Джерела та шляхи надання ПП коштів для виб. кампаній

Базовим законом, який регулює фінансування виборчих кампаній є ЗУ «Про вибори народних депутатів України».Крім того, ЗУ «Про політичні партії в Україні» встановлено загальні засади фінансування політичних партій, у тому числі як суб’єктів виборчого процесу. Окремі питання майна та власності політичних партій регулюються ЗУ «Про об’єднання громадян». Витрати на проведення заходів виборчої кампанії можуть бути відшкодовані з державного бюджету або за рахунок виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати, пожертвувань фізичних і юридичних осіб. Фінансування виборчих кампаній здійснюється як за рахунок державних, так і за рахунок їхніх власних коштів. При цьому, пряме цільове фінансування з боку держави відсутнє. Натомість, кошти з Державного бюджету отримує Центральна виборча комісія України. Джерела фінансування виборчої кампанії поділяються на прямі та опосередковані. До перших належать: членські внески, державне фінансування, добровільні пожертви спонсорів, дохід від партійних видань, комерційної діяльності партій, власні кошти партійних кандидатів, пряма або прихована фінансова підтримка органами влади різного рівня провладних партійних структур та кандидатів, використання дивідендів від діяльності прибуткових підприємств, за рахунок отримання в управління від держави пакетів акцій. До других: завідомо тенденційна позиція засобів масової інформації (ЗМІ), безоплатна праця членів партії та волонтерів, допомога громадських організацій, близькими до політичної партії або кандидата у депутати, формування піраміди кандидатів – у рамках мажоритарного виборчого округу: партійні кандидати до парламенту, обласної і міської ради, дружні стосунки із ЗМІ та іншими структурами. Загалом виділяють два види збору коштів: 1) публічний – збір з виходом на широкі кола населення. Він характеризується значними фінансовими та людськими затратами і є не дуже ефективним з точки зору кількості зібраних коштів. Такий спосіб дає можливість популяризувати кандидата; 2) цільовий – збір коштів, який зачіпає невелике, але петельно обране коло потенційних спонсорів. Збір коштів на ведення виборчої кампанії може мати три основні цілі: 1. Політичну – щоб надати процесу збору коштів законного та публічного характеру, 2. Агітаційну – яка полягає у залученні до ведення виборчої кампанії якнайбільшої кількості людей, 3. Фінансову – збір коштів на ведення виборчої кампанії, отримання організаційної допомоги на виборах. Особлива роль у забезпеченні фінансових ресурсів виборчої кампанії належить адмін.ресурсу.

№ 22. Фінансування виборчих кампаній проводиться за рахунок коштів виборчого фонду партії. Згідно з ЗУ «Про вибори народних депутатів України», партія зобов’язана відкрити рахунок свого виборчого фонду не пізніше ніж через 10 днів після реєстрації Центральною виборчою комісією. Виборчий фонд партії включає один накопичувальний рахунок, на який надходять кошти для фінансування передвиборної агітації, а також поточні рахунки, з яких здійснюється фінансування витрат на передвиборну агітацію.

Порядок контролю за надходженням, обліком і використанням коштів виборчих фондів … в одномандатних виборчих округах (затв. Постановою ЦВК, Постановою Правління НБУ від 12.07.1012) è

Контроль за надходженням, обліком і використанням коштів виборчих фондів здійснюється вибірково Центральною виборчою комісією шляхом:

перевірки порядку відкриття політичними партіями рахунків виборчих фондів

перевірки вимог Закону про призначення партіями розпорядників виборчого фонду

перевірки дотримання порядку формування виборчих фондів, а також цільового використання коштів цих фондів

перевірки законності надходження коштів

аналізу фінансових звітів партій про надходження та використання коштів виборчого фонду.

ЦВК здійснює контроль на підставі інформації установ банків про відкриття рахунків виборчих фондів партій (блоків) і рух коштів на цих рахунках.

Шляхи здійснення контролю установами банків:

перевірка під час відкриття рахунків виборчих фондів партій (блоків) наявності документів, які є підставою для їх відкриття;

перевірка розрахункових документів на предмет відповідності вимогам, установленим Центральною виборчою комісією та Національним банком України;

припинення здійснення розрахункових операцій у терміни, встановлені Законом та ін.

№23 Сучасні підходи до розуміння сутності принципу поділу державної влади.

