Історія українського мовознавства

25. Захоплено працював В.Русанівський над пам’ятками історії української мови, разом із М.Пещак розробив правила видання пам’яток, якими керуються дослідники – історики мови, застосував їх у публікації українських грамот ХV ст. Поряд з історичними дослідженнями, В.Русанівський багато уваги приділяв вивченню граматичної будови української мови, зокрема опису системи українського дієслова. Дієслівні категорії виду і часу в писемних пам’ятках української мови ХVІ – ХVІІст. визначили, очевидно, інтерес до дієслова як об’єкта глибокого наукового аналізу в наступні роки. До вивчення дієслова В.Русанівський застосував не лише синхронно-структурний, а й діахронний підхід, тобто українське дієслово постає перед нами як динамічна система, в якій відбуваються постійні зміни. Оригінальність вирізняла дослідження вченого про дієслово серед подібних наукових розвідок у слов’янському мовознавстві. У 1970 р. науковець захистив докторську дисертацію, присвячену вивченню структури українського дієслова. Розділ про дієслово увійшов до великої колективної праці “Сучасна українська мова. Морфологія” (1969). Це один з шести томів академічного курсу “Сучасна українська літературна мова”. Залюблений у дієслово, В.Русанівський створює цікаву популярну працю, розраховану на вчителя, учня, студента, – “Дієслово – рух, дія, образ” (1977).Як історика мови його захоплювала динаміка змін словникового складу мови: він вивчав етимологію слів і розвиток їхньої семантики у зв’язку з розвитком пізнання, з внутрішніми законами розвитку мови. Розвідки-блискітки автора про історію окремих слів прикрашають працю з історії української лексики. Як приклад, можна навести міркування В.Русанівського про термінологічний зміст слова держава. В.Русанівському вдалося поєднати глибину структурного аналізу мовно-часових зрізів, тобто історично-мовні факти, добуті з писемних пам’яток минулих століть, і життя сучасного українського слова, а також узагальнити праці інших дослідників. Автор вибудував власну концепцію історії української літературної мови. Не можна не відзначити великий доробок В.Русанівського в галузі лексикографії. Він – член редколегії, один із редакторів і укладачів “Словника української мови “ в 11-ти томах. Це найбільший за обсягом і лексикографічним опрацюванням української лексики і фразеології словник, значення якого виходить далеко за межі національної культури. За концепцією вченого було створено «Великий російсько-український словник наукової термінології», що охоплює понад 300 тис. слів з різних термінологічних систем. Починаючи з 1975 р., В.Русанівський бере безпосередню участь у виданнях “Орфографічного словника української мови”, дбає про збільшення реєстру словника, про відбиття в ньому постійних змін, характерних для розвитку літературної мови. засновник і перший завідувач відділу культури мови Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні (1971) академік В.М.Русанівський визначив перспективу відділу на десятиліття вперед. Він підготував понад сорок кандидатів і докторів філологічних наук. А наукові здобутки академіка Віталія Макаровича відомі не лише в Україні. Своєю діяльністю він сприяв тому, щоб українське мовознавство займало гідне місце у світовій науці про слов’янські мови.Кожний з наукових напрямків, що їх репрезентував своїми розвідками В.Русанівський, заслуговує на те, щоб у нових умовах, на якісно новому рівні інформаційного забезпечення продовжувати вивчення української мови, яка була для вченого і об’єктом наукового дослідження, і сферою вияву глибинних почуттів, і надією на неперервність традицій національної культури, освіти, науки.

26. Вихованець Іван Романович (*9 жовтня 1935, с. Ко­лосова, тепер Кременецького району Тернопільської області) — український мовознавець, доктор філологічних наук з 1984, професор з 1989, член-кореспондент HAH України з 1992, почесний професор Волинського державного університету (Луцьк) з 2002. Працював у відділі до липня 2013 року. 1968 року захистив кандидатську дисертацію “Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові”. 1983 року захистив докторську дисертацію “Функціональна типологія прийменників і відмінків” (на матеріалі сучасної української літературної мови).Напрямки наукових досліджень – синтаксис, морфологія, культура української мови, загальне мовознавство, автор підручників і науково-популярних книжок. Утвердив у вітчизняному мовознавстві функціонально-граматичний напрям. Обґрунтував класифікацію відмінків і частин мови, глибоко дослідив взаємодію прийменникової та відмінкової систем, висвітлив функціональний аспект морфологічних і синтаксичних одиниць, співвідношення синтетизму й аналітизму в граматичній структурі сучасної української мови. Лауреат премій НАН України ім. І.Я.Франка (1989), ім. О.О.Потебні (2004). Автор понад 600 праць. Автор монографій “Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові” (1971); “Прийменникова система української мови” (1980); “Система відмінків української мови” (1987); “У світі граматики” (1987); “Частини мови в семантико-граматичному аспекті” (1988); “Таїна слова” (1990); “Нариси з функціонального синтаксису української мови” (1992); “Граматика української мови. Синтаксис” (1993); "Розмовляймо українською: мовознавчі етюди" (2012). Співавтор “Теоретичної морфології української мови” (2004). Автор низки статей та член редколегії енциклопедії “Українська мова”. Науковий редактор підручників “Рідна мова” (5–8 класи) та підручників “Українська мова” для 9 і 10 класів.

