2015-06-30
3480
Як традиційне право людини свобода думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань постійно змінюється відповідно до розвитку нових технологій. Сучасний стан розвитку мережі Інтернет дозволяє реалізовуватися свободі слова і думки, а також забезпечує швидку передачу необмеженому колу осіб інформації. Важливість цього питання підтверджується тим, що 6 жовтня 2009 року у м. Варшава (Польща) Агентством ЄС з основних прав людини в рамках Конференції ОБСЄ/БДІПЛ з людського виміру було проведено додатковий захід на тему „Свобода самовираження в Інтернеті – можливості та проблеми”. Під час цього заходу було зазначено, що свобода самовираження в Інтернеті є одним із пріоритетів шведського президентства в Європейському Союзі.
Чинне законодавство не містить визначення поняття, яке відповідає засобам масової інформації в мережі Інтернет, а також спеціального нормативно–правового акту, який би визначав їх статус, порядок створення та засади діяльності. Найчастіше для визначення зазначеного поняття застосовують словосполучення: „ Інтернет – засоби масової інформаці ї”, „ засоби масової інформації в мережі Інтернет ”, „ Інтернет-видання ”, „ електронний засіб масової інформаці ї”, „ електронні видання ”, „ електронний журнал ” та „ веб-ресурс сегмента Інтернет ”.
Інтернет є безспірним фактором сьогодення, який суттєво впливає на різноманітні сторони соціального життя. З урахуванням швидкості та розмірів поширення комп'ютеризації у світі історію людства навіть поділяють на дві ери — до та після появи мережі Інтернет. Англійська абревіатура B.W. (Before Web) означає ті часи, коли людство не користувалося Мережею, тобто знаходилося на зовсім іншій, початковій стадії розвитку. Доступ населення до Інтер-нету стає однією із важливіших показників розвитку тієї чи іншої країни, а Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства! 1] визначила вільний обмін інформацією та знанням однією із демократичних цінностей людства (ст. 3). Виникнувши як суто технічний засіб передачі інформації Інтернет перетворився на важливе соціальне явище, яке привертає увагу фахівців різних наук, у тому числі юридичної. Постає загальне питання щодо співвідношення понять «Інтернет» та «право», визначення точок їх перетинання. Насамперед необхідно визначити, що таке Інтернет у його юридичному розумінні. Питання ставиться саме таким чином тому, що зазвичай (що не є дивним) Інтернет розглядається як суто технічний засіб. Типовим, наприклад, є визначення Інтернету як «всесвітньої «мережі мереж», певної сукупності технічних засобів, стандартів і домовленостей, яка дає змогу підтримувати зв'язок між різними комп'ютерними мережами у світі»[2]. У проекті Закону України «Про телекомунікації» Інтернет визначається як сукупність взаємопов'язаних інформаційних мереж, які використовують протоколи передавання й взаємодії Інтернету[3]. Ніхто не заперечує технічних аспектів Інтернету як явища. Утім, такий підхід не може задовольнити юристів насамперед тому, що таке визначення базується на неюридичній термінології і таким чином не може включатися до існуючих юридичних конструкцій, застосовуватися у юридичній теорії та практиці. Наочне домінування технічної сторони Інтернету не повинно заважати юридичному осмисленню цього феномена. Тому цілком виправданим буде вихід за межі таких категорій як «технічні стандарти», «протоколи», «мережі електрозв'язку» і конструювання власно юридичної концепції Інтернету.
В спеціальній літературі вже пропонуються такі підходи. Застосовуючи традиційні для юридичної науки категорії фахівці обговорювали питання щодо визначення Інтернету як об'єкта або суб'єкта права. У першому випадку Інтернет пропонувалося розглядати як сукупність майна (технічний комплекс), який належить певним особам на праві власності. У другому — робилася спроба знайти у Інтернета ознаки юридичної особи (організаційну єдність, майнову відокремленість, керуючи органи і т. ін.)[4]. Міркування юристів призвели до висновку щодо неможливості застосування до Інтер-нету категорії об'єкта або суб'єкта права. Така думка є сьогодні найбільш пошире-ною[5].
