Проблема методу пізнання в філософії Нового часу (бекон, Деекарт)Характеристика раціоналізму та емпіризму

Найсуттєвіша особливість філософії Нового Часу: орієнтація на природознавство; тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне завдання своє вбачає а розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнанні, концентруючи основну проблематику навколо методології наукового пізнання і гносеології.

На цій основі в філософії ХУП ст. формуються два протилежні напрямки: емпіризм І раціоналізм.

Емпіризм - Проголошує, що основний зміст наукове пізнаній отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було у чуттєвому досвіді суб'єкта Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенсетивного досвіду ((лат.) - почуття, відчути). Ідеалістичний емпіризм обмежує досвід сукупністю відчуттів або явлень, заперечуючи, що у основі досвіду лежить об'єктивний світ (Берклі, Юм, Мах, Авенаріус, Богданов, сучасний логічний емпіризм і т.д.}. Матеріалістичний емпіризм вважає, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивно існуючий світ (Ф.Бекон, Гоббс, Локк французский матеріалізм XVIII ст. Обмеженість емпіризму, вважають деякі сучасні філософи, полягає у метафізичному перебільшенні ролі чуттєвого досвіду і недооцінка ролі наукових абстракцій і теорій у пізнанні, в запереченні активної ролі і відносної самостійності

Раціоналізм - наголошує, що основний зміст наукового пізнання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенсетивнепізнання лише підштовхуєрозум до діяльності. Раціоналізм виникаєяк спроба пояснити логічні особливості істин математики і математичного природознавства (в XVII ст. Декарт, Спіноза, Лейбніц, у ХУШ ст. - Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель). Обмеженість раціоналізму, вважають деякі сучасні філософії, полягає у запереченні досвідного походження всезагальності і достовірного знання, абсолютизує безумовний характер цих логічних ознак, не знає діалектики переходу від меншої всезагальності І необхідності до більшої і необхідної.

Раціоналізм має різноманітні прояви у різних областях знання. У психології, наприклад, на перший план висуває інтелектуальні психічні функції, зв'язки, наприклад, волю до розуму (Спіноза); в етиці - раціональні мотиви і принципи моральної діяльності; в естетиці раціональний (інтелектуальний) характер творчості. У всіх випадках раціоналізм означає віру у розум, в очевидність розумного споглядання, в силу доведеності.

Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знані визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англ. філософ Ф. Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” і “Про гідність та примноження наук“. Головне завдання Ф. - пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно оріентував пізнавальну і практичну діяльнисть людини. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота. На думку Бекона, існуе чотири види помилкових суджень, “примар”, від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. “Примари Роду” - пов’язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Під впливом ціх примар людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослід-ницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. “Примари Печери” - зумовлені індивід. особл. людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу нібито із своєї печери. “примари Печери”, як і “примарами Роду”, є проявами суб’єктивного ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом колективного досві-ду, врівноваженістю в судженнях. “Примари Площі” - проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. “Примари Театру”- породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба виходити лише з досвіду і безпосередньго вивченя природи, бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалеж-ним від авторитетів. Метою пізнання є зба-гачення життя справжніми відкриттями і вла-да людини над силами природи; об’єктом піз-нання є природа, а основними методами – індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схолас-тичної, абстрактно-спекулятивної методо-логії, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алего-ричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях – шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагро-мадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки – шлях бджоли. Як бджола пере-робляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпі-ричні факти за допомогою раціональних ме-тодів у наукову істину. Методом, за допомо-гою якого відбувається сходження від оди-ничних фактів, окремих спостережень до тео-ретичних узагальнень, є методом наукової індукції.

В своїй основній праці „Новий Органон” Бекон сформулював основні принципи англійського матеріалізму і емпіричні методології нової науки. Складається з двох частин: “Афоризми про тлумачення природи або царства людини” і друга “Велике встановлення наук”. Бекон ставить задачу сформувати правильний метод дослідження природи, щоб досягнути царства людини на Землі. Він впевнений, що природу можна підкорити лише підкоряючись їй, не викривляючи її образу, лише осягаючи діючі в ній причини і закони. Цьому заважають “ідоли”: “ідоли роду” (племені), що пов'язані з вірою в істинність пріоритетного; “ідоли печери” — з вузькістю поглядів деяких людей; “ідоли площі” (ринку) - з буденним слововживанням; “ідоли теорій” (театру) - з догматичною прихильністю до односторонніх концепцій. Протидіяти їм можуть мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Силогічна логіка не вловлює тонкощів природи, істинною зброєю пізнання, на думку Бекона, є індукція, яка є раціональною методологією аналізу дослідних даних. Структуру індукцій складають “таблиці відкриттів”: збирається достатня кількість різноманітних випадків явища, причини і “форми” якого шукається (таблиця наявності), потім - багато випадків, як можна більше подібних попереднім, в яких це явище відсутнє (таблиця відсутності); потім множину випадків в яких спостерігається інтенсивності даного явища (таблиця ступенів). Порівняння цих множин дозволяє виключити факти, які не постійно супроводжують дане явище, і в результаті виявити його причину, закон і “форму”, що дає і правило практичного отримання явища. Процесу індуктивного аналізу сприяють ситуації в яких природа досліджуваного явища виявляється більш очевидно, ніж звичайно - так звані переважні приклади. Робота індуктивного методу ілюструється на прикладі знаходження “форми” тепла.

Основ. протилежного раціоналіст. Напрям-ку був Декарт. Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод”, “Роздуми про першу філософію”, “Начала філософії”, “Пристрасті душі”. Д. підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядкуватись раціон.-математ. Мислен-ню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформолював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цім правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правлі формулюється вимогоа аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на прос-тіши і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає “дотримуватись певного порядку мислення” - починати з найпростіших і дос-тупних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуіцію. Отже, засадними елементами раціо-наліст. методу Д. є дедукція та інтуіція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретель-ність дедуктивного виведення і вимагає пов-ного переліку, детального огляду всіх ланок. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціо-наліст. дедукцію методологією інтелектуаль-ної інтуіції. Раціоналіст. дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочивидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми мате-матики. Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуіції, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: “Я мислю”. Неможливо заперечувати положення “Я мис-лю”, бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме цьому положенню притаман-ні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: “Мислю, отже існую”. Тобто від здатності мислити переходить до суб’єкта, істоти, яка мислить. Людина від на-родження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-де-дуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксі-оми математики. Ці ідеї Декарт розглядав як втілення природного світлого розуму.

27.Філософія людини в “ренесансній” та “новочасній” традиціях: аналіз в контексті робіт М.Монтеня “Досліди” та Б.Паскаля “Думки”

Монтень Целью творчества М. было написа­ние своеобычного "учебника жизни": по М., "нет ниче­го более прекрасного и оправданного, чем хорошо и честно исполнить роль человека". Согласно М., природа человека двойственна: зачастую необузданные духов­ные устремления нейтрализуются физическими воз­можностями его тела. Осмысление и принятие этого как неизбежной данности позволяет людям ориентиро­ваться на идеал подлинно счастливой жизни — жизни в умеренности. Органы чувств человека — несовер­шенны ("кто знает, не лишены ли мы одного, двух, трех или нескольких чувств?"), способности нашего познания ограниченны — лишь один Бог, согласно М., — всеведущ. Неспособность людей четко опреде­литься в выборе между "Я знаю" и "Я не знаю" — ес­тественно трансформируется, по мнению М., в единст­венно правильно поставленный вопрос: "А что именно я знаю/, предполагающий воздержание от суждении, подлежащих дальнейшему рассмотрению. С точки зре­ния М., "... если хочешь излечиться от невежества, на­до в нем признаться... В начале всяческой философии лежит удивление, ее развитием является исследование, ее концом — незнание". Гносеологический скептицизм М. фундировался также на его мысли о том, что все живое (в том числе и люди) находится в постоянном изменении: существование человека неизбывно состо­ит из "движения и деятельности". При этом, М. пола­гал долгом любого индивида стремиться к самосовер­шенствованию, рассматривая самопознание как пер­вейшую обязанность человека. Как полагал М., "чело­век может быть лишь тем, кто он есть; он способен вы­думывать лишь в меру собственного опыта; какие бы усилия он не предпринимал, ему будет известна лишь собственная душа". Одоление людского невежества, по М., жизненно важно, ибо "люди ничему не верят так твердо, как тому, о чем они меньше всего знают", а "...не достигнув желаемого, они делают вид, будто же­лали достигнутого". ("Об истине же, — утверждал М., — нельзя судить на основании чужого свидетельства или полагаясь на авторитет другого человека".) Убеж­денность М. в идеях свободы и сословного равенства людей явила собой перспективнейшую компоненту эволюции идеала человеческого достоинства в рамках европейского менталитета: фраза М. "души императо­ров и сапожников скроены на один манер" использова­лась как эпиграф "Газеты санкюлотов" в 1792. По мне­нию М., "вся мудрость и все рассуждения в нашем ми­ре сводятся в конечном итоге к тому, чтобы научить нас не бояться смерти... Предвкушение смерти есть предвкушение свободы. Кто научился умирать, тот разучил­ся рабски служить". "Опыты" М. явили собой творчес­кую процедуру метафорического соединения мира на­стоящего и мира прошлого с одновременным новатор­ским экспериментом бессюжетного художественного "беспорядка".

