Держава і соціалісти: етатизація і бунт

Важливим моментом у виявленні антипатій соціалістів в цілому є їх ставлення до держави. В. В. Розанов ще в 1912 році писав: «У француза – «chere France», у англійців – «Стара Англія». У німців – «наш старий Фріц». Тільки у випускника російської гімназії й університету – «проклята Росія». Як же дивуватися, що всякий росіянин з 16-ти років пристає до партії «повалення» державного ладу…»[33].

З одного боку, держава підтримувала той порядок, який вони бажали знищити, але не це одне визначало їх взаємини. Держапарат у багатьох державах Європи активно зростав за рахунок розширення своїх функцій, а отже – відверто грав на руку соціалістам. Для подальшого пояснення знову звернімося до свідчень дослідника-сучасника: «Наслідки такого поглинання всіх функцій державою і його постійного втручання, чого вимагають усі партії без виключення, несуть загибель для народу, що підкорюється, чи скоріше, викликає їх. Це постійне втручання, врешті-решт, повністю знищує у громадян дух ініціативи і відповідальності, яких у них і без того небагато. Воно зобов'язує державу керувати підприємствами з великими видатками, викликаними складністю адміністративного механізму, тоді як приватні особи, як відомо, керовані власним інтересом, керували б цими підприємствами без таких видатків… В усіх державах світу добре відомо, що підприємства приватних осіб… ведуться краще, аніж урядові, керовані безликими державними агентами, в справі мало зацікавленими. Сімон Ганнан, американський консул у Франкфурті, зробив з приводу металургійних підприємств Росії наступні спостереження: «Цікавим є той факт, що коли держава сама керувала цими підприємствами, вони ледь животіли, і так було до 1885 р., коли в них почали брати участь місцеві капітали, і що іноземні капітали добилися успіху там, де інші потерпали невдач. Із 17 південних металургійних заводів Росії російським власникам належать тільки 4».[34] Із вищесказаного можна зробити два висновки: державне втручання наносило шкоду економіці, і природно, сприяло соціалістичній пропаганді, а також дійсно послаблювало ринкову свідомість суспільства, воно все більше шукало порятунок у подальшому втручанні держави, що, по-суті ставало замкнутим колом – чим більше бюрократичний апарат заважає, тим більше продовження цього вимагає суспільство. Тобто про створення державної бюрократичної командної економіки соціалісти завжди говорили відверто, але здавалось, їх просто не бажали слухати їх апологети. «Основні положення соціалістів… держава конфіскує капітали… майно, розпоряджається цим державним майном і розподіляє їх між громадянами за посередництвом величезної армії чиновників. Держава чи… община (колективісти не вживають термін «держава») стала б регламентувати все, не допускалася б конкуренція. Країна перетворилася б у монастир, з суворою дисципліною, підтримуваною армією чиновників».[35] По-суті, Сталін нічого не вигадував – просто реалізував те, про що більшість мріяла, і яка через це отримала по заслугах.

Держава на індустріальній фазі розвитку провокувала наростання організованості, раціональності у суспільному житті, відбувається етатизація соціуму, що посилиться в роки потрясінь. «В жодній країні світу до 1914 р. утримання держапарату не обходилось так дорого, як в Росії, — 13% річного бюджету».[36]

Так чи інакше, з усього вищесказаного можна було побачити, що соціалістичні об’єднання були не дуже схожі на партії, а їх ідеологія – на політичне вчення. Їх сучасники – ліберали, консерватори, не об’єднувалися в ім'я реалізації чиїхось божевільних мрій, а лише заради проведення в життя власних егоїстичних, цілком раціональних інтересів. На думку автора, розгадка суті соціалізму і соціалістів, лежить в тому, що соціалізм став… релігією. У полеміці з радянською системою про це говорили неодноразово, але постулювавши це твердження, або не продовжували його, або не робили подальших висновків. Справді, якщо соціалізм – це релігія (що довели ще його сучасники Лєбон і Бурдо), то яка саме? Чим тоді були соціалістичні партії? Скажімо, в роки перебудови, академік Шаталін говорив про комунізм як продовження хіліазму – сектантської середньовічної християнської ідеології, що за основними положеннями дійсно нагадує у спрощеному вигляді соціалістичні вчення.

Традиційно суб’єктом реалізації, і, що навіть важливіше, розповсюдження релігії виступає її Церква як організація «професійних віруючих». Однак у нашому розумінні Церква – це досить таки потужна організація, такою стане ВКП(б) вже після встановлення своєї влади. Чим же вона була раніше? На думку автора, соціалістичні партії і об’єднання можна розуміти як секти. Про це вже говорилося вище у свідченнях сучасників, але тоді вони ще мало розуміли, чим же є секта, і як вона впливає на своїх членів. Її дослідження почалося вже в середині ХХ століття, відразу по закінченню Другої світової війни рядом західних вчених не без підтримки ряду спецслужб, що активно приступили до експериментів в області нейропрограмування особистості і направлених змін групової та індивідуальної свідомості. Як визнає ЦРУ, існував навіть проект – MK-ULTRA, що об’єднував ці дослідження. Особливий вклад тоді вніс емігрант із нацистської Німеччини Курт Левін, що заклав, зокрема, такий напрям досліджень, як групова динаміка[37], і на результати досліджень якого спиралися наступні дослідники.

У шістдесяті роки цим питанням займався професор Гарварду Тімоті Лірі, що пояснив механізм функціонування тоталітарних сект. Не можна оминути Роберта Джей Ліфтона, що у книзі «Реформування свідомості і психологія тоталітаризму» виявив принципи функціонування тоталітарного режиму в Китаї, його механізм і психологічну сутність.

То що ж таке секта, і чому її внутрішнє вивчення таке важливе для розуміння витоків і механізму тоталітаризму? Чи можна взагалі порівнювати соціалістичні об’єднання і секти? Якщо звернутися до словників, то вони покажуть, що «секта – це 1. релігійна община, що відкололася від офіційної церкви. 2. Група осіб, що замкнулася в своїх вузьких групових інтересах».[38] Більш цікаві дані дає «Радянський енциклопедичний словник»: «сектантство в робітничому русі – сукупність поглядів (завжди догматичних, іноді – дрібнобуржуазних в основі) і дій, що ведуть робітничі організації та партії до відриву від мас трудящих… Вони… штовхають їх на лівацькі авантюристичні дії».[39] Цей опис «зовсім» не схожий на поведінку революційних партій в роки революцій 1917 року і Громадянської війни! І це при тому, що, як заявляв один із перших літописців тих подій, Суханов, «всі російські соціалістичні сили, до яких відносилися не тільки більшовики, але й есери, меншовики і навіть ліве крило кадетської партії, вважали, що «треба тримати курс на радикальний політичний переворот», хоча повного його бачення у них не було».[40] Якщо це не «авантюризм» і не «лівацтво», то тоді дійсно, порівнювати вказані партії з сектами неправомірно!

Отже, секта – це група, характеризується специфічним ритуалом поклоніння богу, особистості чи ідеї, ізоляцією від «ворожого» соціального середовища і наявністю харизматичного лідера.[41] Це сучасне визначення секти як групи людей. Нині в суспільстві їх трактують як свого роду злочинні організації (що недалеко від істини, позаяк терористичні угрупування за своєю суттю – еталонні секти), які не потрапляють через це в око вченим, крім вузьких спеціалістів – так само як, скажімо, мафія чи «тіньовий» бізнес. Але, як буде показано нижче, розуміння соціалістичних організацій як свого роду сект має свої методологічні переваги.