27. Період 1917 - кінця xx століття відзначився створенням величезної кількості словників різних типів — перекладні загальномовні та термінологічні словники, фразеологічні, діалектні, історичні, етимологічні, власних назв, іншомовних слів, орфографічні й орфоепічні, синонімів, антонімів, паронімів, словники мови письменників.Найвищим досягненням цього періоду є тлумачний "словник української мови" в 11 томах (1970 - 1980, понад 13 400 слів) та "українська мова: енциклопедія" (2000).Від початку 90-их рр. Активізується словникова робота у зв'язку зі становленням україни як самостійної держави. У кількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники.Від початку нинішнього століття лексикографічні здобутки українського мовознавства збільшилися на понад п'ятдесят видань різного спрямування і різного ґатунку. Цьому сприяли і споживчий інтерес, і цілеспрямована реалізація проекту "словники україни" відповідно до указу президента україни від 7 серпня 1999 року № 967 "про розвиток національної словникової бази".Значним успіхом періоду початку xxi століття є "великий тлумачний словник сучасної української мови» (2001) та «словник синонімів української мови» у 2-х томах (2001).До видання словників час від часу звертаються не менше десятка видавництв. Однак провідними в цьому плані сьогодні є "довіра", "перун" і - традиційно - "наукова думка". Жваву роботу зі створення термінологічних словників веде відділ наукової термінології, співробітники якого працюють над плановою темою «Словник української біологічної термінології». Науковці відділу підготували також «Словник нових слів та значень (на матеріалі засобів масової інформації 90-х рр. XX ст. — початку XXI ст.)» та лексикон «Назви осіб за видом діяльності».У відділі історії української мови завершене укладання «Історичного словника Чорнобильщини» (Г.В.Воронич, Л.А.Москаленко, Ю.І.Бідношия). У 2005 році видано «Матеріали для словника писемної та книжної української мови XIV – XVIIIст.» у 2-х томах Є.Тимченка. Зауважимо, що від часу створення цього словника. Результатом опрацювання співробітниками відділу ономастики проблем ономастичної лексикографії стала низка підготовлених індивідуальних словників етимологічного типу, зокрема «Етимологічний словник гідронімів басейну Росі» І.М.Желєзняк, «Етимологічний словник гідронімів Ужа» О.П.Карпенко, «Етимологічний словник гідронімів Верхньої Прип’яті» В.П.Шульгача, «Етимологічний словник гідронімів Верхнього Дністра та Стрию» С.О.Вербича, «Етимологічний словник етнонімів України» О.С.Стрижака та Н.А.Коваленко, «Етимологічний словник прізвищевих форм України XVI ст.» І.В.Єфименко.У відділі діалектології працюють над формуванням картотеки матеріалів для Словника українських народних говорів. Підґрунтям цього словника є давніше підготовлені у відділі та за його сприяння «Словник бойківських говірок» у 2-х томах М.Й. Онишкевича, (1984), «Матеріали до словника західноволинських говірок» Миколи Корзонюка (1991), тематичні словники лісостепової лексики Карпат І.В.Сабадоша, ковальської лексики Т.П.Терновської, гончарської лексики В.Бережняк, обрядової лексики поліських говорів П.Романюка та В.Конобродської. У видавництві «Критика» вже побачили світ її словники: «Короткий словник жарґонної лексики української мови» (К., 2003), «Український жарґон» (К., 2005), «Українська мова без табу» (К., 2007).

28. Після 1917 впали останні заборони укр. літ. мови. Почали відкриватися укр. школи, а отже, зростала потреба в Грам. укр. мови.

