Як уже зазначалося, проблема Дунаю часткової розглядалася на Паризькій мирній конференції.? Ініціаторами постановки цього питання бул західні держави, які намагалися розв'язати дунайську про-| блему на основі принципу «відкритих дверей» та «рівні можливостей». Однак оскільки Паризька конферені мала на меті розгляд проблем мирного врегулювання колишніми союзниками Німеччини, її учасники дії згоди в тому, що дунайська проблема має стати предметом окремої міжнародної конференції. На цьому особливо на-! полягав СРСР. Сесія РМЗС 12 грудня 1946 р. прі рішення скликати протягом шести місяців з того момеї як наберуть чинності мирні договори з Румунією, Бол-j гарією та Угорщиною, конференцію для підготовки не
Тема 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944 — 1979 рр.)
конвенції про режим судноплавства на Дунаї. В цій конференції мали взяти участь СРСР, УРСР, Румунія, Болгарія, Чехословаччина, Югославія, Угорщина, представники держав — членів РМЗС — СІЛА, Великобританія, Франція, а також Австрія (з правом дорадчого голосу).
|
|
Дунайська конференція розпочала роботу ЗО липня 1948 р. в приміщенні Коларчового університету в Белграді. Делегацію УРСР очолював заступник Голови Ради Міністрів УРСР А. Барановський. Щодо позиції та поведінки української делегації, то вона, як і на конференції в Парижі, діяла в руслі московських директив. Завдання конференції полягало в тому, щоб замість конвенції 1921 р. про Дунай розробити нову, оскільки стара конвенція, на думку СРСР, була несправедливою й фактично втратила силу. З останнім, як відомо, не погоджувалися західні держави.
РЬні підходи, звісно, не могли не позначитися як на роботі конференції, так і на її рішеннях. Чимало часу забрали дискусії навколо процедурних питань: країни радянського блоку наполягали на тому, щоб ухвалювати всі рішення простою більшістю. Західні держави вважали, що при розв'язанні принципово важливих питань рішення можуть прийматися більшістю у дві третини. Зрештою конференція погодилася з пропозицією делегації УРСР, яка відповідала точці зору Москви та її сателітів.
Гостра дискусія розгорнулася під час обговорення проекту нової конвенції, внесеного радянською делегацією. На відміну від конвенції 1921 р. в поняття «Дунай» включалася тільки судноплавна його частина від Ульма до Чорного моря через Сулинське гирло, без приток та обвідних каналів. На засіданні 5 серпня 1948 р. виступив глава делегації УРСР А. Барановський. Він підкреслив, що в управлінні судноплавством на Дунаї мають брати участь тільки придунайські країни. Радянський проект конвенції про режим судноплавства на Дунаї був прийнятий за основу. Постатейне обговорення, однак, проходило дуже складно. Точки зору сторін явно не збігалися. Британський делегат Ч. Пік нагадав учасникам конференції, що коли під терміном «придунайські держави» розуміти прибережні держави, то його важко застосувати Щодо Росії. Представник УРСР С. Демченко рішуче виступив проти того, щоб у судноплавство на Дунаї втру-
|
|
f
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
чалися недунайські держави. Переважна більшість попра^ вок і пропозицій західних країн відкидалася домінуючим радянським блоком. Оскільки на конференції фактично не було свободи обговорення, Франція відмовилася від голосування з проекту конвенції, а її представник запропонував передати питання про Дунай для розгляду в РМЗС. Серйозні зауваження щодо як організації роботи конференції, так і характеру обговорення та механізму прийняття рішень висловлювали також представники інших західних країн, у тому числі Італії, Бельгії, Греції тощо. Гостру полеміку на конференції викликало питання про склад Дунайської комісії. Більшість під проводом СРСР виступила проти того, щоб у ній брали участь недунайські країни.