В сектах щодо їх прибічників систематично, свідомо чи несвідомо використовуються методи психологічної обробки і прийоми дії на свідомість, активно використовуються засоби модифікації поведінки, експлуатується внутрішньо притаманний людині груповий конформізм і підсвідома потреба підкорятися авторитету. Там же систематично і однозначно свідомо практикується обман, фальсифікація і залякування. Це дозволяє поетапно руйнувати і знищувати особистість, і, маніпулюючи думками, відчуттями і поведінкою послідовників, реформувати їх свідомість. Все, що людина думає і відчуває – результат діяльності мозку. Кожен індивід робить це по-своєму, оскільки в процесі саморозвитку в його пам’яті залишається певна інформація (імпринт), що грає визначальну роль у набутті і формуванні рефлексів, що разом визначають сприйняття людиною реальності. За допомогою певних технік або через занурення людини у критичну ситуацію індивіда можна ввести в стан так званої імпринтної вразливості, коли вона стає схильною до сприйняття будь-яких ідей, і повністю змінити його бачення світу, моделі мислення, свідомість і взагалі особистість. При цьому надзвичайно важливим є те, що особистість не сама змінює свої погляди, а її змушують це зробити. Свідомість людини ніби перемикається, і сприймає лише ту реальність, яку їй нав’язали, що цілком зрозуміла – «стара» була не в змозі пояснити проблеми, які мала людина, через що у неї був по-різному виражений стрес, і повернення до свого нормального способу мислення і світовідчуття буде сприйматися індивідом саме як повернення до стресу і всіх тих проблем, що з ним були пов’язані. Як писав цитований вище А. Менегетті, «глибинною ціною за вознесіння на п’єдестал якої б то ні було системи є психологія, продиктована страхом… Нам необхідно спиратися на те, у що вірять всі, і таким чином ми опускаємося до того, щоб вірити, що істина там, де кажуть інші»[42]. В умовах психологічного і колосального соціального тиску реальна особистість підміняється сектантською. Людина в подібній групі людей змушена відмовитися від свого попереднього «Я», аби функціонувати в новій груповій реальності, що має дарувати їй відчуття захищеності,потрібності, власної важливості і виключності. Вступ у таку організацію – дійсно порятунок для «бакалаврів, що не знайшли собі справи в житті, вчителів, що залишилися без державних місць, університетських вчених, що вважають свої заслуги невизнаними»… При цьому, як буде показано, ідеологія соціалізму прекрасно виконувала роль сектантської релігії, керівництво партій забезпечувало потребу у авторитетному лідерстві, намагалося реалізувати закритість від решти суспільства.

Може виникнути питання, чи можна розглядати соціалістичні об'єднання суто як секти. Але це питання методологічного характеру, і, в цілому, слід вочевидь тут погодитися з думкою дослідників 70-80-х рр., що вважали, що тоталітаризм як явище, слід характеризувати як ідеальний тип, якому в реальному політичному житті ніщо цілком не відповідає.[43] На думку П.Бергера, взагалі слід говорити не про тоталітарні режими, а про тоталітарний проект, що повністю ніколи не був встановлений, і, вочевидь не міг бути встановлений.[44] Тобто з певними застереженнями, на думку автора, таке порівняння цілком правомірне, якщо в ході дослідження не забувати, що в різні періоди свого існування соціалістичні різні партії були «в різній мірі» сектантськими. Коли в ході революцій 1917 року і наступних за ними потрясінь до лав різних політичних сил кинулися сотні тисяч чоловік, жодна організація на той момент не зуміла при тій методологічній базі повністю підкорювати собі особистість своїх неофітів, можливість для цього з’явиться вже в мирний час.

Тепер доцільно буде розглянути власне більшовицьку партію і ті обставини, за яких стали можливими вказані потрясіння, адже саме вміле використання ними певного становища в Росії дозволило їм прийти до влади.

Російська імперія, як вже було сказано, переживала ще до Першої світової війни кризу, що в ній, порівняно з іншими європейськими державами, в силу політичних, економічних і навіть географічних причин протікала у більш важкій формі. Селянство – основна частина неозорої імперії – перебувало в найбільш упослідженому стані. Міністр землеробства у 1915-1916 рр. Наумов пише щодо цього у своїх мемуарах: «Що ж мені довелося побачити? Росія практично не вилазить зі стану голоду, то в одній, то іншій губернії, як до війни, так і після війни». Інший царський чиновник, описує таку картину: «Від людей, що благають хліба, немає проходу. Оточують повсюди натовпом. Картина жахлива. Через голод тиф і цинга». Постійне селянське недоїдання призводило до того, що при призові на військову службу через фізичну непридатність звільнялося 48 відсотків рекрутів (в Німеччині – 3 відсотки, у Франції – 1!). В 1911 році полковник Генерального штабу князь Багратіон писав, що серед трьох юнаків важко обрати одного, здатного служити в армії, а сорок відсотків новобранців, як виявилося, вперше в житті їли м‘ясо, вступивши на військову службу.[45]

Багато свого часу говорили про процвітання і надзвичайно швидкий розвиток Росії напередодні революційних бур. В той же час ряд авторів, навпаки, говорять про занепад і ледь не розруху. Яким же було реальне становище речей? У вигляді схематичних даних цифри дійсно говорять про позитивні тенденції у розвитку економіки, однак знову ж таки забувають при цьому звернути увагу на реальне зростання добробуту населення. Так, на душу населення в 1913 національний доход складав 102 рублі, (по інших даним – 101-114 рублів), і був нижче від німецького у 2.9 рази, від французького – у 3,5, ніж у Великобританії – у 4,3 рази, ніж у США – у 6,8 разів. Смертність серед новонароджених у 1906-1910 – 247 на 1000 народжених, тоді ж у Франції – 128, Німеччині – 174, Англії – 117, США – 121 на тисячу. Очікувана тривалість життя у 1907-1910 у православного населення Росії – 32 роки для чоловіків, 34 для жінок. В той же час у Франції - відповідно – 47 і 50 років, Німеччині – 46 і 49 років, Англії – 50 і 53, США – 49 і 52.[46]

Але в той же час Розанов, один із найвидатніших тодішніх мислителів (до речі, як і Бердяєв з Булгаковим, він теж свого часу був цілком «лівим», за власним визнанням, до 22-23 років, і проблему знав зсередини), свого часу написав свої спогади про іншого знаменитого сучасника – Суворіна, де наводив його наступні слова, з якими, вочевидь, був солідарним: «Усі ми щодня жаліємося, що нічого нам не вдається, у всьому ми відстали… за моє життя… Росія до такої міри страшно виросла… у всьому, що ледь віриш. Росія – страшно росте, а ми тільки цього не помічаємо».[47] Як розуміти це протиріччя між позитивними тенденціями і реальним добробутом, невдоволенням більшості і словами Суворіна?

Вочевидь, причина в наступному – ХХ століття європейці зустріли в ейфоричному очікуванні світлого майбутнього, неважливо, ліберального чи соціалістичного, а за сподівань, що ростуть, динаміка об‘єктивних тенденцій сприймається з точністю до навпаки.[48] В соціології це так званий ефект ретроспективної аберації – коли від явища, що й так розвивається швидко, вимагають «за звичкою» ще більшого. Саме цим пояснюється описаний вище парадокс із робітниками: ріст невдоволення на фоні покращення добробуту.

Водночас цей період, дійсно, характеризується і тривалими економічними кризами, і політичним безправ’ям, і перманентним голодом. Очікування все не виправдовувалися в бажаному обсязі, день наступаючий ніс нові розчарування. В цілому, якби позитивні тенденції продовжувалися достатньо довгий час, без потрясінь, то про революцію не йшло б і мови – не було б «критичної маси невдоволених», достатньої для соціального вибуху, що розуміли всі, згадаймо того ж Леніна, що сумнівався незадовго до початку Лютневої революції у можливості соціалістичної революції за свого життя. Однак Російська імперія вступила в Першу світову війну – і визначила тим самим своє майбутнє.

Розділ 3
Російське суспільство в роки потрясінь: світанок тоталітаризму

Багато було сказано про небачено жорстокий характер війни, і слід нагадати, що в революціях і громадянській війні головну роль грали власне її учасники, недарма їх називали «солдатськими революціями». В бойових діях було представлено всі соціальні групи імперії, більше того, в ході їх витворилася нова – солдати. Якщо з позицією інтелігенції ми вже розібралися, то тепер необхідно зрозуміти, що ж зробила з рештою учасників війна і фронт.