Більш продуктивним можна вважати інший підхід. Враховуючи те, що об'єктивне право передусім виступає як норматив-но-цінностний регулятор суспільних відносин і основна функція права в цілому є саме регулятивна, можна розглядати Інтернет як об'єкт правового впливу. Зрозуміло, що йдеться не про технічне обладнання Мережі, а про відносини, що складаються між її користувачами в процесі функціонування Інтернету. Таким чином, у юридичному вимірі Інтернет можна розглядати як сукупність особистих та майнових відносин, які виникають при застосуванні Інтернет-технологій і за своєю природою потребують правового нормування. Упадає у вічі те, що у такому вигляді поняття «Інтернет» має небагато спільного з традиційно «технічним» його визначенням. Однак нічого неприродного у цьому немає. Інтернет являє собою настільки багатозначне соціальне явище, що може мати різні тлумачення, оскільки кожне з них висвітлює тільки певний його аспект, віддзеркалює ту чи іншу суттєву особливість.
Серед різноманітних відносин, що виникають при застосуванні Інтернет-техно-логій, необхідно відокремити ті, які за своєю природою сприймають правове нормування, тобто можуть стати правовідносинами. Одразу треба вказати, що серед фахівців (насамперед в технічній сфері) існує вкрай негативне ставлення до самої ідеї правового регулювання відносин, які виникають в Інтернет-середовищі. В Мережі навіть була розповсюджена «Декларація незалежності кіберпростору» (автор - Джон Барлоу), в якій проголошувалося право на свободу Інтернет-простору та принцип невтручання жодної з країн у регулювання Інтернет-відносин[6]. Прихильники такої позиції вважають, що Мережа повинна залишитися «чистою» від законодавчого нормування і складати зону вільного пересування інформації, ідей, думок, висловлювань тощо. Утім, такий дещо «ідеалізований» погляд на справу останнім часом зазнав значного тиску. Порушення особистих та майнових прав, навіть злочинні дії, що виникли за допомогою Інтернет-технологій, наочно показали, що Інтернет не може бути тільки зоною свободи людини і з необхідністю стає об'єктом правового втручання. Крім того, свобода ніколи не означала хаосу, а правове регулювання не обов'язково пов'язане з установленням заборон та обмежень. Тому думка щодо виведення Інтернет-відносин за межі правового регулювання є просто безпідставною.
Інша справа — якою буде концепція регулювання Інтернет-відносин в тій чи іншій країні, якою мірою і за допомогою яких саме засобів держава буде впливати на їх формування. Діапазон вирішення цього питання є значним. З одного боку, — практично повна заборона доступу громадян до Інтернету (досвід Китаю), з іншого — практично повна комп'ютеризація та дозвіл на розміщення в Інтернеті будь-якої інформації, навіть пов'язаної з пропагандою нацизму (США). Україна лише визначається щодо ставлення держави до Інтернету та можливості державного впливу на розвиток Інтернет-відносин, тому робити певні висновки поки що рано. Основними нормативними актами, які безпосередньо визначають сьогодні напрями регулювання Інтернетвідно-син в Україні, є Укази Президента України «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31 липня 2000 р.[7] та «Про заходи щодо захисту інформаційних ресурсів держави» від 10 квітня 2000 р.[8]. Спеціальний розділ — «Державне управління у сфері телекомунікації» містить проект закону «Про телекомунікації». Певне значення для розвитку відносин, що виникають у Мережі мають також закони України «Про захист інформації в автоматизованих системах» від 5 липня 1994 р.[9], «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р.[10], «Про національну програму інформатизації» від 4 лютого 1998 р.[11], «Про концепцію Національної програми інформатизації» від 4 лютого 1998 р.[12] та деякі інші.
Треба відзначити ще один важливий момент. В спеціальній літературі нерідко можна зустріти висловлювання щодо повної не-врегульованості відносин, які існують сьогодні в Мережі. На думку авторів, необхідне створення спеціальних правових норм, які б регулювали Інтернет-відносини так би мовити «з нуля». Наприклад, С.Переслегін зазначає, що Римське право, закони Хам-мурапі, Руська правда, Кодекс Наполеона не регулювали відносини, об'єктом яких виступає інформація. Тому маємо справу з тим рідкісним випадком, «коли не існує освяченої століттями традиції і можна створювати «інформаційний кодекс», озираючись лише на суспільну доцільність, європейські цінності та принципи метаправа» [13].
З цим важко погодитись. Більшість відносин, що виникають в Інтернет-прос-торі, хоча і мають певні особливості (часом дуже важливі), за своєю сутністю є все ж такими, до яких повною мірою можуть бути пристосовані усталені юридичні конструкції, терміни та принципи. Наприклад, однією з найбільш актуальних сьогодні є проблема електронного підпису, який має свідчити правочини, що укладаються в Інтернеті. Дійсно, це питання постало тільки останнім часом у зв'язку з виникненням електронної форми правочинів. Тому потрібна розробка спеціальних правових механізмів, які б давали змогу забезпечити юридичну сторону їх укладення. Однак інші традиційні правові засоби, які застосовуються при укладенні та здійсненні правочинів є цілком прийнятними і для Інтернет-відносин. Це стосується таких юридичних категорій як оферта, акцепт, склад цивільного правопорушення, збитки, зобов'язання, прострочення виконання тощо. Розробляти ці елементи спеціально для Інтернет-відносин немає потреби. Аналіз відносин, що виникають в сфері електронного бізнесу, свідчить, що вони за своєю природою є цивільно-правовими відносинами купівлі-продажу, поставки, перевезення, надання послуг тощо[14].
Аналогічна ситуація складається і в інших сферах. Так, в юридичному обігу виникло поняття «комп'ютерного злочину». В широкому розумінні воно означає злочин, який було вчинено з використанням Інтернет-технологій. Новий Кримінальний кодекс України також передбачає відповідальність за дії, пов'язані із незаконним втручанням у роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж, викраденням, привласненням, вимаганням комп'ютерної інформації, порушенням правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем (статті 361—363 Кримінального кодексу України). Утім, не викликає сумніву, що до «комп'ютерних злочинів» повною мірою можуть застосовуватися загальні положення кримінального права щодо об'єкта, суб'єкта, складу злочину, кримінальної відповідальності тощо.
Таким чином ситуацію з нормативним регулюванням відносин, що виникають в Мережі, не треба сприймати песимістично. Багато існуючих норм з успіхом може бути пристосовано до віртуального простору. Разом з тим, ніхто не заперечує, що вже виникла необхідність встановлення спеціальних правил, які б враховували особливості саме Інтернет-відносин, створення норм міжнародного та національного законодавства, спрямованих на їх ефективне регулювання.
Сьогодні вже визначилися певні різновиди Інтернет-відносин, які в першу чергу потребують правового опосередкування та визначення. До них, зокрема, належать такі.
По-перше, це відносини, які пов'язані з функціонуванням самої Мережі й доступом до Інтернету. У зв'язку з тим, що Інтернет є складним та багатофункціональним технічним засобом, виникають специфічні відносини між виробниками, споживачами та володільцями різноманітних ресурсів серверів, сайтів, адрес електронної пошти, доменних імен тощо. Особливо гостро останнім часом постає питання щодо використання доменних імен, зокрема доменних імен другого рівня, які збігаються із зареєстрованими товарними знаками юридичних осіб. В Україні були прийняті і діють «Правила домену.иА»[15], які вже регулюють відповідні відносини в Українському сегменті Мережі, що свідчить про необхідність і можливість їх нормування.
