Вчення про політику Ніколо Макіавеллі

Італійський державний діяч та мислитель Ніколо Макіавеллі увійшов в історію політичної думки тво­рами «Володар» (1513), «Міркування на першу декаду Тіта Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532) та ін. У центрі власного світобачення Ма­кіавеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтересами, зумовленими прагненням зберегти та примножити власність. Він писав: «Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна». Людський егоїзм вимагав створення держави, яка б врегулювала поведінку індивідів. Розглядав державу як певний політичний стан суспіль­ства, що характеризувався специфічними відносинами між володарями та підвладними, організованою політичною владою, юстицією, законами. Виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, де­мократія. Кожен із цих видів був нестабільний; ідеальним є змішаний тип влади, який урівноважував би інтереси різних соціальних груп, багатих і бідних. Макіавеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги: мож­ливість брати участь в управлінні державою надавалося одночасно мо­нарху, знаті та народу. «Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну». У праці «Володар» Макіавеллі змалював образ правителя, який нехтував законами моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави, задля досяг­нення якої можна використовувати будь-які методи і засоби. Мислитель дає правителю своєрідну індульгенцію на порушення моральних за­повідей. Правитель, оточений ворогами, не може нікому довіряти і вимушений застосовувати насильство. «Необхідно бути лисицею, аби розгледіти пастку, і левом, аби знищити вовків». Що краще для володаря, запитує Макіавеллі, аби його любили чи боялися? Найкраще, аби й любили, й боялися. Але оскільки цього немож­ливо досягнути одночасно, то потрібно віддати перевагу страхові, бо лю­бов через зіпсуту природу є слабка й мінлива, а страх перед покаранням завжди ефективний. Довкола принципів Макіавеллі завжди ведеться гостра полеміка, бо немає жодного політика, якому не доводиться вибирати між етичними принципами та практичною доцільністю. Гегель запропонував розгля­дати «Володаря» не як відображення принципів політики, придатних для усіх часів і народів, а як реакцію на тогочасну ситуацію в Італії. У цьому контексті, на думку Гегеля й багатьох інших мислителів, «Володар» – це велике творіння політичного розуму.