Києво-Могилянська академія як центр української політичної думки

В Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти – Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. На основі Київського братства та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія.

Значний інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників аж до просвітників першої половини XVIII ст. Суспільно-політичні погляди Петра Могили досить суперечливі. Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської влади Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками. Як прихильник української державності обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості, також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту. Стефан Яворський владні відносини в суспільстві уявляв у вигляді піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче – купецтво, духовні чини і в самому низу – простий народ. На думку Яворського, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини: перший - аристократія (князі, бояри, вельможі, царські радники); друге «колесо» - військові; третє «колесо» – духовенство, четверте – це «люди простонародні» (міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби). В обох випадках йдеться про аристократично-мілітаристську державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці. На початках дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними.

Феофан Прокопович був однією з найбільш наближених до царя Петра І осіб. Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму. Прокопович виходив з того, що існують три основні форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада. Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Гоббс, Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха набуває абсолютистського характеру. Верховна влада повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Ідеалом Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець – освічений монарх, «філософ на троні», що дбає про інтереси народу.