Врешті-решт після трьох тижнів протистояння Дунайська конференція завершила свою роботу. Радянська «машина голосування» забезпечила прийняття рішень, які відповідали інтересам блоку країн, очолюваних СРСР. За нову Дунайську конвенцію в цілому проголосувало сім | придунайських держав, проти — одна держава (СІЛА), Представники Великобританії й Франції не брали участі Ц в голосуванні. Фактично, отже, рішення приймалися; «сімейним колом» країн радянського блоку. Не менш дивним, хоча по-своєму логічним було й те, що УРСР, представники якої на конференції послідовно захищали радянську лінію на те, що членами Дунайської комісії мають бути тільки придунайські держави, опинилася поза межами цієї комісії. Глава радянської делегації А. Вишин-ський заявив, що інтереси УРСР буде представляти СРСР. Москва, таким чином, позбавила УРСР права мати свого представника в Дунайській комісії. Таке неподобство і тривало протягом десятків років, аж поки в 1990 р. Украї-; на не стала нарешті членом Дунайської комісії.
18 серпня 1948 р. відбулася церемонія підписання ново Конвенції про режим судноплавства на Дунаї. Від імені \ УРСР її підписав А. Барановський. Представники СІЛА,, Великобританії та Франції відмовилися брати участь у| цьому засіданні. Було підписано додаток про те, що] Австрія увійде до складу Дунайської комісії після врегу*-' лювання з нею питання про мирний договір, а такоа " спеціальний протокол, у якому констатувалася втрата^ чинності Дунайською конвенцією 1921 р. Президія Вер* і
Тема 9
Українська РСР на міжнародній арені (1944 — 1979 pp.)
ховної Ради УРСР ратифікувала Конвенцію про режим судноплавства на Дунаї 18 лютого 1949 р. 11 травня 1949 р. вона набрала чинності.
Світова громадськість по-різному оцінила підсумки роботи Белградської конференції. Радянська історіографія, як і у випадку з оцінкою Паризької конференції, стверджувала, що рішення Дунайської конференції є переконливим свідченням перемоги сил миру, прогресу й справедливості, важливим кроком країн Центральної й Пів-денно-Східної Європи до зміцнення свого суверенітету й національної незалежності. Переважна більшість світової громадськості дотримувалася іншої точки зору. Типовою в цьому відношенні була позиція Й. Пауновича, викладена ним у ґрунтовній праці «Свобода судноплавства й управління прибережних держав на Дунаї», підготовленої, до речі, на факультеті права Белградського університету. Автор цієї праці наголошує, що після 1948 р. СРСР намагався використати Дунай у своїх політичних інтересах, як засіб підкорення й експлуатації малих східноєвропейських народів. Подальший розвиток подій засвідчив, що така оцінка роботи та рішень Белградської конференції в основному виявилася правильною.
|
|
Участь УРСР у розв'язанні німецького питання
Німецьке питання становило одну з найважливіших складових проблеми повоєнного розвитку Європи. Як відомо, в 1946—1948 pp. мирні договори з Німеччиною, а також Австрією не були укладені, що внеможливлювало створення ефективної системи європейської й світової безпеки. Рішення, прийняті державами антигітлерівської коаліції 1945 р. в Ялті й Потсдамі, передбачали повну ліквідацію німецького мілітаризму й відродження Німеччини як єдиної, миролюбної та демократичної держави.
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Тема 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944 —1979 рр.)
УРСР, народ якої зробив значний внесок у спільну перемогу над фашистською Німеччиною, була особливе зацікавлена у встановленні міцного й надійного миру в Європі. Незважаючи на вкрай обмежені можливості для реального впливу на міжнародній арені, УРСР намагалася сприяти розв'язанню німецького питання. У серпні 1945 р. провідні держави антигітлерівської коаліції заснували Міжнародний воєнний трибунал для суду над головними воєнними злочинцями фашистської Німеччини. Головним обвинувачем вщ СРСР на Нюрнберзькому процесі був тодішній Прокурор УРСР Р. Руденко. Від УРСР роботу Нюрнберзького трибуналу висвітлювали Я. Талан та Ю. Яновський. У жовтні 1946 р. був винесений справедливий вирок керівникам фашистського «третього рейху».
