Програмний цикл

Програмний цикл досить складний процес, що складається з декількох послідовних етапів:

· Формулювання проблеми і способів її вирішення,

· Аналіз зовнішнього середовища,

· Складання проекту програми,

· Впровадження (прийняття заходів програми),

· Отримання результатів,

· Зіставлення мета-результат

30. Ділове спілкування та його основні завдання. Функції та етапи ділової розмови.

Ділове спілкування - це складний багатоплановий процес розвитку контактів між людьми в службовій сфері. Його учасники виступають в офіційних статуси і орієнтовані на досягнення мети, конкретних завдань. Специфічною особливістю названого процесу є регламентованість, тобто підпорядкування встановленим обмеженням, що визначаються національними і культурними традиціями, професійними етичними принципами.

Щоб спілкування як взаємодія відбувалося безпроблемно, вона має складатися з наступних етапів:
. Установка контакту (знайомство). Припускає розуміння іншої людини, представлення себе іншій людині;
. Орієнтування в ситуації спілкування, осмислення того, що відбувається, витримка паузи;
. Обговорення, що цікавить проблеми;
. Рішення проблеми.
. Завершення контакту (вихід з нього).

Службові контакти повинні будуватися на партнерських засадах, виходити з взаємних запитів і потреб, з інтересів справи. Безперечно, таке співробітництво підвищує трудову і творчу активність, є важливим чинником технологічного процесу виробництва, бізнесу.

Спілкування виконує цілий ряд різних функцій:

1. Комунікативна функція — зв'язок людини з світом у всіх формах діяльності.

2. Інформаційна функція виявляється у відображенні засобів довкілля. Вона здійснюється завдяки основним пізнавальним процесам. У процесі спілкування забезпечується отримання, зберігання та передача інформації.

3. Когнітивна функція полягає в усвідомленні сприйнятих значень завдяки мисленню, відображенню, фантазії. Ця функція пов'язана з суб'єктивними характеристиками партнерів, з особливостями їх прагнення до взаємопізнання, до необхідності розкрити психологічні якості особистості.

4. Емотивна функція полягає в переживанні людиною своїх стосунків із довкіллям. У процесі спілкування ці переживання вторинно відображаються у вигляді взаємовідносин: симпатій — антипатій, любові — ненависті, конфлікту — злагоди тощо. Дані взаємовідносини визначають соціально-психологічний фон взаємодії.

5. Конативна функція пов'язана з індивідуальними прагненнями людини до тих чи інших об'єктів, які виступають в формі побуджувальних сил. Завдяки цій функції відносини реалізуються в конкретній поведінці.

6. Креативна функція пов'язана з творчим перетворенням дійсності.

Завдання етики ділового спілкування полягають у формуванні принципів спілкування, які були б спрямовані не тільки на повноцінне і неконфликтное взаємодію сторін, але і не суперечили б морального поведінки людей. Мета підпорядковується певної виробничої, наукової або комерційної завданню. А основне завдання ділового спілкування полягає в продуктивній співпраці і поліпшення відносин з партнерами, взаємодія з якими визначається обміном інформацією і носить інформаційний або дисциплінарний характер, спрямований на досягнення спільного результату.

31. Роботодавці як суб’єкт соціального діалогу. Представництво організацій роботодавців у системі інститутів соціального діалогу.

Сторону роботодавців у соціальному партнерстві представляють: на всеукраїнському рівні - об'єднання організацій роботодавців з всеукраїнським статусом в особі уповноважених ними органів; на республіканському рівні - організації роботодавців та їх об'єднання в особі уповноважених ними органів, що об'єдналися в межах Автономної Республіки Крим; на галузевому (міжгалузевому) рівні - організації роботодавців та їх об'єднання в особі уповноважених ними органів, що об'єдналися в межах відповідної галузі (кількох галузей); на місцевому й обласному рівнях - організації роботодавців та їх об'єднання в особі уповноважених ними органів, що об'єдналися в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць (ст. 17).

Суб'єктами колективно-договірного регулювання на стороні роботодавця є:

- роботодавець (окремий роботодавець);

- організації роботодавців;

- об'єднання організацій роботодавців.

