Список рекомендованої літератури

1. Гольдштейн А. Ф. Зодчество. - М.: Просвещение, 1979. - С. 147-170.

2. Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. - М.: Искусство, 1986. - С.131 -171.

3. История средних веков. Хрестоматия. В 2 ч. - М.: Просвещение, 1988.

4. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник. - К. Либідь, 2000. - С. 7-270.

5. Каптерева Т. П., Виноградова Н. А. Искусство средневекового Востока: Очерки. - М.: Детская литература, 1989.- 238 с.

6. Культура Средневековья и Возрождения:Хрестоматія / Укладач Н.Л.Перська.- Харків:Факт, 1998.- 352 с.

7. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. /За ред. А.В.Яртися. - Львів: Світ, 1994. - С. 156-178.

8. Лобас В.Х. Українська і зарубіжна культура: Навч.посіб. – К.: МАУП, 2000.- 224с.

9. Порьяз А. Мировая культура: Средневековьель. - М.: ОЛМА -ПРЕСС,2001. - 479 с.

10. Рус А. Народ майя. - М.: Мысль, 1986.- 253 с.

11. Рубель В.А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник.- К.: Либідь, 1997. – 464 с.

Лекція 9. Культура епохи Відродження

1. Загальна характеристика та культурні особливості епохи Відродження.

2.1 Раннє Відродження

2.2 Високе Відродження

2.3 Пізній Ренесанс

3. Північне Відродження

1. Відродження (по – франц. - Ренесанс) – найвизначніша перехідна епоха людської історії. Культура Відродження – це перехідний період в історії країн Західної і Центральної Європи від середньовіччя до культури Нового часу, заснований на відновленні античних цінностей. Хронологічні рамки цієї епохи в різних країнах різні. Для Італії – це XIV - XVI ст., а в інших країнах – ХV – ХV ст. В цей час відбувається ряд змін в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи. Королівська влада, спираючись на мешканців міст, зломила міць феодального дворянства і створила великі, засновані за національними ознаками монархії, в яких почали розвиватися сучасні європейські нації і капіталістичні відносини. Були закладені основи для світової торгівлі і переходу ремесла в мануфактуру і пізніше в промисловість, зростала роль особистої ініціативи. Взірцем свободи та винахідливості для всієї Європи стали Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії, які завдяки розвитку ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включалися у торгівлю між Європою та Сходом.

Вільний устрій життя вільних міст дав можливість вільному зліту вільної думки.

Виключна важливість Відродження в історії людської культури пояснюється тим, що в цю епоху були творені видатні твори літератури та образотворчого мистецтва. З’явилося багато яскравих, видатних, великих талантів – письменників, мислителів, живописців, скульпторів, архітекторів. Головним видом духовної діяльності стало мистецтво. Воно набуло для людей Відродження такого значення, як в середні віки релігія, а в Новий час – наука і техніка.

Це був час, коли спростовувалися засадничі твердження авторитетів, переглядалися попередні уявлення про світ, прокладалися шляхи для експериментального пізнання природи.

Велику роль в зміні культури суспільства в епоху Відродження зіграли відкриті в великих містах університети – розвиток процесу розпочався ще в середині віки. Ще в XIII ст. були основані на території Італії університети в Падуі (1222) і Неаполі (1224). В XIV ст. в Італії відкриваються університети в Римі (1308), Флоренції (1321) і Мілані. В кінці XVI ст. в Італії було біля 20 університетів. Студенти і викладачі складали повний і досить великий соціально-культурний прошарок в містах.

В епоху Ренесансу зроблено ряд великих наукових відкриттів, пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової справи. Одним з найяскравіших явищ епохи є геліоцентрична система польського астронома Миколая Коперніка та вчення про нескінченність світу Джордано Бруно. Система Коперніка визнавала центральне місце у Всесвіті Сонця. Цим було покладено початок звільненню природознавства від теології, спростовано птолемеївську теорію, за якою Земля є, нібито, центром Всесвіту. Суттєвий внесок в нову астрономію вніс видатний німецький вчений Йоганн Кеплер. Він відкрив закони руху планет (Закони Кеплера).

Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба, Васко да Гами, Фернана Магелана було відкрито американський континент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлені основні контури морів, океанів та суші. Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися науковими досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Іспанський медик, Мігель Сервет дослідив мале коло кровообігу, передбачив існування кровоносних судин(капілярів). Були розроблені нові методи лікування хвороб, що виходили за межі християнських догматів у поясненні біологічної структури людини.

Матеріальна культура Відродження була збагачена бурхливим розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. У виробництво почали впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничні машини й механізми для піднімання вантажів, вентиляції рудників. Великий італійський вчений та інженер Леонардо да Вінчі сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних та гідротехнічних споруд.

Обличчя нової епохи визначили винаходи в Європі друкарського верстата, компаса і артилерії. Винахідником друкарського верстата є німець Іоганн Гутенберг з міста Майнца. Близько 1445 р. він винайшов спосіб відливання шрифту і сконструював дерев’яний друкарський прес. Це поклало початок книгодрукуванню в Європі і сприяло поширенню і примноженню знань, гуманістичних ідей. В 1500 р. свої друкарні мали 236 міст Європи.

Винахід артилерії клав край феодальній роздробленості. Артилерія руйнувала стіни колись неприступних рицарських замків. На уламках феодальних устоїв розвивалися монархії, міцні позиції завоював абсолютизм. Буржуазія вимагала теоретичного обґрунтування права на владу, спростування ідеології Середньовіччя. Тому Відродження - це період активного розвитку соціально-політичної думки. З’явились ґрунтовні праці, на сторінках яких автори аргументували необхідність створення сильних національних монархій, утвердження абсолютизму.

У цю епоху вивчались стародавні мови, виникла наукова галузь – класична філологія. Історію почали розглядати як наслідок діяльності самих людей, шукаючи реальні причини та фактори її розвитку, намагаючись встановити закономірність розвитку суспільства. В епоху Відродження була відкинута богословська періодизація історії, запропоновано ділити її на давню, середньовічну і нову, яка з певним уточненням існує в наш час.

Культура Відродження - це культура ранньобуржуазного суспільства. Цю культуру характеризує антифеодальна спрямованість. Її творці розуміли Відродження як розрив із системою середньовічних цінностей.

Культура Відродження - це світська культура. Відродження слід розглядати як духовне оновлення як поступове звільнення від догматів релігійної ідеології. Переваги світської культури в добу Ренесансу відповідали інтересам молодої, повної сил буржуазії, були вираження її ідеології. Але є одна особливість. Культура Відродження, намагаючись утворити антицерковну позицію, залишалася культурою християнською, більш того, вона шукала шляхи поєднання християнства з дохристиянськими типами культури, поєднання релігійних і світських елементів. Митці епохи Відродження не втратили Бога і Віру, вони лише по-новому подивилися на самих себе. Освоєння людиною світу, який наповнений божою красою, стає одним із світоглядних завдань.

Культуру Відродження характеризує особливе ставлення до античності. Ця епоха знаменує собою відродження античного типу мислення, культу чуттєвої краси. Представники Відродження знаходили в античній культурі те, що було співзвучне їх власним напрямам – реалізм, життєрадісність, поклоніння перед красою земного світу, перед величчю героїчного подвигу. Разом з тим мистецтво Відродження засвоює античні мотиви вибірково і осмислює їх своєрідно. В порівнянні з мистецтвом античності духовний світ людини стає все більш складним і багатогранним.

Становлення нового суспільства утверджувало найважливішу рису ренесансної культури - увагу до людини, її реального земного життя. Відродження формує свій ідеал – яскрава особистість, що прагне досконалості, щастя через саморозвиток, самовдосконалення, реалізацію творчих можливостей. Внутрішнім змістом Ренесансу, його теорією, практикою, ідеологією стає гуманізм (від "людський", "людяний"). Як система поглядів гуманізм вперше формується в епоху Відродження. Гуманізм визнає людину як найвищу цінність, її право на свободу, щастя, прояв своїх здібностей. Ідеалом гуманістів була всебічно розвинена людина, в якій гармонійно поєднуються душа, тіло, думки, почуття. Гуманісти підкреслювали цінність людської особи самої по собі. Тому у гуманістів на перший план висувався інтерес до людських справ, людська (а не релігійна) точка зору на всі явища життя і особливо захист людської особи. Була поновлена в своїх правах особистість.

Провідною рисою культури Відродження став антропоцентризм. Він розглядає людину як частину, вінець природи, найбільш досконале її творіння, як міру всіх речей. Людина обожнюється, сприймається як співавтор Бога – Творця, подібністю якого на землі людина і є. Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей відіграла Платонівська академія у Флоренції.

Початок гуманістичного руху і Ренесансу в цілому поклав італійський поет і мислитель Данте Аліг'єрі. Його називали великим флорентійцем, "центральною людиною світу". Найвидатніший твір Данте, вершина його творчості – поема "Комедія", яку нащадки, висловлюючи своє захоплення, назвали "Божественною комедією". Данте використав звичайний для того часу сюжет – змалював своє уявне блукання в 1300 р. у потойбічному світі по Пеклу, Чистилищу і Раю у супроводі давно померлого римського поета Вергілія. Данте виступає з вченням про подвійне призначення людини. Воно передбачає два види блаженства: в земному житті і в посмертному вічному світі. За Данте земне життя ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству.

Величною постаттю Ренесансу був Франческо Петрарка, якого в 1341 р. увінчали в Римі лавровим вінком як найвидатнішого поета Італії. Його вважають родоначальником нової системи культурних цінностей – гуманізму, першим європейським гуманістом, батьком гуманістичної культури в Європі. Петрарка – основоположник нової європейської лірики, автор знаменитої "Книги пісень". Любовна лірика поета присвячена Лаурі де Саді – молодій жінці, яку він побачив в авіньйонській церкві яка полонила Петрарку на все життя. Він відстоював право людини на щастя в земному, реальному житті. В центрі своєї творчості Петрарка поставив не Бога, а людину.

Знаменитим поетом Відродження був Джованні Боккаччо – автор відомого "Декамерону" (від грец. – "десятиденник"). Це збірка реалістичних новел, які об’єднані спільним гуманістичним ідеалом і є єдиним цілим. Автор розкриває аморальність папського двору, розпусту монахів, висміює аскетичну мораль і прославляє насолоду земного життя, чуттєву любов. В цьому творі людина посідає перше місце в світі, одночасно величному і трагічному. Чума, що охоплює місто, є не що інше, як символ розладу старого суспільства, метою ж свободи є насолода життя.

2. Класичною країною культури Відродження вважається Італія. Розвиток художньої культури Відродження в Італії пройшов декілька етапів: започаткував його Проторенесанс (кінець XIII – кінець XIV ст. – треченто); Ранній Ренесанс (XV ст. - квантроченто); Високий Ренесанс (90-ті роки ХV – 30-ті роки XVI ст. чинквеченто); Пізнє Відродження (XVI ст.).

2.1. Раннє Відродження, квантроченто – тріумфальний період в розвитку мистецтва. Необхідно відмітити, що середній рівень художніх творів епохи Відродження був виключно високим. Мистецтво відігравало в цю епоху дуже важливу роль, воно йшло попереду науки, філософії і поезії, виконуючи функцію універсального пізнання. Такі види мистецтва як живопис та скульптура набувають самостійності, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше вони становили одне ціле. На перший план висувається яскраво виражена, вільна людська особливість, яка обов’язково мислиться фізично, тілесно і об’ємно.

Зачинателями мистецтва Раннього Відродження вважаються три майстри, які належали до флорентійської школи мистецтв. Це живописець Мазаччо, скульптор Донателло і архітектор Брунелескі. Великим реформатором живопису на початку ХV ст. був Мазаччо, який прожив всього 27 років. Він відійшов від готики, застосував світлотіньове моделювання і розробив перспективи. Відомі фрески Мазаччо – "Вигнання з раю" і "Подать". У фресці "Вигнання з раю" Адам схожий, завдяки мускулатурі, на коваля, простонародний характер має і Єва. В них відчувається відчай людей, що втратили щось значне і водночас внутрішня зібраність, мужня рішучість, що не залишає сумніву в здатності героїв до важкої життєвої боротьби. Мазаччо відійшов від декоративності, посилив увагу до образу людини, зробив перший крок до об'єднання фігур із пейзажем. Ним досягнута майже скульптурна могуть фігур, доведено до кінця засвоєння тримірності простору.

"В пластичному мистецтві саме головне – вміти зобразити оголеного чоловіка чи оголену жінку" – так в повній згоді з античними ваятелями стверджував італійський майстер. Високого Відродження Бенвенуто Челіні. Але таке вміння потребувало довгої підготовки, яка почалася в Італії дуже давно. У 1316 р. в Болоньї були прочитані лекції з анатомії людини, від яких, згідно церковного віровчення слід відвертатися від сорому. А ще більш раннім був наказ, який дозволяв вскривати людські трупи.

Нові прояви в образотворчому мистецтві раніш всього проявилися в скульптурі. На початку XV ст. від самих багатих і впливових у Флоренції цехів та купецьких гільдій почали надходити замовлення, які мали за мету прикрасити будівлі міста. Ці замовлення привертали увагу багатьох молодих художників, із середовища котрих висувається ряд видатних майстрів. Донателло – великий флорентійський скульптор, новатор свого часу, який стояв на чолі майстрів, які сприяли розквіту Відродження. Донателло був чи не першим, хто почав займатися анатомуванням трупів. Першим створив статую, яку видно з усіх боків. Він повернув скульптурі те самостійне значення, яке вона мала в античному мистецтві. Створені Донателло образи були першим втіленням гуманістичного ідеалу всебічно розвинутої духовної особистості. Він наділяє свої образи яскравою індивідуальністю, глибокою людяністю. Його святі і герої здаються нам реальними особистостями. Творчість Донателло вражає різноманітністю новацій. Він створив скульптурний портрет, перший бронзовий пам’ятник новий тип надгробка. Своєю творчістю Донателло надовго визначив розвиток європейської скульптури. Статуя святого Георгія – одна з вершин творчості Донателло. Скульптор створив глибоко індивідуальний образ і разом з тим втілив той ідеал сильної особистості, прекрасної людини, який пізніше знайшов втілення в багатьох творах італійського Відродження.

Античні традиції явно відчутні у бронзовому "Давиді" Донателло. Простий пастух, переможець велетня Голіафа, який врятував жителів Іудеї від ярма філістимлян і став згодом царем. Давид був одним з найулюбленіших образів мистецтва Відродження. Донателло зобразив його зовсім юним, ідеально прекрасним, наче Гермес Праксителя, хоч і ввів таку деталь, як пастуший капелюх – знак його простого походження.

У Падуї перед собором св. Антонія стоїть пам’ятник Гаттамелаті (перший кінний монумент нової епохи) – це створений Донателло образ воєначальника, кондотьєра з маршальським жезлом у руці. Один з творів Донателло – рельєф "Роп'яття" зберігається у Львівській картинній галереї.

В епоху Відродження вся антична (грецька та римська) архітектурна спадщина ретельно вивчається. Знову знаходять застосування ордери, забуті за довгі віки середньовіччя. Але повернення майстрів Відродження до античної спадщини було певною мірою умовним. Епоха ставила нові вимоги, і практичне призначення нових споруд відрізнялося від античних. Тому іншими були і конструктивні принципи, вплив грецького і римського мистецтва відчувався передусім у декоративних деталях. Характерною ознакою епохи Відродження є надання великого значення авторству будь-якого твору, в тому числі і архітектурному. Архітектурні твори Ренесансу за іменами їх творців. Основоположником архітектурного стилю Раннього Відродження є Філіппо Брунелескі – італійський архітектор, скульптор, вчений, один із творців теорії перспективи. Під його керівництвом був збудований купол флорентійського собору Санта Марія дель Фіоре, діаметр якого становить 42 м., який має суспільне та ідейно-художнє значення. Домінуючи над містом, купол, якому вперше належала вирішальна роль у зовнішньому вигляді будівлі, сприймався як величний світський пам’ятник, свідчення торжества людського розуму.

Іншим знаменитим твором Брунелескі є каплиця сім'ї Пацці. Архітектор звів у Флоренції також будову дитячого притулку, церкву Сан-Лоренцо. Брунелескі обновив і ввів римський або класичний стиль, тоді коли до нього і в його час будували лише в готичній манері. Сто років потому Вазарі буде стверджувати, що великий флорентієць з'явився в світ, щоб "придати архітектурі нову форму". Пориваючи з готикою, Брунелескі спирався не тільки на античну класику, скільки на національну традицію італійської архітектури, яка зберегла елементи класики на протязі всього середньовіччя. Творчість Брунелескі стоїть на рубежі двох епох: одночасно воно завершує традицію Проторенесансу і служить початком новому шляху розвитку архітектури.

В епоху Раннього Відродження розквітла творчість Леона-Батіста Альберті – італійського архітектора, письменника і музиканта. Для утвердження архітектурного стилю Відродження важливе будівництво, що є своєрідною архітектурно-будівельною енциклопедією XV ст. Згадаємо, що в період середньовіччя італійські палаци мали лише вигляд суворої фортеці. З часом зовнішні фасади палаців ставали менш суворими. Альберті ввів у композицію фасадів міських палаців основні елементи ордерної системи, запозиченої з античного мистецтва. Під його керівництвом у Флоренції був збудований палац Ручеллі, церква Сан-Франческо у Ріміні, Санта-Марія Новелла.

В цей період, ідучи різними шляхами, працювало багато чудових майстрів: Паоло Учелло, Філіппе Ліппі, Доменіко Венеціано, Пьетро Перуджино та ін. Слід також відмітити творчість Андреа Веррокіо, значного скульптора квантроченто після Донателло, більш всього цей майстер відомий як вчитель Леонардо да Вінчі.

Безсумнівно перлиною часу був Сандро Боттічеллі, творчість якого була особливо поетичною, витонченою, аристократично вишуканою. Цей художник був близький до кола гуманістів і вчених. Він поділяв їх натхненне захоплення красою людини і жадібне прагнення до земного щастя. Боттічеллі вважається найемоційнішим художником, котрий зумів поєднати поетичну чарівність образів, їхню глибоку одухотвореність. Захоплюючись античністю, Боттічеллі сміливо вводив у свої твори античні сюжети, сприйняті через призму сучасної йому поезії. У картинах "Весна" та "Народження Венери" з великою поетичністю художник втілив свою мрію про ідеальний світ, в якому повинна жити людина, прекрасна і духовно і фізично. Боттічеллі був автором розписів на стінах Сікстинської капели, де через півстоліття залишив свої витвори і Мікеланджело.

2.2. Високе Відродження (італійська назва чинквеченто) - час найвищого розквіту

гуманістичної культури Італії. Якщо Ранній Ренесанс був біля століття, то Високий – всього років тридцять. Його закінчення пов'язують з 1530 роком, трагічним рубежем, коли італійські держави втратили свободу. Вони стали здобиччю Габсбургської монархії. Тільки папська область зберегла незалежність як резиденція "намісника бога" та Венеція, яка залишалася ще довго самостійною, хоча і перестала бути володаркою морів. Так, як після занепаду Греції, грецька культура полонила своїх завойовників і поширилася далеко за свої межі, так і гуманістична культура стала всесвітнім досягненням якраз тоді, коли її домашнє вогнище погасло. Мистецтво Високого Ренесансу було уже не місцевим, а всесвітнім явищем. Чинквеченто - синтез, підсумок, зрілість, зосередженість на загальному і головному. Майстри Високого Відродження не мають собі рівних, бо весь досвід, всі пошуки попередників знайшли відображення в їх грандіозних узагальненнях. Достатньо тільки трьох імен, щоб зрозуміти значення італійської культури Високого Ренесансу - Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. В своїй творчості ці великі італійці втілюють образ епохи – Інтелект, Гармонія, Могутність.

Одним з найвидатніших людей в історії є Леонардо да Вінчі. Він народився в невеликому містечку Вінчі поблизу Флоренції, працював у Флоренції, Мілані, Римі, а останні роки життя жив і працював у Франції. До Леонардо да Вінчі, може більше, ніж до інших діячів Ренесансу підходить поняття універсальна людина. В його особі дивовижним чином поєднувалося обдарування вченого і геніального художника. Він був живописцем, скульптором, архітектором, теоретиком мистецтва, письменником, музикантом, військовим інженером, винахідником. Бачити, розуміти, створювати – було триєдиною формулою буття Леонардо. Йому належить відомий афоризм: "Наука – полководець, практика – солдати". Леонардо називали "оком людства", він вмів бачити те, чого не бачили інші. Коло його інтересів: анатомія, фізіологія, антропологія, оптика, ботаніка, геологія, географія, космографія, механіка, гідравліка, океанографія, фізика, астрономія, математика тощо. Леонардо займається усіма видами техніки, включаючи машинобудування, інженерну справу. Він обдумав конструкцію літального апарату і, як можна судити з його малюнків, прийшов до ідеї гелікоптера, сконструював прялку, бурові інструменти, горизонтальні турбіни, блоки, токарні верстати, парову гармату, одноколісну тачку та ін. Відкриття сучасної науки знову звертається до його інженерних і науково – фантастичних малюнків, до його зашифрованих записів.

В мистецтві Леонардо теж ставив досліди, робив спостереження, розрахунки, експериментував. Він дбав про розкриття складного духовного світу людини. У центрі творчих пошуків геніального митця стало поглиблення проблем психологічної характеристики героїв. Леонардо вбачав у людському тілі оселю душі людини, а в манері поведінки, міміці, гримасах – відображення душевних порухів, прекрасних чи потворних. Багато уваги Леонардо приділяв визначенню поняття гармонія. Відомі картини Леонардо "Мадонна з квіткою" (або "Мадонна Бенуа") та "Мадонна Літта", що знаходяться в Ермітажі (С.-Петербург). Друга картина – цілісна за композицією, нового тлумачення набув образ мадонни. Це вже не безтурботна напівдитина, а зріла фізично і духовно жінка. Вперше мадонна була зображена не тільки як жінка, здатна на високі почуття, а і як людина тонкого інтелекту, сповнена глибокої думки.

Перший великий твір міланського періоду – "Мадонна у скелях" (або "Мадонна у гроті"). В цій картині пейзаж є не просто фоном, а певним середовищем проживання персонажів. Створенню цього середовища сприяє і та особлива якість живопису Леонардо, яка дістала назву "сфумато": всі предмети оповиті легким серпанком, що пом’якшує контури, утворює специфічну світлоповітряну атмосферу.

Найвищим досягненням Леонардо да Вінчі є розпис стіни трапезної монастиря Санта – Марія делла Грація в Мілані на сюжет "Таємної вечері". В творчості Леонардо ця фреска стала вершиною, а в еволюції італійського живопису – одним із важливих етапів. На картині відображений момент, коли Ісус Христос, під час зустрічі з апостолами говорить їм, що один із них зрадить. Слова вчителя мали великий вплив. Кожен із дванадцяти апостолів реагує на них відповідно своєму характеру. Всі обличчя на картині освітлені, за виключенням обличчя Іуди. Його (зрадника) Леонардо посадив спиною до джерела світла і обличчя його темне. Для Леонардо головне в картині – через реакцію різних людей, характерів, темпераментів і індивідуальностей розкрити головні і вічні проблеми людства: любов, ненависть, відданість і зраду, благородство і підлість, що робить твір і сьогодні таким сучасним та хвилюючим. Доля "Таємної вечері" трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив експерименти з фарбами, змішуючи темперу з олією. В кінці ХVIII ст. бонапартисти влаштували в трапезній конюшню, а потім тюрму. Під час другої світової війни у трапезну влучила бомба – і стіна лише чудом вціліла. У 50-х роках XX ст. розпис був фундаментально реставрований.