«Людина зі зброєю» задавала тон у суспільстві у переломний період його історії. Погляди солдатських мас домінували в суспільних настроях, оскільки не рахуватися з ними було неможливо. Російська армія являла собою специфічне утворення, що складалося із різних соціально-демографічних груп, і яке являло собою барометр процесів, що відбувалися в країні. Тому вивчення соціальної психології солдатських мас в цей період дозволить зрозуміти соціокультурну динаміку всього російського суспільства в цей і наступні періоди. Соціальна психологія солдат визначалася в першу чергу представниками селянства, яке складало більшість у армії. Як уже було показано вище, в цей час змінювалося не лише соціально-економічне становище села (внаслідок першої російської революції і столипінської аграрної реформи), але й відбувалися значні зміни в психології селянства. Капіталізація села вела до розколу, атомізації, деструктуруванню всього російського суспільства, основою якого в значній мірі виступала селянська поземельна община. Зміна традиційних цінностей вдарила, окрім всього іншого і по монархізму і консерватизму селян, самій легітимності царизму в їх очах. Перша світова війна стала ще одним тягарем для них. Значна частина чоловічого працездатного населення була призвана до лав армії, із 15,5 млн. мобілізованих за три з половиною роки війни 12,8 млн. з них прийшли на фронт із сіл. Війна виривала людей зі звичного для них соціокультурного середовища, кидала в невідомість, ламала надії плани на життя, тож першою реакцію на неї був психологічний шок, що виражався у асоціальній поведінці – п‘янстві, погромах винних крамниць, нападах на поліцейські дільниці, хутори і маєтності.[49] Особливо важко переживали цей призив бійці старшого віку, що вимагає пояснення. Перш за все, вони покидали господарства, сім‘ї, дітей – те, чого в такій мірі не було у молодих солдат. Вони мали досвід російсько-японської війни і привносили в армію, з одного боку ідеї пацифізму, з іншого, саме вони зазвичай започатковували вказану вище асоціальну поведінку. По мірі наростання бойових дій незворотньо змінювалася психіка вояків. Війна отруїла їх душі необхідністю вбивати собі подібних, спалювати, нищити добуте сторічною працею. Солдати звикли з байдужістю дивитися на людське життя, не людські страждання, на всі жахи грабунку і насилля. Постійно ризикуючи своїм життям, вони не думали про день наступний. Не можна сказати, що це було їм приємно, як згадували ветерани тієї війни, «хто знав і бачив бої, коли втрати доходять до вісімдесяти відсотків, у того не може бути навіть іскри надії пережити наступний бій. Сама сутність, весь здоровий організм протестує проти насилля, проти свого знищення».[50] Саме це породжувало вироблення відповідного ставлення до дійсності, продиктоване специфікою існування в бойовій ситуації. Разом з тим звичка до бойової стресової ситуації знижує гостроту переживання ряду психологічних проблем, вмикаючи при цьому такий механізм, як «притуплення відчуттів»[51]. Саме на основі цього вони пізніше спокійно будуть винищувати як один одного, так і цивільних в громадянській війні, показуючи «приклад» наступним поколінням братовбивць і карателів. Згадаймо, що Гітлер теж був вихідцем із цього середовища, і саме в окопах Першої світової він втратив розум. Таких «гітлерів», хоч і меншого масштабу, як показує подальший хід подій, у Росії вистачило для знищення мільйонів людей.

Свої психологічні проблеми солдати зберігали і в тилу. Бійці, що пройшли жорстоку школу виживання, являли собою деморалізовану, здичавілу масу, схильну до анархії і насилля. Поразки на фронті, казармене життя і побут, доповнювалися листами з дому, де писалося про розпад господарства, розруху, голод, нужденне життя. Як свідчать данні військово-цензорної комісії Мінського військового округу, в листах солдат дуже часто траплялася фраза «Життя в нас гірше каторги».[52]

У 1916 році у листах солдат активно з‘являється антивоєнна, антиурядова тематика. Солдати зі своїх позицій починають шукати винуватих у вказаних проблемах, і листах вони їх знаходили у зрадниках і злодіях на найвищих щаблях влади. У листах до вищих інстанцій солдати описували жахливі картини продажності і непрофесійності своїх командирів. Армійська маса прийшла до висновку, що якщо вже чистити армію, то починати треба з голови, з Миколи ІІ, «бо який же це цар, що оточив себе злодіями?»[53] Популярність імператора, що взяв на себе обов‘язки Верховного Головнокомандуючого, впала нижче будь-якої межі, чому сприяла і історія з Распутіним, і німецьке походження імператриці. Зникало відчуття патріотизму. Поки царська влада була легітимною – солдат змушував себе воювати з остраху через покарання. Але коли вона показала себе бездарною і слабкою, коли дискредитував себе командний склад, дисципліна – а, отже, і боєздатність падала, що вело до нових невдач і подальшого ослаблення влади. При цьому частина солдат, що ніколи не брала участі в боях, фізично і духовно деградувала на ґрунті алкоголізму і неробства, додаючи свій «колорит» у загальне моральне падіння.