На початку 1947 р. розгорнулася конкретна підготовка мирного договору з Німеччиною. Позицію уряду УРСР із цього питання виклав представник УРСР /. Сенін 7 лютого 1947 р. на засіданні РМЗС. Доповідач підтримав спільну радянську точку зору на німецьке питання, а також запропонував повну репатріацію і розпуск таборів біженців та переміщених осіб у Німеччині. Уряд УРСР наполягав, щоб Німеччина якомога більшою мірою відшкодувала завдані УРСР під час війни збитки, загальна сума яких оцінювалась у 285 млрд крб. Було також наголошено, що тільки після остаточної денацифікації Німеччина може стати єдиною демократичною державою. Проблема, однак, полягала в тому, що блоки, котрі протистояли один одному в «холодній війні», користуючись спільною термінологією, вживаючи одні й ті самі поняття та категорії, по-різному розуміли й тлумачили їх. Кожна зі сторін по-своєму бачила зміст і шляхи розв'язання німецького питання, що багато в чому гальмувало його вирішення.
|
|
Наприкінці 1946 р. англійська та американська окупаційні зони об'єдналися в одну — «Бізонію». Створювалися умови для відбудови економіки на ринкових заса-» дах. На сході Німеччини, в радянській зоні окупації, події розвивалися в іншому напрямі. І в економічному, і і політичному житті впроваджувалися радянські методи. У квітні 1946 р. тут була створена марксистська Соціаліст
тична єдина партія Німеччини (СЄПН). Повним ходом йшла націоналізація промислових підприємств.
Розкол Німеччини ставав очевидним фактом. Навесні 1948 р. до «Бізонії» була приєднана французька зона окупації. Так виникла «Тризонія». 20 червня 1948 р. в західних секторах Німеччини була проведена грошова реформа, поширена й на Західний Берлін. Фактично на середину 1948 р. склалися дві окремі німецькі держави. Невдовзі спалахнула гостра «берлінська криза», яка тривала до травня 1949 р. 20 вересня 1949 р. була створена Федеративна Республіка Німеччини (ФРН). Президентом ФРН став Т. Хейс, канцлером — К. Аденауер. Після створення ФРН економічний розвиток країни значно прискорився. Невдовзі світ став свідком німецького «економічного дива». 7 жовтня 1949 р. було проголошено утворення Німецької Демократичної Республіки (НДР). Президентом країни став В. Пік, головою уряду — О. Гротеволь.
Історичний розвиток з усією очевидністю довів, яка зі сторін обрала правильний, а яка — хибний шлях політичного та економічного розвитку. Саме під цим кутом зору й слід оцінювати внесок тих чи інших країн, у тому числі й УРСР, у розв'язання німецького питання.
• Діяльність ЮНРРА в Україні
ЮНРРА (Адміністрація допомоги й відбудови при Об'єднаних Націях) була заснована державами антигітлерівської коаліції 9 листопада 1943 р. з метою надання підтримки відбудові економіки країн, що потерпіли від війни. Фонд ЮНРРА складався з внесків країн-членів, територія яких не зазнала окупації. Розмір внеску становив не менше ніж 1— 2 % національного доходу країни. Допомога ЮНРРА надавалася безвідплатно, без будь-якого відшкодування та відсотків. СРСР був звільнений від внесків у фонд ЮНРРА.
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Тема 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944 —1979 рр.)
Згідно з рішенням, прийнятим 24 серпня 1945 p., ЮНРРА мала надати СРСР 250 млн доларів для України та Білорусії. 18 грудня 1945 р. була підписана угода про надання ЮНРРА допомоги Україні. Від імені УРСР її підписав А. Барановський. На території УРСР була створе^ на місія ЮНРРА. 31 березня 1946 р. Адміністрація ви-: ділила додаткову суму в розмірі 23 млн доларів для доставки вантажів до України та Білорусії. Уряд УРСР ство-, рив спеціальне Управління з поставок ЮНРРА. 20 березня 1946 р. до Києва зі СІЛА прибув глава постійної місії ЮНРРА в УРСР М. Мак-Даффі. Українська делегація, очолювана А. Барановським, у березні 1946 р. взяла участь у роботі сесії Ради ЮНРРА в Атлантик-Сіті. УРСР була введена до складу Комітету поставок ЮНРРА. Глава української делегації А. Барановський звернув увагу учасників сесії на надто повільне виконання програми допомоги УРСР. Перше судно з товарами ЮНРРА для України прибуло до Одеси наприкінці листопада 1945 p., ще до підписання угоди з ЮНРРА. Навесні 1946 р. почали прибувати основні партії вантажів з 15 країн світу, переважно зі СІЛА та Великобританії, а також з Канади, Ямайки, Бразилії, Нової Зеландії, Франції, Норвегії, Данії, Туреччини, Аргентини тощо.