Закон України "Про організації роботодавців" у своїй назві та й у змісті скеровує до другого й, відповідно, до третього рівня суб'єктів. При цьому безпідставно оминається рівень окремого роботодавця як суб'єкта колективно-договірного регулювання. Між тим, якщо профспілка як суб'єкт такого регулювання завжди є колективним утворенням, то на виробничому рівні суб'єктом виступає окремий роботодавець, отже, визначення на рівні закону його юридичного статусу є необхідним і надзвичайно важливим. Водночас слід констатувати, що у трудовому законодавстві правовий статус роботодавця спеціально не визначено. Повноваження, права та обов'язки останнього лише випливають з інших норм, сформульованих у цілому, зокрема у Законі "Про колективні договори та угоди", у главі II "Колективний договір" КЗпП.

На виробничому рівні окремий роботодавець виступає стороною соціально-партнерських відносин. У КЗпП і в Законі "Про колективні договори і угоди" роботодавець визначений як власник або уповноважений ним орган. Роботодавець укладає колективний договір та інші акти соціального партнерства на рівні підприємства. Таким актами можуть бути положення про преміювання, положення у питаннях охорони праці, виробничого навчання працівників, додаткового соціального забезпечення (заводські пенсії, соціальні допомоги, медичне забезпечення для працівників підприємства та членів їхніх сімей тощо). Узагальнено актами соціального партнерства на підприємстві можна вважати усі локальні нормативно-правові акти, які ухвалюються спільним рішенням роботодавця і профспілковим виборним органом, або роботодавцем і безпосередньо трудовим колективом даного підприємства. Слід звернути увагу на нову редакцію багатьох статей Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (див. Закон від 13 грудня 2001 р.), у тому числі й статті 38, яка передбачає повноваження виборного органу первинної профспілкової організації. Можна констатувати, що профспілки значно розширили свої повноваження на виробничому рівні й фактично найважливіші питання щодо регулювання соціально-трудових відносин повинні вирішуватися роботодавцем разом з виборним органом первинної профспілки або з участю виборного органу профспілки (ст. 38 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"). Організації роботодавців та їх об'єднання беруть участь у формуванні та проведенні державної політики зайнятості населення. Представники організацій роботодавців та їх об'єднань на паритетних засадах з представниками професійних спілок, їх об'єднань та інших організацій найманих працівників, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування беруть участь у створенні та діяльності координаційних комітетів сприяння зайнятості.

Організації роботодавців та їхні об'єднання беруть участь у соціальному партнерстві шляхом участі у складі Національної тристоронньої соціально-економічної ради при Президентові України. Національна рада, утворена Указом Президента України "Про розвиток соціального діалогу в Україні" від 29 грудня 2006 р. № 1871/2006, є консультативно-дорадчим органом при Президентові України, який утворюється з представників Кабінету Міністрів України, всеукраїнських професійних спілок та їх об'єднань, всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців. Згідно з Указом Президента ці суб'єкти називаються "сторони соціального діалогу".

32. Профспілки як суб’єкт соціального діалогу.

Професійні спілки — це організації, створювані на підставі вільного вибору громадян, пов'язаних спільни­ми виробничими, професійними інтересами по роду їх діяльності, з метою представництва і захисту їх інтересів та соціально-трудових прав. Профспілки — незалежна гро­мадська організація, наділена правовим статусом, виз­наченим законодавством. Законодавство України, зокре­ма Цивільний кодекс (ст.21), визнає профспілки юри­дичними особами. Це означає, що в результаті їх органі­заційної єдності, економічної самостійності, правової регламентації їх діяльності законодавством і статутними документами вони володіють право- і дієздатністю, спро­можні виступати від свого імені з метою захисту своїх інтересів і в першу чергу — інтересів своїх членів та не­сти юридичну відповідальність.

Як громадська організація професійні спілки засновані на членстві, і кожний громадянин має право вільно виз­начатися щодо своєї участі в профспілці. Належність чи неналежність до них не тягне за собою будь-яких обме­жень громадян у правах. Це положення закріплене стат­тею 36 Конституції України. При цьому слід зазначити, що в питаннях колективних інтересів професійні спілки захищають інтереси всіх працівників незалежно від їх член­

ства в професійній організації. Це обумовлено тим, що умови прийнятого колективного договору поширюються на всіх членів трудового колективу, в тому числі і на тих, хто не є членом профспілки. Що ж до індивідуальних прав останніх, то вони не захищаються профспілками.

Діяльність професійних спілок здійснюється на підставі законодавства і колективних договорів, а регулюється нор­мами, встановленими керівними профспілковими орга­нами.

Законодавчою базою профспілок є в першу чергу Кон­ституція України, Кодекс законів про працю (гл. II, XVI і ряд статей інших глав), Закон України «Про колективні договори і угоди», а також Закон СРСР від 10 грудня 1990 року «Про професійні спілки, права і гарантії їх діяльності» і Положення про права профспілкового комі­тету, установи, організації, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 вересня 1971 року, які про­довжують діяти до прийняття аналогічного національно­го законодавства. Крім того, правову основу діяльності профспілок складає також трудове законодавство в ціло­му, оскільки воно використовується профспілками для захисту прав та інтересів працівників.

На підставі вказаних законодавчих актів професійні спілки реалізують свої повноваження стосовно представ­ництва і захисту трудових та соціально-економічних прав працівників у відносинах з роботодавцями, органами державної і місцевої влади, а також іншими об'єднання­ми громадян.

Виконання цих функцій пов'язане з вимогою застосу­вання прав, наданих профспілкам законодавством. Тобто надані законом права одночасно є обов'язком профспілок і означають не тільки можливість, а й необхідність, зо­бов'язання, вимогу їх виконати. Саме цим обумовлена юридична відповідальність профспілок, зокрема звільне­них від основної роботи профспілкових працівників, за невиконання наданих їм прав.

33. Громадянське суспільство та шляхи його розбудови.

Виходячи з теоретичних розробок ідеологів громадянського суспільства, а також практичного досвіду у країнах, де і в якому вигляді воно існує, можна виокремити такі принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають або прямо передбачені Конституцією України і які водночас з певною часткою умовності можна вважати також і його ознаками:

- свобода та ініціативність особистості, що спрямовані на задоволення розумових потреб членів суспільства без шкоди для його загальних інтересів (статті 22, 23, 29 та інші Конституції України) [1, 6];

- розвиток суспільних відносин відповідно до фундаментального принципу кантівської філософії, за яким людина завжди повинна розглядатися як мета, а не засіб (статті 21,22 Конституції України) [1, 6];

- ліквідація відчуженості людини, неприйняття людьми соціально-економічних реформ і перетворень, економічних і політичних структур та інститутів (статті 34, 35 Конституції України) [1, 6];

- реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспільства (ст. 24 Конституції України) [1, 6];

- постійний захист прав і свобод людини і громадянина, який зумовлює необхідність визнання незалежності громадянського суспільства щодо держави (ст. 22 Конституції України) [1, 6];

- плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна власність в її різних формах посідає провідне місце як основа ініціативної, творчої підприємницької та іншої господарської діяльності. Реальне і практичне визнання того факту, що тільки власник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держави особою (ст. 41 Конституції України) [1, 9];

- існування в абсолютній більшості так званого середнього прошарку, який здатний стати повноцінним виробником і споживачем і бути соціальною базою громадянського суспільства. Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і дуже бідних (ст. 48 Конституції України) [1, 10];

- плюралізм духовного життя суспільства, в основі якого є визнання і реальне забезпечення гуманістичних та демократичних загальнолюдських цінностей (ст. 15 Конституції України) [1, 4];

- офіційна заборона і практична відсутність з боку держави та інших соціальних суб'єктів жорстокої регламентації і будь-якого втручання в приватне життя членів суспільства (ст. 32 Конституції України) [1, 7];

- існування і функціонування розвинутої соціальної структури, яка гарантує задоволення різноманітних інтересів різних груп і верств населення;

- активна участь у всіх сферах суспільного життя недержавних самоврядних людських спільностей (сім'я, корпорація, господарські товариства, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, етнічні, конфесійні та інші об'єднання, діяльність яких врегульована статтями 36 - 40 Конституції України) [1, 8-9];

- розвиток ринкових відносин, в яких відповідно до своєї сутності беруть участь на рівних засадах суб'єкти всіх форм власності і видів господарської діяльності (ст. 42 Конституції України) [1, 10];

- визнання і гарантування ідей верховенства Права, що відображається в його поділі на публічне і приватне, теорії розподілу права і закону та визнанні, що право може існувати поза своєю інституційною формою - законодавством. Магістральна орієнтація права на людяну трудівника і власника, на рівний правовий статус у сфері приватного права державних, громадських структур і окремого громадянина;

- підпорядкованість громадянському суспільству демократичної правової соціальної держави, сутність соціальної спрямованості якої виявляється в тому, що держава, використовуючи всю палітру відповідних демократичних владно-управлінських засобів, забезпечує своїм громадянам економічну та іншу безпеку, особисту свободу і суспільну злагоду.

Навіть загальний аналіз цих принципів у їх зіставленні із сучасним економічним, політичним і духовним станом України переконує, що далеко не усі компоненти громадянського суспільства в ній існують. А тому саме на їх створення і розвиток і повинна спрямовуватися діяльність демократичної правової соціальної держави, формування якої повинно відбуватись інтенсивно і паралельно зі становленням громадянського суспільства.

Виходячи з цього, громадянське суспільство - це така організація людей, в якій кожна людина є вільною в своїй поведінці і має можливість приймати свої власні, особисті, самостійні рішення. Йому притаманна віра в людину, в загальну справедливість, в людський розум, тобто це «відкрите суспільство», як його називає К. Поппер, вважаючи, що воно є реальністю в розвинутих західних демократіях.

На цьому тлі першочерговими завданнями повинні стати:

1) налагодження взаємного публічного діалогу, що є необхідною умовою підтримки довіри державним органам. При цьому надзвичайно важливим тут є дотримання паритетних засад, обопільну відповідальність громадянського суспільства та влади;

2) становлення «демократії співучасті» - взаємодії державних органів з громадськістю, розширене інформування населення про державні справи та активізація широкої участі громадян під час прийняття рішень на всіх рівнях;

3) запровадження практики регіональної співпраці відповідно до різноманітних сфер діяльності на рівні місцевого самоврядування та заснування органів співробітництва, що включатимуть представників обох сторін (круглі столи, спільні комісії);

4) вдосконалення правової та громадянської освіти як посадовців (зміна стереотипів зневажливого ставлення до проявів громадської активності), так і населення в цілому.

Конкретними засобами реалізації державної політики розвитку громадянського суспільства в Україні, на які варто звернути першочергову увагу, є, на мою думку, такі:

1. Державна підтримка залучення представників громадських організацій до співпраці з урядом у вигляді проведення громадських слухань. Всеукраїнські та місцеві громадські слухання сприяють забезпеченню системності роботи виконавчих структур, налагодженню та поглибленню конструктивного діалогу між владою та населенням. З часом подібні заходи мають усі шанси стати додатковим механізмом легітимації політичних рішень.

До їх складу мають увійти в однаковому співвідношенні представники від об’єднань громадян, ЗМІ та органів виконавчої влади.

2. З метою подолання недостатньої розвиненості горизонтальних зв’язків між громадськими організаціями (обмін інформацією, проведення спільних заходів) та підвищення рівня їхньої координації, впливу на владу та міжнародного іміджу, Кабінету Міністрів України з усіма зацікавленими відомствами та установами у найближчий час доцільно провести Всеукраїнський конгрес громадських організацій України із фундацією постійно діючого одноіменногооргану управління.

Тiльки в активнiй взаємодiї українських державного, комерцiйного та громадського секторiв може сформуватися демократичне українське суспiльство. Допомога ж донорських неукраїнських органiзацiй у цьому процесi повинна грати суто допомiжну роль.

3. З урахуванням малої впливовості громадських організацій на підготовку, супровід і прийняття рішень Уряду та місцевих органів влади, принципами зазначеної концепції покликані стати такі: започаткування практики експертизи проектів нормативних актів на предмет потенційної шкоди або сприяння розвитку громадянського суспільства; правова освіта громадськості, налагодження партнерства та обміну досвідом між громадськими організаціями; дотримання антимонопольного принципу у сфері інформаційного простору; зміцнення почуття національної ідентичності; розробка та забезпечення реалізації механізмів відкритості та прозорості влади, залучення громадськості до процесів прийняття рішень; реалізація політики громадської консолідації для вирішення соціально значимих проблем – мінімізацію бідності та створення міцного середнього суспільного прошарку як стабілізуючого елементу соціальної структури; удосконалення існуючих і розробка нових форм соціального партнерства; розробка ефективних механізмів підтримки діяльності громадських організацій у реалізації соціальних програм;

4. Та обставина, що громадські організації фактично не мають місцевих фінансових джерел для підтримки своєї діяльності, а надання благодійних пожертвуваньмісцевими бізнесовими компаніями не є суттєвими, дотепер компенсується зарубіжними приватними фондами та урядовими програмами підтримки демократії. Самостійно вести господарську діяльність, згідно з законом України «Про об’єднання громадян», ці організації не можуть - для цього потрібно заснувати окремі господарчі структури, для внесення до статутного фонду яких потрібні кошти або майно.

34. Історія волонтерського руху.

Як суспільний рух волонтерство виникло на Заході, а першими волонтерами були самаритяни, які надавали допомогу усім, хто її потребував. Більш впевнено можна говорити про виникнення феномена волонтерства вже з середини ХІХ століття. 1859 рік вважається роком виникнення волонтерського руху у світі. Саме в цей період Анрі Дюран, відомий французький письменник-журналіст, вражений наслідками кривавої битви при Сольферіно, запропонував створити Червоний Хрест – організацію, яка б працювала на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу полоненим та пораненим. Принципами, сформульованими Анрі Дюраном, керуються волонтерські організації усього світу.

Деякі дослідники виокремлюють ХХ ст. як головну віху в розвитку волонтерського руху. У Європі після закінчення Першої світової війни з’явилися люди, готові надавати допомогу постраждалим у війні. Саме в цей час були створені перші волонтерські організації. Було засновано Координаційний комітет міжнародної волонтерської служби (CCIVS) під егідою ЮНЕСКО зі штаб-квартирою у Парижі.

У незалежній Україні розвиток волонтерського руху датується початком 90-х років XX ст., коли було створено службу під назвою „Телефон Довіри”, де працювали волонтери (доброчинний Телефон Довіри в Одесі).

Із 1992 року в Україні починає активно розвиватися мережа соціальних служб для молоді (нині – центрів соціальних слуб для сім’ї, дітей та молоді). Головна мета їхньої діяльності – реалізація державної молодіжної політики та завдань, окреслених у Декларації „Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” (15.12.1992, № 2859) і Законі Україні „Про сприяння становленню та соціальному розвитку молоді в Україні” (05.02.1993, № 2998-ХІІ). Саме створення центрів соціальних служб для молоді (нині – центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді) спричинило активний розвиток волонтерського руху.

Їхній тодішній кадровий склад був невеликим, а об’єм соціальних програм та проектів, які необхідно було реалізовувати, був таким, що вимагав залучення добровільних помічників. Лише соціальна служба для молоді м. Києва в 1997 році нараховувала близько двох тисяч волонтерів з числа учнівської та студентської молоді. При соціальних службах у всіх областях України створювалися волонтерські молодіжні загони.

У цей період активно здійснювалася підготовка волонтерів до реалізації різних вузькоспеціалізованих програм, а саме: робота з безпритульними, соціально-педагогічна підтримка дітей та молоді з особливими потребами, консультування у службі „Телефон Довіри”, просвітницька профілактична діяльність з найгостріших проблем – наркозалежності, ВІЛ/СНІДу, ІПСШ, тютюнопаління та зловживання алкоголем тощо.

Праця волонтерів була суттєвою допомогою соціальним педагогам та соціальним працівникам.

У цей період поряд з державними організаціями, які залучають до діяльності волонтерів, починають створюватися громадські організації, метою діяльності яких є об’єднання та координація зусиль у справі сприяння розвитку волонтерського руху в Україні та захисту законних інтересів своїх членів.

Однією з перших таких організацій був Всеукраїнський громадський центр „Волонтер”, заснований на початку 1995 року та юридично зареєстрований 1998 року (зареєстровано Міністерством юстиції України 16 грудня 1998 року, рішення №1104).

35. Волонтерство та основні принципи волонтерської роботи.

Термін “волонтер” в перекладі з англійської мови означає “доброволець”. Волонтер – це людина, яка добровільно не переслідуючи корисних цілей, займається діяльністю на користь суспільства, не отримуючи за це грошової винагороди.

В Законі України “Про волонтерський рух” визначено, що волонтер – це фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну неприбуткову та умотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер. Волонтерами можуть бути особи, які досягли 16 років або, як виняток (за згодою одного з батьків або особи яка, його заміняє), з 15 років.

