2015-06-05
1955
Період, що охоплює XIV – XVIII ст. досить складний не тільки для української історії, але і для культури. У цей час формується українська нація та остаточно складаються основи її самобутньої культури. Ці процеси проходили в умовах роз’єднаності українських земель, відсутності єдиного консолідуючого центру. Разом з тим, протидія іноземній агресії та національній асиміляції гуртували український народ. Боротьба за національну окремішність пронизує культуру цього періоду.
З XIV по XVI століття українські землі були у складі Литовської держави. Це був період відносного сприяння українській культурі. В тих випадках, коли у склад Литви входили високорозвинені території, великі князі зберігали їх автономію керуючись принципом: «Старого не рушимо, новини не вводимо.» Таким чином за часів литовського панування, яке у культурній сфері не спостерігалось, литовці запозичували українські культурні надбання, зокрема православ’я. Шлюб з представниками української аристократії рахувався дуже престижним. Українці зберегли свою мову, віру, автономний устрій і самоврядування. До XVI ст. на українських землях Великого князівства литовського діяли правові норми що висходили до «Руської правди» – кодексу законодавчих норм, прийнятих ще Ярославом Мудрим.
У ІІ половині XVI ст. складна геополітична ситуація у регіоні спонукала Литву на військово-політичний союз з Польщею, що призвело до появи нової держави – Речі Посполитої. Після Люблінської унії польська шляхта потужним потоком захлиснула багаті та,тоді ще мало заселені, землі України. З їх появою відходила у минуле колишня повага до української культури, минулого. Слідом за шляхтою рухалось католицьке духівництво, що поклало край релігійній віротерпимості. Для усунення релігійної конфронтації була утворена Брестська церковна унія – союз православної та католицької церков на території Речі Посполитої. Основою союзу було визнання православними католицьких догматів і зверхності римського папи, при збереженні православних церковних обрядів та богослужіння на слов’янській мові. Унія не вирішила релігійних протиріч, а призвела до жорстоких міжконфесійних конфліктів. З іншого боку привілеї польської шляхти, блиск її положення у суспільстві, навертали до її лав українських дворян. У XVI – XVII українська шляхта окатоличувалась і разом з новою вірою переймала польську мову і культуру. В період коли у Європі йде встановлення національних держав українська національна еліта полонізується. Національно-релігійний утиск з боку польської шляхти приводить до масштабних потрясінь у середині ХVIІ ст. – повстання Богдана Хмельницького, тривалої громадянської війни та фактичному відходу України від Речі Посполитої.
Джерела XV-XVI ст. свідчать що східні слов’яни у межах Литви і Польщі зберігали свою генетичну спорідненість з культурою Київської Русі. Вони називають себе «русинами», або «руськими» що є абсолютно не тотожнім поняттю «московіт» або «росіянин». Офіційною мовою Литовського князівства була руська, але не московська, а староукраїнська або старобілоруська (великої різниці між ними до початку XVII ст. не простежується).
В основі своїй мова була церковнослов’янською, але значно доповнена домішкою народно-розмовних елементів. Користувались у Литовському князівстві і латинською мовою. Державне значення української мови підтверджувалось законодавством. У литовському статуті 1566р., написаному також «руською» мовою, було підкреслено, що земський писар повинен писати руськими словами і літерами всі листи та позови, не іншою мовою.
Ці обставини створювали певні умови для подальшого розвитку освіти. Українська молодь здобувала освіту вдома(магнатські та шляхетські родини наймали для своїх дітей вчителів). Діяли школи при монастирях та церквах. Школи в Україні були популярними. Серед населення Волині ходило гасло:«Боротися за волю і предківську віру не тільки шаблею, але й освітою».
У достатньо масових церковнопарафіяльних школах того часу вивчали святе письмо, навчали писати, читати, рахувати та співати. Більш високий рівень навчання забезпечували монастирські школи, в яких крім вище перелічених предметів вивчали ще іноземні мови. Це відкривало шлях до здобуття вищої освіти в університетах Європи. Литовський статут 1529р. дозволяв українській молоді без жодних перешкод їхати за кордон на навчання. В Європейських університетах(а їх було майже20) з’явились русини (так іменували себе тоді українці). Велика кількість українських студентів навчались в університетах Болоньї та Падуї, Базеля та Праги, Лейпцига та Вітенберга. Лише у Краківському університеті у XV – XVI ст. навчалось близько 800 українців.
Після закінчення навчання українські студенти мали можливість здобути в університетах Європи докторські звання. Першим документально засвідченим вітчизняним вченим був Петро Кордован, який 1353 року здобув ступінь магістра Сорбони.
Мартин із села Жирівка біля Перемишля став магістром п’яти університетів, здобув ступінь доктора медицини, написав праці з математики, медицини, астрономії. В Європі XV ст. його називали королем медицини.
Найвідоміший український вчений середньовіччя – Юрій Котермак, народився близько 1450 р. Навчався у Дрогобичі, Львові, Кракові, Болоньї. В Західній Європі він був відомий і під іменем Юрій Дрогобич. У 1478 році Ю.Дрогобич захистив у Болоньї дисертацію і став доктором філософії. Наступного року став доктором медицини. З 1478р. по 1482р. читав лекції у Болонському університеті з астрономії та медицини. У 1481р. його обрано ректором Болонського університету. В 1482р. з римської друкарні Зільбера вийшов трактат Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка 1483р.». Це була перша друкована праця українського автора.
Випускники європейських університетів, повертаючись в Україну, ставали викладачами у місцевих школах і формували прошарок інтелігентних, освічених людей, що надзвичайно важливо для духовного становлення нації. Адже рівень освіти залишався дуже низьким і не тільки народні маси, але і феодали у більшості своїй залишалися неписьменними. Неписьменним був Великий князь Литовський, що став потім королем Польщі, Ягайло.
Та скоро почалось спольщення краю. Така ж доля спіткала й інші регіони, коли після підписання Кревської угоди (1385 р.) за титул короля Польщі, литовський князь Ягайло приєднав до Польщі не тільки литовські, а й українські землі.
Дуже важкою для українців була Люблінська унія (1569 р.) про об’єднання Литви та Польщі в єдину державу Річ Посполиту. Вона принесла на українські землі посилення соціального та культурного гніту: почалось насадження польських правових інституцій, обмежувались права місцевого населення, переслідувалась православна церква та українська мова. Верхи українського суспільства в гонитві за почестями та багатством спольщувались.
Тому на захист української культури стали міщани. Вони засновували громадські організації – братства. Обов’язковим для братства було створення школи, доступної для всіх бажаючих. Перша братська школа була організована у Львові (1585 р.). Під кінець XVI століття братські школи діяли в багатьох містах України. Значна роль у справі поширення знань належала Київській братській школі (1615 р.). За навчання в школі батьки вносили певну платню в залежності від достатку. Діти неспроможних батьків або сироти навчались безкоштовно. Навчання в братських школах починалось з освоєння церковнослов’янської грамоти (читання, письмо), потім вивчали грецьку мову та знайомились з культурою Візантії, велику увагу приділяли знанням з латини. Братські школи виникли як протидія школам ордену єзуїтів, котрі утворилися в різних містах України.
Єзуїтські школи давали ґрунтовну освіту своїм вихованцям. Перша така школа стала діяти в Ярославлі (1575 р.). За рівнем організації вони були найкращими в тогочасній Європі. Навчання було двоступеневе. Нижчій ступінь поділявся на 5-6 класів. Тут вивчали латинську і грецьку мови, арифметику, історію, географію, міфологію. Вищій ступінь охоплював сім років навчання. Він включав філософський та теологічний курси. В межах філософського курсу вивчалась математика, логіка, філософія. В теологічному курсі вивчалось догматичне богослов’я, етика, Святе письмо, єврейська мова.
Такі школи стали засобом денаціоналізації української молоді, виховання її в дусі чужих традицій, відривали її від усього рідного, в першу чергу від мови, релігії та культурних надбань власного народу.
Особливе місце в системі освіти на українських землях належить Острозькій школі, яку в ті часи називали „ліцеєм”, „колегією”, „академією”. Тут, крім трьох мов, читався курс „семи вільних наук”: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. До викладання були залучені найкращі спеціалісти. Засновником та меценатом академії був князь Костянтин Острозький. Саме він не шкодував витрачати гроші на „народності та православ’я”. Це в його маєтках діяло більш як 600 православних церков та значна кількість шкіл. Це під його захистом працював першодрукар Іван Федоров.
Надзвичайним явищем у культурно-політичному житті України XVII ст. Стала діяльність Петра Могили(1596 – 1647). Це була людина високої освіти, національної і духовної свідомості. Після прийняття чернецького сану він був архімандритом Києво-Печерської лаври, а з 1633 митрополитом київським і галицьким. Саме він добився від польського короля визнання легалізації української православної церкви. Але не тільки церковними справами опікувався П. Могила. У 1631 він заснував при Києво – Печерській лаврі школу, яка за програмою навчання наближалась до західноєвропейських колегій. Через рік ця школа об’єдналась з київською братською школою – так було створено Києво-Могилянській колегіум. З цієї події бере свій початок вища освіта не тільки в Україні, але й у всьому східнослов’янському регіоні. Певний час колегіум мав статус академії. Першим її ректором був І. Трофимович-Козловський. Діяльність П. Могили, як фундатора української вищої освіти дуже різноманітна, він зібрав багатий бібліотечний фонд, запрошував кращих викладачів, вихованці академії вдосконалювали знання за кордоном. Як вчений П. Могила є автором відомих богословських книг, що складали основу православної освіти до середини XIX ст.
Епоха відродження, яка сколихнула всю Європу, в Україні викликала інтерес до героїчного минулого. З’явилися лірико-епічні пісні-думи, що мали особливий стиль виконання: імпровізація, мелодекламація, музичне супроводження на кобзі-бандурі. Ще одним напрямком у літературі стала церковна творчість. По-перше, це духовні псалми про створення світу, про смерть, про правду і неправду, про Христа та Соломона. По-друге, це проповіді, панегірики, промови, життя. Як церковні письменники у XV ст. Відомі Київський митрополит Кипріян, Фотій(грек), Григорій Цамблак (племінник Кипріяна).
Після Берестейської церковної унії православна віра зазнавала дискримінації з боку католицької та уніатської конфесій. Розгорілась полеміка про достоїнства кожної з трьох конфесій, що поклало початок новому напрямку – українській полемічній літературі. Головна ідея творів – пропаганда патріотизму, відданості українському народу. Українська полемічна література виникла як відповідь на твори прихильників об’єднаної церкви. Одним із них був видатний єзуїт, настоятель єзуїтського колегіуму в м. Вільно, „некоронований король польського двору”, як його називали сучасники, Петро Скарга.
Першим письменником-полемістом слід назвати Герасима Смотрицького. Його перу належить твір „Ключ царства небесного”. Поряд з ним стояв видатний діяч української культури, член острозького літературно-наукового гуртка Василь Суразький із трактатом „О единой истинной православной вере”. Стефан Зизаній – Викладач Львівської братської школи своїми творами „Катехізис” та „Казаньє св. Кирила” дуже розгнівав короля Сигізмунда ІІІ. Зизанія було оголошено державним злочинцем. Письменник змушений був тікати у Волощину, на шляху туди й загинув.
Найвидатнішим українським письменником-полемістом був Іван Вишенський. Відомо 16 його творів, в тому числі „Книжка” (1598 р.), „Краткословный ответ” (1600 р.), „Позорище мысленное”(1616 р.).
У цей час сходить зірка великого полеміста Мелетія Смотрицького, вихованця острозької школи, педагога, перекладача, автора прославленої слов’янської граматики. Серед його полемічних творів перше місце займає „Тренос” („Плач”).
З кінця XVI ст. На Україні з’являються нові форми ораторсько-проповідницької прози: повчання авторитетних священнослужителів „учительські Євангелія”, в яких подавались проповіді на недільні та річні свята.
Були спроби перекладу книг священного писання на мову, більш-менш близьку до української народної. Найбільш цікавим прикладом такого перекладу є так зване Пересопницьке Євангеліє. Переклад зробив архімандрит Пересопницького монастиря (на Волині) Григорій. Книга, говориться в післямові до цього Євангелія, – „перекладена из языка болгарского на мову русскую, то для лепшого выразумления люду христианского посполитого”.
Разом з тим зростає інтерес до перекладної літератури, що потрапила із Західної Європи через польське, чеське та німецьке посередництво. Нові гуманістичні ідеї активізували суспільну думку, сприяли народженню реалістичних тенденцій в літературній творчості та просвітницькій діяльності.
У цей час в Європі діяло багато друкарень. Й. Гутенберг видав першу повноформатну працю в 1450 році. З 1460 року при монастирі св. Онуфрія у Львові теж діяла друкарня. Але їх видання латинською та іншими іноземними мовами дуже мало сприяли залученню людей до української культури. Невдовзі тут з’явилися друкарні, що друкували книги церковнослов’янською мовою кириличним шрифтом. То була друкарня Ш. Фіоля у Кракові, а першими слов’янськими друкованими книгами були «Октіох» і «Часослов» (1491р.). На кінець ХУ ст. було надруковано 4 книги. У Литовському князівстві засновником кириличної друкарні став Франциск Скорина. З його друкарні вийшли «Псалтир», «Часослов», «Шестидневець», «Апостол»,17 акафістів та канонів.
Коли Іван Федорів, якого вигнали з Москви за використання нової технології при виготовленні книг, приїхав до Львова, братство на кошти, зібрані місцевим простим людом, допомогло йому заснувати друкарню. Спершу вона містилась в Онуфрієвському монастирі, про який ми уже згадували (там була друкарня ще в 1460 р.). Це свідчить про те, що І.Федорів не був українським першодрукарем, але з його ім’ям пов’язаний початок систематичного книгодрукування в Україні. Тут у 1574 році з’явилася книга «Апостол», яка стала зразком видавничої культури та мистецтва друку. Для школи Іван Федоров надрукував підручник, який називали по-різному: азбука, буквар, граматика. Львівський «Буквар» став першим друкованим підручником не лише для українців, а взагалі для східних слов’ян.
Невдовзі Іван Федоров переїхав у маєток князя Острозького. Відомо немало видань цього періоду, але «Острозька Біблія» стоїть на першому місті. Вона була першою повною друкованою біблією слов’янського світу. Цю книгу готував до друку великий гурт учених Острозької академії, очолюваний її ректором Герасимом Смотрицьким.
«Острозька Біблія» стала перлиною друкарської справи. Після смерті Івана Федорова Львівське братство, викупивши у кредиторів друкарські машини, продовжило видавничу справу. На середину ХУІІ ст. В Україні було 25 друкарень, 17 із них друкували книги українською та церковнослов’янською мовами. Засновником друкарні у Києві став Єлисей Плетенецький- архімандрит Києво-Печерської лаври. Першим виданням тут став «Часослов» для шкільного вивчення.
У цей час із Західної України перебрався до Києва Єлісей Плетенецький, який закупив «припалою пилом» друкарню братів Балабанів, і розгорнув друкарську справу. Ставши архімандритом Києво-Печерської лаври, він заснував для своєї друкарні паперову фабрику в Радомишлі. Навколо Є.Плетенецького збирається культурно-освітня еліта: Захарій Копистенський, Памво і Степан Беринди, Тарас Земка, знавці друкарської справи і граверства Т.Вербицький, Т.Петрович, Андрій Миколаєвич, афонський чернець Йосиф та ін.
Новим явищем у культурно-просвітницькій діяльності в цей час став шкільний театр. Він мав просту форму – декламації та діалоги, але то була важлива форма боротьби з католицтвом, яку вели братські школи. Театральні вистави, коли учні читали вірші, написані викладачами, проходили на уроках граматики чи риторики, на церковному подвір’ї чи на площі під час свят.
Визначні зміни відбувалися і в музичній культурі. Цьому сприяло поширення музичної освіченості через братські школи. Тут учнів навчали церковному співу за нотами, знайомили з музичною теорією та композицією. Виник багатоголосий спів. В повсякденному житті музика лунала на весіллях, хрестинах, похоронах, народних гуляннях. Військова музика надавала урочистості походам, перемогам, іншим подіям.
Змінювалася і архітектура захисних споруд. Історична ситуація поставила вимогу пристосувати до оборони не тільки замки, а й монастирі та церкви. Часом храми ставали схожими на фортеці. Головним будівельним матеріалом залишалось дерево, але вже частіше почали використовувати каміння та цеглу. Проводилась модернізація захисних споруд: надстроювали та посилювали прикладними стінами; будували ще одні захисні стіни, огороджували дитинець, будували додаткові вежі, бійниці робили в три яруси; споруджували великі бойові камери для артилерії та обслуги. Таке будівництво було необхідним для захисту від турецько-татарських набігів.
Місто Львів, що тричі горіло (1349р.,1350р.,1351р.) і перетворилось на попелище, почали відбудовувати на іншому місці. Але король Казимир Великий (1320-1370 рр.) зберіг попередню (руську) традицію, яку запровадив князь Лев, і різні етноси одержали в місті окремі дільниці для заселення. В 1356 р. король Казимир своєю грамотою підтвердив Львову та іншим містам надане князем Львом Магдебурзьке право. З 1351 року Львів будується як готичне місто. Його силует – це нестримний злет у височінь стрімких, ажурних, витонченнях конструкцій споруд, доповнених відповідними скульптурами, різьбленням та малярськими роботами. Пожежа 1527 року знищила це шляхетне місто.
Тепер відбудова йде за традицією міст, що мали Магдебурзьке право. Місто займало територію правильного квадрата із сторонами 600 м. В його центрі просторо лежав майдан ринок із ратушею посередині. В ратуші розміщався бургомістр з радою, збирався суд, відбувався прийом визначних гостей, міські урочистості. Над ратушею стояла кількаповерхова вежа. На вежі був міський годинник, а міський трубач вигравав різні мелодії. Усе місто було оточено оборонним муром. В 1418 р. почали будувати другу оборонну стіну із зовнішньої сторони. В стінах містилися вежі, башти, в’їзні ворота.
У культовій архітектурі в ХІУ ст. починається інтенсивний пошук нових форм. Майстри починають використовувати в кам’яному зодчестві багатий досвід, набутий в дерев’яному будівництві. До цього типу споруд належить храм П’ятниці у Чернігові. В середині храмів у ХУ ст. замість невисокого загородження перед вівтарем стали зводити іконостаси, це в свою чергу сприяло розвиткові та вдосконаленню іконописної майстерності. Широке розповсюдження отримали ікони з зображенням Георгія-Переможця, Юрія-воїна, Миколи-чудотворця, Кузьми та Дем’яна Безсеребреників, Богоматері з дитиною. Ікона Богоматері з села Красово Львівської області (ХУ ст.) засвідчила появу в живопису її нового зовнішнього вигляду. Тепер обличчя богородиці було світло-рожевим, з довгими дугоподібними бровами, маленьким ротом, трохи сумними та задумливими очима. Високого рівня в ХІУ-ХУ ст. досягло мистецтво ілюстрування рукописів. Справжнім шедевром є Київський Псалтир, переписаний у 1397 р. у Києві Спирідонієм і прикрашений численними мініатюрами.
У скульптурі починається використання об’ємного моделювання. Високим художнім рівнем відзначається кераміка, ювелірне та золотомите мистецтво.
Таким чином, в умовах чужоземного панування культурні процеси то майже припинялися, то знов починали, хоч і поволі, але рухатися вперед. Саме це і стало причиною «неповноти української культури», коли в певні періоди мали розвиток лише деякі напрямки культуриста все ж, головним досягненням цього часу треба вважати те, що незважаючи на всі труднощі, українська культура вижила і готова до нового злету.
Контрольні запитання:
1. Поясніть суть принципу „старого не рушимо, нового не вводимо”.
2. Яким чином здобували освіту на українських теренах у ХІУ – ХУІ століттях?
3. Які наслідки мала Люблінська унія для української культури?
4. Простежте шлях формування першого українського вищого навчального закладу.
5. У чому полягала причина появи та зміст полемічної літератури?
6. Розкажіть про розвиток друкарської справи в Україні.
7. Які особливості мала українська архітектура у ХІУ –ХУІ століттях?
ЛІТЕРАТУРА
1. Гудзик К. Мелетий Смотрицький - публицист, учений, патриот//День. – 2003. – 7 февраля.
2. Історія України в особах. Литовсько-польська доба. – К.,1987.
3. Плохій С. Папство і Україна. – К,.1989.
4. Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998.
5. Фартушний А. Українська культура. Ч.2, – Львів, 2000
6. Шабульдо Ф. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. –К., 1989.
7. Яковенко Н. Українська шляхта кінця ХІУ ст. – середини ХУІІ ст. (Волинь: центральна Україна). – К., 1994.
Тестові завдання:
1. Петро Кордован був:
а) ректором Києво-Могилянської академії;
б) першим документально засвідченим українським вченим;
в) київським митрополитом.
2. У якому місті була організована перша братська школа:
а) Ярославлі;
б) Києві;
в) Львові.
3. Першим письменником – полемістом, автором твору „Ключі царства небесного” був:
а) Петро Могила;
б) Герасим Смотрицький;
в) Петро Скарга.
4. Першою друкованою Біблією слов’янського світу була:
а) „Острозька Біблія”;
б) „Пересопницьке Євангеліє”;
в) „Часослов”.
Лекція 18. КУЛЬТУРА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ
Соціально-політичні та історичні обставини розвитку української культури
Нові тенденції у духовному житті: реформування церкви й освіти, розвиток науки
Українське бароко, як нове світовідчуття і нове мистецтво
Специфіка національного бароко в літературі, театрі й музиці
Еволюція образотворчого мистецтва.
Барокова архітектура
Особливості й досягнення культури запорізького козацтва
Після завершення Визвольної війни Україна потрапила у скрутне соціально-економічне і політичне становище. Пошматована на окремі частини, вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. З іншого боку ці події сприяли підвищенню національної свідомості й консолідації, що дає можливість спостерігати певне культурне піднесення. Формується вагома козацька складова в українській культурі. Війни, які тривали протягом шести десяти років призвели до практично повного зникнення старої української еліти, а нова формувалася поступово і досить складно в умовах відсутності єдиної національної держави. Лівобережжя та Слобожанщина перебували у складі Російської держави, Правобережжя належало Речі Посполитій, частка земель знаходилася під протекторатом Туреччини. Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Друга половина ХVІІ ст. характеризувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму. Незважаючи на такі історичні катаклізми, культурне життя не завмирало, як не вмирав і народ. Поступово дедалі яскравіше проявлялось національне самоусвідомлення та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі художнього життя, побуту та звичаїв.
З давніх-давен освіченість була в Україні у пошані. У ХVІІІ ст. кожне велике село мало свою школу. На початку того ж століття в Україні було створено понад два десятка друкарень, коли в Росії їх на той час було лише дві. Створювались бібліотеки, їх мали значні шляхетські родини, козацька старшина, єпископи, монастирі. Однією з найбагатших у Східній Європі стала бібліотека Почаївської Лаври.
Гетьманська Україна, особливо за часів І.Мазепи, І.Скоропадського та К.Розумовського, стояла на рівні найбільш освічених країн Європи. Навіть політика виснаження духовних, фізичних і економічних сил народу, яку проводив російський царизм, довго не могла знищити української національної культури.
За станом освіти та поширення наукових знань, з ІІ половини ХУІІ до кінця ХУІІІ століття, Україна займала достойне місце серед країн Європи.
Збільшилась кількість початкових шкіл, в яких дітей навчали читати, рахувати, співати. Діяли братські школи на Правобережжі та у Східній Галичині, де вивчалася грецька, латинська і польська мови, основи астрономії, початки філософії, богослов’я, музика, церковні співи, але навчання тут проводилося польською і латинською мовами у дусі відданості католицизму.
Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалося з вихованням. Знаменним було те, що навчання в усіх школах велося української мовою.
Порівняно високого рівня досягла освіта на Гетьманщині. У 1740 році тут діяло 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це було однією з причин тієї незначної ролі, яку відігравало Правобережжя у культурному житті України даного історичного періоду.
У 1700 році у Чернігові було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований у 1721 році. Його навчальна програма включала граматику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. Пізніше були відкриті додаткові класи, в яких викладались географія, інженерна і артилерійська справи.
На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.
Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська колегія, яка у 1701 році отримала титул і права академії (за грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р.).
Запозичивши досвід братських шкіл, Київська академія виробила струнку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років.
У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов’янську, українську книжну, грецьку та польську мови.
У наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.
Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: філософії - три роки, а богослов’я – чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії та архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов’я.
У Києво-Могилянській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан та козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти. Академія приймала також студентів з інших православних країн – Сербії, Чорногорії, Болгарії.
За часів гетьмана І.Мазепи (1687-1709 рр.) академія досягла найбільшого розквіту. На початку ХVІІІ ст. в ній навчалося 2000 студентів.
Її випускники займали високі посади у Війську Запорозькому, творили гетьмансько-козацьку державу, були носіями національно-визвольних ідей. Академія поповнювала українську поезію, літературу, музику, науку новими здобутками, що живили національну самосвідомість. Навколо академії згуртувалися відомі науковці того часу: Інокентій Гізель, Іоникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Ананій Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький. Епіфаній Славинецький та інші. Вихованці Києво-Могилянської академії були організаторами багатьох духовних училищ в Росії: у Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі.
Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. у Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом її перенесено до Катеринослава, на землі тодішнього Запорожжя.
У культурному надбанні українців Києво-Могилянська академія була, є і залишиться явищем, яке яскраво підтверджує розум і талант народу, його самосвідомість, прагнення до самореалізації і самовиявлення. Майже 200 років Києво-Могилянська академія виконувала роль освітнього і культурного центру не лише в Україні, а й у Східній Європі. Та роль академії у культурному житті України не можна обмежити лише цим. Вона мала ще одну історичну цінність – академія заклала підвалини для інтелектуального і культурного життя другої половини ХVІІІ – ХІХ ст., її здобутками живилися Харківський та Київський університети. Київська духовна академія, численні школи та колегіуми. Слов’яно-греко-латинська академія в Москві, Академічний університет в Петербурзі, школи в Росії, Білорусії, Сербії.
Важливим осередком освіти і науки на землях Західної України був Львівський університет, відкритий у 1661р. грамотою короля Яна ІІ Казимира. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою.
У Львівському університеті працювали видатні, на той час вчені: історик К.Несецький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секержинський, письменник і філософ І.Красіцький.
В Україні в цей час розвивається астрономія, математика, географія, поширюються медичні знання. З’являється ряд лікарів - українців, які отримали вчений ступінь доктора медицини (Полетика, Кружель, Максимович). 1707р. у м. Лубни відкрилася перша на Україні польова аптека, а 1787р. в Єлісаветграді – перша медична школа, де поєднували лікування в шпиталі з вивченням медицини.
У середині ХУІІІ століття формується українська історична думка. Ректор Київської академії Ф. Сафонович видав „Хроніку” в якій зробив спробу усвідомити події від Давньої Русі до доби Литовсько-Польського панування. У 1674 році виходить інша історична праця „Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'янсько-руського народу”. Це був перший систематизований підручник з української історії. Визначними історичними творами були козацькі літописи (хоча ця назва досить умовна). „Літопис Самовидця” – це анонімний твір, який отримав свою назву у ХІХ столітті за влучним висловом П.Куліша. Імовірний автор Роман Ракушка. Автор був свідком подій, які описує, від початку Визвольної війни до 1702 року. Літопис Григорія Грабянки охоплює період від Хмельниччини до 1709 року. Сам Граб’янка брав участь у морських походах під час Північної війни. Історичні події, сучасником яких він був, змальовує у бароковому стилі: пафосно, з використанням церковнослов’янізмів. Хоча ці твори важко вважати суто історичними, але вони є перехідною формою від літописання до власно історичної науки, до осмислення й прагматичної інтерпретації подій. Джерелами виступали мемуари, різноманітні господарські та офіційні документи. Ці твори були складені представниками козацької старшини, тому звичайно українське козацтво виступає в них рушійною силою національної історії. Літопис Самійла Величка „Сказание о войне козацкой с поляками через Богдана Хмельницького” – наймонументальніший твір в українській історіографії, як за обсягом так і за змістом. Він складається з двох томів і обіймає події з 1648 до1700 років, а також вибірково містить більш ранні історичні події. Твір опирається не лише на традиційні джерела, а і на твори іноземних істориків, архівні документи Генеральної канцелярії. Літопис написано яскраво, емоційно, він містить портрети десятьох гетьманів.
Визначним вченим енциклопедистом був Феофан Прокопович (1681-1736) – людина універсальних наукових здібностей. Його творчий доробок – це роботи по філософії, літературі, історії, математиці, астрономії. Він пройшов довгий шлях від вихованця, до професора й ректора Києво-Могилянської академії. Займав вищі посади серед ієрархів православної церкви, був у дружніх стосунках з Петром І. Величезний внесок Прокоповича в українську науку. Він наголошував на пізнавальній і виховній ролі історії як науки, підкреслював, що справжній історик повинен мати разом з обізнаністю і певну громадську мужність для об’єктивної оцінки тих чи інших подій. Вчений також зробив певний внесок в українську філософську думку, виступав проти схоластики. Визнаючи Бога, як основу всього існуючого, вважав, що матеріальний світ розвивається за своїми законами. Висунув припущення про існування безлічі світів.
Винятковим явищем української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він походив з козацької сім’ї, вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, був співаком придворної хорової капели цариці Єлізавети Петрівни, працював у складі російської дипломатичної місії в Угорщині. У цей час він мав можливість відвідати багато міст Європи, де спілкувався з відомими вченими і громадськими діячами свого часу. Повернувшись на Батьківщину він певний час працював домашнім вчителем, викладав у Переяславському й Харківському колегіумах. У віці 47-ми років полишив педагогічну роботу і більше не займав жодної офіційної посади. Решту життя він подорожував Слобідською Україною. Сковорода є визначним українським мислителем. Найвідоміші твори, що складають філософську спадщину – це „Навчальна дверь ко христианскому добронравию” та інші. Ґрунтом філософських поглядів, є вчення Сковороди про три світи: макросвіт або великий світ, мікросвіт або людина, символічний світ або Біблія. Кожна складова має подвійну природу, внутрішню невидиму й зовнішню – видиму. Найцінніша складова – внутрішня, яка є вищою і духовною. Ціль життя людини, досягнути щастя, яке присутнє у кожній миті життя, якщо особа іде шляхом самопізнання, розвиває свою свідомість і виконує таким чином волю божу. Самопізнання можливо реалізувати тільки через суспільно-корисну працю. В основі філософських поглядів Сковороди ідеї християнського гуманізму, його вчення стало основою української світоглядної ментальності.
Власне в цю епоху під впливом гуманістичних ідей і загальноєвропейських культурних процесів відбувається злиття української книжної і побутової мов. Розмовна і писемна мова виробляється такою, якою дійшла з незначними змінами до наших часів, увібравши все діалектне багатство українських говірок.
Літератури нового часу зберігає зв’язок з релігійним світоглядом. Мистецтво слова поступово стає самостійною галуззю творчості. Виразніше проявляються світські та естетичні функції літератури, її зацікавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення. Головна увага письменників зосереджується на людині, утверджуються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.
Крім історичної мемуаристики, за своїм змістом літературні твори, що з’явилися впродовж ХVІІ – ХVІІІ ст., можна поділити на писання релігійно-морального й наукового характеру, полемічні, драматичні, віршові й повістеві.
Ідеї громадянського гуманізму (спільне благо громади, патріотизм, піднесення рідної мови) яскраво виявилися в ораторсько-учительній прозі др. пол. ХVIІ ст. Серед її представників – Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський та інші. У проповіді запанував стиль бароко, який з середини ХVIIст. і до останньої чверті ХVIIIст. визначав творчість більшості українських письменників.
В українському літературному бароко маємо значну превагу елементів духовних над світськими. Його головними рисами можна вважати нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця або пророка, неймовірна кількість формальних прикрас.
Досягла високого рівня українська драма. Теорія цього виду літератури розроблялась у курсах поетики викладачів Київської академії. Зокрема Ф.Прокопович склав теорію трагедії, комедії та трагікомедії. У віршованій і драматичній літературі помічається проникнення фольклорно-реалістичних елементів.
У 60-х роках ХVIIIст. з’являється „Історія Русів” невідомого автора, яка утверджувала ідею самостійності українського народу й стала могутнім поштовхом національно-духовного відродження.
Набуває поширення громадська та любовна лірика. Це були романси, сентиментальні пісні – жанри дуже популярні в західноєвропейській літературі. У ці твори вводилися образи, запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай – легендарній народній співачці та поетесі, яка нібито жила у Полтаві.
Видатним явищем у літературному житті ХVІІІ ст. стала творчість філософа та письменника Григорія Сковороди (1722-1794 рр.). Основне місце у його творчості займають філософські трактати та діалоги, з літературних творів видані збірка поезій “Сад божественных песней” та збірка байок “Басні харьковськія”. Жоден його твір не друкувався за життя автора, більшість їх розповсюджувались в Україні в рукописних списках. Одна з центральних проблем філософії Сковороди – питання про щастя людини.
Зачинателем нової української літератури був Іван Котляревський (1769-1838). Його знаменита поема „Енеїда”, один з найкращих українських творів європейського рівня. Поема сповнена українських звичаїв, релігійних обрядів, гумору, введена велика кількість українських типажів. Це перший літературний твір в якому було започатковано перехід від старої української до нової літературної мови сформованій на народній основі.
Великий внесок в українську літературу зробив Василь Капніст (1758-1823). В „Оді на рабство” він виступав проти закріпачення українців та політики Росії по відношенню до України в цілому.
У літературному житті України ХVІІІ ст. важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів: релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні, тощо.
Поряд з відомим раніше вертепом та шкільною драмою у той час з’являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр.
У русі української шкільної драми виникли і розвивалися інтермедії. Українські інтермедії споріднені з аналогічними явищами театру Італії (комедія дель арте). Іспанії (ентремесес), Англії (інтерлюдії), Франції (фарси), Німеччини (фастнахтшпілі).
Українські інтермедії користувалися особливою популярністю серед народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. Інтермедії відзначалися динамізмом сценічної дії, діалогом авторів, насиченим народними фразеологізмами, приказками, прислів’ями. У жартівливій формі інтермедії відображали складні проблеми народного життя утиски панів, уряду тощо. Інтермедії широко репрезентували національний і соціально-становий склад населення України – українців, росіян, білорусів, євреїв, греків та інших. Кожен з них розмовляв своєю мовою або вона комічно імітувалась; у виставах діяли відповідно загримовані й одягнені селяни, козаки, шляхтичі, солдати-москалі, шинкарі, ворожбити, музики, діти. До нашого часу дійшло понад 40 інтермедій.
Шкільний театр і українська шкільна драма впродовж свого розвитку взаємодіяли з народним театром. У другій половині ХVІІ ст. у зв’язку з поширенням в Україні шкільної драми, зокрема інтермедій, виникає вертеп. Назва походить від печери поблизу Віфлієма. В якій, за біблійним переказом, народився Ісус Христос.
Вертепна драма – це старовинний український народний ляльковий театр. Улюбленим героєм театру ляльок був розумний й дотепний преставник народу: в Англії – Панч; Італії – Пульчинелла; Польщі – Шопка: Німеччини – Гансвурст, Франції – Полішинель, Росії – Петрушка, Білорусі – Батлейка, Україні – Запорожець, тощо.
Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну та світську (трагічну та комічну). У такому поділі виявився зв’язок з колишньою академічною виставою, що складалася з серйозної частини та інтермедії. Вона розігрувалася у гарно оздобленому з дерева або картону двоповерховому будиночку, який носили колядники.
У вертепних виставах переважають мотиви соціального характеру, відбивається народне світорозуміння. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини ХVІІІ ст.
З’являється нова форма народного театру, в якому ярмаркові вистави переносяться до своєрідної конструкції приміщення – балагана. Цей театр поєднував елементи мистецтва лицедіїв, народної драми та шкільного театру. До репертуару входили твори українських та іноземних авторів.
На зразок театру російського дворянства в ХVІІІ ст. українські магнати створили кріпацький театр.
Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець ХVІІІст. Першим постійним театром був Харьківський, заснований у 1798 році.
Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової української літератури і становленні класичного театру.
Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці вдосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці – метелиці, гопаки, козачки, тощо.
У другій половині ХVІІ ст. виникли професійні цехи музикантів. Протягом ХVІІІст. музичні цехи були вже в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та інших містах. Об’єднані у цехи музики обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги. Їхній репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інструментальну музику.
Українське музичне мистецтво набуло популярності далеко за межами краю. Українці були вчителями співу в багатьох містах Росії, видавали там нотні книги. У більшості українських колегіумів, ліцеів існували хорові капели, театри, балет. Для підготовки хористів за царським наказом було відкрито співацьку школу в Глухові.
З глухівської школи вийшли видатні композитори, творці української музики: Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель. В Глухові існувала і найбільша в Європі нотна бібліотека.
Важливою подією в музичному житті стало започатковане у 1807 р. у Львові друкування нот – ірмолів.
При кафедральному храмі св.Юра у Львові існували хор та оркестр, які брали участь у церковних відправах. Осередком музики був і Перемишль. Тут епіскоп І.Снігурський заснував перший постійний церковний хор.
Мелодії кантів, багатоголосних пісенних творів, служили для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на один з хорових жанрів – партесний концерт. Теоретиком партесного жанру був видатний український композитор М.Дилецький (1650-1723 рр.). Він відстоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні. Партесний концерт був своєрідним проявом стилю українського бароко в музиці.
Українська архітектура розвивалася на міцному грунті багатовікової вітчизняної культури і увібрала в себе кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий напрям - бароко.
В Україні бароко характеризується своєрідними особливостями, зокрема, використанням традицій народного мистецтва. Його самобутній стиль більш за все виявився в архітектурі Лівоберіжжя і Слобожанщини, що увійшли до складу Росії в 1654 р.
На цих землях бурхливо ростуть міста, розвиваються ремесла, торгівля. Забудова міст носить садибний характер. Це різко відрізняє їх від європейських міст з регулярною системою вулиць.
Прикметою раннього українського бароко була складна композиція об’ємів архітектурих споруд. Це характерно для церкви Різдва Богородиці у Києво-Печерській лаврі. Троїцького храму у Чернігові та храма Воздвиженського монастиря у Полтаві.
Риси українського бароко проявились у цивільному будівництві. Це великий одноповерховий будинок чернігівського козацького полковника Я.Лизогуба у Чернігові та великий двоповерховий будинок Чернігівського колегіума.
Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характеризується посиленням експресії, мальовничності активного застосування розпису, ліпнини і кольору. Характерними для цього періоду були: брама Заборовського в огорожі Софіївського собору в Київі, церква Преображення в с.Великі Сокорочинці на Полтавщині.
З другої половини ХVІІІст. починаєтсья третій період українського бароко, в якому великий вплив справила творчість видатних майстрів європейських шкіл – в Західній Україні німця за походженням Меретина, в Східній – італійця Растреллі та українця Григоровича-Барського.
Твори Растреллі характеризуються елегантністю архітектурних форм, стриманістю декору (Андріївська церква у Києві, Михайлівська на Сумщині та Троїцький собор на Дніпропетровщині).
Поширюється монументальне будивництво – культові споруди, муроване будівництво. Досягненнями українського монументального будівництва стали муровані храми в Ніжині, Переяславі, Києві, Чернігові.
У стилі бароко споруджені собор св.Юра і костьол Домініканців у Львові, собор Почаївської лаври.
На Київщині жив і творив визнаний будівничий Степан Ковнір (церква Антонія і Феодосія у Василькові, Троїцька церква поблизу Києва).