До буремного 1917 року сформувався новий тип солдата російської армії – непрофесіонала, пасивного, безініціативного, без поваги до себе та інших «людини натовпу».

Лютнева революція сколихнула солдат, поселила в них віру в швидке вирішення всіх проблем. Звістку про падіння царизму вони зустріли з радістю. Як згадував солдат 57 піхотного полку Захаров, «можна сказати, що то була не революція взагалі, а більше солдатська революція. Робітники її почали, солдати здійснили, а буржуазія оформила». Армійська маса орієнтувалася не на незрозумілі нікому ідеології, а на особистостей, лідерів, і першим її прихильність завоював Керенський, якого вона всіляко ідеалізувала і яким захоплювалася. В цій персоніфікації революційного процесу і влади проявилося традиційне для російського народу очікування господаря, вождя, загальновизнаного лідера, що прийде, наведе порядок і усіх розставить по місцях, воздавши кожному по «діянням його». Сталін, як бачимо, поки що лише фігура на політичній шахівниці, але роль і місце для нього вже готуються. Революція наповнила серця солдатів надією, з‘явився так званий «революційний порив мас». Американський дослідник Одергон, сам свідок кількох воєн, пояснює його як змінений стан свідомості, коли замість звичної картини реальності нам несподівано відкривається нова її сторона, що розуміється вченими як вплив архетипів на особистісний і колективний розвиток. В цьому стані люди намагаються віднайти сенс буття, знайти себе поза звичними категоріями, відчути себе частиною чогось більшого і покінчити з лихом – всі ці прояви людяності постійно використовуються для того, аби спровокувати людину на участь у війнах і насиллі. Якщо людина до кінця не розуміє цього, то її стан дуже експлуатувати для втягнення її у щось зі звичайної логіки злочинне.[54]

Найбільш близькою структурам традиційного, архетипічного масового світогляду стала простота більшовицьких альтернатив. Більшовики намагалися найти опору у відчуттях і помислах нижчих рівнів революційного потоку. Тут вони знаходили органічно притаманну російському народу, що стояв на таких соціально-історичних традиціях, як авторитаризм та бюрократизм, потребу в сильній державній владі і залізному порядку, готовність до розправи з «ворогами», презирство до культури і права тощо. Розпалюючи класову ненависть, закликаючи до громадянської війни, висуваючи популістські гасла: «Миру!», «Землі!», «Хліба!», «Волі!», ліворадикали стрімко завойовували політичний капітал у армійському середовищі.[55] Тут слід ще раз нагадати про способи, яким секти як специфічні об'єднання людей перетворюють мислячих, здавалося б, людей на своїх прибічників. Ключову роль у цьому, як було зазначено вище, є занурення особистості у вороже середовище з колосальним психологічним навантаженням на нього там. По-суті, в 1914-1917 роках це замість лівих сект зробив сам царський режим собі на загибель. Коли «сама сутність, весь здоровий організм протестує проти насилля, проти свого знищення», то «стрес, що виникає, коли ми, зіткнувшись з невідомістю, не в змозі пояснити те, що відбувається, змушує нас повірити в найбільш абсурдні пояснення наших відчуттів і прийняти нові установки, вкладені в ці пояснення. Змінена свідомість… грає роль інструмента для трансформації особистості і залучення людей до так званих харизматичних груп – партій, сект, корпоративних об'єднань тощо. Змінена свідомість дозволяє формувати переконання членів харизматичної групи».[56]

Наслідки були жахливими, як писав цитований вище Суханов «із окопів і з медвежих кутів повилазили зовсім темні люди; їх відданість революції були ненавистю і відчаєм, а їх «соціалізм» був голодом і нестерпною жагою спокою. Це був непоганий матеріал для експериментів, але експерименти з ним були ризикованими». Недарма пізніше більшовики зроблять все можливе для зламу старої – небезпечної, царської армії і побудують свою, створену за класовим принципом.

