувався нормами козацького звичаєвого права.

Студентам необхідно звернути увагу на поступову уніфікацію судового устрою в межах юрисдикції Російської імперії. Так, 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Було скасовано Генеральний суд і в губерніях замість громадських судів було створено повітові суди.

В Правобережній Україні діяла польсько-шляхетська судова система, яка складалася із земських, гродських та підкоморних судів. Коронний трибунал був найвищою судовою інстанцією.
З 1764 р. судовими справами України займався Люблінський трибунал. У містах з магдебурзьким правом діяли магістратські (лав­ні суди). В селах були громадські та вотчинні суди.

Процесуальне право в Україні також зазнало певного розвит­ку. Процес носив змагальний характер. Сфера застосування розшукового (слідчого, інквізиційного) процесу стала ширшою. Сторонами процесу були позивач і відповідач. Прокуратор — представник позивача в суді (з XVIII ст. — адвокат, повірений).

Внаслідок судової реформи 1760—1763 рр. адвокати призначалися для захисту інтересів козаків і селян, а 1767 року адвокати були введені до складу гродських і земських судів.

Свідки (звичайні) — це особи, що були присутні при скоєнні злочину або чули про злочин.

Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Усі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Попереднє слідство міг здійснювати сам позивач. Відповідача викликали до суду, де він давав пояснення про визнання позову або про заперечення позову при поданні доказів. Доказами вважалися показання сторін, свідків, які не могли бути родичами або зацікавленими в судовому спорі, а також присяга, речі, документи. Існувала досудова примирна процедура. Судова постанова з цивільної справи з серед. XVIII ст. називалася «рєшенієм».

Кримінальні справи порушувалися державними органами або зацікавленими сторонами. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав відомості про особу злочинця, робив письмові запити та інші необхідні заходи. На початковій стадії розслідування застосовувалися побиття та тортури, для чого існували спеціальні кати. Від тортур звільнялась шляхта, духовенство, вагітні жінки, малолітні і старі люди, психічно хворі. Місцева влада на вимогу слідства проводила розшук або обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».

По закінченні розгляду судової справи суд ухвалював декрет (постанову), а з середини XVIII ст. — «мнєніє» (вирок).

Сторони мали право у 10-денний термін подати апеляцію до Генерального військового суду у Лівобережній Україні, а в Правобережній Україні — до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди чи місцеві уряди. Посада судового виконавця (возного) з’являється в Україні в XVIII ст.

4.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Державний та суспільно-політичний устрій Української козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького.

2. Розвиток права в Українській козацько-гетьманській державі (1648—1657 рр.).

3. Суди і процес в Українській козацько-гетьманській державі Богдана Хмельницького.

4. Договір 1654 р. про об’єднання України з Росією.

5. Політико-правове значення розподілу України на Лівобережну та Правобережну.

6. Зміни принципів, форм і методів у діяльності військово-ад­міністративного апарату влади і управління Україною в ІІ пол. XVII—XVIII ст.

7. Зміни у суспільних відносинах України-Гетьманщини XVII—XVIII cт.

8. Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

9. Етапи ліквідації царатом автономії України.

10. Причини кодифікації права в Україні у I пол. XVIII ст. «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.).

11. Кодифікація українського права у ІІ пол. XVIII ст. «Суд і розправи в правах малоросійських» (1750 р.); «Екстрат малоросійських прав» (1767—1786 рр.).

12. Головні риси розвитку цивільного права: право власності, зобов’язальне право, спадкове право, сімейне право.

13. Основні риси розвитку кримінального права: поняття і види злочинів; мета і система покарань.

14. Система судів в Україні у ІІ пол. XVII—XVIII ст. Судовий процес.


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



double arrow
Сейчас читают про: