Правовий статус народного депутата України

Підвалини "представництва сягають часів римського сенату, де правовою підставою римського права був "мандат", який означав, що сенатор представляє лише своїх виборців, а виборці мають право відкликати сенатора, якщо їхній мандат не виконується.

Депутат (від лат. посланий) - це виборна особа до представницького органу влади, яка є повноважним представником і виражає волю виборців.

Статус народного депутата України - це правове положення представника українського народу, яке закріплює його права та обов'язки, форми і методи діяльності у вищому представницькому органі держави, а також у відповідному виборчому окрузі.

Повноваження народного депутата починаються з моменту складення ним присяги на вірність Україні. Відповідно до названої конституційної норми, відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандату, тобто втрату статусу народного депутата України. Народний депутат України є представником українського народу у Верховній Раді України. Він як політичний діяч повинен захищати суспільні та загальнодержавні інтереси, керуючись Конституцією України та діючим законодавством.

Народний депутат України реалізує свої представницькі повноваження на постійній основі. Відповідно до Закону "Про статус народного депутата України" від 25 вересня 1997 року він не може мати іншого представницького мандата та займатися будь-якою іншою діяльністю за сумісництвом з отриманням винагороди за винятком викладацької, наукової роботи та літературної, художньої і мистецької діяльності у вільний від роботи час. Також народний депутат не може залучатися як експерт органами попереднього слідства, прокуратури, суду і входити до складу керівництва, правління чи ради юридичної особи, що має на меті одержання прибутку, навіть коли за це не отримує матеріальної винагороди. Він не може незаконно одержувати від іноземних та українських установ, підприємств і організацій, незалежно від їх форм власності, подарунки (винагороду), а також йому заборонено використовувати свій депутатський мандат у цілях, не пов'язаних з депутатською діяльністю.

Конституція України та чинне законодавство забезпечують необхідні правові умови для безпосереднього і ефективного здійснення народними депутатами України своїх повноважень. Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Суть цього інституту полягає в тому, що народний депутат України на період виконання своїх повноважень користується імунітетом від юрисдикції. Так, народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Відповідно до Закону України "Про статус народного депутата України" питання про притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата України розглядається Верховною Радою лише за поданням Генерального прокурора України. Подання Генерального прокурора має бути мотивованим, містити об'єктивні факти і докази, що підтверджують обвинувачення народного депутата в скоєнні ним злочину. Подання, попередньо розглянуте у відповідних парламентських комітетах, за їх висновками про його законність та обгрунтованість, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України, яка і приймає відповідне рішення.

Крім цього, народний депутат України не несе юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Таким чином, Конституція України гарантує народному депутату право відстоювати свою принципову відділів здійснюють дослідження, надають поради, відвідують слухання, допомагають у підготовці законопроектів, законодавчих пропозицій, доповідей, які потім будуть передані для розгляду парламентові. Депутати у свою чергу мають заохочувати такий інтерес і залучати якомога більше інтернівта помічників.

Практика показує, що перед народним депутатом після обрання його до українського парламенту постає питання: чи приєднатися до однієї із фракцій, що існують у Верховній Раді, чи стати ініціатором створення нової фракції або парламентської групи. Згідно з Регламентом Верховної Ради депутатські групи та фракції реєструються на першому засіданні парламенту нового скликання. Вони відіграють важливу роль у законодавчому механізмі. Той факт, що їх потрібно сформувати і затвердити на першому засіданні парламенту, ще до виборів Голови Верховної Ради і до сформування інших органів, в тому числі парламентських комітетів, є свідченням їхньої важливості.

Парламентські фракції досить чітко визнані конституціями Греції, Данії, Італії, Швеції та інших країн. В таких країнах, як Австрія, Бельгія, Швейцарія, Італія, Норвегія та Японія діяльність фракцій визначається регламентом парламентів. У Конституції України парламентські фракції та групи не згадуються, але Закон дає українським громадянам право об'єднуватися у політичні партії для запровадження своїх політичних інтересів. У даному випадку Регламент Верховної Ради України єправовою основою юридичного визначення й регламентації діяльності фракцій і груп в парламенті.

Згідно з Регламентом Верховної Ради України, фракції є об'єднанням депутатів, які формуються на основі партійної приналежності. Законом не заборонено брати участь у роботі фракцій безпартійним депутатам, якщо вони підтримують програму відповідної партії. Народні депутати об'єднуються у депутатські фракції (групи) на добровільній основі за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 14 народних депутатів.

Слід зауважити, що в багатьох європейських парламентах, які організовані за пропорційною виборчою системою, фракція означає те саме, що й парламентська група, тому що вона функціонує на основі політичних (партійних) принципів.

Парламентська група - це група депутатів, які об'єдналися на основі не політичних цілей, а спільних інтересів.

Парламентські фракції (групи) юридичне визнані майже в усіх демократичних країнах світу. Вони є важливими органами прийняття рішень у парламентському процесі. Конституції, регламенти чи інші нормативні акти парламентів світу надають певні повноваження цим організаціям у межах парламентів, які мають велике значення в організації і виконанні законодавцями парламентської роботи.

Керівники парламентських фракцій (груп) обираються членами фракцій шляхом голосування. Після обрання вони здійснюють організаційну роботу щодо підготовки засідань, відвідання і участі у сесії парламенту членів фракції, а також стежать за тим, щоб члени фракції голосували згідно з лінією Фракції. Вони також представляють фракції під час прийняття важливих рішень у парламенті. Наприклад, у разі необхідності Прийняття узгодженого рішення Голова Верховної Ради України скликає засідання за участю голів фракцій, а також

Крім цього, за спеціальними процедурами мають: розглядатися питання про внесення змін до Конституції, здійснюватись повноваження щодо Автономної Республіки Крим; розглядатися звернення громадян про порядок дострокового припинення повноважень народного депутата; питання про запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, оголошення стану війни, загальну або часткову мобілізацію, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної економічної ситуації; здійснюватися усунення Президента з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); розглядатися питання про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата, затримання чи арешт судді, судді Конституційного Суду тощо.

Істотне вдосконалення загального порядку роботи Верховної Ради та порядку здійснення окремих функцій (процедур), розгляду й вирішення окремих питань має здійснюватись в ході прийняття найближчим часом нових парламентських законів, зокрема: про Регламент Верховної Ради України, про статус народного депутата України та інших законодавчих актів.

4. Поняття лобіювання. Політичне лобіювання в Україні. Термін "лобіювання" вперше почав вживатися в Британії в середині XIX століття. На той час окремі приватні громадяни почали постійно збиратися в кулуарах законодавчого органу перед його засіданнями з метою здійснення впливу на парламентарів через надання відповідної інформації щодо законопроектів, які повинні були обговорюватися в парламенті.

Лобі (від англ. - кулуари) - це представники відповідних прошарків суспільства, що діють в кулуарах законодавчих органів, справляючи прямий тиск на законодавців і урядовців з метою прийняття чи відхилення тих або інших законів, рішень тощо.

Лобізм (англ.) - це система впливу на членів законодавчих органів (органів управління) з метою ухвалення або не-ухвалення того чи іншого законопроекту (рішення).

Лобіювання - це міжнародний феномен у світовій практиці парламентаризму. Наприклад, у США існує 12.000 офіційно зареєстрованих лобістів, але насправді їх набагато більше. В Японії фермери лобіюють державну владу через Центральну спілку сільськогосподарських кооперативів. У Великій Британії дуже широко розвинуте лобіювання серед професійних робітників і службовців. Так, Британська медична асоціація вже давно лобіює уряд і парламент з метою поліпшити умови праці, підвищити заробітну платню медичним працівникам. В Україні Асоціація міст України лобіює парламент, щоб надати більших бюджетних повноважень містам та іншим адміністративно-територіальним утворенням. Раніше лобісти представляли вузький спектр суспільства та деяких прошарків населення. Наприклад, торгівлю, умови праці, сільське господарство тощо. Сьогодні, діапазон лобіювання значно розширився і включає науку, освіту, мистецтво, культуру та ряд інших сфер. Сила лобістів зростає з кожним днем у всіх демократичних країнах, яка відповідно впливає на прийняття рішень на всіх рівнях державної влади.

В наш час термін "лобіювання" має більш широке політичне значення і це цілком закономірно. Тому в широкому розумінні термін лобіювання - це спроба організацій або окремих громадян впливати на прийняття, відхилення чи зміну законів у парламенті та рішень Уряду, спираючись при цьому на підтримку депутатів, об'єднань громадян, державних і недержавних установ та громадськості, використовуючи Допомогу засобів масової інформації.