По-суті, внаслідок соціально-економічних, політичних потрясінь відбувається поява ще однієї суспільної передумови створення тоталітаризму – маргіналізація суспільства. Справа не тільки в армії – надзвичайно погіршується становище селянства, міст, з‘являється тотальна і остаточна зневіра в старий порядок, що став винуватцем такого стану речей.[57]

Розділ 4
Сутність більшовизму

Далі слід конкретно розглянути більшовицьку партію як специфічну ліворадикальну організацію сектантського типу. Французький історик Едгар Морен, сам колишній французький комуніст, дає її таку загальну характеристику: «ставши фракцією в 1903 році, в 1912 більшовизм розколює РСДРП. З моменту свого виникнення це партія активістів... [Це] означає, як і в ордені єзуїтів, квазі-воєнну дисципліну, впевненість у володінні Істиною і наявності Моралі, що служить Верховному Благу. Дисципліна партії передбачала абсолютне підкорення прийнятим рішенням; її впевненість полягала у вираженні революційної свідомості пролетаріату і здійсненні історичної Місії, встановленою марксистською наукою; мораль підкорює всі засоби революційній цілі. Але якщо єзуїтам для своєї діяльності потрібна була папська легітимізація, то більшовики черпали її в собі, володіючи безпосередньо і монопольно марксистською наукою і революційною свідомістю».[58] Величезну роль в успіхах більшовицької партії грав її лідер, Ленін, що, за висловом А. Авторханова, «був не просто більшовиком, а незвичайним більшовиком, що в одній руці тримав Маркса, в іншій – Ніцше, а в голові – Макіавеллі».[59] Він своїм видатним відчуттям моменту, тактики боротьби зумів у ключових моментах боротьби вибороти успіх і захопити владу. Саме він створив партійно-адміністративні передумови для створення тоталітарного суспільства. Коли в ході революції було наочно виявлено банкротство (чи хоча б несвоєчасність) як утопічної теорії Маркса і Енгельса про відмирання держави, так і доктрини про «диктатуру пролетаріату», Ленін був змушений сформулювати нову теорію про природу радянської влади і про її суверена. Починаючи з 1919 року, в ряді робіт (відповідь кадетській партії, дискусія про профспілки, дискусія з «Робітничою опозицією», доповіді на ІІ Конгресі Комінтерну і на Х з‘їзді партії, у книзі «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі»), Ленін інтерпретує «диктатуру пролетаріату» як диктатуру однієї лише більшовицької партії. Основоположні тези Леніна на цей рахунок такі: «Неможливо здійснювати диктатуру пролетаріату через поголовно організований пролетаріат… Партія, так би мовити, вбирає в себе авангард пролетаріату, і цей авангард здійснює диктатуру», «Коли нам роблять докори в диктатурі однієї партії, ми відповідаємо: «Так, диктатура однієї партії! На ній ми стоїмо і з неї зійти не можемо!», «Ми маємо пам‘ятати і знати, що вся юридична і фактична конституція радянської республіки будується на тому, що партія все виправляє, призначає і будує по одному принципу».[60]

Щоправда, «диктатура партії» – така ж фікція, як і «диктатура пролетаріату». Ленін щодо цього прямо вказує: «Партією керує… ЦК із 19 осіб, і Політбюро». І якщо в ході Громадянської війни надцентралізація управління були значною мірою виправданими в очах прибічників більшовиків, то в 1920 р., коли Радянська Росія вже фактично виграла війну і лише добивала рештки ворогів, відбувається невиправдана подальша концентрація влади в руках партійного апарату – офіційні заборона фракцій, що змусило замовчати «Робітничу опозицію», що вимагала внутрішньої демократії; водночас профспілкам було остаточно відмовлено в автономії. Подібна централізація, непотрібна і абсурдна для партії старого типу, саме в ці роки стає «візитною карткою» тоталітарних партій світу. І якщо з точки зору раціоналізму і поглядів на більшовиків як на звичайну партію це виглядає дійсно нелогічно, то погляд на неї як на тоталітарну секту дозволяють зрозуміти витоки і механізми функціонування тоталітаризму.