Традиційна Суть принципу поділу влади, як відомо, полягає в недопущенні узурпації влади, її зосередженні в руках однієї особи чи органу, «...щоб не було можливості, — як зазначав Ш.-Л. Монтеск’є, — зловживання владою»

Сучасні підходи (нетрадиційні):

1) О. Скакун, — влада в державі повинна залишатись цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади.

Цвік і О. Дашковська, — оскільки державна влада, маючи різні гілки і будучи представленою різними видами органів, тим не менш як носій суверенітету завжди була і залишається єдиною і неподільною. (думки авторів, вище згаданих, в основному тотожні: державна влада не ділиться, оскільки за своєю сутністю вона є єдиною і неподільною, а тому має місце не поділ влади, а поділ функцій, які здійснюються органами неподільної державної влади). Фрицький пише що краще «Формулу» розподіл влад — можна без особливих заперечень замінити на «формулу розподілу функцій державної влади.

Принцип неподільності державної влади. Який втілюється в таких положеннях:

по-перше, недопущення передачі державою покладених на неї функцій і повноважень недержавним утворенням. Тобто заборону на відчуження влади на користь інших суб’єктів,

по-друге, охорону державної влади від будь-яких зазіхань на неї, наслідком чого може бути зменшення обсягу влади, а отже, і часткова втрата суверенітету.

2) Інша позиція, її суть у поєднанні єдності та поділу влади. (поділ влади і її єдність — не є абсолютними і самостійними, — зазначає В. Чиркін. І далі стверджує, що найбільш загальним підходом конституційного права в сучасних умовах є поєднання ідеї єдності та поділу влади) Н/п Конституцію Казахстану, у п. 4 ст. 3 якої закріплюється, що державна влада в Республіці єдина, здійснюється на основі Конституції та законів відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу і судову гілки та взаємодії їх між собою з використанням системи стримувань і противаг.

Висновок: Таким чином, сучасні інтерпретації принципу поділу влади зводяться або до прямого його заперечення, обґрунтовуючи це неподільністю державної влади, або до необхідності поєднання цього принципу з принципом єдності, в результаті чого поділ влади втрачає своє як теоретичне, так і практичне значення.

3) Деякі науковці додають до традиційних 3-ох гілок такі елементи:

- Автономов + виборчу владу;

- Жук і Протасова + президентська (арбітражна) влада;

- Політологи + ЗМІ, правоохоронних органів, політичну владу (зокрема політичних партій)

Але я притримуюсь традиційного формулювання принципу поділу дер. влади, який виявляється в таких аспектах:

- Поділ єдиної державної влади на гілки, які представлені З,В,С. Які в межах своїх компетенції незалежні;

- Відсутність органу в якому б концентрувалась вся влада;

Функціонування механізму стримувань і противаг(юрид. засобу який забезпечує поділ державної влади).

№ 24. Форма державного правління: підходи до визначення поняття. Класифікація форм державного правління.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі існує два підходи щодо визначення поняття форми державного правління: вузький і широкий. З точки зору прихильників вузького підходу, головною ознакою визначення цього поняття є правове становище в державі однієї особи – глави держави. Таку точку зору висловлюють, зокрема, В. О. Ріяка, А. А. Мішин та деякі інші автори. Розширене тлумачення поняття форми правління запропонував чеський правознавець Й. Благож. Він вважає, що до форми правління, крім визначення правового становища глави держави, слід включати відносини між державою і населенням, між найвищими державними органами, між цими органами і центрами економічної й політичної влади, а також політичне середовище, в якому реалізуються ці відносини У великому енциклопедичному юридичному словнику надане таке визначення форми державного правління – елемент форми держави, що характеризує структурну організацію влади, стійкий порядок формування вищих органів державної влади та їх компетенцію, взаємодію між ними. Певний прорив в уніфікації терміна «форма правління» здійснила Швеція, де вперше його було вжито на офіційному рівні: у 1772 р. прийнято акт, який визначав організацію державного механізму на рівні його найвищих ланок і мав відповідну назву.

Історично першою і найбільш загальною класифікацією форм правління, яка стала традиційною, є їх поділ на монархію та республіку. В основу такого поділу покладено два критерії: 1) участь або неучасть населення у процедурі формування найвищих органів державної влади і 2) належність верховної влади одній чи багатьом особам.

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Республіка — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Для республіки характерні наступні ознаки:

— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове або колегіальне прийняття рішень;

— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

— юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;

— можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

— парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

— президент обирається парламентом

— президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду. має право вето на закони парламенту;

— уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним;

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

— президент має право відкладального вето щодо актів парламенту;

— уряд несе відповідальність перед президентом

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів;президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку.