Порядок розроблення державних стандартів

РОЗДІЛ 1. ЕТАПИ РОЗВИТКУ І СУЧАСНИЙ СТАН ВІТЧИЗНЯНОГО І ЗАРУБІЖНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ

ЛЕКЦІЯ 1.1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ЯКІСТЬ І МЕТОДИ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.

Питання лекції.

1. Основні поняття і визначення у сфері якості.

2. Якість продукції як об’єкт управління. Суб’єкти управління.

3. Економічні аспекти якості продукції.

4. Правові аспекти забезпечення якості.

5. Державний захист прав споживачів продукції в Україні.

Як відомо, складовими ринкового механізму є попит, пропозиція, конкуренція і ринкова ціна. Завдяки цьому механізму відбувається постійна „селекція” товарів та послуг. Найвищу конкурентноздатність демонструють ті товари і послуги, які виявилися найбільш привабливими для споживача, який частіше за все оцінює їх у форматі „ціна - якість”. Тому основними шляхами збільшення конкурентоспроможності продукції є зменшення її собівартості і підвищення якості продукції.

Предметом нашого розгляду буде якість товарів та послуг (далі продукції).

Аристотель ще у ІІІ ст. до н.е. першим проаналізував категорію якості і визначив її як „видову відмінність” однієї сутності від іншої, що належить до того ж виду.

Категорія якості продукції є однією з найскладніших. Якість продукції дуже багатогранна. Вона розвивається за своєрідними внутрішніми законами.

Можна виділити два напрямки розвитку якості продукції:

1. Генеральний напрямок. Науково-технічний прогрес і розвиток виробництва озброюють людей новими знаннями, засобами праці, і вони створюють нові види продукції, поліпшують якість тієї продукції, яка вже виготовляється.

2. Окремий напрямок. Він стосується конкретних виробів продукції. У процесі зберігання, використання, експлуатації продукція фізично погіршується в абсолютному значенні, тобто її фізичний стан з часом змінюються.

Якщо в генеральному напрямку якість продукції зростає, то в окремому – погіршується. Ця обставина свідчить про те, що якість є динамічною категорією, тобто якість продукції є функцією часу.

Є багато визначень поняття „якість продукції”, найбільш влучним із яких є визначення цього поняття Європейською організацією з контролю якості:

Продукція вважається хорошої якості, якщо при мінімальних витратах протягом усього її життєвого циклу вона максимально сприяє здоров’ю і щастю людей, за умови мінімальних витрат енергії та інших ресурсів і при допустимій (прийнятній) дії на навколишнє середовище і суспільство.

З метою впорядкування термінології у сфері якості Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) була проведена велика робота, яка завершилась розробленням і виданням стандарту ISO 8402:1994. В подальшому цей стандарт був доопрацьований, включений у стандарт ISO 9000:2000, прийнятий в Україні як ДТСУ ISO 9000:2001 „Стандарти з управління якістю і забезпечення якістю”. Нижче розглянемо терміни і визначення, регламентовані цим стандартом.

Продукція і її загальні категорії:

Ø послуги;

Ø інтелектуальна продукція;

Ø технічні засоби

Ø перероблені матеріали.

Характеристика. Це відмінна властивість, яка може бути власною або присвоєною, якісною або кількісною.

Якість. Ступінь, до якого сукупність власних характеристик задовольняє вимог. Вимогою називають сформульовану потребу або очікування, загальнозрозумілі або обов’язкові.

Управління якістю. скоординована діяльність, яка полягає у спрямуванні та контролюванні організації щодо якості.

Політика у сфері якості. Загальні наміри та спрямованість організації, пов’язані з якістю, офіційно сформульовані найвищим керівництвом, до якого належать особа або група осіб, які спрямовують та контролюють діяльність організації на найвищому рівні.

Цілі в сфері якості. те, чого прагнуть, або до чого прямують у сфері якості.

Планування якості. Складова управління якістю, зосереджена на встановленні цілей у сфері якості і на визначенні операційних процесів та відповідних ресурсів, необхідних для досягнення таких цілей. Складовою планування може бути програма якості - документ, що визначає, які методики та відповідні ресурси, хто та коли має застосовувати до конкретних проекту, продукції, процесу чи контракту.

Контроль якості. Складова управління якістю, зосереджена на виконанні вимог до якості.

Проект. Єдиний процес, що складається із сукупності скоординованих та контрольованих видів діяльності з датами початку та закінчення.

Методика. Установлений спосіб діяльності або здійснення процесу.

Відповідність (невідповідність). Виконання (не виконання) вимоги.

Протокол. Документ, який містить одержані результати або надає докази виконаних робіт.

Коригувальна дія. Дія, яку виконують для усунення причин виявленої невідповідності або іншої небажаної ситуації.

Відповідно до теорії управління об’єкт є керованим, якщо:

Ø він має програму поведінки, або планові значення його параметрів;

Ø він має прагнення відхилятися від програми поведінки або параметрів розвитку;

Ø існують засоби виявлення і вимірювання відхилення об’єкта від заданої програми чи планових значень;

Ø існує можливість впливу на об’єкт.

Якість продукції відповідає вимогам керованого об’єкта: програмні, планові параметри якості відображаються у різноманітних документах (стандартах, технічних умовах, технічних завданнях на проектування, угодах тощо).

Для визначення суб’єктів управління якістю слід дослідити історичні етапи розвитку управління якістю.

1-й етап. Індивідуальне управління. Воно полягало у тому, що один працівник (або невелика група), вирішував усі питання створення, виготовлення і контролю якості. Ця форма характерна для домануфактурного, ремісничого виробництва.

2-й етап. Цехове управління якістю продукції. Характерне для мануфактурного виробництва. Риси індивідуального управління якістю збереглися, але виділилася загальна функція виробництва. Загальну відповідальність за якість ніс майстер, а робітник відповідав за якість виконаної операції.

3-й етап. В період інтенсивного розвиткупромислового виробництва внаслідок поглиблення поділу праці відокремлюються функції контролю (служба технічного контролю).

4-й етап. Сучасний етап характеризується тим, що в сфері управління якістю відбувся перехід від контролю відповідності кінцевої продукції визначеним параметрам до контролю відповідності всіх стадій життєвого циклу продукції (рис.1).

Рис.1

В умовах ринкової економіки суб’єктами управління якості виступають винятково підприємства. Державі відводяться регулюючі функції. Державне регулювання якості виконується через обов’язкову сертифікацію продукції і стосується тільки таких характеристик продукції як безпека, екологічність, відповідність (взаємозамінність).

Економічні фактори якості особливо важливу роль відіграють у ринковій економіці. Їм одночасно властиві контрольно-аналітичні і стимулюючі властивості.

До економічних факторів якості можна віднести ціну, собівартість, форми і рівень зарплати, рівень витрат на технічне обслуговування і ремонт, продуктивність праці тощо.

Недостатня обізнаність виробників в питаннях впливу якості продукції на економічні показники є базою для формування таких хибних суджень:

1. Більш висока якість обходиться дорожче.

2. Акцент на якість веде до зменшення продуктивності.

3. На якість впливає рівень виробничої культури працівників.

4. Якість може бути забезпечена суворою перевіркою.

Визнати ці твердження вірними, означає визнати неможливість розширеного виробництва із одночасним поліпшенням якості продукції.

Дослідження, проведені групою з якості і стандартів Великої Британії, показали, що витрати на якість для промислових підприємств знаходяться в межах 5 - 25% від їх товарообігу.

Необхідність визначення витрат на якість вперше була обґрунтована в 1960-х роках Дж. Дураном і А.Фейгенбаумом. Останній дав таку класифікацію витрат на якість:

Ø витрати на попередження дефектів – навчання в сфері якості і витрати відділу якості;

Ø витрати на оцінку рівня якості – контроль, випробування, перевірка;

Ø збитки від браку.

Принцип А.Фейгенбаума в подальшому був удосконалений японськими спеціалістами, які в основу кваліфікації витрат поклали принцип їх корисності: корисні витрати і збитки.

Важливість і необхідність визначення витрат на якість призвела до створення в ряді країн відповідних стандартів. Одним із стандартів, який найповніше відображає витрати на якість, є британський стандарт BS 6143. Згідно з цим стандартом усі витрати на якість поділяються на дві групи: витрати на відповідність і витрати на відмови.

У свою чергу кожна з цих груп класифікується таким чином:

Ø попереджувальні витрати;

Ø оцінні витрати;

Ø витрати, зумовлені внутрішніми відмовами;

Ø витрати, зумовлені зовнішніми умовами.

Правове забезпечення якості продукції і послуг базується на дотриманні контрактного права.

Договір (контракт, угода) – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (Цивільний Кодекс, Р.ІІ).

Стандартами ISO 9000 передбачена контрактна робота в таких напрямках:

Ø вибір контрагентів, укладання контракту і визначення в ньому вимог до якості продукції в системі якості;

Ø приймання виконання контракту і перевірка замовником якості продукції та системи якості;

Ø виявлення невідповідностей продукції за результатами вхідного контролю, пред’явлення претензій (рекламацій) і позовів;

Ø відповідальність за порушення договору про якість продукції;

При поставці неякісної продукції споживач має право вимагати:

Ø анулювати дії контракту;

Ø зниження продажної ціни;

Ø усунення виявлених невідповідностей якості;

Ø заміни неякісної продукції;

Директивами країн Євросоюзу встановлено, що всі експортери, які постачають продукцію на ринки ЄС, можуть бути притягнені до відповідальності за збут продукції неналежної якості.

В Україні захист споживачів від неякісної продукції регламентується Законом „Про захист прав споживачів”, іншими законодавчими актами та постановами Кабінету Міністрів України.

Юридична відповідальність за якість – це зобов’язання, покладені на виробника за відшкодування збитків у результаті нанесення травм, пошкодження власності або іншої шкоди, викликані використанням продукції чи послуги.

Ризик юридичної відповідальності виробника існує на всіх стадіях життєвого циклу продукції.

Межі юридичної відповідальності визначаються законодавством кожної країни.

Державний захист прав споживачів в Україні регламентується: Конституцією України (ст.50), а також законами, іншими нормативними документами, які умовно можна поділити на дві групи:

1. Документи, які регламентують правила і норми виготовлення продукції:

Ø Закон України „Про стандартизацію”;

Ø Закон України „Про підтвердження відповідності”;

Ø Закон України „Про акредитацію органів з оцінки відповідності”;

Ø Декрет Кабінету Міністрів України „Про забезпечення єдності вимірювань”;

Ø Декрет Кабінету Міністрів України „Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідність за їх порушення”;

Ø Указ Президента України „Про вдосконалення державного контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення”.

2. Документи, які регулюють відносини між споживачами продукції і виробниками:

Ø Закон України „Про захист прав споживачів”.

Закон України „Про захист прав споживачів” встановлює права споживачів та визначає механізми реалізації державного захисту їх прав.

Розглянемо його основні положення:

Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання продукції для задоволення своїх потреб мають право:

Ø на державний захист своїх прав;

Ø гарантований рівень споживання;

Ø належну якість продукції, торгівельного та інших видів обслуговування;

Ø безпеку продукції;

Ø необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість та асортимент продукції;

Ø відшкодування збитків, завданих продукцією неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров’я людй продукцією у випадках, передбачених законодавством;

Ø звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;

Ø об’єднання в громадські організації споживачів.

В Україні в 1989 р. була заснована як громадська неурядова і неполітична організація „Українська асоціація споживачів” (УАС), яка діє і сьогодні, вирішуючи такі завдання:

Ø створення в Україні консультаційно-експертної бази, лабораторій та центрів якості у регіонах;

Ø інформаційне обслуговування споживачів;

Ø надання професійної юридичної допомоги громадянам;

Ø розвиток руху споживачів за свої права на всій території України.

ЛЕКЦІЯ 1.2. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ ЯКОСТІ

Питання лекції.

1. Етапи розвитку менеджменту якості.

2. Роботи Є.Демінга з менеджменту якості.

3. Роботи Дж. Джурана з менеджменту якості.

Можна виділити 6 основних етапів менеджменту якості:

1. Індивідуальний контроль якості.

2. Цеховий контроль якості.

3. Приймальний контроль якості.

4. Статистичний контроль якості.

5. Комплексне управління якістю.

6. Забезпечення якості на базі стандартів ISO 9000.

На рис. 1.1. подано типову структуру органів технічного контролю в 1920-х – 1940-х р.

Наступний етап розвитку виробництва зумовив необхідність нового підходу до процесу контролю якості. Вирішення цієї проблеми пов’язане із впровадженням статистичного контролю якості, який базується на теорії ймовірності і математичної статистики. На практиці це проявилося у використання контрольних карт (карт Шухарта) з межами регулювання і переходу від суцільного до вибіркового контролю. Схема регулювання якості у процесі виробництва за допомогою статистичного контролю – на рис. 1.2.

Рис. 1.1

Рис 1.2.

О1, О2,...Оn – технологічні операції; К1, К2,...Кn – контроль на основі вибірок після виконання відповідних технологічних операцій.

Таким чином до 1960-х років необхідна якість продукції досягалась основним чином за рахунок використання засобів і методів технічного контролю.

На початку 1960-х років з’явились нові структури служб технічного контролю (рис. 1.3) – служб якості. Основною метою їх діяльності стало не виявлення дефектів продукції, а їх попередження. Це стало принципово новим етапом у сфері контролю якості, а саме – комплексне управління якістю.

Рис. 1.3

На базі загальної методології комплексного управління якістю в різних країнах з урахуванням їх національних і економічних умов були сформовані специфічні організаційні підходи до управління якості на рівні фірми.

Концепція ТQS ((total quality control), загальне управління якістю в США) – вирішення проблеми якості входить у сферу відповідальності керівництва і є головною турботоюдобре структурованого адміністративного підрозділу, який спеціалізується виключно на організації забезпечення якості продукції.

Концепція CWQC((Company Wide quality control), управління якістю в рамках фірми в Японії) – передбачає участь в роботах з якості всього персоналу фірми. Відповідно до цього всі працівники мають бути навчені методам управління якістю і використання їх на практиці.

Кінець 1980-х років ознаменувалися появою нової методології забезпечення якості продукції на основі міжнародних стандартів ISO 9000.

Едвард Демінг – всесвітньо відомий вчений у сфері математичної статистики, батько японського „дива” в сфері якості.

Він розвинув і обґрунтував ідеї У. Шухарта стосовно статистичних методів контролю й управління якістю, і вперше розробив програму підвищення якості праці, яка базувалася на трьох прагматичних аксіомах:

1. Будь-яка діяльність може розглядатися як технологічний процес і тому може бути поліпшена.

2. Виробництво має розглядатися як система, що знаходиться у стабільному і нестабільному стані, тому вирішувати конкретні проблеми недостатньо, все одно ви одержите тільки те, що дає система, необхідні корінні зміни.

3. Вище керівництво підприємства повинно у всіх випадках приймати на себе відповідальність за його діяльність.

14 постулатів Е. Демінга. була (книга „Якість, продуктивність, конкурентоспроможність”, видана в США у 1982 р.)

1. Постійною метою підприємства має бути поліпшення якості виготовленої продукції і наданих послуг.

2. Щоб підвищити якість виготовленої продукції і послуг потрібно прийняти нову настанову (філософію), яка полягає у абсолютній неприпустимості невідповідностей.

3. Виключити залежність від масового контролю якості.

4. Припинити практику закупівлі, керуючись тільки низькою ціною.

5. Поліпшувати кожний процес.

6. Навчати всіх працівників, в тому числі адміністрацію.

7. Запроваджувати нові методи керівництва (роль майстрів і контролерів – роль вчителя, а не судді).

8. Виганяти страх.

9. Руйнувати бар’єри між відділами.

10. Відкинути лозунги і заклики, непідкріплені відповідними діями і засобами.

11. Виключати кількісні норми для робітників і кількісні характеристики для адміністрації.

12. Усувати бар’єри, які заважають людям пишатися своєю кваліфікацією. Навіть прозаїчні завдання набувають вагомість, якщо їх розглядати з погляду успіху організації в цілому.

13. Заохочувати освіту і самовдосконалення.

14. Чітко встановлювати зобов’язання керівництва вищої ланки у сфері якості.

Наглядною ілюстрацією філософії Демінга може слугувати „трикутник Джойнера”, запропонований Рейном Джойнером - керівником американської фірми „Joiner Associates Inc.”(рис. 1.4.)

Рис. 1.4.

Вершина цього трикутника – одержимість якістю, а його основу складають дві сили – загальнокомандна робота і науковий підхід. Всі вершини трикутника мають прямий зв’язок з постулатами Демінга: одержимість якістю розкривається в постулатах 1-6; всі одна команда – відповідно 7-9; науковий підхід – 10-12.

Демінгом запропонована схема (рис.1.5), яка демонструє вплив якості на економіку виробництва. Вона одержала назву „ланцюгова реакція Демінга”.

Рис. 1.5.

Демінг сприяв тому, що в роботах із забезпечення якості стали широко використовувати цикл управління У. Шухарта (PDCA) (рис. 1.6).

Рис. 1.6

Розширивши відому характеристику управління, запропоновану Ф. Тейлором (планування, реалізація, перевірка), У. Шухарт запропонував циклічну модель (у повсякденному вжитку вона носить назву циклу Демінга), яка розподіляє управління на чотири стадії (планування, реалізація, перевірка і коригуюча стадія).

Демінгом сформульовано п’ять „смертельних хвороб”, які фатально приводять до неуспіху:

Ø втрата сталої мети;

Ø орієнтація на сьогоднішній успіх;

Ø щорічне оцінювання ділових якостей;

Ø частота зміни керівниками вищої ланки місця роботи;

Ø орієнтація компанії виключно на очевидні кількісні показники.

Поряд зі „смертельними хворобами” Демінгом встановлений список „перепон”, які небезпечні не менше, ніж „хвороби”, хоча більшість з них легко подолати.

Зазначимо деякі із них:

Ø надії на „пудинг швидкого приготування”;

Ø пошуки прикладів: „Приклади нічому не вчать, якщо вони розглядаються за допомогою теорії. Багато хто просто шукає приклади, щоб скопіювати їх”;

Ø наші проблеми – інші: „Може бути, але принципи, які допомагають їх вирішувати – універсальні”;

Ø наш відділ якості займається всіма проблемами якості: „Займався б, якби міг”;

Ø будь хто, хто приходить нам допомогти, повинен все розуміти в нашій справі: „Чому?, люди, компетентні в цій справі, знають все, окрім того, як її поліпшити”.

Як визнання значного внеску Демінга в розвиток економіки, в 1959 році в Японії була заснована щорічна премія його імені, яка є найвищою винагородою у сфері якості. Майже у 50 країнах світу діють асоціації Демінга.

Джозеф Джуран – американський спеціаліст в сфері якості, не менш знаменитий, ніж Е. Демінг. У 1951 р. вийшла його книга „Довідник з управління якістю”, від якої одержало свій початок поняття „управління якістю”.

Джуран вперше обґрунтував перехід від контролю якості до управління нею. Ним розроблено знамениту „спіраль якості” (спіраль Джурана) – позачасову просторову модель, яка визначає основні стадії безперервного розгортання робіт з управління якістю (рис. 1.7) і яка стала прообразом багатьох моделей якості, розроблених пізніше.

Спіраль Джурана:

1) дослідження ринку;

2) розроблення проектного завдання;

3) проектно-конструкторські роботи;

4) складання технічних умов;

5) розроблення технології та підготовка виробництва;

6) матеріально-технічне забезпечення;

7) виготовлення інструменту пристосувань та контрольно-вимірювальних пристроїв;

8) виробництво;

9) контроль процесу виробництва;

10) контроль готової продукції;

11) випробування робочих характеристик продукції;

12) збут;

13) технічне обслуговування;

14) дослідження ринку (позиція 1)

Джуран є автором концепції AQI (Annual Quality Improvement) - концепції щорічного поліпшення якості. Поліпшення якості, на його думку, це перевищення уже досягнутих результатів роботи в сфері якості, пов’язане з прагненням людини встановити новий рекорд.

Основними принципами AQI є:

Ø планування керівництвом поліпшення якості на всіх рівнях і в усіх сферах діяльності підприємства;

Ø розроблення заходів, спрямованих на попередження помилок у сфері управління якістю;

Ø перехід від адміністрування (наказів згори) до планомірного управління всією діяльністю у сфері якості.

Для реалізації концепції AQI на підприємстві розробляється комплекс заходів, який передбачає:

Ø складання щорічної програми підвищення якості;

Ø розроблення методів підвищення якості;

Ø навчання статистичним методам і їх впровадження в практику;

Ø удосконалення організації робіт в адміністративній сфері.

Безперервне поліпшення, за Джураном,подібне рухові сходами вверх (рис. 1.8).

Рис.1.8

Джураном сформульовані основи економічного підходу до забезпечення кості. Якщо більшість спеціалістів до нього висвітлювали лише конкретні види використання вартісного аналізу, то він вперше в своєму „Довіднику з управління якістю” класифікував витрати на забезпечення якості, виділивши чотири групи основних витрат:

Ø попереджувальні витрати;

Ø оціночні витрати;

Ø витрати внаслідок внутрішніх відмов;

Ø витрати зовнішніх відмов.

ЛЕКЦІЯ 1.3. СТАНДАРТИ ЯК НОРМАТИВНА БАЗА МЕНЕДЖМЕНТУ ЯКОСТІ

Питання лекції.