Волонтер – це передусім, добра, милосердна людина, яка володіє неабиякими комунікативними навичками і приваблює до себе людей, розуміє проблеми оточуючих та співчуває їм, має бажання безкорисливо допомогти вирішувати проблеми інших людей. До того ж, волонтер характеризується порядністю, уважністю, відповідальністю, відвертістю зі своїми клієнтами.

В Законі України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” визначено, що волонтерський рух – добровільна, доброчинна, неприбуткова та вмотивована діяльність, яка має соціально корисний характер.

Волонтерський рух – це природно, і можливо він тільки у вільному, незалежному демократичному суспільстві. Служіння суспільству виховує громадянські почуття, а волонтерський рух, зокрема, є оптимальною умовою прояву альтруїзму гуманності для самореалізації та самовдосконалення людини будь-якого віку.

Волонтерський рух – це рух по наданню безкорисливої допомоги тим, хто її потребує. Під цим поняттям розуміють волонтерські дії, як на місцевому, так і на державному рівнях, і разом з цим, як двосторонні та міжнародні програми. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країн. В рамках національних програм і програм ООН сприяють розвитку гуманітарної допомоги, технічного співробітництва, пропаганди прав людини, демократії та миру.

Волонтери не отримують матеріальної допомоги у вигляді заробітної плати, проте вони мають дещо інше – розвиток власних здібностей, моральне задоволення, відчуття власної необхідності тим, хто потребує допомоги, відчуття, що вони приносять користь, отримують нові знання. Скільки в світі волонтерів, стільки і мотивів безкоштовної роботи.

У сучасній Україні волонтерство набуває масового поширення. Символ волонтерів України – жовтий колір вбрання – означає тепло сонця, самовідданість і послідовність у бажанні зробити навколишній світ кращим.

Так, як більшість волонтерських угрупувань виникає стихійно та бере участь у одноразових акціях, існує нагальна необхідність розробки системного підходу до залучення волонтерів, організації їх діяльності та підтримки розвитку волонтерського руху. Головну роль у зміцнені позиції добровольців та формування позитивного ставлення громадськості до їх діяльності відіграє впровадження системи навчання волонтерів

Сім базових принципів волонтерства:

Добровільно: ми працюємо цілодобово, але ніколи не беремо грошей;

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ: нами керують потреби, а не королі;

ЄДНІСТЬ: у нас багато ідей, але один ідеал;

УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ: ми поважаємо нації, але перетинаємо кордону, щоб надати допомогу;

ГУМАННІСТЬ: ми служимо людям, а не системам;

Неупереджений: ми дбаємо про жертвах- винних і невинних;

НЕЙТРАЛЬНІСТЬ: ми беремо ініціативи, але ніколи не беремо сторони.

36. Особливості роботи громадських організацій та благодійних фондів та їх роль у розвитку соціального партнерства.

Благодійна діяльність сформувалася в окрему соціальну сферу, що отримала назву "третього", або недержавного (НДО), сектору. Поняття "третій сектор" з´явилося нещодавно. Його становлення відображає тенденції, які виникають одночасно з розвитком ринкової економіки. Сучасне громадянське суспільство представляють у вигляді трьох невід´ємних складових, які дають змогу виділити основні інститути, що функціонують в ньому.

Нагадаємо, що перший сектор — державний: органи державної влади на всіх рівнях, а також всі види державних підприємств і організацій, які функціонують у будь-якій сфері діяльності, у тому числі соціальній і засновані на державній і змішаній формах власності з переважною часткою державної участі.

Другий сектор — комерційний (бізнес-сектор): недержавні прибуткові організації.

Третій сектор — недержавний, неурядовий, незалежний, некомерційний, неприбутковий, благодійний, сектор добровільної активності (волонтерський, добровільний), філантропічний чи, як називають ці організації у країнах Заходу, "не для прибутку" (not for proft).

Для ефективної взаємодії держави і некомерційних організацій існує певний механізм соціальних взаємовідносин, який спирається на законодавчу та нормативно-правову базу.

Громадська організація (далі - ГО) - один із видів ’обєднання громадян, діяльність яких не передбачає отримання прибутку. Порядок створення і діяльності ГО визначається ’Законом України «Про обєднання громадян» від 16.06.1992 р. № 2460-ХІІ.

Метою діяльності ГО є задоволення та захист законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.