Вершиною творчості Леонардо да Вінчі є портрет Мони Лізи, дружини купця дуель Джокондо. В цьому портреті виражений гуманістичний ідеал жінки. Художник хотів, за допомогою уже вироблених і випробуваних ним раніше прийомів, зробити більше, ніж він робив, створити живе обличчя живої людини і так відтворити риси і вираз цього обличчя, щоб до кінця розкрити внутрішній світ людини. Леонардо так багато зробив портретом Мони Лізи, що все наступне мистецтво портрета повинно завжди звертатись до "Джоконди" як до зразка недосяжного, але обов’язкового. Мабуть ніякий портрет не привертав і не привертає до себе такої уваги, не викликає стільки коментарів, як картина "Мона Ліза". Вона породила численні легенди, їй приписують чаклунську силу, її викрадали, підробляли. Нині вона знаходиться в Луврі (Париж).

Леонардо да Вінчі був генієм, який відкрив нові горизонти у мистецтві. Кожний із залишених ним творів – це етап у розвитку культури, а деякі його наукові відкриття і прозріння становлять інтерес і сьогодні.

Видатним представником італійського Ренесансу був живописець і архітектор Рафаель Санті. Найбільш значний період творчості Рафаеля пов’язаний з Римом, який на початку ХVІ ст. став важливим центром мистецтва Італії. Рафаель був різноплановим художником, монулиналістом, майстром портрету, майстром грандіозних композицій. Проте його знають, перш за все, як творця дивних мадонн. На протязі всього життя Рафаель шукає гармонійний образ в мадонні. Багаточисельні його твори присвячені мадонні, принесли художнику світову славу. Заслуга Рафаеля в тому, що він зумів відтворити всі відтінки почуттів в ідеї материнства, поєднавши ліричність, глибоку емоційність з монументальністю і величчю. Це видно в усіх його мадоннах: "Мадонна в зелені", "Мадонна Констабіле" і особливо, на вершині рафаелівської майстерності – "Сикстинська мадонна". На цій картині зображена Марія з немовлям – богом на руках, якого вона віддає за спокуту людських гріхів. Погляд мадонни сповнений скорботи в передбаченні трагічної долі сина. Тінь страждання залягла в куточках її губ. Головне в картині – це тип обличчя мадонни, в якому відображено синтез античного ідеалу краси з духовністю християнського ідеалу. "Якби Рафаель ніколи нічого не написав, окрім цієї картини. – говорив Гете, - то він і тоді б був би великим художником". Проте він створив ще досить багато прекрасного.

Багато працював Рафаель в портретному жанрі. Він виконав цілу галерею портретів видатних людей свого часу. До видатних полотен входить і "Автопортрет". Рафаель виявив себе і як майстр монументального живопису. У 1509р. папа Юлій II запросив молодого художника до Риму для розпису особистих покоїв (станц) у Ватиканському палаці. У станці делла Сеньятура (кімнаті підписів, печаток, офіційних засідань) він створив чотири фрески – алегорії основних сфер духовної діяльності людини, філософії, поезії, богослов'я та юриспруденції ("Диспут", "Афінська школа", "Парнас", "Мудрість"). Найкращою є фреска "Афінська школа". На ній зображено справжній храм науки, де під могутніми арками на широких сходах зібралися видатні представники філософської і наукової думки стародавньої Греції. Найвидатніші з них – Платон та Аристотель. Величезний образ Платона, за припущенням деяких дослідників, навіяний непересічним образом Леонардо да Вінчі, а в Геракліті зображений Мікеланджело. Головне, звичайно, - це загальна атмосфера високої духовності, глибокої шани до могутності людського духу і розуму.

Після смерті Браманте Рафаель став головним архітектором собору св. Петра. Рафаель збагатив архітектуру тим, що будучи художником, запровадив суто декоративні, орнаментальні і живописні засоби.

При житті супутником Рафаеля була не просто слава, а загальне поклоніння. Рафаель помер в день, коли йому виповнилося 37 років. Його поховали в Римі в одному з найкращих римських приміщень – Пантеоні, який став усипальницею великих людей Італії.

Життям Геркулеса, що складалося із низки подвигів, називають життя Мікеланджело Буанаротті – геніального скульптора, архітектора, художника, поета. Із блискучої плеяди художників Високого Ренесансу Мікеланджело перевершив всіх насиченістю образів, передовими ідеями, громадянським пафосом, чутливістю до зміни суспільного настрою. Він теж уславлював фізичну і духовну красу людини, але її велич він вбачав, насамперед, у мужності, духовній силі та життєвій активності, у її здатності до боротьби. Мікеланджело виділяє основу гуманістичного ідеалу – активність, дієвість людини, її спроможність до героїчного подвигу.

З усіх видів образотворчого мистецтва на першому плані у Мікеланджело була скульптура. Він в першу чергу вважав себе скульптором. Мікеланджело говорив, що кожна брила містить у собі постать людини, треба тільки усунути з брили зайве, щоб звільнити звідти людину. Одна із визначних його робіт – статуя Давида (висота -5,3м.). Вона повинна була уособлювати свободу Флоренції – рідного міста Мікеланджело. Біблейський герой у нього – сильний юнак, переможець єдиноборства з велетнем Голіафом, втілення ідеї республіканської свободи. Скульптор показав свого героя в момент, коли він приготувався до битви. Відкриття монумента в 1504р. у Флоренції перетворилося у народне свято.

У 1508р. Мікеланджело прийняв запрошення папи Юлія ІІ розписати плафон Сікстинської капели Ватиканського палацу в Римі. Незважаючи на поганий стан здоров'я, лежачи на спині на висоті 18м., без помічників, протягом чотирьох років виконав увесь розпис, створив колосальні фрески про створення світу, людське гріхопадіння, спокуту. Загальна площа розпису становить близько 600 кв. м., а кількість постатей досягає кілька сотень. Сюжети із біблейських міфів про створення світу він визволяє від традиційного релігійного змісту. Мікеланджело оспівує красу людини в образі Адама, силу та міць людини в образі бога Саваофа, який вказує шлях Сонцю і Місяцю. Така ж страсність і сила вложені Мікеланджело в статую "Моісея", виконану їм в 1516р. дня надгробка папи Юлія ІІ. Для цього ж надгробка були призначені шість статуй під назвою "раби".

Завершенням періоду Високого Відродження у творчості Мікеланджело стала мармурова капелла Медичі у Флоренції, яку він прикрасив скульптурами "Ранок,", "День", "Вечір", "Ніч".