По-друге, відносини, що виникають у сфері електронної комерції (електронного бізнесу). Цей термін уже отримав досить широке розповсюдження. З правової точки зору він означає сукупність правочинів, які укладаються за допомогою Інтернет-технологій — договорів купівлі-продажу, перевезення, страхування, надання послуг, банківських розрахунків тощо. На 29 сесії Комісії ООН по праву міжнародної торгівлі прийнято Типовий закон про електронну торгівлю, який рекомендовано резолюцією 51/162 Генеральної Асамблеї від 16 грудня 1996 р. У сфері електронної торгівлі найбільшу проблему складає сьогодні питання електронного цифрового підпису, який буде застосовуватися при укладенні електронних угод. В деяких країнах питання електронного цифрового підпису знайшло своє законодавче вирішення. В Україні правовий статус електронного документа та електронного цифрового підпису, який його засвідчує, вже визначені Законом «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5 квітня 2001 р.[16]. Крім того, в Україні розроблено проект закону «Про електронний цифровий підпис», прийняття якого зрушить з місця проблему укладення угод із використанням Інтернет-технологій. По-третє, відносини щодо захисту авторських та інших виключних прав на
об'єкти інтелектуальної власності, які розміщені в Інтернеті, а також ті, що пов'язані з функціонуванням у Мережі засобів масової інформації. Тут постає багато питань, які мають бути вирішені в тому числі за допомогою правових засобів. Насамперед це пов'язано з тим, що розміщення об'єктів виключних прав в Інтернеті дає широкі можливості для їх неправомірного використання (несанкціонованого розповсюджування, тиражування тощо). Тому традиційні механізми захисту авторських та інших прав в Інтернеті в багатьох випадках виявилися не ефективними. Фахівці вважають, що поява Інтернету взагалі поставила під сумнів саму концепцію копірайта[17]. Справа в тому, що традиційна офф-лай-нівська концепція щодо всебічного захисту володільців виключних прав зіткнулася з концепцією свободи інформаційного Ін-тернет-простору. Прибічники останньої концепції вважають, що «Інтернет із самого початку був задуманий і реалізований як засіб вільного розповсюдження інформації» [18]. Таким чином особа, яка свідомо розмістила в Інтернеті будь-які результати своєї творчої діяльності, тим самим уже погодилася з їх використанням широким загалом споживачів. Утім, такий однобічний підхід навряд чи може бути визнаний правильним. Тому визначення певного балансу інтересів користувачів Інтернету та володільців авторських та інших виключних прав має бути знайдено.
По-четверте, відносини, що виникають стосовно захисту конфідиційної інформації в Інтернеті, забезпечення цілісності систем, інформаційної безпеки, запобігання розповсюдженню інформації, що має кримінальний зміст (порносайти, ведення промислового шпіонажу тощо). Регулювання Інтернет-відносин такого роду певною мірою вже здійснюється як на міжнародному, так і на державному рівнях. Насамперед це стосується найбільш небезпечних різновидів дій, пов'язаних із використанням Інтер-нет-технологій. Так, на 109 сесії Комітету
Міністрів Ради Європи (8 листопада 2001 р.) була прийнята «Конвенція про кіберзло-чинність» («Convention on Cybercrime»)[19]. Боротьба з кримінальними зловживаннями зводиться до чотирьох головних напрямів: запобігання несанкціонованому доступу до інформації; пошкодження систем; маніпуляції даними; розповсюдження інформації злочинного змісту. Кримінальне законодавство різних країн останнім часом також доповнилося нормами щодо злочинів у сфері застосування комп'ютерів та комп'ютерних мереж. Відповідний розділ включено і до Кримінального кодексу України (Розділ XVI. «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж»). Хоча цього недостатньо. Верховною Радою України 26 грудня 2002 р. прийнято за основу Закон про внесення змін до КК України, відповідно до якого Кодекс буде доповнено ст. 363 «Незаконне втручання у роботу мереж електрозв'язку»[20]. В спеціальній літературі також відзначалося, що «КК України не встановлено чіткого визначення злочинів про сексуальну експлуатацію дітей через Інтернет, хоча окремі його статті передбачають покарання за подібні злочинні діяння» тощо[21].
Навіть такий загальний перелік відносин, що виникають у Мережі, наочно свідчить, що вони є неоднорідними за своєю правовою природою. Важко навіть знайти чіткі критерії, які б дали змогу провести певну їх класифікацію. Єдиним об'єднуючим фактором є, так би мовити, віртуальне розташування цих відносин: вони виникають, розгортаються та припиняють своє існування в Мережі. У свою чергу різноманітність Інтернет-відносин найбезпосередні-шим чином впливає і на характер їх правового регулювання. Тому особливого значення набуває сьогодні пошук адекватних юридичних механізмів, здатних ефективно впливати на відносини, що виникають із використанням Інтернет-технологій, і забезпечувати їх всебічний розвиток.