Наостанок у питанні про витоки тоталітарної системи хотілося б підняти інше питання, що непрямо підтверджує сектантський характер більшовицької партії – це використання нею досвіду релігійних об‘єднань, визнаних наукою саме як секти, а саме старообрядців. Як показує нам російський дослідник Шахназаров, перейняття «передового досвіду» мало несподівано значні масштаби. Перш за все, Ради, за вплив у яких так затято боролися більшовики свого часу, були новацією старовірів-безпоповців, які з XVII століття перестали будувати храми і утримувати клір. Замість цього їх общини обирали Ради (рос. - Советы), і духовних пастирів із числа найбільш поважних її членів. Ради могли знаходитися будь-де, включаючи і заводські цехи, причому найбільш зручним місцем для Ради були саме промислові підприємства. Перш за все, вони намагалися йти на роботу до єдиновірців (найвідомішим промисловцем-старовіром був Рябушинський), по друге, їх було дійсно багато в ряді регіонів серед робітників, та й сама по собі фабрика чи завод могли надати їм в користування необхідні великі приміщення. В своїй діяльності Ради суміщали функції ідеологічні та адміністративно-господарські. Принцип заводських організацій старообрядців ліг у основу утворення організацій РСДРП(б). Соціал-демократичні організації зазвичай мали іншу – суто територіальну структуру.

Ради на масовому рівні проявили себе в роки першої російської революції, причому дослідники відмічають, що частина з них була скоріше зародками профспілок, а частина – саме майбутніх адміністративних одиниць, основи радянської влади. Останні, що вийшли за межі промислових підприємств і стали органами місцевого самоуправління, були сконцентровані переважно в поселеннях з переважанням старовірів в центральній і північній Росії, в Заволжі і по Уралу до Алтаю, де вплив старообрядців був особливо сильним.[61] Дослідник Чагін повідомляє цікаву деталь – коли лідер общини заходив до кантори, його зустрічали там стоячи.

Але більшовики не просто переймали досвід старообрядців, вони активно з ними співпрацювали. Це, зокрема, окремо обговорювалося на ІІ з‘їзді РСДРП. Неодноразово мав контакти із старообрядцями сам Ленін – взимку 1889-1890 рр., 1900 року у Пскові. Він окремо говорив про необхідність розповсюдження «Іскри» серед старообрядців.[62] Якщо вдуматися в ці факти, то виходить, що пропаганда більшовиків була ефективною серед сектантів, що говорить про те, що сама вона недалеко пішла від суті їх ідеології. Не слід забувати, що велика кількість більшовиків походила зі старовірів – із відомих, зокрема, Риков, наполовину старовіром був Молотов, Суслов походив зі спасовців. Вони співвідносили свої світоглядні орієнтири з ліво радикалізмом і більшовизмом зокрема, і, вихідці із сектантського соціуму особливих розходжень загалом не знаходили. Спеціаліст з даної теми може заперечити – найбільш популярними серед старообрядців довгий час були есери, а не більшовики, але у Шахназарова можемо знайти опис процесу переходу їх симпатій на бік більшовиків. Це було пов’язано із перенесенням столиці із ненависного старовірам Петрограду до Москви, значний відгук знайде в серцях старовірів концепція побудови соціалізму в одній державі, співзвучна для них із концепцією «Москва – Третій Рим».[63]

Таким чином, нам вдалося виявити сутність більшовицької партії, тих сил і процесів, що започаткували рух до тоталітарного суспільства. Як було показано, ті тенденції зародилися ще до появи СРСР і будуть, як буде показано автором нижче, лише реалізовані Сталіним для укріплення своєї влади режиму партії. По-суті, тут можна згодитися із Авторхановим, що сказав: «розгадку успіхів Сталіна я бачу в тому, що він інструментами ленінізму володів краще за їх творця. До ленінського арсеналу зброї він не додав жодного нового, але при… використанні ленінської зброї він відкрив епоху в історії більшовизму тим, що в «технологію влади» більшовиків вніс дійсно новий компонент: кримінальний метод сходження до влади і кримінальний метод управління нею». По-суті, якщо однією з характеристик секти дослідники визначили харизматичного лідера, то Сталін був, на відміну від Леніна, просто більшим бандитом, але значною мірою повторював останнього по своїй сутності – сутності харизматичного лідера на чолі секти.