Усю історію Стародавнього Риму прийнято поділяти на три етапи: • царський (754 - 510 рр. до н. е.); • республіканський (509 - 28 рр. до н. е.); • імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.). Давньоримська політична наука розвивалася під впливом давньогрецьких концепцій, вчень Сократа, Аристотеля, стоїків, Полібія та ін. Відомий римський державний діяч, оратор, мислитель Марк Тулій Цицерон увійшов в історію політичної думки працями «Про державу», «Про закон», «Про обов'язки». Державу Цицерон визначав як справу, надбання усього народу. Наголошував, що «народ – не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів». Головною причиною походження держави є вроджена потреба людей жити разом та необхідність охорони власності. Ділив держави на монархію (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (народну владу), причому вказував, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом вважав змішану форму. Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права; він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Війну характеризував як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів. Війни поділяв на справедливі (насамперед, оборонні) та несправедливі. Одним із найвідоміших представників римського стоїцизму був Луцій Анней Сенека. Він відстоював ідею духовної свободи усіх людей незалежно від їх місця у суспільстві. Не заперечуючи проти рабства як суспільно-політичного інституту, Сенека, проте, відстоював людську гідність раба і закликав до гуманного ставлення до рабів. Був схильний до проповіді космополітизму, індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення.
|
|