З 1535 по1541 рр. Мікеланджело розписав алтарну стіну Сікстинської капели в Римі фрескою "Страшний суд". Ця фреска підтверджує, що в період наступу реакції Мікеланджело продовжував твердо стояти на позиціях мистецтва Відродження.

Прославився Мікеланджело і як архітектор. За його проектом в 1534р. була побудована в Італії Лауренціана – перша публічна бібліотека в Західній Європі. В 1547р. він був призначений головним архітектором собору св. Петра. І хоча будівництво закінчено після смерті майстра, собор св. Петра несе на собі печать великого генія Мікеланджело.

2.3. До кінця ХV ст. Венеція не приймала помітної участі ні в розвитку гуманістичних знань, ні в розробці основ реалістичного мистецтва. Але в ХVІ ст. венеціанський живопис вносить великий внесок в мистецтво. Відродження займає в ньому самостійне місце. Венеція залишається вільним містом в той час, коли іспанці хазяйнували майже по всій Італії. На початку ХVІ ст. Венеція – велике, багате торгівельне місто стало одним з найзначніших культурних центрів Європи. Тут друкували багато книг, розквітали музика, живопис, діяв гурток гуманістів. Близьким до цього гуртка був і перший венеціанський живописець – Джорджоне. Людина тонкого складу, закохана в музику і поезію, він пристрасно любив природу. Людина і природа в творах Джорджоне нероздільні. І це великою мірою зумовлює враження гармонійної цілісності світу (картина "Гроза").

Навіть у драматичних композиціях Джорджоне не порушує цієї цілісності. Такою, наприклад, є його відома картина "Юдіфь". Відчуття глибокого спокою надає твору далекий, осіяний раннім сонцем пейзаж. Прекрасна Юдіфь більш нагадує ніжну музу, ніж сувору героїню біблейського міфу. Найбільше художній ідеал Джорджоне виявився в його останніх картинах: "Спляча Венера" та "Сільський концерт". "Спляча Венера" – один з найпоетичніших творів італійського мистецтва. Все в ньому прекрасне і гармонійне, здається, що природа і зображена художником жінка живуть єдиним життям.

Визначним главою венеціанської школи, одним з провідних майстрів європейського мистецтва був Тиціан. Багато художників, в тому числі іспанець Веласкес і фламандець Рубенс, вчилися на його творах. Як і Джорджоне, Тиціан звертався до літературних та міфологічних сюжетів, оспівував красу людини і оточуючу дійсність. В "Кающійся Магдаліні" Тиціан зображує не вимучену постом та молитвами грішницю, а молоду прекрасну дівчину в розквіті сил, здоров'я і краси. В численних картинах на міфологічні теми ("Даная", "Венера" та ін.) Тиціан прославляє красу життя, оголеного тіла, світла, розлитого по всій картині. В картині "Любов земна та небесна" художник прославляє жіночу красу, розквітаючу серед прекрасної природи, але він гостріше ніж Джорджоне відчуває подих реального життя. По новому осмислює Тиціан і релігійні теми ("Вознесіння богоматері", "Динарій кесаря"). В одній із останніх свої картин "Св. Себастьян" Тиціан з дивовижною для 99-літньго старця енергією відобразив прекрасного оголеного юнака.

Тиціан був чудовим портретистом. У численних портретах завжди підкреслено благородність обличчя, величність постаті, стриманість – це передається благородним за гамою колоритом і скупими деталями (портрет юнака з рукавичкою дочки Левінії). У них відчувається складність характеру і напруженість внутрішнього стану.

На цю добу припадає розквіт музичної творчості. Саме тоді, із виходом друкованих нот, з'явилися нотні видання, що дало змогу широкому й швидкому розповсюдженню музичних творів. Гуманістичне світосприйняття відбилося в музиці і перетворило її. Індивідуалізувався музичний стиль і вперше з'явилося поняття "композитор". Музика поступово відходила від середньовічного канону: змінилася фактура (обробка, будова) творів, збільшилося число голосів від 4-6 і більше, складалися мажорні і мінорні лади; формувалася система ритміки. Ці засоби використовувалися композиторами Відродження для передачі особливого складу почуттів людини цієї епохи, її настроїв і переживань. Більш тісним стає зв'язок музики і літературного тексту.

Жанрами церковної музики були: меса (одноголосий, пізніше багатоголосний спів), реквієм (заупокойна меса). В світській музиці перевага віддавалась вокальній музиці: пісня – мадригал (Італія), шансон (Франція); танцювальній музиці – павана (від "павич") – гордий, плавний танок, що відкриває свята (Італія), гальярда (весела) – швидкий із підстрибуючим ритмом танок (Італія), алеманда – танок-хода (Німеччина).

Композитори і музичні теоретики Відродження – Й. Тинкорис, Дж. Царліно та ін., вивчали давньогрецькі музичні трактати. В цю епоху відродилася втрачена досконалість музики давніх греків; опера, що з'явилася в кінці XVI – на початку XVII ст., орієнтувалася на закони античної драми.

У XV ст. в Італії зародився балет (італ. "балла" – танцювати, "балетті" - танці). Перші балети складалися із малопов’язаних між собою "виходів" персонажів, найчастіше взятих із грецької міфології.

Значно розвинувся в епоху Ренесансу театр. На початку XVІ ст. в Італії виникла так звана вчена комедія, яка частково освоювала традиції римської комедії (п’єси Д. Ариосто, Н. Макіавеллі). Надалі склався жанр "комедії масок", який поєднував у собі традиції майбутнього народно-фарсового театру (балагану) з впливом античного. До середини XVI ст. великого розвитку набув придворний театр, виникли жанри драматичної пасторалі, міфологічної і пасторальної опери.

3. Доба Відродження викликала велике піднесення мистецтва не тільки в Італії, а й у ряді інших країн, розташованих на північ від неї. Відродження за межами Італії умовно називають Північним Відродженням. Принципові зрушення у мистецтві, і насамперед у живописі, коли художники почали виявляти поглиблений інтерес до людини і навколишнього світу, намітилися тут пізніше – тільки у XV ст.. Боротьба за звільнення розуму від середньовічного світогляду відбувалася в інших країнах Європи повільно, бо надто стійкою була феодальна система. Думки й почуття людей перебували в міцних лабетах релігії. Художники, спираючись на традиції готичного мистецтва, довго не порушували старої системи відображення світу, а тільки відтворювали поодинокі життєві явища.