Початок «холодної війни» й блокового протистояння не міг не позначитися на реалізації програми допомоги, в тому числі й для УРСР. Політико-ідеологічні мотиви починали брати гору над міркуваннями здорового глузду. В СРСР посилився контроль за діяльністю іноземних кореспондентів, які висвітлювали роботу ЮНРРА в УРСР та БРСР. У відповідь на це палата представників СІЛА прийняла наприкінці червня 1946 р. поправку Дірксена, яка передбачала заборону використання фондів ЮНРРА для допомоги тим країнам, де чиняться перешкоди роботі представників засобів масової інформації СІЛА. 30 червня 1947 р. закінчувався термін діяльності ЮНРРА в Україні. Проте товари Адміністрації продовжували прибувати ще протягом року.
Загалом до 1 квітня 1948 p., коли програма поставок, ЮНРРА була цілком завершена, 211 вітчизняних та іноземних суден завезли для УРСР товарів на суму 189,3 млт доларів, у тому числі продукти харчування, взуття, вовну-* сирець, медикаменти, устаткування для виготовлення пе-
ніциліну, трактори, устаткування й матеріали для житлового будівництва тощо. Крім того, з Великобританії УРСР одержала на 17 млн 616,8 тис. доларів устаткування та матеріалів, замовлених, але не викуплених СРСР у 1946 p., в тому числі 1 150 рудникових електровозів, 19 портальних кранів, 26 електростанцій, 14 парових машин тощо.
Незважаючи на відносно невеликі розміри поставок ЮНРРА, слід визнати, що вони відіграли важливу роль у справі відбудови народного господарства УРСР, фактично зруйнованого в роки війни. В телеграмі генеральному директорові ЮНРРА Л. Руксу, який заступив на цій посаді М. Мак-Даффі, уряд УРСР підкреслював, що український народ високо цінить діяльність ЮНРРА, незалежно від розмірів допомоги, як акт визнання заслуг українського народу в справі перемоги над спільним ворогом Об'єднаних Націй — німецьким фашизмом.
У зв'язку з завершенням роботи місія ЮНРРА 2 липня 1947 р. покинула Київ. Проте міжнародна спільнота не тільки не припинила надання допомоги державам, які потерпіли в ході другої світової війни, а й нарощувала цю допомогу. 5 червня 1947 р. державний секретар США А. Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, закликав світову громадськість подумати над тим, як найшвидше і найкраще допомогти тим країнам, котрі цього потребують. Допомога, підкреслив промовець, має бути регулярною, адресною й широкомасштабною. Основна увага при цьому приділялася країнам Європи, котрі найбільше потерпіли від війни, в тому числі й тим, які її розв'язали. Радянський Союз та його сателіти в Східній Європі, керуючись політико-ідеологічними міркуваннями, які відповідали духові «холодної війни» й блокового протистояння, засудили «план Маршалла» й оголосили країни, що його прийняли, прислужниками американського імперіалізму.
Отже, кожна зі сторін обрала власний шлях розв'язання повоєнних економічних проблем, подолання руйнівних наслідків другої світової війни. Подальший розвиток подій однозначно показав, який шлях був правильним. Відмовившись від пропонованої допомоги, СРСР та його союзники по «соціалістичному табору» ускладнили своє становище, поступово, але невпинно заганяли себе в глухий кут кризи, а згодом катастрофи і краху СРСР, Усієї комуністичної системи.
18 9-;
9-302
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Тема 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944 — 1979 рр.)
Врегулювання територіальних питань,}; та зміни українських кордонів і скла-V ду населення після завершення дру- «'• гої світової війни,2»
Українське питання та його важливі складові територія мешкання українців, кордони, украї ська меншина в інших європейських державах посідало важливе місце в міжнародних відносинах період другої світової війни, зокрема її завершальної фазі Чимало українських земель перебувало в складі європейських країн. Жодна з них не визнавала укра ського питання як питання української державності: nep-j спектива мати поряд із собою незалежну й силы Українську державу не влаштовувала їх. Водночас усі бул заінтересовані в тому, щоб за рахунок України, її тертої та народу задовольнити свої інтереси.