У своїй діяльності лобісти використовують різні прийоми та способи впливу як на національному так і на Місцевому рівнях. В практиці лобіювання розрізняють два основних способи - прямий (лобісти безпосередньо впливають на парламентарів) і непрямий спосіб (вплив на парламентарів за допомогою третьої сторони).

До прямого способу належать:

- приватні зустрічі із законодавцями (депутатами парламенту);

- присутність і виступ на слуханнях парламентських комітетів та інших урядових відомств;

- збирання і узагальнення інформації, дослідження і підготовка проектів відповідних документів для розгляду законодавцями;

- надання практичної допомоги і професійних порад депутатам у підготовці законопроектів;

- запрошення законодавців для участі в громадських заходах і неофіційних зібраннях;

- внесення коштів на проведення виборчих кампаній тощо.

До непрямого способу лобіювання можна віднести:

- залучення представників громадськості для здійснення впливу на законотворчий процес через засоби масової інформації;

- вивчення громадської думки про ставлення населення до різних проблем у країні з наступним опублікуванням результатів опитування в газетах;

- залучення виборців при виборах депутата, коли вони намагаються загітувати їх для обговорення питань, які цікавлять лобістів. Зрозуміло, що кандидати в депутати
(депутати) більше прихильні вислухати своїх виборців, ніж представників будь-якої зацікавленої групи (лобістів);

- об'єднання різних груп лобістів, якщо вони мають спільні інтереси щодо окремого закону. Саме тому законодавці більш схильні до зустрічей з представниками таких груп
лобістів.

Перелік способів, прийомів непрямого лобіювання не е вичерпним, так як розвиток парламентаризму в Україні породжує дуже багато нагальних питань, які потребують активного впливу з боку представників різних прошарків суспільства.

Лобістом може бути будь-хто - від представника бізнесу чи мало захищених громадян до представників дітей і батьків, які прагнуть поліпшення умов існування. Люди, які беруть участь у цьому, можуть не бути професіональними лобістами, але вони можуть бути представниками відповідних груп, що зацікавлені у вирішенні тих чи інших питань шляхом здійснення тиску на відповідні структури влади. З прикладу США - законодавець може наймати лобістів для переконання своїх колег голосувати за підготовлений ним чи його комітетом законопроект тощо.

Світова практика показує, що представники влади при спілкуванні з лобістами повинні діяти так, щоб їхня поведінка не вважалася не тільки протиправною, але й нетактовною, бо в гіршому випадку це може призвести навіть до втрати мандату або посади урядовця. Особливою зоною ризику є прийняття від лобістів подарунків та коштів при проведенні виборчої кампанії, що може призвести також до негативних наслідків. У зв'язку з цим законодавці багатьох країн намагаються контролювати цей процес різними правовими актами (декретами, постановами, правилами), щоб запобігти конфліктним ситуаціям сторін. Так у 1995 році Конгрес США прийняв "Акт про регулювання лобіювання", який вимагає, Щоб лобісти реєструвалися в Палаті представників та Сенаті, а також звітували про свою діяльність що півроку. Багато конгресменів, сенаторів, та інших працівників парламенту США після закріплення строку своїх повноважень стають професійними лобістами. Тому, в зазначеному акті про лобіювання є положення щодо заборони окремим особам займатися цією діяльністю. Невиконання цього акту карається Штрафом. Відповідно до Акту про лобіювання певні види Діяльності не вважаються лобіюванням. Наприклад, діяльність Державного службовця, представників засобів масової інформації, релігійних організацій тощо.

Процедура лобіювання охороняється конституціями багатьох країн, у тому числі і деякими нормами Конституції України. На жаль Конституція України прямо не регулює лобістську діяльність, хоча, як показує статистика в 1996 році, в нашій країні на той період існувало понад 5.000 неурядових організацій і з кожним роком їх число динамічно зростає. Можна погодитись з думкою деяких науковців, що відповідно до Конституції України в нашій країні створені певні умови для такої діяльності. Так Конституція України гарантує кожному: право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів; брати участь в управлінні державними справами; направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, але чіткого визначення організації, порядку, процедури здійснення лобіювання ні Конституція України, ні чинне законодавство не встановлюють.

Тому, приймаючи до уваги, що лобіювання як у світовій практиці, так і в Україні стає все популярнішим, потрібно прийняти законодавчий акт про діяльність неурядових організацій і регулювання процедури лобіювання в українській державі.