Значні зміни в мистецтві Північного Відродження зумовлені могутніми народними рухами та соціальними реформами кінця XV - XVІ ст.. Близько 1500р. в мистецтві заальпійських країн остаточно перемогли нові тенденції. Певного поширення набули ідеї гуманізму, зріс інтерес до італійського мистецтва. Вирішальним у творчості митців став гострий інтерес до індивідуального образу людини та всього її оточення. Поряд з картинами на релігійні теми, осмисленими як життєві ситуації, значного поширення набув портрет, почали формуватися пейзажний і побутовий жанри. Розвиваються нові види мистецтва: станковий живопис і графіка. Найзначнішими осередками мистецтва Північного Відродження були Нідерланди, Німеччина та Франція.

Відродження в Німеччині та Нідерландах носило глибоко національний характер. В Північному Відродженні перепліталися раціоналізм та містика. Засновником і одним з найвідомих представників німецького Відродження, "північним Леонардо да Вінчі" був німецький живописець і графік Альбрехт Дюрер. Сміливий новатор у мистецтві, людина, захоплена жадобою наукового пізнання світу, Дюрер, подібно Леонардо, поєднував високий зліт творчої думки з найуважнішим вивченням натури. Альбрехт Дюрер першим у Німеччині розпочав писати оголене тіло з натури, заклав основи німецького пейзажу, занадто витончено зображував людей, тварин, квіти, тощо. Художник першим у німецькому живописі написав власний портрет (автопортрет). Творчість Дюрера пов’язана зі створенням глибоко національних образів, сповнених сили, сумнівів, енергії, роздумів. Особливої уваги він надавав гравюрі: спочатку ксилографії, згодом – офорту. Найвище його досягнення – 16 гравюр на тему Апокаліпсиса ("Чотири вершники", "Битва архангела Михаіла з драконами"). Три гравюри на міді – "Лицар, смерть та диявол", "Святий Ієронім", "Меланхолія" – визнані вершиною творчості А.Дюрера. Традиційно в переліку великих імен XV - XVІ ст. прізвище Альбрехта Дюрера стоїть поряд з іменами Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Він був і теоретиком мистецтва, першим у Німеччині створивши працю про перспективу і написавши "Чотири книги про пропорції".

Творчість А.Дюрера – уособлення німецької епохи Відродження. Його співвітчизники Лукас Кранах Старший, Ганс Гольбейн Молодший працювали в тих же світоглядних рамках, але забарвлювали свою творчість власною індивідуальністю. Для творчості Лукаса Кранах Старшого характерне розкриття самобутнього в людині, проникнення в її душу ("Відпочинок на шляху до Єгипту", "Марія з дитям", "Венера", гравюри "Розп'яття" та "Лицарські турніри").

У творах Ганса Гольбейна Молодшого, особливо портретного жанру, досить чітко видно втілення ідеї пошуку в людині її глибинних психологічних особливостей, а також відображена особлива любов художника до відтворення матеріальної краси навколишнього світу. Кого б не малював Гольбейн – уславлених гуманістів Е.Роттердамського і Томаса Мора чи французького посла при англійському дворі – Моретта, свою дружину з дітьми – він завжди об’єктивний, сповнений інтересу до внутрішнього життя людини і спостережливий, точний у своїй художній мові.

Своєрідним осередком художньої культури Північного Відродження були Нідерланди – одна з найбільших і передових країн Європи. Для художників Нідерландців не існувало панування досконалої людини – титана, у їх творчості людина виступала як невід'ємна частина всесвіту. Ренесансна основа тут полягає в тому, що людина визнавалася найбільшою цінністю серед великого числа явищ всесвіту. Для нідерландської культури властиве реалістичне бачення світу, утвердження як художньої цінності такої дійсності, якою вона була насправді, розуміння органічної єдності людини з навколишнім середовищем, вивчення можливостей, якими природа і життя наділили людину.

Основоположниками Відродження в Нідерландах вважаються брати Губерт та Ян ван Ейки, які створили Гентський вівтар (собор Св. Бевона в Генті). Він становить собою двоярусний складень, на якому зображені Христос, Марія, Іоан, Адам та Єва. Ван Ейки вдосконалили техніку малювання олією, що дало змогу повніше передати яскраву звучність барв.

Ян ван Ейк був майстром світового значення. Він старанно малював численних мадонн, візерунок їхнього вбрання, складний малюнок підлоги та вітражів. Художник багато часу приділяв портрету, достовірно передавав індивідуальність, не забуваючи при цьому про характеристику людини, як частини Всесвіту (картини "Людина з гвоздикою", "Людина в тюрбані"). Ян ван Ейк був захоплений у красу навколишньої природи та звичайних речей. У найменших виявах життя, в непомітних на перший погляд предметах він умів побачити одухотворену красу.

Значне місце займає творчість нідерландського художника Пітера Брейгеля Старшого на прізвисько Мужицький. Глибоко національна, демократична в своїй основі, сповнена філософських роздумів про Всесвіт, вона оспівувала естетичну цінність народного життя. Це було новим для європейської художньої культури. Пітер Брейгель поширив тематику жанрового живопису, розкрив єдність людини та природи, показав сучасне йому життя. Його творчість визначила новий завершений етап еволюції нідерландського живопису. Найбільш відомі твори Пітера Брейгеля Старшого: "Падіння Ікара", "Дитячі ігри", "Вавілонська вежа", "Селянський танок", "Селянське весілля". Художник, проникнувши у глибини внутрішнього світу людини, створив і художні твори, особливо сильні за своїм психологічним рішенням – "Сліпі", "Буря". З ім'ям Брейгеля зв’язується остаточне оформлення пейзажу, як самостійного жанру. Пейзаж з фону перетворився на розповідь про важливі сторони життя. Найбільш відомий з них "Зимовий пейзаж" з циклу "Пори року" (інша назва - "Мисливці на снігу").