Граматики другої пол. 20ст.: «Курс сучасної української літературної мови» за ред. Л. Булаховського (т. 1 — 2, 1951), «Курс сучасної української літературної мови» М. Жовтобрюха і Б. Кулика (ч. 1, 1959; 4-е вид., 1972) та ін. У колект. праці «Сучасна українська літературна мова» (т. 1 — 5, 1979 — 83) два томи присвячені грамат. системі сучас. укр. мови. У 1992 з’явилася праця «Нариси з функціонального синтаксису української мови» І. Вихованця; 1993 вийшло друком три нових посібники з укр. мови для студентів філол. ф-тів ун-тів та пед. ін-тів — колективні «Сучасна українська літературна мова» за ред. М. Плющ (1994) і «Граматика української мови. Морфологія» О. Безпояско, К. Городенської, В. Русанівського та «Граматика української мови. Синтаксис» І. Вихованця, а 1994 — «Синтаксис сучасної української мови» І. Слинька, Н. Гайванюк, М. Кобилянської, в яких критично використано нові надбання наук. досліджень грамат. проблем укр. мови. Опубл. кілька праць з істор. граматики укр. мови: «Історична граматика української мови» (1957), «Нариси історичного синтаксису української мови» О. Безпалька (1960), «Історична морфологія української мови» С. Бевзенка (1960), «Нариси з історичної морфології української мови» С. Самійленка (ч. 1, 1964; ч. 2, 1970), «Історична граматика української мови» М. Жовтобрюха (1970) та ін. У колект. праці «Історія української мови» (т. 1 — 4, 1978 — 83) два томи присвячені істор. морфології та істор. синтаксисові укр. мови. 1957 вийшла друком праця «Порівняльна граматика української і російської мов», призначена для студентів філол. ф-тів пед. ін-тів республіки.

29. до найважливіших проблем чи завдань сучасної

української діалектології слід віднести такі:

І. Розгортання дальшого поглиблення дослідження більших чи менших діалектних груп, зокрема і в першу чергу тих, які досі не досліджувалися або досліджені недостатньо.

II. Розробка методики і теорії дослідження діалектного синтаксису і на цій базі розгортання широкого вивчення синтаксису українських говорів.

III. Широке розгортання лінгвогеографічного аспекту дослідження говорів: підготовка монографій, укладання і публікація регіональних атласів різних типів, дослідження питань теорії лінгвогеографії.

IV. Розробка загальнотеоретичних питань діалектології та таких теоретичних питань, які пов'язуються з специфікою українських говорів.

V. Дослідження тих нових процесів, які відбуваються у фонетиці, граматиці та лексичному складі сучасних українських говорів.

VI. Розгортання досліджень міждіалектних та міжмовних контактів.

VII. Розгортання досліджень з історичної української діалектології.

VIII. Дослідження генетичних питань окремих більших чи менших діалектних угруповань.

IX. Публікація діалектних текстів, причому записаних не лише на слух, а й особливо на магнітофоні чи якомусь іншому приладі.

X. Впорядкування фонотек із записами діалектної мови з різних районів України.

Окремо слід зупинитися на завданнях сучасної

української діалектної лексикології та лексикографії. Тут

виділяються чотири важливі проблеми.

I. Розгортання досліджень лексико-семантичної системи (систем) говорів та діалектів.

II. Укладання Лексичного атласу україської мови

III. Укладання регіональних (обласних) діалектологічних словників говорів різних районів України і особливо тих говорів, де досі не робилося чи мало зроблено записів діалектної лексики.

IV. Укладання «Словника українських народних говорів», тобто зведеного словника специфічної лексики всіх українських народних говорів.

30. Активний розвиток мовознавства відбувався в XX ст. Його характеризували постійні, без-

перервні методологічні перевороти. Протягом цього періоду змінились порівняльно-історична, системно-структурна й комунікативно-функціональна наукові парадигми.Однак, незважаючи на зміни наукових парадигм,отримані в попередні періоди знання про мову набувають нової оцінки. Різні течії та напрями сучасного мовознавства взаємодоповнюються. На зміну системно-структурному погляду на мову прийшла когнітивна лінгвістика, яка розглядає мову у зв'яз-

ку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим.

Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мовознавстві продовжують розвиватися інші напрями, зокрема функціональна лінгвістика. Основний принцип функціональної лінгвістики – розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження. Лінгвістика тексту – напрям лінгвістики, в рамках якого формулюються й вирішуються про- блеми тексту. Лінгвістика тексту й дискурс безпосередньо по- в'язані з комунікативною лінгвістикою – напрямом сучасного мовознавства, що вивчає мовне спілку- вання, яке складається з таких компонентів, як мо- вець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та засоби повідомлення. Із комунікативною лінгвістикою тісно пов'язана прагматика, яка вивчає комплекс проблем, що сто- суються мовця, адресата, їх взаємодії в комунікації, а також ситуації спілкування. Предметом сучасної лінгвістики стали перешкоди ефективності спілкування, комунікативні збої, надто ве- лика метафоричність, неточність вираження думки, пау- зи, алогізми, непослідовність, незнання мовної компете- нтності адресата, розбіжність обсягу внутрішнього сло- вника в комунікантів, розбіжність їхніх концептуальних систем, різні психічні особливості комунікантів, розбі- жність їхніх стратегій мовленнєвої тактики, поведінки, зовнішні перешкоди тощо.