Загальновідомі загарбницькі плани Німеччини України. СРСР не висловлював офіційних претензій західноукраїнські землі, проте таємно прагнув до їхнь анексії і врешті-решт досяг своєї мети. Після поділу Че хословаччини в Мюнхені українське Закарпаття отрі автономію в складі Чехословаччини. В березні 1939 внаслідок Віденського арбітражу, згідно з яким півдеї Чехословаччини було передано Угорщині, остання оі вала Закарпаття. Згідно з таємним протоколом до «па Молотова—Ріббентропа» Москва й Берлін по; Європу на «сфери життєвих інтересів». У ст. 2 протоколу! де йшлося про долю Польщі, зокрема, зазначалося: випадку зміни територіально-політичного устрою обл тей, котрі входять до складу Польської держави, кордоі сфер інтересів Німеччини та СРСР проході приблизно по лінії річок Нарев, Вісла та Сан». Нєвдое як відомо, розпочалася друга світова війна. 17 верес 1939 р. розгорнулись агресивні дії СРСР проти прирез ної Польщі, кваліфіковані офіційною радянською прої гандою як «визвольний похід» Червоної Армії в За> Україну. 22 вересня 1939 р. було встановлено попере; демаркаційну лінію між німецькими і радянськими і
ськами, а 28 вересня укладено радянсько-німецький Договір про дружбу й кордони. В п. З таємного протоколу «сферою життєвих інтересів» СРСР визнавався Південний Схід Європи, зокрема Бессарабія. Наприкінці червня 1940 p., скориставшись невтручанням Німеччини, СРСР зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца. Такою загалом була ситуація напередодні й на початку другої світової війни.
Перемога над фашистською Німеччиною багато в чому змінила ситуацію. Здавалося б, виникла можливість справедливого й повномасштабного розв'язання українського питання як питання української державності. Розгром Німеччини та її сателітів породив чимало надій та сподівань українців на те, що вони возз'єднаються в одній українській сім'ї, в одній незалежній і демократичній державі. Цим прагненням, однак, не судилося справдитися. Москва й думки не припускала, що УРСР може стати демократичною і самостійною державою.
Всі територіальні питання, питання кордонів і населення, навіть у тому випадку, коли вони безпосередньо торкалися УРСР, розв'язувалися Радянським Союзом насамперед і головним чином у його імперських інтересах. Повоєнні територіальні надбання УРСР, повернення у її склад споконвічно українських земель уможливлювалися тільки тоді коли це відповідало стратегічним інтересам Москви, її баченню повоєнного розвитку Європи, сприяло забезпеченню домінуючої ролі у ньому СРСР. Саме під цим кутом зору й слід розглядати, зокрема, включення до складу СРСР Західної України, інших земель та територій.
Безсумнівно позитивне значення мав той факт, що майже всі українські землі були об'єднані в складі УРСР після другої світової війни. Однак українці поверталися не до складу власної незалежної й демократичної держави, а в радянську Україну — складову частину сталінського СРСР. Примусова радянізація Західної України, репресивні акції радянської влади на інших українських землях, включених до складу СРСР, викликали масовий рух спротиву новій владі.
Авторитарними були й методи розв'язання питань території та кордонів, до яких удавалася Москва. Як відомо, ще в 1945 р. на Ялтинській та Потсдамській конфе-
18*
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Тема 9 Українська РСР на міжнародній арені
Ренціях під тиском СРСР було вирішено, що Польща одержить землі на заході, а її кордон із Німеччиною проходитиме по Одеру й Нейсе. Східний кордон Польщі мав проходити вздовж «лінії Керзона» з відхиленням від неї в Деяких районах від 5 до 8 км на користь Польщі. Ра-Дянсько-польський договір від 16 серпня 1945 р. підтверджував, що за Польщею зберігаються польські землі, за Україною, Білорусією і Литвою — українські, білоруські й литовські. Це, однак, не відповідало дійсності, принаймні відносно українських земель. Згідно з ра-Дянеько-польським договором по той, польський, бік кордону залишилося чимало українських земель — Підляш-Шя, Посяння, Холмщина, Лемківщина, загалом 19 500 кв. км з 1,4 млн мешканців. Це — загальновідомий факт. У статті під назвою «Торгують українською землею», опублікованій на сторінках часопису «За Українську Державу», підкреслювалося, що згадані українські етнічні території Кремль віддав своїм наймитам з так званого Люблінського уряду як плату за «соціалістичний вибір» Поль-Щі. Врегулювання територіального питання з Польщею, як відомо, передбачало також обмін населенням. Відтак у період між 1944 р. та 1946 р. з Галичини й Волині до Польщі виїхало майже 1 млн поляків. Натомість у радянську Україну добровільно чи примусово іммігрувало близько 520 тис. українців. Польський прокомуністичний Уряд на подяку за «подарунок» Москви і з її благословення під приводом знищення соціально-економічної та; етнічної бази сил Української повстанської армії (УПА) здійснив горезвісну акцію «Вісла», в результаті якої близько 150 тис. українських лемків, котрі переховували вояків ОУН — УПА, без попередження були вигнані з землі своїх предків і розсіяні по всій Польщі. В такий спосіб поляки, за висловом О. Субтельного, нарешті позбулися «Української проблеми», що непокоїла їх протягом століть.