Значні досягнення монументальної архітектури пов’язувалися з творчістю народних майстрів. Будуються дерев’яні храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Дев'ятиповерховий Троїцький собор у с.Новомосковському, збудований Якимом Погребняком – найбільша і найвища тогочасна дерев’яна будівля в Україні.
Великою є мистецька культура архітектури доби бароко. Зокрема, висока техніка українських майстрів, спричинилися до того, що вплив української архітектури сягає далеко за межі України. На Московщині чимало будов постало за українськими зразками.
Від середини ХVІІІст. з’являється кілька величавих споруд у стилі рококо. Він є дальшим розвитком бароко, але відрізняється від нього декоративним убранням та деталями.
Слід відмітити великий внесок у розвиток культури і освіти в Україні І.С.Мазепи. Значну частину своїх особистих коштів він віддавав на розвиток культури і релігії. По всій Гетьманщині І.С.Мазепа побудував 12 церков, 2 було відреставровано. Інтенсивно розбудовувася Батурін, який з 1669 по 1708 р. був гетьманською резиденцією.
Наступали останні часи козацької України та її самостійності, і меценати українського мистецтва числа старшинської знаті, усвідомлюючи, що їх часи минули безповортно, поспішають у пишних пам’ятниках мистецтва з відтінком елегійності увіковічити свою добу, її велич і блиск.
Український живопис ХУІІ-ХУІІІ століть розвивався у межах трьох художніх стилів – бароко, рококо і класицизму. Характерним жанром другої половини ХУІІІ століття був парсуний (портретний) живопис. Це парадні портрети, що написані в реалістичні манері, але для парсун цього періоду притаманна певна плоскість зображення, відсутність фону, застиглість поз. В основному це зображення козацької старшини, шляхти.
Розвивається й оформлюється іконописна школа Києво-Печерської лаври, яка з часом стає провідною. Найвідомішими прикладами подібного живопису є розписи Успенського собору і Троїцької надбрамної церкви лаври. Фрески „Трійця” та „Вигнання торговців з храму” стали зразками для наслідування інших іконописних шкіл не тільки в Україні, а й за її межами. Характерним елементом храмового розпису ХУІІ століття став ктиторський портрет (зображення фундатора або жертводавця храму). Портретне зображення було в повний зріст з ознаками положення яке займала людина в суспільстві. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври було 85 ктиторських портретів.
Стиль бароко вплинув на оформлення церковних іконостасів, які відрізнялися пишністю, вишуканістю. Вершиною станкового іконопису є „Богородчанський іконостас” Манявського гірського монастиря, роботи виконано Іовом Кондзелевичем.
Досить вагомим був вплив рококо на іконопис, який набуває характерних деталей. Прикладом рококо в монументальному іконописі є розписи Андріївської церкви у Києві.
Змінюється під впливом рококо і український парусний живопис. Зображення стають більш вишуканими, інтимно-ліричними, панують мякі, теплі кольори.
Всередині ХУІІІ століття в українському живописі формується класицизм. Майстрами цього напрямку були: Дмитро Левицький (1735-1822) і Володимир Боровиковський (1757-1825). Творчість цих художників піднесла портретний жанр до європейського рівня.
Історичний жанр в українському й російському живописі започаткував Антон Лосенко (1737-1774). Його відомі картини – „Володимир і Рогнеда”, „Каїн”, „Авель”. В образах персонажів обов’язок перемагає особисті почуття. Лосенко також був видатним портретистом. В портретах, що мають камерний характер розкривається внутрішній духовний світ людини.
Мистецтво бароко відбивало загальний рівень тогочасної культури з властивими їй оптимістичними тенденціями, характерними для періоду народного патріотичного піднесення.
Посилення реалістичних засад, психологічне відтворення образів в культових розписах мали значний вплив на інші галузі образотворчого мистецтва України, зокрема книжкову та станкову графіку. Високоякісним поліграфічним і мистецьким виконанням, вишуканим графічним оформленням позначені книги друкарні Києво-Печерської лаври. У той час сформувалася художня школа граверів. Основоположником українського граверства вважають Олександра Тарасевича. Майстерність його не поступалася перед мистецтвом кращих західноєвропейських граверів того часу. Друга половина ХVІІІ ст. збагатила українське графічне мистецтво новими творами. Відомими майстрами гравюри були Григорій Левицький (1697 – 1769 рр.) та Аверкій Козачківський. Освіченість і майстерність Левицького особливо виявилась у гравюрах – панегіриках на честь культурних і релігійних діячів.
У цей час розвивається декоративне і ужиткове мистецтво: різьблення по дереву, яким оздоблювалися двері, одвірки. Виготовляється різноманітний посуд. Високий рівень ливарного мистецтва. Був відлітий 100 – пудовий дзвін для Видубицького монастиря, а також 800 - пудовий для Софії Київської.
У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойову кінську упряж.
Славилися майстри – золотарі, які виготовляли коштовний посуд – ложки, чарки, келихи, кухлі, ковші, яким надавали форму стилізованих звірів та птахів.
Поширюється ткацтво, килимарство та вишивка.
Ренесансно-барокова українська культура не обмежується ХVІ –ХVІІІ ст., її вплив відчуваєтсья в Україні у ХІХ ст. (український романтизм) і ХХст. Українське бароко, як і європейське, відбиває важливу епоху, коли на великих просторах Європи йшов інтенсивний процес розвитку національних культур. Запорізьке козацтво, економічний, політичний, культурний вплив якого на всю історію України ХVІ – ХVІІІст. важко переоцінити, мало своєрідну, досить високу і розвинуту культуру. Культура ця виникла на основі глибоких традицій українського народу, усього східнослов’янського населення Київської Русі. Великий вплив на неї мали і культури сусідніх народів: спершу татарської, потім литовської, польської, російської. У вмінні поєднати на підставі власної традиції впливи сусідніх культур і полягає своєрідність та живучість культурних надбань українського козацтва, які в свою чергу впливали на культуру сусідів.
Головним заняттям козаків була військова справа. Билися вони завзято, в полон не здавалися, смерті не боялись, а свободу вони цінили понад усе. Війна приносила козакам значну здобич. За традицією кожний козак повинен був покласти все, крім зброї, в загальну купу. Військова Рада ділила ці пожитки: не менше половини передавали церкві та монастирям, другу частину ділили між козаками порівну. Після цього козаки декілька днів пили, гуляли, веселились.
Важливо підкреслити правові відносини на Запоріжжі, основу яких складали норми звичаєвого права. Вперше в історії України саме на Запорозькій Січі сформувалося поняття зради батьківщини, війська запорозького. Це був найтяжчий злочин. Покарання злочинців відбувалося публічно, у присутності всього військового товариства, а ганебний стовп завжди стояв на січовому майдані, нагадуючи, що чекає у випадку порушення традиції козацького співжиття.
Особливою рисою характеру запорозьких козаків була їх релігійність. В ідеалі християнська релігія, головними постулатами якої є любов до ближнього та милосердя, безперечно гуманізувала людину в ті жорстокі часи кривавих війн.
Важливими рисами запорозької церкви була автономність і демократичність. Духовенство відігравало в житті Січі особливу роль – воно займалося проповідницькою діяльністю й освітою, а при необхідності бралося за зброю.
Парафією для запорожців був Межигірський монастир у Вишгороді під Києвом, який посилав на Січ священиків. Вони могли залишатися там на рік і повинні були приносити присягу на вірність кошу.
Значного поширення у Запорожжі набуло меценатство старшин і козаків, що за власний рахунок утримували в монастирі госпіталь, притулок для пристарілих козаків, будували церкви, прикрашали їх, дарували книги. Особливо відзначалися кошовий отаман Петро Калнишевський, Іван Сірко, Іван Білицький, Федір Лантух та ін. Не обділяли козаки турботою далекий Афон, Ієрусалим – відвідуючи ці місця, вони будували, а потім утримували там храми.
Була ще одна особливість на Січі – похідні церкви, які запорожці брали в походи, встановлювали поблизу сторожових постів – “бекетів”.
Історичні джерела свідчать про високий рівень освіченості населення Запорожжя, в тому числі і козаків – січовиків. Деякий час вищу освіту українські юнаки могли набути тільки за кордоном, в західноєвропейських навчальних закладах, після закінчення яких надавався вчений ступінь бакалавра.
Осередки освіти існували безпосередньо і на землях запорозьких – паланках, а також у фортеці Січі. В 1602 р. була відкрита перша школа при Самарському монастирі. Школа готувала паламарів, дияконів, писарів та канцеляристів. Згодом на Запорожжі склалась ціла мережа шкіл: січові, монастирські, церковно-парафіяльні.
Головною була січова школа, яка розташовувалась у самому серці Січі, поряд з Покровською церквою. Школи існували при всіх 44 церквах на Січі. Перша січова школа була збудована в 1659р. на Чортомлицькій Січі. До школи приймали тільки хлопчиків з 9 років. Тут вчили читати, писати, вивчали старослов’янську та латинську мови, риторику, арифметику, геометрію, історію, географію. Особлива увага приділялась Закону Божому, церковному читанню.
Предметом особливої уваги було фізичне виховання, яке поєднувалося з військовим, з навчанням справам лицарським: вмінню на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати, влучно стріляти. Січова школа мала самоврядування, подібно до адміністративного устрою Січі. Школярі мали двох отаманів, яких обирали поміж себе, спільні кошти. Бюджет школи складався з відрахування війська, пожертви батьків та окремих козаків, читання Псалтиря по померлих козаках та ін.
У той час, коли в школах світу існували фізичні покарання, запорожці засуджували різки, цінували позитивний приклад, роз’яснення і “словесні кари”.
Крім загальноосвітніх шкіл запорожці відкрили спеціальні. В 1754 р. на Січі була створена вища, яка випускала паланкових старшин, дипломатів, рицарів військових канцелярій. Були заклади, які готували писарів, співаків, музикантів. Доброю славою користувалася школа “вокальної музики і церковного співу”.
Ознакою розвитку освіти в Україні була її відносна демократичність – поширення досягнень культури на козацтво – близьку до народних низів верству населення.
Музична культура Запорожжя визначалася рівнем розвитку інструментальної музики та співу в Україні в цілому. Музиканти, які об’єднувалися у співочі братства-цехи, не тільки обслуговували свята, збираючись в ансамблі (звідси й “троїста музика”), але й супроводжували військо у походах.
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці.
Кобзарі – запорожці – це не тільки носії народної пам’яті, це ще й музична культура. Високого рівня досягала військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духовна музика мала велике значення у походах, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнали у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів, гостей.
Поширеним явищем на Запорозькій Січі була народна драма. Учні січових та церковно-парафіяльних шкіл розігрували веселі святкові інтермедії, обходячи по черзі всі 38 куренів.
На запорозьких землях ставили лялькові народні видовища під назвою “Вертеп” у супроводі троїстих музик. В цих виставах головна роль відводилась козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі і танцював.
Поширення на Запорожжі набув народний живопис. Довгий час він розвивався в межах іконопису. В часи виникнення запорозького козацтва в іконописі України вже існувала досить потужна народна течія. У XV – XVІ ст. іконопис позначався об’ємністю форм, застосуванням яскравих барв і головне – зображенням на іконах людей – сучасників іконописців, Запорозькі майстри зображували на іконах не тільки козацьку старшину, гетьманів, але й рядових козаків. Широко розповсюдилась на Україні у другій пол. XVІІ – на початку XVІІІ ст. традиція виконання ікон у стилі “Запорозької Покрови”, коли на іконах поруч з козаками зображувались також військові клейноди запорожців. Офіційна церква активно виступала проти такого народного втручання в практику іконопису. Традиції народного іконопису на Запорожжі були настільки живучими, що навіть на початку ХІХ ст. на території Катеринославщини церковна влада карала висилкою священиків, які виставляли в свої церквах ікони і зображення людей та домашньої худоби.
Майже кожну козацьку та селянську хату в давнину прикрашали відомі “Мамаї” – народні картини із зображенням козака – бандуриста, які уособлювали любов народу до свого захисника – запорозького козацтва.
Таким чином, культура запорозького козацтва виникла і розвивалась як явище дуже специфічне та унікальне. Водночас вона була частиною культури всього українського народу, мала великий вплив на формування самосвідомості українського народу.
У культурному процесі козацького періоду втілилися кращі риси українського національного характеру: прагнення до свободи, засудження зла та соціальної несправедливості. Гуманістична спрямованість української культури XVІ – XVІІ ст. свідчить про схильність національних митців до формування та поширення загальнолюдських цінностей.
Культура козацтва, яка, можна вважати, домінувала в Україні у XVІ – XVІІІ ст., мала великий вплив на формування самосвідомості українського народу. Та й сама назва “Україна” пов’язана саме з запорозьким козацтвом – так називалася їхня земля на відміну від Полісся, Поділля, Волині, Київщини. У ХІХ ст. ця назва закріпилася за всіма українськими територіями.
Контрольні запитання:
1. Чому Києво-Могилянська Академія стала центром українського культурного і наукового життя?
2. Охарактеризуйте методи навчання та типи шкіл на землях Війська Запорозького.
3. Які основні положення філософських поглядів Г. Сковороди?
4. Розкрийте роль релігії та церкви в житті запорозького козацтва.
5. У чому полягають особливості розвитку української літератури ХУІІ-ХУІІІ століть?
6. Визначте роль Запорозької Січі в захисті й збереженні національно-культурних і релігійних традицій українського народу.
7. Простежте шлях становлення й розвитку українського театрального мистецтва.
8. У чому полягає своєрідність українського бароко?
