Рід і родина

Видатний учений П. Житецький писав, що "родство в пое­тичних уявленнях українського народу складає своєрідний культ, уся народна етика зводиться загалом до так званої сімей­ної моралі, заснованої на почутті родства"¹. Шанобливе ставлен­ня до рідні проповідують українські народні прислів'я і приказки ("Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду", "Свого доправляйся, роду не чужайся", "Нема в світі, як родина, про це скаже і дити­на", "Свій хоч не заплаче, то скривиться, хоч не скривиться, то не висміє"). Жити на світі без зв'язків з родом, і без родинної підтримки важко:

Та журба ж мене ізсушила, та журба

мене ізв'ялила,

Що найменша в степу птиця та й та

мене била.

Ой тим вона побиває, що роду немає.

¹ Житецкий П. Малорусские вирши нравоучительного содержания // Киовск. старина. — 1892. — С. 403.

Ой вийду я за ворота — стаю, як сирота,

Ніхто мене не спитає, що роду нелає... ¹

Як "нема роду — родиночки", то "ні до чого притулитися", "нікому порадоньки дати". І навпаки:

В кого батько, в кого мати —

Є з ким розмовляти;

В кого брати, в кого сестри —

Є з ким погуляти².

Особливо нестерпним є становище поза родом у чужому краї:

Соловейку маленький, в тебе голос тоненький,

Защебечи ти мені, бо я в чужій стороні;

Бо я в чужій стороні, нема роду при мені,

Ані роду, ні родини, ні просвітлої години,

Ні отця, ні матусі, пі рідного брата³.

Без зв'язку з ріднею, як і без рідного краю, людина безпо­радна:

Ані дитини, ані родини,

Ні рідненького вітця,

Я ходжу-броджу по чужім краю,

Яко блудненька вівця*.

Тому таким хвилюючим і щирим є звернення до родини:

Вербо ж ти моя, вербо,

Чого хиляєшся?

Ой роде ж мій, роде,

Чого цураєшся?

Ой роде ж мій, роде,

Не цурайся мене!^ь

Нашому роду нема переводу. Народні педагоги сумлінно трудяться над тим, щоб сформувати в молодого покоління знання і відчуття роду, бо "без роду нема народу". Слова "рід", "родина" часто фігурують у народному спілкуванні: рід як сув'язь по-

¹ Українські народні пісні: Родинно-побутова лірика. — К., 1965. — Ч. 2. — С. 192.

² Там же. — С. 191.

³ Українські народні пісні в записах І. Франка. — Львів, 1966. — С. 47 —48.

⁴ Українські народні пісні: Родинно-побутова лірика. — Ч. 2. — С. 222.

⁵ Там же.

колінь, що походять від одного предка, родина як група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей, інших близьких родичів, які живуть разом. Ці слова ввійшли в обіг практичного народного виховання здавна, ще з давньоруських часів. А виникнення їх зумовлено існуванням родової організації суспільства слов'ян. Народ створив багату лексику для позначення різних родинних стосунків. Завдяки цьому народна педагогіка має в своєму розпо­рядженні повний набір назв спорідненості та свояцтва¹.

Родичі й свояки підтримують між собою дійові контакти. Во­ни часто зустрічаються і спілкуються, особливо якщо мешкають в одному місті чи селі, радяться, допомагають один одному, ділять радість і горе. У народі здавна прийнято влаштовувати традиційні родинні свята, на які запрошують усю рідню. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не тільки задоволення і втіхи, а й великої виховної сили, бо все це, врешті решт, робить­ся заради дітей, аби виховати в них родинні почуття. Про це співається в українській народній пісні "Під білою березою". Брат і сестра живуть у незгоді через посаг (братові батьки дали біль­ше). Однак сестра все ж вирішила відвідати брата, заявивши:

Я не прийшла їсти, пити,

Але прийшла подивитись,

Щоби мене діти знали

Та й тіткою називали².