Найзагадковішим і незбагненним художником того часу є Ієронім Босх (Нідерланди). Він був дуже популярним художником свого часу. Його картина "Сім смертних гріхів" висіла в спальні іспанського короля Філіпа ІІ. Босх в своїй творчості окрім традиційних для того часу символів, використовував іншу символіку, яка важко передається розшифровці. Може тому його називали "похмурим фантастом", "почесним професором кошмарів". В похмурих містичних видіннях Босха є й елементи середньовічного алегоризму і жива дійсність. Демонологія межує у художника із здоровим гумором, почуття природи – з аналітичним поглядом на людину і гротесковістю в зображенні її ("Корабель дурнів").

Творчість Босха пронизує народна основа, він сміється над людськими слабостями, хибами, звертається до сатиричного гротеску, карикатури. Досить згадати деякі твори художника, щоб уявити його світ – "Операція дурості", "Віз сіна", "Фокусник", "Спокуса святого Антонія", "Іоан Хреститель у пустелі" тощо. У "Саду втіх", одній з найвидатніших картин, Босх змалював образ гріховного життя людей. Світ Босха фантастичний (він створював істот з поєднанням тваринних форм і предметів неорганічного світу) – і при цьому реальний хоч і пройнятий передчуттям якихось всесвітніх катастроф.

Процес Відродження в Нідерландах охопив не тільки образотворче мистецтво, а й літературу, театральну творчість. Нідерландське Відродження дало світу письменника, богослова та мислителя Еразма Роттердамського (богословські, сатиричні твори). Репутацію видатного вченого, гуманіста і публіциста Еразм Роттердамський закріплює за собою виданням сатири «Похвала глупості». Вона викриває вади феодального суспільства. Гуманіст таврує таку побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитв, зловживання у відпущенні гріхів. Справжній сенс: смисл християнства гуманіст вбачає у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів. Е. Роттердамський намагався примирити християнство з античністю, закликав повернутись до ідеалів первісного християнства.

У Франції в середині ХV ст. після походів французьких королів в Італію і знайомства з італійським мистецтвом, починається розрив з готичними традиціями. Перший французький художник нової епохи Жан Фуке. Він малював портрети і релігійні композиції. Реалістичні традиції в творчості художника з особливою силою проявилися в жанрі портрету («Портрет Карла VІІ», «Мадонна з немовлям», моделлю для якого була коханка Карла VІІ Агнесса Сорель).

ХVІ ст. – час блискучого розквіту французького портрета. У цьому жанрі особливо уславився Жан Клуе, який увічнив у своїй портретній галереї Франциска І та його почт. Його талант прославляли поети «Плеяди», називаючи його честю Франції.

Великим гуманістом ХVІ ст. був французький письменник Франсуа Рабле - один з найбільш освічених людей свого часу. В романі «Гаргантюа і Пантагрюель» він дав геніальну сатиру на суспільство свого часу.

Визначне явище культурного життя Франції ХVІ ст. – філософ-гуманіст Мішель де Монтень. В книзі «Проби» він замислив пізнати самого себе («Зміст моєї книги – я сам»).Монтень зміцнював у людини віру в себе і своє майбутнє, розглядав її як найбільшу цінність. Він доводив, що людей потрібно цінувати в залежності від їх особистих гідностей і заслуг перед суспільством. Монтень є родоначальником літературної форми – есе.

Уособленням іспанського Відродження можна вважати Мігеля Сервантеса де Сааведра. Автор драм, комедій, сатиричних інтермедій, Сервантес створив жанр ренесансної новели в Іспанії. Його роман «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанческий» - одне з найуславленіших творів світової літератури, справжня енциклопедія тодішнього життя. В ньому показані всі прошарки іспанського суспільства: дворяни, селяни, купці, солдати, студенти, бродяги. Роман Сервантеса підбив підсумки розвитку іспанської ренесанської культури.

Сучасником Сервантеса, Визначним представником Відродження був Лопе Фелікс де Вега Карпьо – великий іспанський драматург, основоположник іспанської національної драми. Ним написано близько двох тисяч п’єс, з яких до нас дійшло чотириста. Лопе де Вегу вважають творцем особливого жанру – комедії «плаща і шпаги». Основоположником іспанського національного театру «З’явився великий Лопе де Вега – чудо природи і став самодержавцем у театральній імперії. Він полонив і підкорював своїй владі всіх комедіантів і наповнив світ своїми комедіями» - так писав про свого сучасника Сервантес. Багато п’єс Лопе де Вага входять і сьогодні до репертуару вітчизняних театрів («Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Вчитель танців»).

Англію епохи Відродження пов’язують з ім’ям Уїльяма Шекспіра та розвитком театру. Утвердження театру, як повноправного виду мистецтва відбулося в Англії. Великою популярністю в Лондоні в кінці ХVІ ст. користувався театр «Глобус». Найяскравішою постаттю ренесансного театру став У.Шекспір – геніальний драматург, режисер і організатор театру, гуманіст пізнього Відродження. Він написав 37 п’єс, більшість з яких вважається шедеврами світової драматургії.

Гімном ренесансним гуманістичним цінностям є комедії У.Шекспіра: «Приборкання непокірної», «Комедія помилок», «Два веронці», «Сон літньої ночі», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч».

В трагедіях «Ромео і Джульєта», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Отелло» Шекспір дає глибокий аналіз психологічної сутності людини. Загальні для всіх трагедій теми: від страждань – до внутрішнього переродження героя, неминучості трагічного зіткнення поколінь, протистояння старого і нового.

Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє в нас віру в безмежні можливості людини, в її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності – те, що не вмирає. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу, знайшли своє продовження в культурі інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.

Контрольні завдання.

1. Що таке Відродження? Чому так називається епоха в розвитку європейської культури?

2. У чому полягають особливості італійського Відродження?

3. У чому полягають особливості Північного Відродження?

4. Проаналізуйте життєвий та творчий шлях Леонардо да Вінчі та Мікеланджело як приклад реалізації важливих тенденцій культури Відродження.

5. Назвіть найбільш відомих художників Північного Відродження та охарактеризуйте їх шедеври.

6. Який новий ідеал людини виробило Відродження?

7. Які художні відкриття належать митцям Відродження?