Притаманними радянській дипломатії методами тиску й погроз Москва вирішувала й інші питання, пов'язані з кордонами. СРСР «переконав» Чехословаччину відмови--тися від претензій на Закарпаття, а Румунію — на Буковину. Саме на такій основі СРСР і Чехословаччина 29 червня 1945 р. у Москві підписали угоду про включення Закарпатської України до складу УРСР. Між СРСР і Че-
хословаччиною утворився майже стокілометровий спільний кордон. Угода про перемир 'я та мирний договір з Румунією відновлювали державний кордон з Румунією відповідно до радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 р. Тоді, як уже згадувалося, СРСР, скориставшись фактичною підтримкою Німеччини, зайняв Бессарабію та Північну Буковину. Трансільванія у зв'язку зі скасуванням постанов Віденського арбітражу передавалася Румунії, а кордони Угорщини відновлювалися за станом на 1 січня 1938 р.
У зв'язку зі змінами державних кордонів та їхньою демаркацією виникла складна проблема переселення людей на свої етнічні території. 9 вересня 1944 р. уряд УРСР і Польський комітет національного визволення, котрий за підтримки Москви узурпував владу в Польщі, уклали угоду про добровільну репатріацію польських громадян з УРСР і українського населення з Польщі. Наскільки «добровільним» було це переселення, ми вже говорили, коли йшлося про операцію «Вісла» та її наслідки. Однак, нехтуючи реальний стан справ, Д. Мануїльський пізніше, на Паризькій мирній конференції, переконував її учасників у тому, що цей досвід розв'язання проблем обміну населенням є позитивним і становить приклад для інших країн та народів.
Подібну модель розв'язання етнічних проблем СРСР настійно нав'язував іншим своїм союзникам по «соціалістичному табору». 10 липня 1946 р. уряди СРСР і Чехосло-ваччини підписали в Москві угоду про добровільну оптацію громадян обох країн. У найактивніший період переселення (квітень—травень 1947 р.) з Волині до Чехословаччини переїхало 27 166 чоловік, тоді як з Чехословаччини до СРСР — 10.659. Переселенці з Чехословаччини осіли головним чином у Волинській та Рівненській областях.
Таким чином, після завершення другої світової війни сталися важливі зміни в житті багатьох країн і народів Європи та усього світу. Не становила виняток і Україна: значно розширилися її кордони, майже всі українські землі ввійшли до її складу. Нездійсненими, однак, залишилися надії українського народу на краще життяі на створення демократичної й незалежної Української держави. Значно змінився склад населення, і зміни ці були неоднозначні. Після війни такі народи, як поляки,
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
чехи та словаки, угорці, євреї, кримські татари, які протягом тривалого часу врізноманітнювали культуру та ет-нівду мозаїку України, вже не відігравали такої ролі. їхня кількість суттєво скоротилася. Натомість чисельність росіян значно зросла, особливо в Криму, на півдні й сході УРСР Приєднання західних територій не привело до скільки-небудь помітного збільшення питомої ваги в населенні українців, оскільки лише компенсувало ті людські втрати, яких зазнала Україна під час війни. Колись багатонаціональне українське суспільство поступово перетворювалося під тиском Москви на переважно двонаціо- • пальне в якому українська більшість існувала поряд з постійно зростаючою російською меншістю. Це було од- ; щцд з наслідків цілеспрямованої радянської державної; політики. '■