Натурфiлософiя. Основнi проблеми фiлософiъ досократикiв

Др. гр.ф (дгф) возникла в ионийских городах зап побережья мал Азии, основ. греками. Здесь раньше развилась раб., торговля и выросшая на их основе культура.(связана с культурами Вавилона, Финикии и Египта - более древние цив., пришедшая оттуда математика, астрономия, обработка мифологии в поэзии и искусстве). Произошло освобождение мировоззренческих представлений о природе и человеке из плена мифологических схем. а произошло это при развитии классового общества и государства. Возникли философские и в первую очередь космологические системы. при отсутствии средств экспериментальной проверки гипотез число систем было велико, что означало многообразие философских типов объяснения мира. Это сделало античную философию школой философского мышления для последующих поколений.

Первые учения - г. Милет VII-VI в. днэ - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Задавшись вопросом, откуда все возникает и во что превращается, они искали начало происхождения и изменения всех вещей. Первовещество - живое в целом и в частях, наделенное душой и движением. Занимались и разносторонней практ деятельностью. таким образом, им свойственен философский материализм и стихийная диалектика.

Родоначальником ран­ньогрецької філософії був Фалес (близько 624 - 547 рр. до н.е.) — представник мілетської школи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року тривалістю 365 діб, прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р. до н.е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геоме­тричних теорем. З точки зору Фалеса вода — основа і першоначало всього сущого. Вода — джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду як основу і першоначало всього сущого з сукупніс­тю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече у річках, напо­внює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, — це не фізична речо­вина, а початок буття. Вода — це символ життя, його філософська метафора.

Згідно з поглядами Анаксімандр а (бл. 670 - 546 рр. до н.е.) в ос­нові всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (в перекладі з грецької мови — «невизначене», «безме­жне») не є відходом від конкретно-речових уявлень про першоречо-вину світу. Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене неоформлене «дещо» утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксімандра процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:

— на першому із «безмежного» виділяється «світове першонача­ло», своєрідний ембріон Космосу;

— на другому відбувається розподіл протилежності начал — во­логого і сухого, холодного і гарячого;

— на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утво­рюються чотири основні стихії. Це — вогонь (як поєднання гарячо­го і сухого начал), повітря (як поєднання вологого і теплого), вода (вологого і холодного), земля (холодного і сухого). В свою чергу із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.

Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксі­мандра Анаксимен (бл. 585 - 525 рр. до н.е.). Першоначалом усього сущого, з його точки зору, вважається повітря. Завдяки повітрю ви­никає й існує світ. Через те, що повітря має здатність «згущуватись» і «розріджуватись», утворюються вітер, хмари, земля, вогонь. У фі­лософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро-і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря». Тим самим людина уподібнюється малому Всесвіту (мікрокосмосу), та­кому ж цілісному і різнобічному, як і великий космос (макрокосмос) — світ у цілому. Людина — це уподібнення світу й існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття, яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, части­ною якого є людська душа, виявляється як світова душа (або дух), завдяки якому космос існує як цілісність.

Речовотілесний характер універсального світопорядку, буття, наочно представлений водою, повітрям, «алейроном», особливої виразності набуває у філософсь­кому вченні Геракліта (бл. 544 - 483 рр. до н.е.), який вбачав першо­основу світу у вогні. «Світ єдиний з усього, що існує, — твердив Ге­ракліт, — не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». У цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, й діалектика розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного згасання. Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії. Він походить з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. За Гераклітом затвердились два імені: «Темний» та «Плаку­чий». Перше він одержав за те, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафо­рами та висловами, які потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти і вознестися душею. Ім'я «Плаку­чий» — затвердилось за Гераклітом внаслідок того, що він оплаку­вав людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.

Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до ма­теріалістичної відповіді на основне питання філософії. Водночас по­ряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.

Так, близько 532 р. до н.е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (517 - 497 рр. до н.е.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кіль­кісне відношення — число, але слід зауважити, що число для нас — це величина арифметична і математична, а для еллінів — величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.

Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об'єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десят­ку (1+2+3+4=10), яка для піфагорійців служила втіленням достат­ньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвід­ношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали: 2:1 — октава; 3:2 — квінта, 4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.

Піфагором був відкритий взаємозв 'язок числа і звуку. Він вста­новив що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцент­рував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геометричних про­порціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх про­явах буття і людського існування — скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гармонія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими ха­рактеристиками реальності, як справедливість, добро, зло, душа то­що. Гармонія є втіленням істинного буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина, або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є осно­вою цілісності і порядку космосу.

Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос — це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у «переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з вченням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнити­ся від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продов­жує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажа­ної чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріан­ство, релігійні обряди.

Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565 - 473 рр. до н.е.), Парменід (кін. VI - V ст. до н.е.), Зенон Елейський (490 - 430 рр. до н.е.).

Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішу­чий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прослав­леного Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги по­дібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сут­ність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.

Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конк­ретні міркування Парменіда про суще.

Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним.

У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом не­випадково. В античній філософії кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулеподібність буття у Пар­меніда означає і те, що все суще в світі, притаманне буттю, стано­вить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будує­ться все суще, у Парменіда виступає положення про те, що «буття є, а небуття немає». Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В мір­куваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення бут­тя з мисленням: «думка — і те, про що думка — тотожні», також то­тожні «мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізнання, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який базується на сприй­нятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на проти­вагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.

В цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізичного світогляду.

Послідовник і учень Парменіда — Зенон Ечейський (бл. 490—430 рр. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему об­грунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв'язна суперечність). Апорії Зенона Елейського такі:

«Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де
його немає».

«Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необ­хідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини» і так без кінця. За такою ло­гікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.

«Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ні­коли не наздожене черепаху, оскільки перш, ніж він подолає від­стань до черепахи, вона теж проповз якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.

«Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне со­бі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складає­ться з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне од­ному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, ви­тративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається. Тоді половина дорівнюватиме цілому.

Апорія проти Простору. Елейська філософія не допускала не­буття, стверджуючи що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходи­тись в іншому просторі, який оточує їх, а це в свою чергу повинно знаходитись в ще іншому «просторі» і так до нескінченності.

Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «абсурдної» уяви, нереальний.

Апорія проти чуттєвого сприйняття світу «Зерно, що па­дає». Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі ні­чого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.

Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формаль­ну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несупереч-ливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголо­шується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунто­вує докази шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.