Основні напрямки розвитку української політичної думки XIX – першої половини XX століть

Демократично-народницький напрям був започаткований Кирило-Мефодіївським братством, головним ідеологом якого виступав М.Костомаров. Його «Закон Божий (Книга буття українського народу)», що синте­зував романтичні ідеї з радикальними політичними й соціальними поглядами та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї: - визнання української ет­нокультурної ідентичності; - створення самостійної української респуб­ліки в рамках федерації слов'янських народів; - скасування кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рів­ності в дусі християнських заповідей; - протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й само­державної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орі­єнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу гро­мад – напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої ін­телігенції. Одним із лідерів цього руху був історик В.Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи жит­тя трьох народів: - українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), - поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), - росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

Демократично-народницькі погляди сповідували М.Грушевський, Р.Лащенко, С.Шелухін. Вони відстоювали такі принципи: - визнання народу рушійною силою історичного процесу; - розуміння українсько­го народу як окремої культурної одиниці; - обґрунтування ідей наро­доправства у вигляді народно-демократичної республіки; - федератив­ний устрій України; - відстоювання автономії України в складі феде­ративних чи конфедеративних союзів; - надання переваги колектив­ним формам власності як історично традиційним.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх за­вдання» М.Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що стала спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської і Литовсько-Польської держав. Розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втра­тила вищі класи; підкреслював як позитивні (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національ­ного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання) риси українського народу. У поглядах на державу Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії у складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації – через об'єднання двох і більше держав з їхньої ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територі­ями. Після ліквідації УНР більшовицькою Росією Грушевський визнав необхідність існування незалежної Української держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на вхо­дження Росії й України до загальноєвропейської федерації.

Політичні погляди Р.Лащенка – вченого-правознавця дещо відріз­нялися від поглядів М.Грушевського. Концентруючи увагу переваж­но на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії Укра­їни перепліталися як демократична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

Соціал-лібералізм в Україні мав свою специфіку й відрізнявся від класичного європейського. Крім власне ліберальних, він містив соціалістичні та демократично-на­родницькі ідеї. Представники українського лібералізму обстоювали пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою та нацією, конституціоналізм і правову державу, приватну влас­ність як основу господарювання, державну автономію України у складі Російської Федерації, самоврядування як основу державного устрою, загальнолюдські цінності на національному ґрунті. До них можна віднести М.Драгоманова та Б.Кістяківського.

М.Драгоманов піддав критиці народниць­ку школу, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу «тру­дового народу», і розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно­му, економічному та політичному розвиткові краю. Політичні погля­ди Драгоманова найбільш повно відобразилися у проекті програ­ми «Вольний Союз-Вільна Спілка», в якій обґрунтовувалися голо­вні засади конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи та децентралізацію Росії. Децентра­лізація, своєю чергою, була основою для утвердження самоврядуван­ня (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у Земельному соборі як найви­щому законодавчому органі. Отже, держава – це «вільна спілка» самоуправ, а центральна влада – лише орган координації між ними. У політиці Драгоманов відкидав принцип «мета виправдовує засоби», вважаючи, що для досягнення справедливої мети потріб­ні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Б.Кістяківський становлення правової держави поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Ана­лізуючи суспільно-політичну думку Росії, Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самодостатніми цінностями. У Росії інтелігенція, бюрократія, прос­тий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади й тому часто трактують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справед­ливості. Аналізував також проблему співвідношення правової та соціалістичної держав. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціа­лізм – суперечність між державним контролем господарського жит­тя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи влас­ника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип право­вої держави – обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію народу чи деспо­тію від імені народу. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і державою, котра здійснить соціальну справедли­вість, не повинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто роз­ширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не по­винно обмежувати прав особи. Розглядаючи право в системі культу­ри, вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову і революційну. Поведінка останньої, незважаючи на її інтелектуальний рівень, всту­пає, на думку Кістяківського, в суперечність не тільки з державни­ми нормами, а й з традиціями і звичаями. Визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що куль­тура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними й соціальними чинниками.

Українська соціал-демократія як ідейно-політична течія зародилася у 70-90-х рр. XIX ст. у Галичині. Так, у 80-х рр. XIX ст. тут у складі Австрійської соціал-демократичної партії виникають перші українські осередки. Сутність ідеології соціал-демократизму – це всебічне звільнення кожної конкретної людини і надання їй рівних з усіма можливостей для всебічного розвитку (те ж стосується й суспільства в цілому, його звільнення від диктату держави, національного гніту тощо). Метою соціал-демократичного руху є справедливе, демократичне суспільство загального добробуту. У 1890 р. зусиллями І.Франка та М.Павлика на ідейних засадах соціал-демократії було створено Українську радикальну партію (УРП), а у 1899 р. – Українську соціал-демократичну партію (УСДП). В 1900 р. на Наддніпрянській Україні виникає РУП – Революційна українська партія (з 1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія), серед активістів якої були такі визначні громадські діячі, як В.Винниченко, М.Вороний, С.Петлюра, М.Порш, І.Стешенко.

Більшість зі згаданих діячів з часом трансформували свої політичні погляди і ми віднесли їх до інших ідеологій. Зупинимося лише на постаті С.Петлюри. Петлюра, голова Директорії УНР, Головний Отаман Українського війська, пізніше очолював уряд УНР в еміграції. Був одним із засновників Української соціал-демократичної робітничої партії. Виступав за передачу землі селянам, 8-годинний робочий день; загальне, рівне, таємне, безпосереднє пропорційне право обирати своїх представників до всіх установ народної влади. Основні пункти його політичної доктрини, сформованої в еміграції: – Україна як самостійна держава має орієнтуватися на Європу, але не на Німеччину, яка не виокремлює України з Росії; – державна політика має мати за пріоритет оборону, військові інтереси держави; – збереження державності і повага до уряду, нехай навіть недосконалого й такого, що робить помилки (виступав проти переворотів); – соборність України, основою державності якої має бути центральна – Наддніпрянська частина; – велика роль національної Церкви; – необхідно виробити державну ідеологію суспільства, в якій пріоритети державності мають превалювати над партійними, класовими та груповими.