Паскаль По­сле его смерти нашли лишь отдельные отрывки, вошед­шие в историю как "Мысли" П. Рассмотрение П. вопро­сов гносеологии и философской антропологии обосно­вывает его обращение к религиозной проблематике. Ис­ключительная роль П. в истории философии определя­ется тем, что в эпоху механистического рационализма он первый — предвосхищая иррационалистическую традицию в философии — решительно ограничил сфе­ру применимости научного познания, выделив наравне с ним познание непосредственное (постепенности рас­суждения противопоставлялась моментальность про­никновения). Если первый род познания, согласно П., осуществляется разумом (доказывающим), то второй — сердцем (чувствующим). С другой стороны, ограничен­ность разума проистекает, согласно П., из онтологичес­кого статуса человека в мире. Все способности и свой­ства человека определены тем, что он занимает середин­ное положение меж двух бесконечностей (в большом и в малом). Разум не может обеспечить человеку устойчи­вость и уверенность, ибо, как пишет П., ничто не спо­собно "укрепить конечное между двумя бесконечностя­ми". Осмысление неспособности человека к всеобъем­лющему познанию в силу конечности и неоднородности его природы приводит П. к отказу от "самонадеянных исследований" в пользу "безмолвного созерцания". По мнению П., зачеркивать разум так же неприемлемо, как и признавать только разум. Человек, по П., — лишь тро­стник, слабейшее из творений природы, но "тростник мыслящий". Величие человека, говорит П., в том и за­ключается, что он сознает свое ничтожество. Отвлечен­ные науки оказываются не только бессильны в своих притязаниях на познание мира, но мешают человеку по­нять его собственное место в мире, задуматься, "что это такое — быть человеком". П. видит обязанность челове­ка в том, чтобы сосредоточить мышление на себе самом, своем создателе и своем конце, однако вместо этого че­ловек предпочитает развлечение, которое П. усматривал во всех внешних заботах и занятиях (в том числе и ис­кусством). Развлечение, эта "бедственная особенность" человеческого существования, коренящаяся "в изна­чальной бедственности нашего положения, в хрупкости, смертности и ничтожности человека", отвлекает его от чувства тоски, тревоги, отчаяния и горечи своего бытия, не дает ему задуматься о своей судьбе. Ужасающая про­тиворечивость человеческой природы делает человека "непостижимым чудовищем". Он оказывается парадок­сом для самого себя. "Мы жаждем истины, — пишет П., — а находим в себе лишь неуверенность. Мы ищем сча­стья, а находим лишь горечи и смерть". По глубокому убеждению П., человек, осознавший трагизм своего по­ложения, может найти выход только в христианской ве­ре. При этом разум (размышление) играет лишь второ­степенную ролы он только доходит до веры, но не при­водит к ней. По отношению к вере разум сознает, что есть вещи, превышающие его понимание. Вся суть ве­ры, по П., в том, что Бог постигается сердцем, а не разу­мом. Будучи "даром Божьим", вера предполагает полное самоуничтожение человека, находящегося одновремен­но в состоянии радости и страха. Истинность христиан­ской религии, доказываемая, согласно П., пророчества­ми и чудесами, претворяется в том, что она обязует лю­бить Бога, а также в том, что лишь эта религия объясня­ет противоречие между величием и ничтожеством чело­века, ибо он способен познать себя только с помощью тайны преемственности греха — здесь, как говорит П., завязан узел нашего существования. Истинное обраще­ние заключается, по мнению П., в осознании непреодо­лимой противоположности между нами и Богом: чело­век может постичь Бога и самого себя только через по­средника — Иисуса Христа, в котором и концентрирует­ся спасительная сила веры. Главной темой философских размышлений П. был человек. В своем стремлении оп­ределить сущность человеческой природы П. показал себя не только тонким психологом и моралистом, но и талантливым писателем, способным придать своим на­блюдениям над жизнью и людьми как художественную выразительность, так и философскую глубину.

28. Філософія Просвітництва: погляди на людину, суспільство, релігію, природу. Аналіз проблематики праці Ш.Монтеск’є “Про дух законів”

Фр. материалисты 18 в. - Ламетри, Гельвеций, Дидро, Гольбах - несут свои идеи в широкие круги гор. общества. Большое влияние на становление мат. во фр. оказало разв. фил в Англии в 17в.(Толанд, Тиндаль, Шефтсбери). Также огромное влияние оказ. ф. Локка, особенно о опытном происхожде-нии знания. Др. важным источником мате-риал. идей были для них механистический матер. физики Декарта, учение Спинозы о природе, субстанции... Открытия Ньютона, Эйлера, Лапласа, Лавуазье, Бюффона и др. естествоиспытателей образуют естественно-научную основу фил. обобщений фр.материалистов 18в. Два основных направления: материалистический деизм (Вольтер, Руссо, Монтескье) и критика теоретических основ деизма на базе материалистического естест-вознания (Дидро, Гольбах, Гельвеций, Ла-метри).

Основные идеи - свобода, равенство. Проблема хода исторического процесса и роли личности в истории. Проблема влияния окружения на формирование личности. Изна-чально все равны, а отличия определяются только воспитанием и условиями жизни.

Вольтер (1694-1778) - Сторонник физики и механики Ньютона, при этом признает суще-ствование бога-творца.правда, это скорее неотделимый от природы принцип действия. Критикует дуализм, говорит, что душа и мышление свойственны материи, этим свойством наделил ее бог. Выдвинул прин-цип научного исследования природы, источ-ник знаний --- наблюдения и опыт. Говорил, что есть некие конечные причины, и опыт говорит о существовании высшего разума, архитектора вселенной.

Социальное устройство общества - конст монархия, в конце жизни - республика. Счи-тал, что деление общества на бог и бед не-избежно. Боролся против религиозного фа-натизма. Ход истории не есть воля божества, а изменение идей.

Руссо (1721-78) Сторонник дуализма (ма-терия +дух). Познание ---сенсуалист, хотя и признавал врожденные нравственные идеи. Критиковал частную собственность, сторон-ник теории общественного договора, общ, основанного на свободе и равенстве.

Природа. Зачинатель фр мат. - Жульен Офре де Ламетр и.(1709-1751) в общей фор-ме высказал почти все идеи, кот. были затем развиты Гельвецием,Дидро, Гольбахом.

Ламетри доказывал, что форма неотделима от материи и что мат. вязана с движе-нием. Субстанция в конечном счете сводится к материи, в прир. которой корениться не только спос к движению, но и всеобщая потенциальная спос к чувствительности или к ощущению. Указывал на матер. характер одушевлен-ности животных и человека. Все наши ощу-щения обусловлены связью чувства через посредство нервов с материальным в-вом мозга. Душа есть проявление и функция мозга. человек есть такое же животное, только отличается развитием ума. При этом изучал человека как механизм, надеясь, что это приведет к раскрытию сущности его мыслительной и чувственной деятельности. Представитель механицизма с элементами эволюционизма. Ход исторического процесса - просвещение и роль выдающихся личностей.

Наиболее систематическим выразителем ф. учений фр. мат. стал Поль Анри Дитрих Гольбах. (1723-1789) Самое крупное его произведение - "Система природы", в напи-сании которой принял так же некоторое участие Дидро. В основе этого трактата мысль о сводимости всех явл. природы к разл формам движения материальных частиц. в своей совокупности образующих вечную несотворенную природу. Основу всех проц. природы составляет материя с присущим ей св-вом движения. Мат. процессы - явл. Строго необходимыми, случайность и целесообразность исключается. Учение о необходимости распространяется и на человека. Мате рия состоит из неизменных и неделимых атомов, свойства которых - протяженность, вес, фигура,непроницаемость. Из действия и противод. всех существ получается ряд движений, подчиненных пос-тоянным и неизменным законам. Разли-чаются 2 рода движения: 1.движ. масс, благодаря кот. тела переносятся с одного места на другое; 2. внутреннее и скрытое движение, зависящее от свойственной телу энергии.

Учение о прир. получило развитие в работах Дени Дидро (1713 - 1784). Прошел путь от этического идеализма и деизма до материализма в учении о бытии, психологии, теор. познания. Материалист. сочинения: "Племянник Рамо". "Разговор Даламбера с Дидро", "Сон Деламбера". Внес в учение о природе элементы диа-лектики. По его мысли все изменяется, исчезает, только целое остается. Мир беспрерывно зарождается и умирает. Глубже всех понимал природу движения, различая внешнее (пространственное перемещение) и внутреннее(молекулярное). Материальную субстанцию рассматривает вместе с единым атрибутом движение и формами его существования пространство-время.