Східна діаспора

Значна кількість українців (близько 15 %) мешкає у Росії та інших державах колишнього СРСР. Витоки міграції з України на Схід сягають раннього Середньовіччя. Протягом ХІV-ХV століть українці поступово осідають поблизу оборонних споруд Курщини і Воронежчини, де перебували московські залоги. Вони не рідко наймалися на службу, працювали на відбудові міст тощо. Масова хвиля міграції українців на землі Московщини була викликана їх невдоволенням Зборівським (1649 року) договором з Річчю Посполитою, за яким більшість селян мала повернутися в кріпацтво. Міграційний потік посилюється після підписання 1654 року Переяславської угоди, однак він здійснюється не стільки з власної ініціативи українців заради кар’єри та заробітку, скільки у примусовому порядку: царський уряд висилав з України всіх невдоволених політикою Москви.

Перша половина ХVІІІ ст. Характеризується зростанням кількості українців у Росії за рахунок депортованих з України представників козацької старшини, діячів культури, освіти, церкви. Інтенсивне примусове переселення особливо активізувалося у часи Петра І, який у відповідь на союз частини запорозького козацтва на чолі з гетьманом Іваном Мазепою з шведським королем Карлом ХІІ кинув тисячі українців на будівництво Петербурга, фортець, укріплень, каналів.

Наприкінці ХVІІІ ст. у зв’язку із знищенням Запорозької Січі відбувається заселення українцями території Кубані (сучасні Краснодарський та частина Ставропольського країв). Осередком поселень стало місто Нова Січ (Краснодар).

Протягом ХVІІІ –ХІХ століть не припинявся переселенський рух українців до регіонів Європейської частини Російської імперії, зокрема Поволжя і Північного Кавказу. За період другої половини ХІХ ст. українське населення тут подвоїлось, досягнувши майже 400 тис. Осіб у Нижньому Поволжі і 1300 тис. На Кавказі. Понад 100 тис. українців опинилися в Казахстані та Середній Азії.

Найчисельнішою була міграція українського населення з Наддніпрянщини у другій половині ХІХ ст. Царський уряд зацікавив селян обіцянками пільгового проїзду до місця поселення, надання позичок для господарського обзаведення, худоби, насіння, а також звільнення на 2-3 роки від податків і від призову на військову службу. Не злякала українців найвіддаленіша еміграція у малозаселені регіони Сибіру, Далекого Сходу. Особливо збільшився потік поселенців до Сибіру і на Далекий Схід після будівництва Транссибірської залізниці, вздовж якої селились українці. Наприкінці ХІХ ст. їх чисельність сягала 225 тис. чоловік, причому кількість їх серед усього населення Приморської та Амурської областей становила до 20 %.

Компактно заселену українцями територію в 1 млн. кв. км. від узбережжя Японського і Охотського морів до Забайкалля вони самі назвали Зеленим Клином. На той час це були справді суцільні зелені масиви тропічних і тайгових лісів. У незвичних кліматичних умовах українці осушували болота, викорчовували ліси, освоювали цілинні землі. Про побут таких переселенців розповідає І. Багряний у романі “Тигролови”.

Українці на Північному Кавказі з’являються в 50-60 роках ХVІ ст., де запорозькі козаки під проводом Вишневецького здійснили спробу взяти штурмом Азов. Пізніше близько 5 тис. Запорожців, повертаючись з походу на Астрахань, заснували поблизу Азовської фортеці поселення Черкаськ. В цьому районі й досі збереглися поселення, пов’язані з іменем Вишневецького – Верхній і Нижній Вишневецький (Сергійчик В.) тут усередині 20 років ХХ ст. у багатьох районах чисельно переважали українці, але в першій половині 30 років їх кількість за короткий час дуже різко (в 10 разів) скоротилася в результаті політики етноциду, що її проводили офіційні кола СРСР.

Дослідження причин та обставин формування української діаспори в Поволжі, на Уралі, в Сибіру, на Далекому Сході, на Півночі, в Центрі Європейської Росії міститься в “Географії України” Ф. Заставного (ст. 211-223).

Подальше збільшення української східної діаспори відбувалось і в радянський період. Внаслідок масштабних депортацій українства під час так званого розкуркулювання та політичних репресій у 30-50 роках.

Крім того, за часів існування Радянського Союзу значна кількість українців виїздила до різних союзних республік на новобудови, багато українців брали шлюб з представниками інших національностей і покидали Батьківщину.

Своєрідним національним відродженням східної діаспори можна назвати “українізацію” 20-30 років, яка охопила території компактного проживання українців на чужині. У цей період працювали українські школи, видавництва, театри, проте з середини 30 років ці процеси було згорнуто. Розпочався період русифікації, асиміляції українського населення в діаспорі. На сучасному етапі можна констатувати незадовільний рівень реалізації духовних запитів етнокультурного розвитку українців майже у всіх колишніх республіках СРСР, особливо в Росії.

В січні 1992 року в Києві відбувся І Конгрес українців незалежних держав колишнього СРСР, який налагодив зв’язки між українськими громадами, а в травні 1992 року в Москві на установчому з’їзді було створено організацію – Об’єднання українців Росії. Аналогічні організації створено в Казахстані, Білорусі, Вірменії, країнах Балтії.

Результати новітніх етногеографічних досліджень доз­воляють стверджувати, що етнічність не є на сьогодні вагомим фактором життєдіяльності української діаспори у пострадянських країнах. Тому перспективи подальшого існування окремих етнічих груп у складі цих країн видаються досить проблематичними. Са­мозбереження української діаспори, буде значною мірою залежати від таких головних факторів, як поглиблення внутрішніх комунікативних стосунків, а також утримання ста­більних зв’язків з етнічним ядром в Україні. Все це повинно обо­пільно сприяти збереженню етнічності та етнокультурному взаємозбагаченню.