У |
кладення в 1920 р. угоди про Статут Постійної Палати міжнародного правосуддя фактично стало початком нової, сучасної історії судового розгляду міжнародних спорів на постійній основі. Дискусії, які розгорнулися в рамках Ліги Націй щодо характеру міжнародної юстиції навколо трьох проектів (проект Герста—Міллера, поданий президентом США В. Вільсоном; проект французької комісії 1918 p., поданий Буржуа; італійський проект, поданий Орландо), в основному торкалися питань вибору суддів, юрисдикції Палати (загальнообов'язкової чи факультативної).
Ідею обов'язкової юрисдикції обстоювали Аргентина, Бразилія, Панама і Португалія. Перемогу здобув компромісний варіант, викладений у ст. 36 у «факультативній клаузулі». Суть його полягала в тому, що держави — члени Ліги Націй, а також ті, що згадані в додатку до пакту Ліги Націй, можуть у будь-який час заявити про свою згоду на визнання обов'язковості рішень Палати з перелічених у статті спорів. З такими деклараціями-зобов'язання-ми виступили згодом 45 держав, але висловили в них суттєві застереження та обумовили термін дії зобов'язань. На основі ст. 30 Статуту Палата виробила свій Регламент судочинства, який прийняла 24 березня 1922 р. Регламент двічі переглядався: в 1926 і 1936 pp. З часом завдяки постановам різних міжнародних договорів юрисдикція Палати розширилася. Було укладено більш як 175 договорів і понад 500 документів, які торкалися юрисдикції Постійної Палати міжнародного правосуддя. Лише три держави не визнали юрисдикції Палати (Ємен, Непал, Саудівська Аравія).
|
|
Перша сесія Палати відбулася в Гаазі 1922 р. Робота Палати тривала до того, як Німеччина вдерлася в Нідерланди 1940 р. Щорічно скликалося декілька сесій. Із 65 спорів, переданих на розгляд Палати, було прийнято 32 рішення, дано 27 консультативних висновків і понад 200 розпоряджень. Палата врегулювала численні міжнародні спори, які державам не вдалося врегулювати самостійно. Рішення і консультативні висновки Палати стали цінним внеском у розвиток міжнародного права.
Однозначно негативну оцінку діяльності Палати давав Радянський Союз. Головним закидом було те, що Палата розглянула лише 0,01% усіх спорів, які виникали у світі за час її існування. Але, по-перше, Палата повноважна розглядати лише ті спори, щодо яких до неї було звернення, а не які об'єктивно існували. По-друге, показники ефективності роботи судової інституції випливають не стільки з кількості, скільки з якості, рівня вирішення справи. Навіть радянські вчені і практики змушені часто посилатися на рішення Палати на підтвердження тієї чи іншої думки, позиції. Отже, таку негативну оцінку можна однозначно оцінити як ідеологічно
|
|
упереджену.
Під впливом рішень Палати багато держав самостійно з більшим успіхом долали свої проблеми. Серед відомих рішень Постійної Палати міжнародного правосуддя слід назвати: рішення у справі пароплавства Вімбледон, консультативний висновок стосовно спору Греції та Албанії щодо грецьких національних меншин; консультативний висновок щодо правомірності закриття приватних шкіл в Албанії, Мосульський спір та ін.
Позитивна діяльність Постійної Палати міжнародного правосуддя викликала в держав довіру до судової форми вирішення проблем, і вони почали додатково створювати судові установи на постійній або тимчасовій основі. Так, зважаючи на значну кількість проблем, які виникли між Німеччиною і Польщею після Першої світової війни, були збережені Верхньосилезький арбітражний суд і Верхньо-силезька змішана Комісія. Разом вони розглянули близько 3,5 тисячі консультативних висновків.
У 1927 р. Асамблея Ліги Націй створює Адміністративний суд Ліги Націй для розгляду претензій посадових осіб і службовців секретаріату й Міжнародного бюро праці.
Ї1
Глава XVII Міжнародна юстиція
Міжнародний Суд ООН
Процес, започаткований Постійною палатою міжнародного правосуддя, попри опір окремих держав, поступово розвивався. Своє логічне завершення він знайшов у створенні Міжнародного Суду ООН.