1. Основні поняття і визначення стандартизації.

2. Органи стандартизації в Україні.

3. Основні положення Державної системи стандартизації України.

4. Порядок впровадження державних стандартів.

5. Фінансування робіт зі стандартизації.

Стандарти дозволяють здійснювати управління якістю на всіх стадіях життєвого циклу продукції, і в першу чергу на таких:

Ø стадія проектування і розроблення продукції;

Ø стадія виробництва продукції;

Ø стадія збуту і продажу продукції;

Ø стадія експлуатації продукції.

Розглянемо основні терміни зі стандартизації, регламентовані ДСТУ 1.1 – 2001.

Стандартизація – діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового користування стосовно розв’язання існуючих чи можливих проблем і спрямована на досягнення оптимального ступеня впорядкованості за таких умов.

Міжнародна стандартизація – стандартизація, участь в якій є відкритою для відповідних органів всіх країн.

Регіональна стандартизація – стандартизація, участь в якій є відкритою для відповідних країн лише одного географічного або економічного регіону.

Національна стандартизація – стандартизація, яка проводиться на рівні однієї держави.

Державна система стандартизації - це система, яка визначає основну мету, принципи управління, форми та загальні організаційно-технічні правила виконання всіх видів робіт зі стандартизації.

Об’єкт стандартизації – об’єкт, що має бути стандартизованим.

Нормативний документ – документ, що встановлює правила, загальні принципи чи характеристики різного виду діяльності або її результатів.

Стандарт – створений на основі консенсусу та ухвалений визнаним органом нормативний документ, що встановлює для загального і багаторазового використання правили, настановчі вказівки або характеристики різного виду діяльності чи її результатів і спрямований на досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній сфері та доступний широкому колу споживачів. Стандарт може бути міжнародним, регіональним, міждержавним і національним.

Технічні умови – нормативний документ, що встановлює технічні умови, яким має відповідати виріб, процес чи послуга. Вони можуть бути стандартом, частиною стандарту чи окремим документом.

Настанова: звід правил – нормативний документ, що рекомендує практичні прийоми чи методи проектування, виготовлення, монтажу, експлуатації або утилізації обладнання, конструкцій чи виробів.

Регламент – прийнятий органом влади нормативний документ, що передбачає обов’язковість правових положень.

Технічний регламент – регламент, що містить технічні вимоги або безпосередньо, або через посилання на стандарт, технічні умови, настанову чи їхній зміст.

Гармонізовані стандарти; еквівалентні стандарти – стандарти на один і той самий об’єкт, затверджені різними органами стандартизації, і які забезпечують взаємозамінність виробів, процесів та послуг чи загальне однозначне розуміння результатів випробування або інформації, що подається відповідно до цих стандартів.

Уніфіковані стандарти – гармонізовані стандарти, які є ідентичні за змістом, але не ідентичні за формою подання.

Обов’язків стандарт – стандарт, застосування якого є обов’язковим під дією основного закону чи неодмінного посилання на регламент.

Уніфікація – вибір оптимальної кількості різновидів продукції, процесів, послуг, значення їх характеристик.

До органів державної служби стандартизації належать:

Ø Державний комітет України з стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України) – є національним органом зі стандартизації, метрології, сертифікації, створений постановою КМУ № 293 від 23.09.1991 р. У структурі Держстандарту України налічується за станом на 1.01.2001 р. 137 технічних комітетів, 35 територіальних центрів – 26 обласних і 9 міських;

Ø Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики (УкрНДІССІ);

Ø Державний науково-дослідний інститут „Система” (ДНДІ „Система”);

Ø Український державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМ);

Ø Український навчально-науковий центр зі стандартизації, метрології та якості продукції;

Ø технічні комітети зі стандартизації;

Ø регіональні центри стандартизації, метрології та сертифікації.

До органів галузевої (відомчої) служби стандартизації належать:

Ø служба стандартизації міністерства (відомства);

Ø головні (базові) організації зі стандартизації;

Ø служба стандартизації підприємства (організації).

Головним завданням служби стандартизації на підприємстві і в організації є науково-технічне та організаційно-методичне керівництво роботами зі стандартизації, а також безпосередня участь у проведенні цих робіт.

В обов’язки цієї служби входять:

Ø організація і планування робіт зі стандартизації та контроль за їх виконанням;

Ø розробка проектів стандартів підприємства і технічних умов;

Ø систематичний контроль за впровадженням і дотриманням стандартів та технічних умов під час проектування та виробництва продукції;

Ø визначення фактичного рівня уніфікації та стандартизації виробів і розрахунок економічної ефективності робіт зі стандартизації;

Ø організація обліку, збереження і внесення змін в усі екземпляри стандартів і технічних умов;

Ø організація і здійснення нормо контролю технічної документації, що розробляється підприємством;

Ø допомога всім службам підприємства з усіх питань стандартизації і уніфікації.

Згідно з державною системою стандартизації нормативні документи зі стандартизації мають такі категорії:

Ø державні стандарти України – ДСТУ;

Ø галузеві стандарти України – ГСТУ;

Ø стандарти науково-технічних і інженерних товариств і спілок України – СТТУ;

Ø технічні умови України – ТУ У;

Ø стандарти підприємств – СТП.

Державні стандарти України розробляють на:

Ø організаційно-методичні та загально технічні об’єкти (організація проведення робіт зі стандартизації, науково-технічна термінологія, класифікація і кодування техніко-економічної та соціальної інформації, технічна документація, інформаційні технології, організація робіт з метрології, достовірні довідкові дані про властивості матеріалів і речовин тощо);

Ø вироби загально машинобудівного застосування;

Ø складові елементи народногосподарських об’єктів державного значення (банківсько-фінансова система, транспорт, зв’язок, енергосистема, охорона довкілля, оборона тощо);

Ø продукцію міжгалузевого призначення;

Ø продукцію для населення та народного господарства;

Ø методи випробувань.

Галузеві стандарти розробляють на продукцію за відсутності державних стандартів України чи в разі необхідності встановлення вимог, які перевищують чи доповнюють вимоги державних стандартів.

Стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок розробляють у разі необхідності поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів.

Технічні умови – нормативний документ, який розробляють для встановлення умов, що регулюють стосунки між постачальником (розробником, виробником) продукції, для якої відсутні державні чи галузеві стандарти, або в разі необхідності конкретизації вимог зазначених документів.

Стандарти підприємства розробляють на продукцію (процеси, послуги), які виробляють і застосовують лише на конкретному підприємстві.

Порядок розроблення державних стандартів.

1. Технічні комітети, міністерства (відомства), або за їх дорученням головні (базові) організації зі стандартизації розглядають обґрунтовані замовлення на розроблення стандарту і подають пропозиції до плану державної стандартизації до Держстандарту України або до Мінбудархітектури України (на стандарти з будівництва та архітектури);

2. Розгляд пропозицій, формування та затвердження річного плану державної стандартизації України та укладання договорів з розробником на розроблення стандартів.

3. розроблення розробником технічного завдання на стандарт, яке повинно мати перелік організацій, яким потрібно розіслати проект на відгук, та перелік організацій, з якими потрібно його узгодити.

4. затвердження технічного завдання з головою технічного комітету або керівником організації після погодження з Держкомстатом (Мынбудархітектури) України та зацікавленими міністерствами (відомствами).

5. розроблення проекту стандарту (першої редакції) і пояснювальної записки та розсилання їх на відгук організаціям згідно із переліком;

6. Опрацювання відгуків і складання зведених відгуків.

7. Доопрацювання проекту стандарту і пояснювальної записки на підставі зауважень і пропозицій, які містяться у зведенні відгуків та розроблення проекту остаточної редакції стандарту.

8. Погодження розробником остаточної редакції проекту стандарту з погоджувальними організаціями і подання її із супровідною документацією в Держстандарт (Мінбудархітектури) України.

9. Державна експертиза проекту стандарту, до якої можуть бути залучені науково-дослідні організації Держстандарту (Мінбудархітектури) України, технічні комітети, відомі вчені і фахівці.

10. розгляд проекту стандарту після проведення експертизи і прийняття рішення про його затвердження або повернення на доопрацювання. Під час затвердження стандарту визначають дату надання йому чинності з урахуванням часу на виконання підготовчих заходів щодо його впровадження.

Стандарти затверджують без обмежень терміну дії, їх державну реєстрацію здійснює УкрНДІССІ.

Інформація про затвердження стандарту публікується у щомісячному інформаційному покажчику стандартів України. В таблиці 1.3.1. подані інформаційні джерела, які містять відомості про державні стандарти України і міждержавні стандарти.

Таблиця 1.3.1